App Store Google Play

Квиток в один кінець

22.08.2016 13:00
Квиток в один кінець

Як я вже казав раніше, мій шлях лежав із Донецька до Дніпра. Найперше, що мене трохи засмутило після «незабутнього» багатогодинного проходження блокпостів, — це наші дороги. В окупації з ними і гірше, і краще водночас. У самому Донецьку комунальники повністю відремонтували або замінили асфальтне полотно на центральних вулицях, це саме стосується і Макіївки. Околицям міста не так пощастило, але роботи все ж таки ведуться й там. Водночас у міру просування з «ДНР» в глиб «ЛНР» картина стає дедалі більш апокаліптичною й асфальт зникає просто на очах. Щодо вільних територій, то доріг там практично немає. Водії називають ці ділянки «американськими гірками». І хоча сам я спершу списував усе це на прифронтову територію, коли під’їжджав до Дніпра, помітив, що картина не надто змінюється.

Але дороги перестали мене турбувати, тільки-но я прибув у саме місто. Я вийшов біля вокзалу — і тут переді мною постав ніби Нью-Йорк: натовпи людей, які буквально збивають тебе з ніг і несуться одним цілковитим потоком у всіх напрямках, сот­ні машин, навіть затори, яких я не бачив ось уже понад два роки. Я зовсім відвик від такої кількості людей, і місто здалося мені мурашником, поки я скромно йшов краєм дороги. Коли ви виїжджаєте з «гетто», головна зміна відчувається одразу ж, як тільки виходите в будь-якому вільному місті. Це взагалі важко описати словами, але зникає відчуття тривоги, яке проукраїнських жителів Донецька не залишає ні на мить. І хоча в Дніпрі також вистачає військових, їх узагалі не сприймаєш серйозно: усі вони ніби декоративні, як із музею. По-перше, у них немає зброї — це істотний чинник, який позбавляє камуфляж умовного рефлексу «небезпека». А по-друге, зовсім немає відчуття, ніби всі вони боги, а ти тут ніхто. У Донецьку таке всюди.

Але не встигаєш звикнути до відчуття спокою, як одразу ж перед очима спливає ще один маркер війни — їжа. Зайшовши в перший-ліпший супермаркет, одразу ж відчув себе голодною твариною і ладен був скупити все, що потрапляло на очі, хоча я зовсім не був голодний. У якийсь момент мені навіть стало соромно перед самим собою і я не зрозумів, що відбувається: на цінниках всюди були якісь смішні цифри, ніби товар віддавали задарма. Потім згадав, що це все ж таки гривні, але навіть коли став перераховувати їх у рублі, виходило удвічі-втричі, а в непродовольчому відділі іноді й учетверо дешевше, ніж у «ДНР». Я був так усім цим вражений, що накупив харчів одразу на кілька днів і більшу частину з’їв у перший же вечір, буквально запихаючи в себе через силу. Тут, на свободі, розумієш: хоч би скільки ти візьмеш із собою в Донецьк, цього все одно буде дуже мало й не вистачить ні на що.   

З-поміж негативу в Дніпрі я одразу виділив би сміття: порівняно з Донецьком місто не прибирають узагалі. Але… іншим боком такого життя є знову ж таки величезний потік людей у місті, тоді як у Донецьку після 20:00 вулиці майже порожні.
Коли ми вже ближче до вечора йшли з приятелем бруківкою, він зробив мені зауваження й запитав, куди я так поспішаю. А поспішати нам і правда не було куди, але дворічна звичка пришвидшувати під вечір крок у Донецьку дається взнаки. Там міряєш час числом 23. Після 11-ї вечора все зникає, як карета, що перетворюється на гарбуз, і доводиться міряти життя зовсім інакше. Коли я визирнув із вікна квартири близько опівночі, взагалі був шокований, адже порівняно з 20:00 картина не надто й змінилася: ті самі галасливі, багатолюдні вулиці, тоді як у Донецьку в цей час зазвичай гримить канонада. Прикметно, що сам я вийти на прогулянку так і не зміг: у голові, як і раніше, стояло число 23, хай там як я переконував себе в протилежному.

Нарешті, різниця в людях. Дніпро, як і Київ, — місто без війни. І мова, звісно ж, не про буквальне її розуміння. Поспілкувавшись з деким із містян, розумієш, що лейтмотивом їхнього життя є комуналка та ціна на неї, а для когось ще «дорога свинина». Після Донецька це взагалі звучить як міраж. Щодо відсутності відчуття війни, то це вірус не лише Дніпра та Києва. Під час цієї поїздки я побував у Краматорську, де на будівлях досі сліди від снарядів, а в самому центрі висить невелика фотовиставка про нинішню війну. Але навіть тут населення часто не пам’ятає того, що було буквально недавно, ще рік чи два тому, вважаючи, що все вже минуло.

Неможливо прожити довгі місяці безвиїзно в «ДНР», а потім податися до Дніпра чи будь-якого іншого вільного міста й повернутися назад. Зрозуміло, що ви повертаєтеся, але ваші свідомість, розум, враження залишаються в Дніпрі. Квиток на контрольовану територію з окупації — це завжди квиток в один кінець, хоч би скільки ви їздили туди й назад. Щоразу до Донецька вас повертається все менше й менше, і здається, одного разу повернеться лише силует.

Тиждень.ua

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

7 грудня відбулася прем’єра фільму українського виробництва “Кіборги”. Допрем’єрний показ пройшов 28 листопада, на нього завітали військовослужбовці, реальні кіборги та їх сімї...
Вчора мій друг Андрій Денисенко ризикнув використати щодо наших політиків таке давно поховане у пісках забуття поняття, як моральність. Точніше: аморальність. Чим викликав у мене глибокий подив.У нашо...
Юрій Фоменко

Лютий 2015 року

Лютий 2015 року. Заграви і канонади на Дебальцевській стороні.З сторони Глодосово, степом на блокпост, вийшла літня жіночка з хлопчиком років чотирьох-п'яти. Ледь одягнені,тремтячи від холода, стояли...
Так сложилось, что на протяжении 2,5 лет наша команда(ГромКонтроль) дискутирует с ДнепрОГА и проводит совместную работу по ряду направлений. Одно из них - пригородный и междугородный внутриобластной а...