App Store Google Play

Час дорослішати

20.08.2016 12:00
Час дорослішати

Війна — природний стан людства. Той факт, що впродовж останніх 70 років на території «першого світу» не велося бойових дій, ніяк цю істину не скасовує.

Тільки з початку XXI століття фахівці налічили у світі понад 60 збройних конфліктів, зокрема й за участю країн НАТО. Просто ці зіткнення відбуваються на периферії уваги CNN, тож щоразу здається, що це десь далеко від нас, а палаюча Сирія, між іншим, — це лише 870 км від українського кордону, у півтора раза менше, ніж від Ужгорода до Луганська. Ну й Луганськ із Донецьком, звісно, але про них ми теж не пам’ятаємо 24/7, принаймні не всі ми...

Військова справа завжди вважалася престижним, почесним заняттям, військові видатки — пріоритетними, військова міфологія — базовою частиною свідомості. Нас як біологічний вид не змінили ані умовиводи Руссо і Канта, ані гасла хіпі «Make love not war». Доки на планеті існує бодай один не лише авторитарний, а просто безвідповідальний режим, організовані вбивства собі подібних виключити неможливо.

В Україні війна, і триватиме вона доти, доки поруч із нами буде розумово нестабільний сусід. Вона висмоктуватиме всі соки з економіки, гальмуватиме вбудовування в глобальну взаємодію, виправдовуватиме всі «косяки» влади. Дедалі більшатиме на вулицях інвалідів, і їхній вигляд ставатиме дедалі звичнішим. Міцнішатиме «синдром повернення»: юнаки, які провели рік в окопі, бачили щодня чужі смерті й убивали самі, знову й знову переконуватимуться, що вдома вони нікому не потрібні. Хтось не знаходитиме собі місця в мирному житті й піддаватиметься спокусам миттєво вирішити свої проблеми за допомогою зброї, а зброї в країні вже незліченна кількість. Ще рік тому здавалося: ось повернуться з ротації досвідчені, рішучі та мудрі хлопці й візьмуть під контроль продажну владу. Наразі ніякого ефективного громадського контролю з боку фронтовиків не спостерігається, а відбуваються, навпаки, силові акції біля Верховної Ради (про гранату забули?) й у суді, де відповідають за свої «художества» колишні менти, вони ж добробатівці.

Так, нас захищають герої, але герой і святенник — різні поняття. Він може ризикувати своїм життям заради нас — а заради кого ж іще? — і водночас займатися дрібним (а подекуди не таким уже дрібним) мародерством, «кошмарити» місцеве населення й патронувати «контрабас». Усі, хто так чи так стикався з проблемою, знають, що вугілля й метал «звідти», а деревина, ліки, харчі «туди» перетікають не крізь дірку в просторі/часі, а через конкретні пункти пропуску, які контролюють відповідні підрозділи ЗСУ та МВС. Окремі кричущі випадки, коли вояки на дозвіллі розбирають іригаційні системи й пускають через лінію фронту на брухт, теж не варто б замовчувати.

Війна загартовує, але частіше псує характер і деформує особистість. Вона на певний час дарує ілюзію сенсу життя, щоб потім безжально поставити перед невигаданим та невблаганним порядком денним, і це стосується як окремого солдата, так і суспільства загалом. І суспільство втомлюється. Хотілося б, щоб у нас, як у Ізраїлі, людині в уніформі поступалися місцем, пригощали її кавою, проводжали усмішкою, але не з нашим щастям. Волонтерам чимдалі важче збирати гроші на протези та реабілітацію, редактори телевізійного й друкованого «глянцю», не червоніючи, заявляють, що споживач утомився від інформації з фронту, а Національна спілка журналістів України веде під егідою ОБСЄ «діалог» із Союзом журналістів Росії на предмет подолання «мови ворожнечі», і це не жарт.

Ми катастрофічно, ганебно мало знаємо про війну. Наші уявлення про неї визначаються в найкращому разі підручником, у найгіршому — радянськими міфами про «Вєлікую Отєчєствєнную». Авжеж, було б чудово раз і назавжди відмовитися від російського газу й палива для АЕС, але спитаймо себе: чи готові ми сидіти без світла? Психологічно мені теж було б комфортніше знати, що ми розірвали дипломатичні відносини й оголосили воєнний стан, але що це нам дасть, окрім примарного почуття визначеності? Харчі й пральний порошок за картками, конфіскацію автівок на потреби фронту? А чи готові ми до бомбардувань Києва, Харкова, Дніпра, Маріуполя? А ракету в бік Запорізької АЕС не хочете?

Українці загалом були не готові до війни, і це непогано нас характеризує. Але через два з половиною роки після її початку варто було б уже навести фокус. Цей дощ надовго. Нам із цим жити. Ніякий Захід нас не врятує, і не тому, що Порошенко поганий і реформи не відбуваються, а тому, що в них своїх проблем не бракує. Ми самі. У нас немає союзників — тільки наші предки, які мріяли про свободу, і наша відвертість перед самими собою. Час дорослішати.

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Блог у депутата та лайки на проекти рішення – фантастика чи реальність? У містах Львів та Київ наприклад для міського депутата – це буденність, а для Кривого Рогу – фантастика. Які і...
7 грудня відбулася прем’єра фільму українського виробництва “Кіборги”. Допрем’єрний показ пройшов 28 листопада, на нього завітали військовослужбовці, реальні кіборги та їх сімї...
Вчора мій друг Андрій Денисенко ризикнув використати щодо наших політиків таке давно поховане у пісках забуття поняття, як моральність. Точніше: аморальність. Чим викликав у мене глибокий подив.У нашо...
Юрій Фоменко

Лютий 2015 року

Лютий 2015 року. Заграви і канонади на Дебальцевській стороні.З сторони Глодосово, степом на блокпост, вийшла літня жіночка з хлопчиком років чотирьох-п'яти. Ледь одягнені,тремтячи від холода, стояли...