App Store Google Play

Економіка злиднів, частина друга: про те, як "пристосовувався" до ринку наш великий бізнес

15.07.2016 11:20
Економіка злиднів, частина друга: про те, як "пристосовувався" до ринку наш великий бізнес

Нарис про те, чому наша економіка в занепаді, та чому "не туди" реформується.
Частина перша за посиланням.

Перш ніж накреслювати шлях виходу із "зворотньої тяги", в яку нас дбайливо заганяють, і ніяк не можуть загнати останні 25 років, необхідно розібратись в тому, як саме виникла нинішня ситуація. Вона майже неможлива. Це як в романі Азімова "Кінець вічності" - реалізувався найменш вірогідний із усіх варіантів історії, в якій людство опинилось в тюрмі і вимерло після мільйона років тупцяння на місці. І так само як там, нам необхідно знайти точку для Мінімально Необхідного Впливу, і розірвати замкнене коло існування Вічності.

Розправимось для розминки із основним міфом, який лежить в основі апології "непопулярних реформ" та "шокових терапій" - що український народ не пристосувався до ринку, а тому його необхідно змушувати це робити жорстокими методами.

Насправді, українці дуже добре пристосувались до ринку. Вони примудряються виживати за будь-яких умов, і підживлювати внутрішню торгівлю навіть тоді, коли її цілеспрямовано вбивають. А поява велетенської і дуже добре розподіленої волонтерської мережі в 2014 році показує високий ступінь мобільності українського населення - це один із тих показників, які свідчать про високу пристосованість людей до динаміки ринкових умов. Головна таємниця останніх 25 років існування української держави - що до ринку насправді не адаптувались (і принципово не можуть цього зробити) ті, хто посідає вищі щаблі економіки, є очільниками списків "Форбс", і вважаються успішними бізнесменами, мільярдерами і меценатами.

Їх успіх при ближчому розгляді, виявляється локалізованим тільки в Україні. Всі спроби їх вийти за межі української економіки закінчувались фейлом, за рідкісними випадками, коли у них вистачало розуму зберегти місцевий менеджмент і не лізти зі своєю "геніальністю" в уже відпрацьовані процеси. Мало кому відомо, наприклад, що Рінат Ахмєтов одного разу купив шахту в Сполучених Штатах. Так от цей тутешній успішний бізнесмен, там ганебно прогорів і мало не попав під суд. Я дозволю собі витратити трохи часу, щоб описати цей епічний досвід діяльності нашого "ринково-обгрунтованого бізнесмена" на американському ринку - адже він настільки яскраво ілюструє реальну пристосованість до ринку нашого великого бізнесу.

Отже, в квітні 2009 року "Метінвест" через свою дочірню фірму Metinvest US, за 1 млрд. 443 млн. дол. купила компанію United Coal Company, плюс відкладений платіж в 559 млн. дол, які мали виплачуватись до 2015 року. Угода, тобто, була довгостроковою, і Ахмєтов планував закріпитись на американському ринку. В травні 2009 року UCC принесла "Метінвесту" 298 млн. дол. прибутку, мінус 48 млн. дол. збитків. На момент купівлі фірма була прибуткова. 115 млн. дол. (менше половини від прибутку, уже отриманого від купленої фірми) Metinvest US вклала в реанімацію шахти Affinity. Це була шахта, так би мовити, українського зразка - із глибоким заляганням пласта, яке змусило її попереднього власника закрити її ще в 1984 р. Здавалось б, тут можна отримати значний прибуток - адже український бізнесмен повинен бути обізнаним із особливостями таких шахт, і знати спосіб зробити її рентабельною. Однак результат був прямо протилежний. В 2012 році видобуток вугілля компанією UCC обрушився майже вчетверо, за підсумками було добуто всього 507 тис. тонн, проти майже 2 мільйонів раніше. З яких за другу половину 2012 року було добуто менше 100 тис. тонн. Далі почались звільнення - прибуткова на момент продажу UCC перетворилась на збиткову компанію, яка була змушена скоротити 325 працівників (це кожен п'ятий), а також почати економити на техніці безпеки. Але якщо в Україні на порушення ТБ закривають очі, то після перших інцидентів із смертями працівників на виробництві, за фірму взялись інспектори з контори під хитромудрою назвою "Управління з охорони праці та промислової гігієни в гірничій галузі" (MSHA). Вона нарахували 66 серйозних випадків порушення ТБ, і наклали на UCC солідний штраф, який Metinvest US вирішила тупо не заплатити - так саме, як не платить в Україні. Підсумок такого "бізнесування" Ахмєтова був трохи прогнозований - фірмі заборонили діяльність на федеральному рівні. Потім, звісно, дозвіл фірмі було повернуто, але цікавість до неї Ахмєтов втратив. Останні новини на сайті компанії датуються 2014 роком.

Власне, в цьому прикладі, як в дзеркалі, відобразилась реальна пристосованість українського бізнесу до роботи в умовах справжнього ринку. Нульова, тобто. І це, будь-ласка зауважте, на 20-му році існування української держави. Тобто, час адаптуватись у них був. Вони просто або не захотіли, або - що вірогідніше - не змогли адаптуватись до ринкових правил і законів, а тому перетворили і продовжують перетворювати Україну на замкнену пісочницю... певніше, на золоту копальню, з якої викачується прибуток найпримітивнішим способом - продажем надр, як це було сто п'ятдесят років тому. А як тільки будуть впроваджені хоча б мінімальні ринкові правила, результат буде такий же, як і у Ахмєтова в США - тобто, нищівний провал.

Власне, навіть в Україні, в тепличних умовах, вони все одно провалились як бізнесмени. Всі заводи і фабрики, приватизовані ними за безцінь, за 20 років "ефективного менеджменту" перетворились на збиткові установи, із величезним зносом основних фондів і фактично втраченим потенціалом подальшого розвитку, які практично уже нездатні генерувати прибуток. Це було помітно вже в кризу 2008 року, яка так сильно вдарила по Україні саме тому, що економіка уже фактично була поставлена в залежність від товарів та послуг III технологічного укладу. Мало хто пам'ятає, що тоді максимальний спад відбувся саме в металургійній та гірничій промисловості - він становив там цілих 36%, а це потягло за собою бюджетну кризу. Причиною такого "ефекта доміно" була проста зміна кон'юнктури на ринку: через кризу Европа стала потребувати менше металу, а мобільність металургійного бізнесу виявилась не просто нульовою, а навіть від'ємною. Не знайшли олігархи іншого ринку для збуту нашої продукції, просто зменшили виробництво, і за їх небажання адаптуватись до ринкових умов розплатилась вся країна.

Справа в тому, що вітчизняний великий бізнес успадкував від радянської системи традиційне для низькотехнологічних укладів поняття "справжньої ціни". Взагалі, на тому рівні ціна сприймається як щось імманентне, тобто притаманне продукту в силу самої своєї сутності. Наприклад, Бреттон-Вудська система стояла на уявленні про імманентність цінності золота. А так як на III технологічному рівні базою індустрії є корисні копалини, то їх цінність визначалась як "золотий еквівалент", тобто, теж була імманентною.

Невеличка ремарка в бік. Межу між різними технологічними рівнями можна легко проводити по зміні світового фінансового стандарту. Так, скасування Бреттон-Вудської системи в 1976 р. є межею між IV та V технологічними рівнями. А скасування Генуезької системи в 1944-му є межею між III технологічним рівнем та IV. А межею між V та VI рівнями є впровадження криптографічних валют і криптографічних платіжних систем. Між іншим, українська валюта - гривня - в цьому плані дуже архаїчна. По факту вона існує в рамках саме бреттон-вудської системи, тільки замість золота як мірило цінності тут використовується долар (або швидше - рубль, бо саме до нього по факту прив'язаний курс гривні). І те, що зараз відбувається із українською валютою - є результатом цієї архаїзованості. Фактично, в ній відбуваються ті самі кризові процеси, які відбувались в Бреттон-Вудській системі в 70-х роках - коли виникали цілі валютні лихоманки, а під шумок варились шахрайські схеми міжнародного масштабу. Втім, це окрема цікава тема. Наразі можна тільки зауважити, що для української гривні є рівно два виходи. Або залишатись в рамках бреттон-вудської системи з прив'язкою до чогось із "імманентною" цінністю - і зрештою остаточно перетворитись на фантики. Або стати справжньою валютою, підкріпленою сильним внутрішнім ринком і забезпеченою реальним виробництвом.

Так от, вітчизняний бізнес успадкував від СРСР уявлення про "справжні ціни". Згідно цього уявлення світ ділився на дві великі категорії. Один - той, де за продукти платять справжню ціну, тобто, максимально можливу з точки зору продавця. Звісно, що це західний світ. Европа, США, Британська Співдружність, Японія. А другий світ складають держави-"клієнти", мешканці яких занадто бідні, а тому можуть розцінюватись тільки як отримувачі допомоги в обмін на прийняття економічного чи політичного протекторату. Відповідно, бізнес 90-х років. з якого вийшли всі наші олігархи, принципово не міг собі помислити іншого ринку збуту, окрім західного. Адже тільки там дадуть за товар справжню ціну.

А оскільки більшість продукції Радянського Союзу для західних країн була застарілою (просто в силу того, що на V технологічний рівень СРСР так і не перейшов), то всі спроби новітніх "ефективних власників" вийти на експорт із продукцією хоча б IV технологічного рівня провалились. А оскільки заводи в результаті прибутку не генерують, то нащо їх утримувати. Краще їх порізати на металобрухт, продати, і отримати хоча б миттєвий прибуток. Саме тому й були порізані "Термінал" і чимало інших заводів, які виробляли високотехнологічну продукцію. І саме тому менеджер нашого НВК зустрічав всюди сите "нэ трэба". Люди, в руках яких опинилась українська економіка, мислили собі лише один спосіб заробляння грошей - продажею товарів "за справжню" ціну в західних країнах. І звісно же, за "справжні гроші".

Зрештою, все-таки знайшлась продукція, яка була необхідна в західних країнах, і за яку там готові були платити. Звісно же, це були корисні копалини. А можливість створювати "під себе" закони, разом із невибагливістю та терплячістю українського народу, робила цей вид бізнесу баснословно прибутковим. Так і виникла унікальна українська економіка, яка при всіх задатках твердого IV технологічного рівня, повільно, але вірно сповзає в бік III-го, періодично - завдяки сплескам пасіонарності українського народу - знову повертаючись до межі IV та V рівня.

В принципі, така система могла б зберігатись ще довго, якби не криза 2008 року, яка, як це не парадоксально, пришвидшила сходження хвилі VI технологічного рівня. А цей рівень, крім всього іншого, передбачає зменшення залежності від корисних копалин. Заходу уже не треба в таких кількостях сталь, алюміній, вугілля... нарешті, газ і нафта. І це змусило нашу еліту шукати спосіб зберегти свої прибутки на тому ж рівні, що й раніше. Вони і знайшли - треба змусити "справжню ціну" платити не лише на експортному, а й на внутрішньому ринку. Звідси і цей фантастичний в своєму ідіотизмі термін "імпортний паритет", який по суті означає, що на внутрішньому ринку товар має коштувати стільки ж, скільки в країнах із зовсім іншим технологічним укладом і зовсім іншою економічною системою. А оскільки внутрішній ринок елітою систематично убивався, щоб вивільнити більше експортних ресурсів, то й виникла нинішня ситуація - продавцям хочеться отримувати "справжню ціну", а у покупців нема стільки грошей, щоб її платити. І знову ж таки, інша ситуація зовсім не осмислюється. Гнучкість нульова. Навіть забезпечення оплати "справжньої ціни" планується виключно силове, тобто знову ж таки в рамках парадигми III технологічного укладу. Хоча уже навіть дитині зрозуміло, що не можна стягти з людини більше платежей, ніж вона заробляє - правило, вивчене на гіркому досвіді всіма розвиненими країнами.

В результаті Україна прямує до кризи III технологічного укладу, тільки з другого боку. В країні фактично не залишилось грошей, які можна було б запустити в економіку, і тим самим оживити її. Взяти їх всередині країні нема де, тому що всі кошти, які заробляються громадянами (уже включаючи їх накопичення), з'їдають комунальні платежі. Кредити нам як країні уже не дають. Інвестори на ринок не приходять, тому що організувати у нас виробництво більш-менш серйозного рівня натикається все на те саме мислення низького технологічного укладу, що продавати треба або копалини, або напівфабрикати - бо вони дають найбільшу маржу, яку можна розпиляти. Всі інші проекти і нашими урядовцями, і нашим великим бізнесом відкидаються. Яскравим прикладом є будівництво сміттєпереробного заводу під Львовом. "Нэ трэба" там звучало декілька років, аж поки сміття не загорілось і мало не призвело до катастрофи. Можете собі уявити, яка пожежа станеться, якщо "Нэ трэба" продовжувати мимрити на державному рівні.

Світ це уже проходив мінімум двічі. Один раз - в США 20-х років, другий раз - в повоєнній Европі. В обох випадках вдалося вирулити, і навіть перейти на наступний технологічний уклад. Ми теж можемо вирулити. Необхідно тільки покинути мислення в рамках III технологічного укладу, і перестати думати, які б це іще природні ресурси виставити на аукціон. Це так лудомани роблять: думаючи, що нарешті "зрозуміли гру", вишукують, що б це іще продати з хати, аби ще раз побігти в казіно і спробувати нову "систему гри". Як правило, такі завжди опиняються без штанів, і добре, якщо в психушці, а не в канаві.

Так от, необхідно зробити декілька простих речей:

- визнати, що приватний власник - не завжди ефективний. Всі приватизаційні угоди мають бути переглянуті з точки зору ефективності. Неефективні виробництва мають нарешті визнаватись банкрутами, і реприватизуватись, а не підживлюватись субвенціями з бюджету роками;
- визначити, що єдиним пріоритетом держави повинно бути збереження, примноження і забезпечення максимально зручними умовами працездатного прошарку населення (сюди входить і малий бізнес, і самозайнятість);
- визначити перелік товарів та продуктів, критичних для виживання українських громадян, і суворо регулювати їх постачання. Вони мають бути заборонені до експорту. Ціни на них повинна формувати спеціальна комісія із прозорим обгрунтуванням, але таким чином, щоб не менше 50% потенційних покупців могли оплатити цю ціну живими грошами. Це повинно розцінюватись як необхідна інвестиція в майбутнє;
- ввести в законодавство поняття про банкрутство фізичної особи, і на законодавчому ж рівні визначити, що навіть при такому банкрутстві у людини не може бути відібране його житло чи земля. Людина може і буде заробляти гроші чесно лише тоді, коли у неї є куди повертатися - навіть якщо там тільки голі стіни. Житловий та земельний фонди повинні стати тією необхідною часткою у державі, яка стовідсотково належить громадянам, і тільки їм;
- необхідна цілісна національна стратегія розвитку, яка буде незалежною від того, який президент і який уряд при владі, і яка буде суворо контролюватись кількома незалежними сторонами - пресою, громадським суспільством, політичними партіями.

Це база, від якої можна починати боротьбу із "зворотньою тягою". Далі підходи можуть різнитись. Насправді, їх може бути нескінченна кількість. Наприклад, сингапурська економіка піднялась за рахунок розумного використання транзитного потенціалу і офшорної податкової системи. На жаль, працює таке тільки в карликових державах - але транзитну частину сингапурської моделі можна включити до національної стратегії. Підйом Кореї був продиктований активним імпортом технологій і впровадженням місцевого їх виробництва. Підйом Японії - практикою пожиттєвого найму, і тотальним контролем якості (нам вона відома як набір стандартів ISO-9000).

Учитись можна всюди. Не можна тільки продовжувати сповзати вниз, бо межа неповернення уже майже досягнута.

Епілог

В романі Брюса Стерлінга "Схизматриця" інопланетний торговець просто в розмові зауважує, що для істинного Інвестора є лише одне запитання: "Що у вас є такого, чого б нам хотілось?". Як я уже писав вище, головне проблема наших "успішних бізнесменів" полягає в тому, що вони нездатні зрозуміти потреб іншого технологічного укладу, і в результаті пропонують Заходу те, що йому уже давно не треба - принаймні, в таких кількостях. А спробувати зрозуміти, що ж в Україні є таке, чого б хотілось західним інвесторам, вони не можуть - заважає парадигма, в якій вони існують.

А ми не будемо йти їх шляхом, а спробуємо знайти щось поближче. Щось таке, що дозволить нам залучити в економіку "швидкі гроші", які потім можна пустити на оздоровлення інших, стратегічних, галузей економіки.

Минулого року Horizon Capital була оприлюднена цікава презентація, яка описувала інвестиційну привабливість України. На думку аналітиків, єдине, чим ми можемо привабити інвестора - це унікальна дешевизна робоча сила, її висока кваліфікація, а вигідна ціна придбання ласих шматочків української економіки, включаючи землю. Так і звучав слоган презентації - "Brains, Hands and Grains" (Мозки, Руки і Зерно). Тут, власне, можна ставити точку - якщо навіть інвестиційні аналітики не здатні вибратись за межі III технологічного укладу (бо іще Сталін залучав "інвестиційний капітал", вигрібаючи з країни все зерно і женучи його на експорт), то ні про який розвиток економіки навіть в принципі говорити не можна. Світу не треба в таких кількостях ані рук, ані зерна - їх там і так вистачає із лихвою. Крім того, не можна повторити успіх Китаю (який, причому, все-таки піднімався вгору по технологічному дереву, а не тупцяв на місці і тим паче не крокував назад), маючи від'ємну демографічну динаміку, і відсутність скільки-небудь внятної перспективи для "рук", окрім як важко працювати за харчі та комуналку.

Однак що ж може бути привабливим для західного інвестора в нашій країні. У нас цілі ринкові ніші пустують: їх ніхто не заповнює просто тому, що всередині країни всі гроші сконцентровано в фінансово-промислових групах, а їм - як ми уже говорили вище - цікаві тільки і виключно корисні копалини та паливно-енергетичні ресурси, бо їх можна вигідно продати "за справжню ціну". Значить, необхідно зробити так, щоб гроші прийшли сюди зовні. Самі, причому, прийшли - і залишились працювати тут, а не попали в фінансовий пилосос, і тут же були вивезені в офшори.

Так от один із можливих способів залучення миттєвого капіталу є "економіка вражень", характерна для VI технологічного укладу. Вона тільки набирає силу на Заході, і ми можемо прокотитись на її хвилі як вправні користувачі, і скористатись її енергією, щоб почати підніматись самим. Зверніть увагу, соціальні мережі на Заході застосовуються для того, щоб ділитись враженнями. Люди їздять кудись, викладають мільйони фотографій, діляться розповідями про те, що бачили чи почули. Це тільки ми могли соціальні мережі перетворити на арену політичних битв - бо для нашої свідомості іншого застосування для неї немає: наші громадяни займаються виживанням, їм не до вражень. А там людей цікавить саме це. Вони забезпечені матеріально, і тепер бажають побачити чудеса світу, і поділитись із ними.

А в Україні таких чудес - на кожному кроці. Але зовні про це ніхто не знає. От просто поцікавтесь, кому з-за кордону відомо про просто фантастичний Тараканівський форт, де є не лише залишки старовинної фортеці, а й мережа підземних ходів та бункерів. Або про загублене місто Червоногород, яке знаходиться в урочищі Червоному, що на Західній Україні. Хто знає про чарівні простори Розточчя? Про острови - Монастирський, що в Дніпропетровську, чи Чорний Острів на Херсонщині? Про селище Вилкове, що знаходиться в дельті Дунаю, і буквально стоїть на воді? І таких місцин в Україні - сотні, якщо не тисячі.

Якщо ви думаєте, що я говорю про туризм, то помиляєтесь. Я говорю про "хайп", економіку вражень.

Слово "хайп" (hype) в англійській мові значить "перебільшення", оскільки є скороченням від "гіпербола". Позначають ним раптовий сплеск цікавості до чогось, що раніше не помічалось людьми. Він буває стихійним, а буває цілеспрямованим, із певними економічними цілями. В нашому випадку - це привертання уваги до України як місця, куди можна привезти, і де можна витратити гроші.

Створити "хайп" на пустому місці не можна. Необхідна якась яскрава подія, або якась яскрава річ, яку люди захочуть побачити на власні очі, а не дивитись в роліках на Ютубі, або в телевізійних сюжетах. В Україні уже була така подія - Євромайдан, який привернув увагу до України всього світу. І це треба було негайно конвертувати в економічні наслідки: необхідно було реконструювати Майдан, перетворити його на економічний та політичний форум країни, куди запрошувати людей з усього світу. Як мінімум вони б приїздили сюди витрачати гроші. Малий бізнес швидко б зметикував, як можна заробляти на гостях, і отримав би хороший зиск - на сувенірах, супутній продукції, книжках, розважальних заходах. Як максимум, сюди приїхали бізнесмени, і побачивши, що у нас пустують цілі економічні ніші, привезли б із собою той самий необхідний нам інвестиційний капітал. Західний Інвестор не знає слова "нэ трэба". Якщо він бачить пусту нішу, він біжить її негайно займати, поки на ній не зірвали куш конкуренти.

Замість цього ми повернули Майдан до його попереднього вигляду: нудний і сірий ампір, навіть Будинок Профспілок досі не реконструйований. І тепер уже пізно, бо "хайп" завжди швидкий і ситуативний. Далі нам так не щаститиме, і сплески цікавості нам доведеться генерувати самостійно, і умови забезпечувати на порядок жорсткіші, ніж у випадку Майдану - який міг і без всяких умов стати точкою залучення капіталу.

- нам необхідне жорстке антиофшорне законодавство. Всі гроші, які сюди приходять, тут і повинні працювати;
- нам необхідне відкриття нашого банківського ринку для іноземних банків. Досі він був закритий тому, що наш олігархат потребував суворого контролю за банківською системою і зручного інструменту для вивезення капіталу. А нам необхідні надійні банки як рушійна сила економіки - яким зможе довіряти і громадянин, і бізнесмен;
- нам необхідне пільгове оподаткування для малого та середнього бізнесу. Він повинен мати можливість і вільний капітал для того, щоб швидко адаптуватись до сплесків хвиль "хайпу";
- нам необхідне високотехнологічне супроводження бізнесу. Грубо кажучи, нам необхідний аналог Square - це американський сервіс такий, він дозволяє малому підприємцю прямо на своєму планшеті мати повний автоматизований комплект для ведення документації фірми - від бухгалтерської до звітної. Це зробить його більш мобільним;
- нам необхідне міцне ядро правоохоронної системи, які здатна забезпечити безпеку людей і здійснення реального правосуддя на порівняно невеликій території, максимум розміром міста;
- нам необхідна сильна місцева громада, яка дозволить ефективно використати кошти, отримані під час дії ефекту "хайпу", і пустити їх на життєво важливі речі.

"Хайп", як я казав вище, завжди локалізований. Тому нам немає потреби перетворювати всю країну. Треба робити це послідовно, вибираючи точки для створення сплеску цікавості, і роблячи перетворення точково. Спочатку одне місце, маленьке. Потім більші. Потім ще більші, а потім процес охопить всю країну. Принцип той же самий, що й при зміні технологічного укладу: він теж починається з таких точкових перетворень, які потім починають виникати все частіше і частіше, перетворюючись на хвилю, яка несе із собою фундаментальні зміни в суспільстві.

Ми можемо створити таку хвилю перетворень. У нас є все для цього: події, місця, люди, готові працювати і відкривати для світу Україну. Безумовно, це лише один із прикладів можливого запуску української економіки. Цілком можливо, що є й інші.

Необхідне лише бажання і політична воля.

 

Facebook автора.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Дана новина попалася на очі випадково – через моніторинг новин по Дніпру. Від Дніпра тут якщо чесно лише аеропорт, але сама новина – просто пісня. В тому сенсі, що є наглядною ілюстрацією...
Ігор КУЛІКОВСЬКИЙ

В одній країні...

В одній країні керівник республіки пішов в замєс з міністром МВС. (опускаючи терміни "псевдо", "помилка", "404")Хтось казав про різність ідеологій і глобальні політичні мотиви. Хтось казав про "руку о...
Максим Мірошниченко

Не лише початок, але й поворот

21 листопада - це не тільки початок Революції Гідності. У цей день у 1920-му році уряд УНР перейшов польський кордон і назавжди втратив територію. 12-тисячне військо та урядовці вірили у те, що продов...
Так заведено, що у дошкільному та шкільному віці дитини батьки вигадують додаткові заняття своєму нащадку і відводять на всілякі секції. Одразу після народження, зазвичай протягом року відбувається ці...