App Store Google Play

Навіщо потрібні українці, або Як розірвати коло історії?

25.08.2016 16:00
Навіщо потрібні українці, або Як розірвати коло історії?

Майдан став рубіконом між епохами і тектонічним зсувом у свідомості українців. Ми закриваємо не закриті сто років тому гештальти.Що ж сталося трохи менше ніж сто років тому? Українська революція. Тоді проблеми були дуже подібні. Проте їх масштаб був інший.

Ми закриваємо столітні гештальти і нагадуємо Європі про Європу

…Нічого не можу вдіяти з пам'яттю: усе, що трапилося за 25 років незалежності, — перебив Майдан. Картини — як спалахи блискавок: Михайлівський монастир і ті, кого він захистив останньої осінньої ночі, тисячоголосий спів "Ще не вмерла України ні слава, ні воля…", що проривається з-під землі, з метро, на поверхню і до небес, набат уперше за більш ніж 700 років, блакитна каска Устима, хлопці, накриті синьо-жовтими прапорами біля Лядських воріт, прапор Європи, схилений над труною на Майдані... 

Ми самі не зрозуміли, що ми зробили. А до січня тієї розпеченої зими в Києві тривали найбільші ненасильницькі акції в історії людства. Тільки на Тяньаньмень у 20-мільйонному Пекіні, здається, вийшло більше. Усе інше — Соляний похід Ганді, мітинг у Вашингтоні, де Мартін Лютер Кінг сказав, що в нього є мрія, падіння Берлінського муру, Оксамитова революція у Празі і Тахрір у Каїрі — виявилося меншим за масштабом і кількістю учасників. 

Майдан став рубіконом між епохами і тектонічним зсувом у свідомості українців. Ми закриваємо не закриті сто років тому гештальти. 

Що ж сталося трохи менше ніж сто років тому? Українська революція. Тоді проблеми були дуже подібні. Проте їх масштаб був інший. 

Молода республіка мусила все починати з нуля. Треба було створювати національний уряд, парламент, незалежні від імперії банківські й фінансові інституції, армію. 

Проголошення незалежності УНР і більшовицька агресія проти неї відбулися майже синхронно. Ситуація повторилася наприкінці лютого 2014 р. В обох випадках українську армію доводилося відбудовувати майже з нуля. Але тепер в українському суспільстві вже не було дискусій, чи потрібна українцям армія, чи ні. І ми вистояли. Цей гештальт закрито. 

Ии мали 23 мирні роки, які дозволили нам більш-менш привести до ладу все те, чого бракувало Українській Народній Республіці. 

Нині ми намагаємося модернізувати урядову систему, зробити міністерства гнучкішими, а їхню роботу ефективнішою і більш оперативною. А тоді не було чого поліпшувати — все мали створювати з нуля, не маючи добре навчених кадрів. 

Вибори до Установчих зборів показали, що Київ залишається імперським анклавом. Якщо в губернії обирають делегатів від українських партій, то Київ голосував за Позапартійний блок російських виборців. Україну називали країною без столиці. І це було не тільки проблемою самоідентичності, це була банальна проблема кадрів для національної бюрократії. Грушевського просили прислати "кого-небудь" з Києва, а Грушевський скаржився, що в Києві нема кому працювати в щойно створених урядових інституціях. 

До того ж українці тоді мали потужний постколоніальний синдром: держава не була своєю, а отже була ворожою. Ті, хто йшов на держслужбу, відразу ставали "чужими". Люди не мали довіри до державних інституцій не тому, що ті на неї не заслуговували, а через успадковану презумпцію недовіри. 

Нинішні українці не закрили цього гештальту. Рівень довіри до державних інституцій досі непристойно низький. Не тільки через їх неефективність, а й через стереотипи сприйняття їх людьми. Недовіра до держави сформувалася як наслідок постколоніальної і посттоталітарної травми. Держава для багатьох українців і нині — загроза. Століттями вона була для них джерелом небезпеки, то як тепер переосмислити її як інструмент у власних руках? 

Проблема довіри — ключова проблема українського суспільства. 

Пізно ввечері 20 лютого 2015 р. я повернувся з Реквієму пам'яті Небесної Сотні. Це була дуже сумна і красива церемонія, коли "Промені Гідності" з'єднали похмурі небеса з точками на землі, де загинули Герої. Коли з'явився президент Порошенко, кілька осіб почали кричати: "Ганьба!" Це було настільки недоречно для поминальної церемонії і так огидно, що вдома я зробив досить емоційний запис у Фейсбуці: 

"Дуже короткий урок історії для тих, хто вчора кричав "ганьба" Президенту. 1) Для змін потрібний час. Британці не кричали Черчиллю "ганьба" у 1940 році. Війна тривала ще 5 років. Але закінчилася перемогою для Британії. 2) У 1918 році почали кричати "ганьба" Грушевському. У квітні прийшов Скоропадський. Почали кричати "ганьба" Скоропадському. У грудні докричалися — прийшов Петлюра. Потім було "Петлюрі — ганьбааа!" Врешті-решт Петлюру вигнали більшовики і у середньотерміновій перспективі розстріляли усіх, хто пробував кричати їм "ганьба!"

1918 року ціною недовіри була українська незалежність. 

У мене є гіпотеза, яку дуже складно перевірити експериментально. Проте останні спостереження за українським суспільством, здається, її підтверджують: однією з травм постколоніального і посттоталітарного минулого є недовіра до інших людей, політиків та інституцій. Українці не вміють довіряти. Ми не вміємо надавати кредит довіри іншим людям. І це раз у раз завершується історичними поразками.

 

Майдан

 

Наприклад, якщо подивитися на динаміку довіри до чотирьох президентів, то і Кучма часів його другої каденції, і Ющенко, і Янукович, і Порошенко не мали навіть 100 днів після виборів, щоб довіра до них лишалася стабільною. Українці обирають політиків, а вже наступного дня довіра до них починає стрімко зменшуватися. 

Більшість гасел, з якими політики приходять до влади, потребують часу для реалізації. Одні — півроку, інші — року, а для реалізації деяких з них не вистачить і терміну парламентської або президентської каденції. Проте українці майже завжди мають завищені очікування щодо політиків. 

Кучма почав втрачати довіру відразу після переобрання президентом наприкінці 1999 р. І за рік втратив її третину. Ющенко — так само третину довіри впродовж року. Янукович протягом першого року своїх повноважень — половину, Порошенко — близько 40%.

Упродовж року після обрання Петра Порошенка у першому турі я кілька разів ставив експеримент зі слухачами своїх лекцій: просив їх назвати причини, чому довіра до президента почала стрімко падати буквально вже за місяць-два після інавгурації? Щоразу експеримент перетворювався на бурхливу дискусію з класичним набором від "не продав Ліпецької фабрики" до "не зупинив війни". Коли аудиторія отримувала завдання проаналізувати, як вирішити конкретне питання, якщо "президент — це ти", раптом з'ясовувалося, що два-три місяці для вирішення проблеми — замало. У дискусії ми виходили на розуміння того, що суспільство здебільшого не усвідомлює, скільки часу потрібно на вирішення тих чи інших проблем, має завищенні очікування, мислить категоріями ефективної діяльності не інституцій, а персоналій. Але найголовніше — виходить з позицій презумпції недовіри до політиків. 

В Україні недовіра до політиків часто є не тільки наслідком їх неефективності — недовіра випереджає дії політиків. 

Згадуючи буремні роки першої української революції, відомий меценат і громадський діяч Євген Чикаленко називав українців "недоварена нація". Він згадував свою розмову з сільським крамарем Шафером, який усе описував байками. Він сказав тоді Чикаленкові: "Чиста сира вода не шкодить чоловікові, а варена ще лучча від сирої, але недоварена вже шкодить. Отак і з народом: поки він був сировий-темний, із ним можна було жити, коли він звариться, тобто просвітиться, із ним ще ліпше можна буде жити, а тепер він недоварений — ой, як із ним тяжко жити!"

Один зі складників тієї "недовареності" — низький рівень довіри, невігластво, брак громадянської відповідальності. Під час Революції Гідності народилися нові актори довіри, яких раніше не було, — волонтери. І тепер до трьох китів довіри — церкви, армії, громадських організацій — додався четвертий. Волонтери швидко перетворилися на абсолютних лідерів довіри українців. І посіли в рейтингу перше місце. Є висока ймовірність того, що завдяки їхній діяльності простір довіри розширюватиметься. Тут іще дуже багато роботи. Може, навіть більше, ніж сто років тому. 

Натомість ми закрили ще один гештальт: від віри в месій поступово переходимо до усвідомлення громадянської відповідальності. 

"Ми всі вважали його за "некоронованого короля України", який, як приїде, то дасть всьому порядок і лад", — писав про Грушевського Євген Чикаленко. Як на початку 1917-го, так і 2004-го українці чекали на Месію, який об'єднав би їх і врятував… 1917 року Грушевського у буквальному сенсі на руках носили по Хрещатику. Можливо, таке порівняння трохи незграбне, але і 1917-го, і 2004-го українці пережили "ефект Вербної неділі". Українці були в Дусі. Українці вимолили собі Месію. Але пішли тоді з Майдану. Бо вважали, що далі їхні "помазаники" все зроблять самі. 

Настав час зрозуміти, що треба йти і робити самим, а не чекати на "помазаників". Після Революції Гідності тих, хто обирає активне відповідальне громадянство, помітно побільшало. 

Патерналізму стає менше. Гірше з популізмом. 

IV Універсал Центральної Ради — це не тільки документ, яким проголошено незалежність, але й досить міцний концентрат популізму у стилі "усе — всім". Настав час усвідомити, що не буває простих відповідей на складні запитання.

Складні рішення вимагають багато часу. Дехто вважає, що реформи в Україні рухаються вкрай повільно. Хоча іноді реформи гальмує не так "влада", як "народ" — тобто досить широке коло осіб. 

Для адекватного розуміння проблем потрібно набути знань, відрефлексувати їх і навчитися застосовувати. Що більше людей залучено в ці процеси — то довше вони тривають. Картопля росте щонайменше шість тижнів — кричи на неї, обурюйся чи вмовляй, вона від того швидше не ростиме. Якщо ж викопати не через шість тижнів, а через три — то буде не картопля, а горох або фундук за розміром. Усе потребує свого часу. Щоб виріс і почав плодоносити сад, потрібно п'ять-шість років. Щоб виросла і подорослішала нація, і 25 років може бути замало. А достигання нації — це проблема комунікації, спілкування, рефлексії. 

Багато хто не хоче чекати і довіряється тим, хто каже, що можна перехитрити час. Нещодавно зустрів знайомого, який скаржився: мовляв, уже півроку не можу закінчити ремонт у помешканні, вже третю бригаду змінив. А перша ж обіцяла все зробити за місяць. Тож навіть ремонт у хаті — це півроку і три бригади. А нам треба відремонтувати країну. А країна, хто забув, — найбільша в Європі. Від Донецька до Львова — 1270 км. Від Праги до Лондона — лише на 2 км більше, 1272! Не треба сподіватися, що ремонт країни триватиме менше, ніж ремонт квартири. 

Отже, маємо усвідомити, що популізм — це зло. А ще — подолати власне невігластво. Тільки це подарує нові сподівання. 

Знання — сила. Свого часу Лешек Бальцерович розробив концепт вільноринкових реформ для посткомуністичної Польщі. Його напрацювання знадобилися через 10 років після того, як він почав працювати над цією темою. 

Звідки ж він узяв ті ідеї? У будь-яких реформах важливе знання аналогій. Зрештою, важливе Знання. І це знання мусимо брати там, де його багато і де його вміють аналізувати. У польських студентів була можливість поїхати повчитися в закордонних університетах. Бальцерович є випускником програми Фулбрайта. А чи мали українці за радянських часів подібні можливості? Ні. По суті лише тепер в Україні з'явилося покоління, яке здобуло знання на Заході і мало можливість подивитися, "як це працює" в інших світах. Це іще одна відмінність від України, якою вона була сто і двадцять п'ять років тому.

Те, що робив Бальцерович у Польщі, він робив у дуже комфортних умовах. Йому не треба було з нуля створювати банківську систему, шукати рішень для запровадження національної платіжної системи. У Польщі 1989 року, зрештою, був злотий. В України 1991-го гривні не було. Польщі не треба було відроджувати приватного господаря в сільському господарстві — там колгоспи розпалися іще 1956 року. Україна ж мала перетворити колгоспника на господаря. Все в Україні тривало довше і складніше, ніж у Польщі. Просто через те, що роботи було в рази більше. 

"Нагодувати країну", як казав в.о. прем'єра Юхим Звягільський, — вже не актуально. Країна вже сама цілком дає собі раду. 

Україна через 25 років незалежності — це й світоглядно щось інше. 2015 року в Україні 50% громадян уже не вчилися за радянськими підручниками. Це означає тектонічні зсуви у ставленні до минулого. Пам'ять про минуле — один зі складників національної ідентичності. А національна ідентичність є однією з підвалин національної єдності. За 25 років ми переосмислили багато сторінок минулого. 

Наприклад, більшість українців в усіх регіонах і вікових групах вважають Голодомор геноцидом. У цьому питанні нині маємо національний консенсус. Іще 10 років тому про це не було й мови! Згідно з дослідженнями ФДІ імені Ілька Кучеріва на початку 2015 р. Сталіна в Україні оцінювали позитивно 7,2%. У Росії в той самий час проводилося аналогічне опитування, і там Сталіна позитивно оцінювали 52%. А 45% респондентів виправдовували масові репресії! Між нами і ними пролягла світоглядна прірва. Ми надто по-різному розуміємо, що таке добре, і що таке погано. 

Результати ще одного опитування опублікувала 2007 року "Україна модерна". Воно стосувалося локальних ідентичностей Львова і Донецька. Жителів Донецька запитували: "Що ви відчуваєте, коли бачите український синьо-жовтий прапор?" Якщо на початку незалежності 12,2% донеччан стверджували, що вони пишаються українським прапором, то через 10 років національним біколором пишалися 72,8%. 

Іще 2013 року локальні ідентичності значно випереджали всі інші. Після Майдану на перше місце вийшла національна ідентичність. Патріотичних почуттів побільшало більш ніж учетверо! Так стверджують торішні дослідження Інституту соціології НАНУ. Після Майдану відбувся тектонічний зсув — як у ставленні до минулого, так і в ставленні до національної ідентичності.

Проблема радше полягає в тому, щоб навчитися помічати позитивні зміни такого масштабу. 

Ми поступово, але впевнено змінюємося. Досвід Майдану — це ще й досвід боротьби за власну суб'єктність. Ми потроху вчимося Самоорганізації, Солідарності, Довіри. Це можна сприймати як Диво.

Тімоті Снайдер каже, що у боротьбі з нацизмом у Другій світовій війні загинуло українців більше, ніж американців; більше, ніж британців; більше, ніж французів; і більше, ніж американців, британців і французів разом узятих. На наших кривавих теренах за час обох тоталітаризмів у ХХ ст. загинуло до 15 млн людей. І ми весь час відроджуємося з попелу. Україна — не Британія. Газони 300 років тут не ростуть: їх витоптують кожні 25 років. 

Геноцид залишає не тільки психологічні, а й генетичні травми. А це означає, що в українців такі травми могли закріпитися — з покоління у покоління. Батьки могли нести травми 1921 року, а їхні діти — часів Другої світової. Хтось скаже: "Не факт! Могло бути й навпаки — могли з'явитися опірність, своєрідний імунітет. Треба досліджувати!" Десятиліття випробувань могли й загартувати. 

"Коли українців б'ють, вони не розбігаються, а збігаються!" — здивовано зауважив один іноземець на Майдані взимку 2014 р. Може спрацював той гарт? 

Українці помилялися, маючи ілюзію безпечного світу. Найближчий сусіда знову виявився ворогом. Для частини українців — несподівано. Інша частина пробурчала: "А ми ж казали…" І тепер маємо нагоду переосмислити весь підручник історії ХХ ст.: ми приміряємо досвід Мюнхена 1938-го, вчитуємося в сторінки, де описано аншлюс Австрії, знову пригадуємо гляйвіцький інцидент, обговорюємо катастрофу в Локкербі й досвід розділеної Берлінським муром нації. Ми вперше за багато років пробуємо приміряти на себе досвід нашого спільного європейського минулого. 

Для чого Україні був потрібен Янукович? Він відіграв роль каталізатора змін і спричинив найбільші ненасильницькі акції громадянського спротиву в історії людства, а цей спільний виступ допоміг багатьом вилікуватися від меншовартості і повірити в себе.

"Я — крапля в океані" — це гасло найпопулярнішого плаката на Майдані. Коли ці краплі збираються сотнями тисяч, це означає, що разом вони зливаються в політичне цунамі. Так працює гавелівська "сила безсилих", його постулат "життя у правді". І у цьому — відповідь, навіщо українці Європі.

Нині ми спостерігаємо дуже сумний процес, коли політики і медіа перестають казати правду. А тим часом маємо ще й другий ювілей: 25 років таблоїдизації і медійного, і політичного дискурсу у північноатлантичному світі. Розпад "Імперії Зла" створив ілюзію безпечного світу і перетворив його на світ консьюмеризму. А цей світ народив нові внутрішні небезпеки: люди воліли небезпечних спрощень від політиків і медіа. Так народився не тільки світ неправди, а й світ "після правди". Завдяки Пітеру Померанцеву ми тепер знаємо, як його називати.

Буквально днями британська The Independent написала, що Україна входить до країн з найгіршою репутацією, бо "Расизм і ксенофобія — реальні проблеми в Україні, як і непрозорість державного управління. Протягом цілого літа тривали сильні протести у Києві проти президента Віктора Януковича у зв'язку зі звинуваченнями його в корупції…" Можна по-різному ставитися до того, як оцінював українські расизм і ксенофобію автор цього пасажу, але правда в тому, що Янукович звідси втік. Це один з багатьох прикладів, коли вільні медіа діють методами тоталітарної пропаганди — маніпулюючи контекстом, перебільшуючи або применшуючи значення фактів, а часом і прямо їх фальсифікуючи. 

І медіа, і політики зрозуміли, що в нових умовах неправда не творить репутаційних втрат. Успіх тих, хто підтримує брексіт, був би неможливий без брехні лідерів кампанії щодо виходу UK з EU. Трамп як політичне явище і його успішність були б немислимі у світі правди. 

Усе те можливе тільки у "світі після правди". А це — світ Януковича і Путіна.

Україна не виживе у "світі після правди". Можливо, місія України — відновити світ правди? Об'єднана Європа часом зраджує саму себе, ті принципи, на яких її було задумано 70 років тому. Гавелівське "життя у правді" знову актуальне. І Україна нагадує Європі про Європу, про ті цінності, на яких її будували. 

Майдан увесь час змінював завдання протесту, увесь час зростали його вимоги. Усе почалося з захисту євроінтеграції. Але після того, як останньої осінньої ночі 2013 р. побили студентів, котрі вийшли на мирний протест, почалася боротьба за права і за правду. Спроба обмежити права людини 16 січня 2014 р. "диктаторськими законами" призвела до ескалації боротьби: ненасильницькі акції протесту завершилися на Вогнехреща і День Соборності України. Далі була війна за правду і європейські цінності. Це поки що єдиний в історії випадок, коли хтось воював за європейські цінності зі зброєю в руках. Після російської агресії війна за цінності перетворилася на війну за українську Незалежність і європейську Свободу. 

Земанізована Чехія, орбанізована Угорщина, лепенізована Франція, путінізована Росія і трампізовані Штати — це той токсичний світ, в якому Україна після Майдану не зможе існувати. Цей світ не цінуватиме її боротьби за правду і легко зрадить українців, як це було вже і в 1918–1921 рр., а потім у 1933-му — коли всі все знали, але не хотіли чути про смерть у центрі Європи чотирьох мільйонів безневинних людей. 

Щоб вижити, українцям доведеться знову розірвати коло історії. Ми нагадуємо Об'єднаній Європі, якою її було задумано, на яких цінностях засновано і якою вона має бути. Ось для чого потрібні українці. Наше завдання дуже локальне — врятувати Європу від божевілля "світу після правди". Рятувати цілий світ будемо потім.

Дзеркало Тижня



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Наше суспільство ще не готове для дозволу на вільне володіння автомобілем.Між тим, на руках у людей накопичилася значна кількість автомобілів - як легальних, так і ні (у тому рахунку, завезених із зон...
Історія індустріальних парків в Європі налічує більше ста років. Їх початкова концепція - створення оптимальних умов для роботи промислових підприємств - актуальна до сих пір. В Європі індустріал...
Тимур Желдак

Про лемінгів

Вони живуть з нами в одному місті, їздять з нами в трамваї і - в більшості - живуть на наші податки.Щоранку вони вишиковуються в черги - символ щасливої радянської молодості - за краплиною ворожої про...
Кривий Ріг найбільше з міст України, котре не є обласним центром. Населення міста - 637 550 мешканців, а бюджет понад 5 мільярдів гривень. Однак у виконавчому комітеті Кривого Рогу немає жодного...