App Store Google Play

Чи є життя після Мінська?

13.02.2016 17:00
Чи є життя після Мінська?

Міркування щодо неминучості необхідних змін

У політиці (зокрема зовнішній) відсутність вибору є свідченням глибокої кризи. Тому твердження, що той чи інший переговорний процес не має альтернатив, тобто не може бути трансформованим, лише озвучує ситуацію безвиході. 

Безперечно, будь-які переговори час від часу опиняються в глухому куті, однак неможливо довіку в цьому куті залишатися, вперто позбавляючи себе права на зовнішньополітичний вибір. Сьогодні в світовій політиці відбулося чимало важливих змін. Ігнорувати вплив цих змін на подальший перебіг переговорів щодо Донбасу й Криму неприпустимо. Крім того, констатація відсутності альтернатив суттєво підриває потенціал стратегічного мислення, яке оперує саме альтернативними сценаріями — розробляє їх та обґрунтовує. Виконання Україною своїх зобов'язань за Мінськими домовленостями не повинне заважати пошукам шляхів удосконалення власне переговорного процесу щодо Донбасу і Криму.

Мінський переговорний процес, зрештою як і вся українська дипломатична активність останніх двох років, здійснювався під нагальним тиском об'єктивних обставин, породжених війною й кризою; ворожим військово-політичним, пропагандистським та економічним тиском держави-агресора (РФ); дружнім фінансовим та дипломатичним тиском країн-союзників, що мав різну інтенсивність, поєднуючись із різноманітними формами заохочення та підтримки (економічної, дипломатичної, політичної). Сьогодні Україна поволі приходить до тями, а її сучасний стан може визначатись як постшоковий (постстресовий), що передбачає необхідну й цілком справедливу зміну позицій з багатьох ключових питань зовнішньої політики. Слабка і деморалізована держава, передусім за умов внутрішньої кризи та зовнішньої агресії, стає легким об'єктом маніпуляцій як з боку союзників, так і з боку ворогів.

Рішення, які до сьогодні було ухвалено в рамках Мінського процесу, значною мірою, стали наслідком тиску критичних обставин та зовнішніх чинників, а тому сила їх обов'язковості тримається винятково на "добрій волі" української сторони — вона, як відповідальний і миролюбний член світової спільноти, понад усе прагне миру, іноді навіть на шкоду своїм національним інтересам. "Мінськ-1" і "Мінськ-2" постали внаслідок жорстоких бойових дій (Іловайськ та Дебальцеве) і загрози розширення російської військової агресії проти України. Мова йде про міжнародні домовленості правовий статус яких недостатньо високий, а політична вага визначається винятково ставленням до них (готовністю виконувати) учасників переговорного процесу. І все це тому, що досягнуто їх було внаслідок військово-політичного та дипломатичного тиску на Україну, керівництво якої просто рятувало державу від наростаючої агресії імперського сусіда, маючи у своєму розпорядженні переважно дипломатичні засоби порятунку.

Особливості середовища (зовнішніх умов) переговорного процесу щодо Донбасу й Криму
на сучасному етапі

1. Сьогодні система міжнародних відносин критично переобтяжена локальними конфліктами різної інтенсивності та різноманітними квазідержавними утвореннями, які є результатом паліативних, тимчасових і недовершених вирішень цих конфліктів. Тому вона може зруйнуватися не внаслідок світової війни чи якоїсь іншої форми глобального конфлікту, а внаслідок кумулятивної дії зростаючої кількості локальних конфліктних ситуацій та неконтрольованого розростання кількості незаконних територіальних утворень, що претендують на державницький статус. А це, в свою чергу, означає одне — поширення безладу й панування насильства. Події на Донбасі й у Сирії, спалах і поступ фундаменталізму, поширення міжнародного тероризму, міграційна інвазія до країн Євросоюзу постають провісниками наближення "темних часів" глобальної системної кризи. У цьому контексті протистояння української держави та суспільства злочинним зазіханням терористичних утворень "ЛНР/ДНР" може цілком справедливо вважатися боротьбою за порядок і законність в усьому світі.

2. Нинішня Україна пожинає гіркі плоди попереднього двадцятилітнього розвитку, що призвів до формування олігархічної суспільної системи, яка паразитувала на радянському спадку, імітувала ринкові й демократичні процедури та інститути, поляризувала українське суспільство, гальмувала розвиток середнього класу, деформувала політичну культуру, створила залежну й безініціативну зовнішню політику, підірвала потенціал збройних сил. Вона виявилася неспроможною витримати потужний зовнішній удар, завданий російською агресією. 

Докорінна перебудова цієї системи є першою передумовою остаточної перемоги над агресором та відновлення територіальної цілісності й державного суверенітету. Водночас, слід усвідомити, що суспільні устрої, які формуються десятиліттями, не руйнуються впродовж одного-двох років. Міцний і динамічний середній клас, глибоко вкорінені демократичні цінності, максимально ефективна й легітимна державно-адміністративна та політична системи — ось головні вороги олігархії, що не руйнується вибірковими репресіями проти найбільш одіозних олігархів, якими б бажаними ці репресії не були для їхніх конкурентів та зубожілого й озлобленого населення.

Вплив морально-політичних та політико-культурних факторів на перебіг міжнародних переговорів України щодо Донбасу й Криму також зростає й вочевиднюється. Передусім, йдеться про дві речі: авторитет державної влади у внутрішній політиці та престиж держави в політиці міжнародній. Функціональна демократія неможлива без морального консенсусу влади і громадян, який має поширюватись і на ключові зовнішньополітичні питання, особливо якщо вони стосуються державного суверенітету й територіальної цілісності. Суспільство повинно довіряти своїй владі — вірити в те, що вона захищає національні інтереси. У разі відсутності такої довіри, навіть найдосконаліший і найуспішніший дипломатичний маневр ставитиметься під сумнів. Відкрита й відверта дипломатія, яка пояснює і обґрунтовує кожен свій крок, максимально уникаючи кулуарності, втаємниченості, елітаризму, дає можливість відновити морально-політичний консенсус стосовно ключових питань зовнішньої політики.

Поволі вичерпується потенціал дипломатичних засобів вирішення проблем донбаського конфлікту й анексованого Криму. Власне цього потенціалу залишилось не більше, ніж на два-три роки. І незабаром гостро постане питання активного й ефективного залучення іншого інструменту зовнішньополітичної діяльності — збройних сил. Подібно, хоч і дещо згодом, постане питання надійних внутрішніх "тилів" зовнішньої політики, тобто питання динамічної економічної та стабільної політичної систем, які формують опору зовнішньополітичної діяльності. Держава, яка стала об'єктом агресії, втративши частину своїх територій, не вистоїть, не відновить територіальної цілісності, не покарає агресора виключно шляхом дипломатичних маневрів. Успішно стримати, відбити, провчити нападника лише засобами дипломатії просто неможливо — потрібна потужна армія й переконлива пропаганда. Дипломатичне маневрування в період збройного конфлікту дає можливість виграти час і підготуватися до постконфліктної ситуації політичного оформлення результатів власне конфлікту.

Сьогодні українська держава сповідує й наслідує цілковито оборонну стратегію, що передусім пояснюється її тимчасовою слабкістю, недостатньою підтримкою й розумінням з боку союзників, переважаючою (поки що) силою ворога. Дипломатія, за умов зовнішньої агресії, відіграє свою роль у обороні країни. На сьогодні Україні вдалося сформувати своєрідний дипломатичний фронт, який доповнює й компенсує слабкості суто збройної лінії спротиву загарбнику. Мінський дипломатичний багатосторонній діалог (переговорний процес), відіграє свою роль у системі оборони української держави від російської агресії. Він був, і певною мірою залишається, невід'ємною складовою й фактором оборонної стратегії, яку вимушено обрала Україна під тиском переважаючих сил агресора. Мова йде про дипломатичний фронт — "Мінську дугу" дипломатичної оборони, що корелює з дугою збройної оборони українських військ, яка сформувалася на південному сході Донбасу від Станиці Луганської до Маріуполя. Відповідно й суттєві зміни в мінському дипломатичному багатосторонньому діалозі можуть відбутися лише внаслідок змін у самій стратегії оборони української держави від російської агресії. Зречення "мінського формату" чи його радикальна трансформація не повинні призвести до одностороннього дипломатичного роззброєння. Йтися може лише про дипломатичний наступ, що полягатиме в реструктуризації переговорного процесу та наданні йому нового імпульсу. Метою такого наступу є зміцнення й розширення дипломатичного фронту в загальній системі оборони української держави від російського агресора.

Стає очевидною й прискорено поглиблюється криза в країні-агресорі. Мрії багатьох про остаточний розпад РФ навряд чи збудуться, хоча процес занепаду розпочався. До сьогодні російська сторона цілком успішно вдавала стійкість і невразливість зовнішнім впливам. Проте, часи змінились і Колосс похитнувся, завчасно й, мабуть, марно тішачи українських прихильників секти "грядущого швидкого падіння Росії". Економічні суперечності РФ, спричинені санкціями, падінням цін на нафту, зростаючими витратами на війну та участю одразу в кількох локальних конфліктах, поглиблюються. Водночас, загострюються внутрішні соціальні, етнорегіональні, політико-ідеологічні проблеми цієї новоспеченої імперії, стають очевидними руйнівні наслідки її зовнішньополітичних авантюр. Безперечно, це не перша криза ("смутні часи"), яку переживає російський народ, і вона не обов'язково призведе до бажаних для всього цивілізованого людства наслідків.

Врешті-решт, якими б не були історичні перспективи РФ, ознаки соціально-економічної стагнації та наближення політичної кризи в цій країні стають дедалі очевиднішими і не скористатися з такої ситуації було б недалекоглядно. Йти на поступки державі-агресору, яка розпочала кризове падіння, особливо в питаннях територіальної цілісності держави власної, — щонайменше нерозумно. Водночас, необхідно наголосити, що цілковитий розпад РФ навряд чи відповідає українським національним інтересам. На сьогодні Україна стратегічно зацікавлена в збалансуванні міжнародних відносин на пострадянському просторі — встановленні на теренах колишнього Радянського Союзу стабільного і тривалого "балансу сил" між країнами-наступницями природно відмерлої наддержави, який стане надійним владно-силовим фундаментом для подальшої реконструкції регіональної політичної системи на засадах рівності й справедливості.

Напрями трансформації переговорного процесу щодо Донбасу й Криму

Звуження предмету переговорів. Одна з головних вад Мінського переговорного процесу зумовлена винесенням на порядок денний переговорів у Мінську фундаментальних питань внутрішньої політики України. Мова йде про вроджений дефект, який і надалі спотворюватиме перебіг цих переговорів, породжуючи розлад, суперечності, розколи. І допоки зазначений дефект не буде усунено, переговорний процес залишатиметься малоефективним, а досягнуті домовленості недостатньо легітимними. Серед аргументів на користь виключення внутрішньополітичних питань з порядку денного міжнародних переговорів: непорушність принципів державного суверенітету і невтручання у внутрішні справи суверенної країни; складність і суперечливість власне конституційного процесу, перебіг і спрямування якого може викликати серйозну напруженість та розколи в суспільстві (цей аргумент передусім стосується західних партнерів, оскільки вони зацікавлені в стабільному розвитку української держави); неконструктивна позиція проросійських бойовиків-колабораціоністів і власне РФ, зацікавлених у дестабілізації України, а не її реформуванні.

Винесення питань внутрішнього устрою певної держави на міжнародне обговорення не лише підриває суверенітет цієї держави, а й суттєво шкодить ефективності дипломатичної взаємодії. Дипломатія дієздатна передусім у царинах зовнішньої й міжнародної політик, натомість, у царині внутрішньої політики її дієвість значно менша. Тому предметну сферу переговорного процесу має бути максимально звужено, віддаючи перевагу зовнішньополітичнихм, безпековим і гуманітарним аспектам.

Максимальна багатосторонність. Одним зі шляхів підвищення ефективності й легітимності переговорів щодо Донбасу й Криму є розширення кола учасників цих переговорів. Таким чином Україна отримує кращі можливості для дипломатичного маневрування; залучає до переговорного процесу держави, зацікавлені в мирному залагодженні російсько-українського збройного конфлікту на користь саме української сторони, інтереси яких не можуть бути зігноровані в процесі залагодження цього конфлікту; послаблює ("розмиває") дипломатичний диктат РФ, створюючи передумови для її дипломатичної ізоляції та позбавлення статусу виняткового переговірника з правом "останнього слова".

Сьогодні чимало держав об'єктивно зацікавлені в участі у багатосторонньому дипломатичному діалозі щодо Донбасу й Криму і можуть бути залучені до нього. Передусім, йдеться про Сполучені Штати, які залишаються головним і наймогутнішим західним союзником України. Серед інших потенційних учасників такі впливові регіональні гравці як Польща, Румунія, Туреччина. Надзвичайно важливим є залучення до участі в переговорах саме останньої. Йдеться про одну з найпотужніших країн Південної Європи, члена Північноатлантичного Альянсу, країну з великими лідерськими амбіціями. Туреччина об'єктивно ангажована до проблематики Криму через геополітичне значення півострова для турецької зовнішньої політики та етнокультурні зв'язки з кримськими татарами. Крім того, чимало проблем сучасної турецької держави разюче нагадують проблеми держави української. Передусім, мається на увазі сепаратизм, нестабільність на кордонах, складні стосунки з РФ. Так само об'єктивно ангажована до російсько-українського збройного конфлікту і Румунія — через подібну до проблем Донбасу й Криму проблематику Придністров'я, яка має спільні з ними витоки. Польща вже висловила своє бажання й готовність долучитись переговорного процесу. Участь країн Балтії у цьому процесі також відповідає національним інтересам України. Особливо це стосується такого давнього і надійного союзника української держави як Литва.

Збільшення кількості учасників переговорного процесу та звуження його предметної сфери — виведення з неї проблематики внутрішнього устрою української держави — можуть вважатися ключовими стратегічними установками щодо подальшого розвитку багатостороннього дипломатичного діалогу і його трансформації. 

 

 

Розширення регіонального контексту. Подолання конфлікту на південному сході українського Донбасу та повернення Криму слід розглядати в ширшому регіональному контексті перетворення всього пострадянського простору на суцільну регіональну конфліктну зону, що небезпечно зростається із близькосхідною регіональною конфліктною зоною, загрожуючи глобальному миру й безпеці. Перспективи залагодження українсько-російського збройного конфлікту залежать від того, яким чином цей простір буде реорганізований — яких політичних форм він набуде. Остаточне вирішення проблеми Донбасу і Криму без вирішення проблем Придністров'я, Абхазії і Південної Осетії, Карабаху навряд чи можливе. Усі ці проблемні питання споріднені та мають спільне джерело — імперську мегаломанію РФ, яка уявила себе наступницею давно відмерлих імперій, призначивши себе ж на роль регіонального гегемона.

Поволі визрівають передумови для початку багатостороннього дипломатичного діалогу країн пострадянського простору, який передбачає й участь тих держав з-поза меж регіону, котрі зацікавлені в налагоджені такого діалогу на засадах рівності та справедливості. У подальшому, доцільно говорити про інституціоналізацію цього діалогу та його перетворення на міжнародну організацію, що матиме на меті підтримку миру і безпеки на теренах колишнього Радянського Союзу. Переговори стосовно Донбасу і Криму можуть стати початком ширшого регіонального переговорного процесу, який охопить увесь пострадянський простір і відбуватиметься в формі міжнародної конференції. Молдова, Грузія, Україна, як країни–жертви російської агресії, мають повне право й дипломатичні можливості для ініціювання такого процесу. Нині склалися передумови для залучення молдовської і грузинської сторін до участі в переговорах щодо Донбасу і Криму, принаймні на інформаційному та експертному рівнях.

Нейтралізація конфліктогенного потенціалу переговорного процесу. Міжнародний переговорний процес має бути спрямованим на підтримання і встановлення миру, а не множення нових конфліктів та суперечностей. Доволі часто трапляється, що досягнення мирного врегулювання міжнародних конфліктів відбувається коштом внутрішньополітичної стабільності. Тому й неприпустимо здобувати міжнародний мир за рахунок миру національного. Беззастережне, одностороннє, негнучке втілення Мінських домовленостей можливо й принесе тимчасове умиротворення донбаських теренів, однак, може й спричинити набагато серйозніші розколи у власне українському суспільстві. Виведення питань внутрішнього устрою України з переговорного процесу є першою умовою нейтралізації його конфліктогенного потенціалу. Інакше він і надалі провокуватиме внутрішні конфлікти, підриваючи довіру до влади та компрометуючи державу. Переговори щодо відновлення територіальної цілісності України (в будь-якому форматі — мінському чи іншому) мають сприяти консолідації українського суспільства, а не розколювати його.

Окремі положення Мінських домовленостей містять у собі суттєвий кризогенеруючий потенціал, причому, спрямований він переважно всередину українського суспільства. Так, вимоги щодо особливого статусу "ОРДЛО", конституційних змін та проведення виборів на теренах цих районів суттєво шкодять процесам децентралізації і боротьбі з корупцією в Україні. Децентралізація по суті суперечить федералізму і передбачає посилення влади громад, а не регіонів. Очевидно, що глибока вкоріненість авторитарних методів управління в середовищі ватажків "ОРДЛО" і прихильність до авторитаризму значної частини тамтешніх мешканців демократичну владу громад якраз і унеможливлять. Вже нині, з огляду на обсяги контрабандних потоків, стає зрозумілим, що надання "ОРДЛО" особливого статусу створить на теренах України корупційний анклав і джерело корупції (та організованої злочинності загалом), яке розкладатиме все українське суспільство. Нарешті, конституційні зміни не робляться на вимогу терористів і колабораціоністів. Таким чином лише заохочується силовий шантаж центральних органів влади та створюється негативний прецедент для інших регіонів України.

Формування нових передумов переговорного процесу. Сьогодні настав час "повернутися до початку" переговорного процесу, зміцнивши його засади. Зокрема, йдеться про довіру і контроль — створення атмосфери довіри як між учасниками переговорів, так і всіма тими, хто втілюватиме домовленості й кого вони взагалі стосуються, а також розробку механізмів контролю виконання угод чи навіть перебігу самого переговорного процесу. На сьогодні і довіра, і надійні механізми контролю відсутні. Створення цих передумов потребує часу і тривалої копіткої роботи на локальному рівні безпосередньо в зоні конфлікту, тіснішої взаємодії з міжнародними організаціями та їх глибшого залучення, постійної співпраці в підгрупах у рамках переговорного процесу.

Важливим недоліком цього процесу є виключення з нього питання відновлення українського суверенітету над Кримом. Зрозуміло, що перебуваючи під тиском донбаської проблематики, українські переговірники змушені були тимчасово зігнорувати проблематику кримську. Проте, питання Криму є фундаментальним не лише для України, а й для всього світового порядку. Тому це питання має бути присутнім, у тій чи іншій формі, на порядку денному трансформованого й оновленого переговорного процесу. Це зробить сам процес ґрунтовнішим, зміцнюючи його фундамент.

Демократизація переговорного процесу. Переговорний процес щодо Донбасу і Криму має бути більш відкритим, аби не викликати сумніви, підозри, заперечення і не провокувати соціальні розколи та делегітимізацію державної влади. Тому важливою складовою його демократизації є залучення (як на індивідуальному, так і організаційному рівнях) до нього авторитетних і уповноважених представників проукраїнського Донбасу, голос яких має не меншу вагу, ніж голос проросійських колабораціоністів. Крім того, неучасть вимушених переселенців у виборах на окупованих територіях позбавляє ці вибори легітимності, оскільки йдеться про захист політичних прав і репрезентацію інтересів громадян, які зберегли вірність українській державі. Вони мають стати повноправними учасниками політичного й виборчого процесу на Донбасі. Інакше цей процес буде неповноцінним, а отже й безперспективним. Гострої актуальності набувають питання захисту майнових прав вимушених переселенців на окупованих територіях, а також надання відшкодування за майнові втрати та збитки тими, хто ці втрати й збитки завдали.

Сценарії трансформації переговорного процесу щодо Донбасу й Криму

Консервативний (компромісний) сценарій трансформації. Українська сторона залишається в рамках Мінського процесу, вживаючи зусиль з метою його максимально можливої трансформації. Власне, сам цей процес ще не втратив актуальності, відіграючи важливу роль у стримувані агресора. На сьогодні, мова йде більше про моральну компрометацію, ніж вичерпання дипломатичних можливостей. Нині термін "Мінськ" набув негативних конотацій, наближаючись за своєю семантикою до терміну "Мюнхен". Загалом це несправедливо, оскільки територіальне розчленування й політичне знищення України не відбулося завдяки опору українських збройних сил та патріотичної частини українського суспільства і завдяки тим таки переговорам у Мінську. Проте, нині важливо зберегти власне переговорний процес, а не його назву і територіальну локалізацію. Причому, не просто зберегти, а розширити й розвинути.

Реалізація цього сценарію передбачає втілення Мінських угод та використання мінського переговорного формату задля контролю над цим втіленням та його корегування. Виконання Мінських домовленостей має свої переваги і свої вади. Серед перших: певна деескалація конфлікту, часткове припинення вогню і зменшення кількості жертв, збереження санкцій проти агресора, звільнення військовополонених та уникнення гуманітарної катастрофи, демонстрація Україною своєї доброї волі як відповідального члена світової спільноти та надійного союзника західних партнерів. Серед других: втручання зовнішніх сил у внутрішні справи української держави, заохочення федералізації і тероризму, деформація та дестабілізація політичного й конституційного процесів, отримання ворогами України додаткових важелів впливу на неї, внутрішній розкол та руйнація загальнонаціонального зовнішньополітичного консенсусу.

Головною проблемою Мінських домовленостей є не стільки те, що їх неможливо виконати повною мірою, а те, що навіть їх виконання майже нічого не змінить, зафіксувавши існуючий на сьогодні політичний статус-кво. Інакше кажучи, вживши титанічних зусиль і пішовши на серйозні поступки, Україна може отримати той самий сепаратизм з яким доведеться миритись і співіснувати впродовж наступного історичного періоду. Імплементуючи Мінські домовленості, Україна стає на історичний шлях, який вже пройшли десятки країн світу — шлях проблемної і не завжди продуктивної взаємодії з сепаратистськими регіонами, яка триватиме десятиліттями, врешті-решт укорінившись у політичній системі й політичній культурі, остаточно їх видозмінивши. Можливо, нинішні Мінські угоди і зроблять свій внесок у майбутнє загальнонаціональне примирення. Проте сьогодні час спільних пам'ятників та поховань і зворушливих обіймів ще не настав і невідомо чи настане взагалі.

Мінські домовленості навряд чи припинять конфлікт і зупинять агресію, однак їх виконання (принаймні часткове) може стати суттєвим внеском у реалізацію головної і єдиної на сьогодні зовнішньополітичної стратагеми української держави: "вигравати час і накопичувати сили". У цій стратегії немає нічого хитрого й підступного, адже стратегічні наміри усіх інших сторін переговорів не менш очевидні: хтось прагне зберегти домінуючі позиції у світі та його перебудові за власними ціннісними стандартами; хтось — регіональної гегемонії і статусу світової держави; хтось — збереження комфортного, забезпеченого і безконфліктного життя. Україна всього лиш прагне часу, аби зберегти свободу.

Інтернаціоналістський (багатосторонній) сценарій трансформації. Українська сторона поступово виходить із Мінського переговорного процесу, зосереджуючи його переважно на суто функціональних питаннях обміну військовополоненими й заручниками, надання гуманітарної та економічної допомоги постраждалим від агресії районам, підтримання режиму припинення вогню, розмінування тощо. Паралельно започатковується новий переговорний процес, спрямований на вирішення складніших і суперечливіших політичних питань, пов'язаних зі збройним конфліктом на Донбасі й анексією Криму. Таким чином, йдеться про два переговорні процеси, які поступово відокремлюються, отримуючи власний темп, спрямування, предметну сферу і внутрішню логіку загалом. Інакше кажучи, відбувається розшарування переговорів на суто функціональні, що й надалі тривають у Мінську та нові переговори, що відбуватимуться в іншому місці (бажано в одній з європейських столиць).

Багатосторонній переговорний формат передбачає максимальне залучення й мобілізацію передусім зовнішніх (міжнародних) чинників врегулювання конфлікту на Донбасі та деокупації Криму. Йдеться про повернення загарбаних територій і відновлення територіальної цілісності України колективними зусиллями міжнародного співтовариства. Важливою складовою цих зусиль може стати запровадження концепції "міжнародного управління конфліктними територіями із невизначеним політичним статусом". За цією концепцією, управління окупованим районами Донбасу й Кримом (на період їх деокупації і повернення в Україну) здійснюватиметься тимчасовими міжнародними адміністраціями, персонал яких комплектуватиметься представниками міжнародних організацій та нейтральних і миролюбних держав. Діяльність цих адміністрацій спрямовуватиметься на вирішення низки критичних питань гуманітарного, безпекового, правового, екологічного характеру, а також на підготовку керованих ними територій до повернення в склад України. Загалом, мова йде про новітню історичну версію концепції "підмандатних територій".

Інтернаціоналістський сценарій трансформації переговорного процесу передбачає переважну орієнтацію на зовнішні чинники залагодження конфлікту на Донбасі та повернення Криму. Україна вживає якомога більших зусиль з метою якнайшвидшого вступу до Євросоюзу і Північноатлантичного альянсу, максимально використовуючи для досягнення цих зовнішньополітичних цілей оновлений переговорний процес щодо Донбасу і Криму. У рамках цього сценарію, знайдеться місце і для міжнародних миротворців, і для міжнародних наглядових військових місій, покликаних контролювати виконання угод з врегулювання. Таким чином, західні партнери України зможуть взяти безпосередню участь у залагоджені конфлікту на базі угод, до виконання яких вони так наполегливо спонукають українську сторону.

Націоналістичний (односторонній) сценарій трансформації. Українська сторона рішуче виходить з переговорного процесу, припиняючи роботу в усіх підгрупах і відкликаючи для консультацій свою делегацію в повному складі. Вона повідомляє про необхідність радикальної трансформації (переформатування) цього процесу (за наведеними вище напрямами) у відповідному меморандумі, який розсилається як учасникам переговорів, окрім представників "ОРДЛО", так і керівництву тих держав, які планується запросити до участі в оновленому переговорному процесі. Приводом для такого рішучого кроку може стати питання визволення з терористичного полону українських цивільних і військових заручників. На сьогодні це питання є одним з головних, а нехтування ним призведе до дегуманізації переговорного процесу.

Переговори щодо Донбасу і Криму використовуються для підготовки, максимально можливої легітимації і втілення сценарію визволення окупованих територій. Реалізація цього сценарію передбачає дві стадії: перша — жорстке блокування зазначених територій і припинення з ними будь-яких відносин; друга — витіснення окупантів та колабораціоністів із захоплених ними теренів. Мається на увазі не якийсь негайний і непідготовлений наступ, а послідовна політика, спрямована на вигнання загарбників та покарання колабораціоністів. Визволення може забрати досить тривалий час і здійснитись лише за слушної нагоди, коли Україна зміцніє, РФ ослабне, а західні союзники будуть готові підтримати визвольну війну українського народу проти окупантів. Допоки така нагода не виникне, блокування окупованих територій залишатиметься головним засобом тиску на загарбників та їхніх прислужників.

Безперечно, обрання цього шляху сповільнить поступ України до членства в Євросоюзі й Північноатлантичному альянсі та ускладнить її відносини з західними партнерами. Передусім, йдеться про великі держави Європи, які підтримують і просувають "Мінський процес", в тому числі й за рахунок національних інтересів української сторони. Водночас, Сполучені Штати, та й увесь англосаксонський світ, можуть залишитися надійним стратегічним партнером української держави на її шляху до визволення окупованих територій. Послаблення міжнародної підтримки України внаслідок вибору й реалізації стратегічного курсу на звільнення своїх земель від окупантів буде частково компенсоване розширенням внутрішньої підтримки цього курсу середнім класом та іншими патріотичними верствами українського суспільства. Крім того, курс на поступове визволення окупованих територій дасть можливість залучити й мобілізувати праві сили, переорієнтувавши їх з внутрішньої деструкції на боротьбу із зовнішнім ворогом.

Реалізація націоналістичного сценарію трансформації переговорного процесу щодо Донбасу і Криму передбачає максимально можливе виключення з цього процесу представників маріонеткових квазідержавних утворень "ЛНР/ДНР". Тим більш, що їхня деструктивна роль у переговорах стає дедалі очевиднішою. Вони буквально зривають переговорний процес, висуваючи до України нереалістичні вимоги, шантажуючи її в питанні визволення цивільних і військових заручників, систематично порушуючи режим припинення вогню на лінії розмежування.

Йдеться про жорстке структурування участі бойовиків-переговірників у переговорах шляхом запровадження нижчого переговорного підрівня, на якому вони перемовлятимуться виключно з представниками неокупованих територій — делегаціями, сформованими донецькою й луганською ОДА та очоленими головами обласних державних адміністрацій. До складу таких делегацій увійдуть політичні активісти, які репрезентують громадянське суспільство українського Донбасу та інтереси вимушених переселенців, що зберегли вірність українській державі. У рамках багатостороннього дипломатичного діалогу щодо Донбасу і Криму доцільно створити окрему переговорну підгрупу, в якій вестимуть переговори представники неокупованих і окупованих територій Донбасу, надаючи пропозиції та виконуючи дорадчу роль щодо повноправних учасників дипломатичного діалогу.

Дзеркало тижня

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Блог у депутата та лайки на проекти рішення – фантастика чи реальність? У містах Львів та Київ наприклад для міського депутата – це буденність, а для Кривого Рогу – фантастика. Які і...
7 грудня відбулася прем’єра фільму українського виробництва “Кіборги”. Допрем’єрний показ пройшов 28 листопада, на нього завітали військовослужбовці, реальні кіборги та їх сімї...
Вчора мій друг Андрій Денисенко ризикнув використати щодо наших політиків таке давно поховане у пісках забуття поняття, як моральність. Точніше: аморальність. Чим викликав у мене глибокий подив.У нашо...
Юрій Фоменко

Лютий 2015 року

Лютий 2015 року. Заграви і канонади на Дебальцевській стороні.З сторони Глодосово, степом на блокпост, вийшла літня жіночка з хлопчиком років чотирьох-п'яти. Ледь одягнені,тремтячи від холода, стояли...