App Store Google Play

Прокляття меншовартості. Чому малоросійство культивує поразку

20.10.2015 14:15
Прокляття меншовартості. Чому малоросійство культивує поразку

Малоросійство історично виступало гібридною формою світогляду, притаманною вищим верствам України, що мали подвійну лояльність: як до власної батьківщини, так і до імперського «отєчєства».

Малоросійство вирізняється подвійністю світовідчуття і є не якоюсь виразною позицією, а радше емоцією, настроєм, що може швидко змінюватися. Воно непевне й нестійке, це хвиля, момент, щось скороминуще. Малоросійство — стан душі, особливий ментальний комплекс, що є уособленням глибинної внутрішньої залежності від імперії, а також підсвідомого панічного страху перед нею.
Те, що в українській культурі стали називати малоросійством, у білоруську ввійшло як західнорусизм практично з тими самими конотаціями.

Український дослідник Юрій Барабаш писав: «Найсильнішим засобом впливу на білоруську і українську національну самосвідомість у дусі західнорусизму і малоросійства була і залишається цілеспрямована наркотизація цієї самосвідомості за допомогою щеплень різного роду міфологем, побудованих на ідеї спільності «трьох братніх народів»: спільні етнічні корені, спільна історична «колиска», мовна близькість, спільна віра, спільний монарх чи генеральний секретар, спільні комуністичні ідеали, «радянський народ як нова історична спільнота» і т. п.; в культурній царині це «спільноруська» і «єдина радянська» культури (часто в тому ж самому сенсі застосовувалося ще визначення «вітчизняна») чи, наприклад, концепція замкнутої, «східнослов’янської культурної спільності», штучно відокремленої і відчуженої від культури західнослов’янської, в першу чергу польської і тим більше від Заходу в цілому». Це продукує доволі розмиті уявлення про характер і значущість української культури, власної історії та національної ідентичності, змушуючи сприймати себе самих не як самостійний феномен, а як додаток до іншого, більш універсального явища.

Носії цієї форми самосвідомості ставляться до колишньої імперії як до своєї вічної метрополії, з якою постійно звіряють власні оцінки, настрої, уявлення тощо. Вона залишається для них орієнтиром на всі часи. Тому малорос — це завжди людина вторинна, якась погіршена копія оригіналу, носій тавра меншовартості. Він може бути суб’єктом історії лише в дуже тісних рамках. І це той випадок, коли зовнішня обмеженість поєднується із внутрішньою. Оскільки малорос зберігав подвійну лояльність (до України й до імперії), він неминуче страждав на двоєдушність. Малорос Гоголь у Петербурзі на запитання шляхетних панянок відповідав: «Я і сам не знаю, яка в мене душа, хохляцька чи російська…»

Малоросійство формувало й формує такі «чесноти», як капітулянтство, пристосуванство та угодовство. Наслідком цього є невміння та небажання жорстко й послідовно захищати національні інтереси та нездатність розглядати їх як найвищу політичну й особистісну цінність.

Сотник армії УНР і визначний український письменник Євген Маланюк стверджував, що малоросійство є капітуляцією ще до початку битви. Це постійна внутрішня готовність до підняття білого прапора, до здачі на милість переможця. Цінності героїчної, незламної боротьби, вірність країні та обов’язку є для його носіїв категоріями чужими й абстрактними, незрозумілими й недоречними. Малороси завжди пишалися своїм «прагматизмом», «реалізмом» і «здоровим глуздом», що на практиці було тим-таки капітулянтством і гідним жалю пристосуванством. Ці особи схильні ухвалювати рішення тут і тепер, під тиском обставин, обмежуючи ними свої обрії, не вміючи мислити на історичну перспективу. Малорос за визначенням є людиною дрібною, глибоко провінційною, позбавленою творчої уяви.

Коли діячі такого штибу опиняються на верхівці влади, на країну чекають провали та поразки, і лише справжнє божественне диво може її врятувати.

Адже зазвичай вони ще мають і напрочуд слабкі вольові якості та мінімізовані аналітичні здібності, що незрідка поєднується з банальним побутовим боягузтвом і патологічним побоюванням відповідальності. Малорос абсолютно не здатен кидати виклик обставинам, діяти contra omnes, усупереч усьому, підпорядковуючи події своїй сталевій волі.

До загибелі УНР значною мірою спричинилося її мало не всуціль малоросійське керівництво з його федералістичними, автономістськими ілю­зія­ми, наївною вірою в порозуміння з російськими «братами», колегами-соціалістами, з російськими «радами», адже в Україні вони також були, а на чолі стояла Центральна Рада. Це керівництво до останнього не наважувалося проголосити державну самостійність.
У найяскравішій карикатурній формі особливості того «проводу» втілив Михайло Грушевський, коли великий натовп киян (солдатів, студентів, службовців і робітників), слухаючи його виступ з балкону Центральної Ради на Володимирській вулиці, вітав керівника гаслом: «Хай живе самостійна Україна!» і почув від нього у відповідь: «Хай живе федеративна Росія!».

Активний діяч українського національного руху в 1917 році в Севастополі поручик Михайло Михайлик описував цю загальноукраїнську ситуацію так: «Прийшов 1917 рік, коли вже можна було по-свому заговорити, прилюдно читати свою книжку, закладати свої товариства… Вийшли з підземелля і — диво… серед солдатів, матросів, вчорашніх селян виступають тисячі, сотні тисяч, що голосно заявляють під шикання і загрози тих, що їли з одного «котла», про свою приналежність до української нації, зі зброєю в руках добиваються утворення полків, корпусів, армій, Самостійної України… Чи ж не казка це, чи це не сон, чи не засміло це було, чи передбачав це хоч один зі старих діячів? Ні і ні! Вони вийшли з підземелля, заговорили, писали, мріяли про свою школу, про автономію, мріяли… і чули навколо себе: «Хай живе самостійна Україна», лякалися цього крику, оглядалися… спинялися. Та потроху привикали, придивлялись, побачили дійсність, створену їх же попередньою працею, і крикнули собі: «Хай живе самостійна Україна!» Крикнули і охрипли… Не знайшлось сильної руки, не знайшлось особистості з ідеологією, відповідною цьому гаслу, що взяла б ці тисячі до рук і гасло перевела в життя. А тисячі шукали…
Та так було не лише в Севастополі».

Чимало з описаних тут вад є нинішньою реальністю вже чверть століття формально незалежної України. Згадаймо показово малоросійський режим Віктора Ющенка з його закликами та гаслами без справжніх змін, імітацію національного в шароварно-фольклорній формі у вузьких етнографічних межах. Тоді президент на тлі тотальної деградації та розпаду Збройних сил над усе опікувався запровадженням у них українського церемоніального кроку. Нічого, що гвинтівка заіржавіла й не стріляє, головне, щоб на ній був симпатичний національний «метелик»… Аби були тин, глечики, бриль і вишиванка. Типовий малорос Ющенко навіть не боровся за владу (не для себе особисто, для українців!), капітулювавши ще до початку битви, віддавши все Януковичу! Політичні малороси ладні «порозумітися» з відверто антиукраїнськими силами, всіляко рекламуючи свою «миролюбність» і «толерантність», а фактично безпринципне угодовство.

Петро Порошенко продемонстрував специфічний сучасний варіант малоросійства, яке можна назвати «бізнесючим». В ім’я економічної вигоди охоче жертвують суверенітетом і територіальною цілісністю держави, її політичним престижем та мілітарною спроможністю. Ці бізнес-малороси торгують абсолютно, на їхній погляд, несуттєвими речами: мовою, культурою, історією та національною ідентичністю, себто всім тим, що робить популяцію нацією. Якщо Ющенко та подібні до нього були людьми сентиментальними, романтичними й по-своєму закоханими в Україну, то бізнес-малороси жодних сентиментів не мають, тільки бізнес-план і бізнес-розрахунок.

Звідси їхній універсальний ключ до всіх проблем — «договорняк», причому предметом торгівлі може бути геть-усе. Тут і загравання з прихильниками так званої двомовності («Єдина країна — единая страна»), хоча такі підходи в Криму й на Сході вже дали цілком очікуваний результат. У контексті таких «договорняків» Порошенко відмовляється підписувати документ про скасування колоніального мовного закону Ківалова — Колесніченка, незважаючи на те що його другий автор є нині, сказати б, «нотаріально завіреним» зрадником України, котрий активно співпрацює в Криму з російською владою. Потурання російсько-імперському мовно-культурному комплексу реалізується також у призначенні Порошенком на найвищі посади осіб, які абсолютно не володіють, навіть на побутовому рівні, державною мовою України. Може, вони опанували б українську, проте ніхто від них цього не вимагає… На думку керівних малоросів, це дрібниця, не варта особливої уваги.

Малорос завжди пораженець, не переможець. Звідси постійна апологія слабкості України порівняно з Росією, намагання не встояти в боротьбі, не перемогти, а за будь-яку (навіть принизливу й шкідливу) ціну домовитися з кремлівським лідером, щось йому здати, чимось (за рахунок України) зацікавити, дарма що метою Путіна, його режиму й російського су­спільства є ліквідація Української держави та нації, і на менше вони не погодяться, хоча можуть брати нашу країну не відразу, а частинами, розтягнувши процес у часі, на що й пристало нинішнє малоросійське вітчизняне керівництво. Малоросійська влада — це гарантована поразка, капітуляція і найбільше нещастя українського народу. Чи вдасться нам змінити цей верхній прошарок? Тільки справжня політична боротьба за ідею, а не за місце в парламенті, не за особисту чи партійну квоту на участь у пограбуванні України, не за свою ділянку в загальнокорупційній системі зможе привести до влади нових людей і зламати хребет пострадянській номенклатурі, кланово-олігархічній системі та владному криміналітету. А водночас і малоросійському бомонду, цим паразитарним імітаторам українства в Україні.

Тиждень 



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Анастасія ГОРЯЧА

До людей, як до худоби

Якось Яніка Мерило стрімила з СВ потяга, здається, Київ-Львів... Вона казала про реформи, які таки відбуваються в нашій країні, демонструючи новеньку плазму у люксовому вагоні. Довелось якось і мені п...
Юрій Фоменко

Земля країни Герр

1970 рік. Наше місто розросталось на лівому березі. Вже вийшло за межі Мануйлівки і розбудовувалось у плавнях і на пісках.  З появою нових будівель виникало питання закладки зелених зон. А для зе...
Год назад прошёл тендер на создание концепции развития транспортной сети Днепра и всё мои прогнозы по этому документу сбылись:1) Вероятней всего расчитана она будет на 4-5 лет(как раз под сроки реализ...
Дмитро Томчук

В ожидании "халявы"

Есть у меня знакомый народный депутат из Днепра. До того, как стать нардепом, он был бизнесменом. Человек небедный. И , как многие люди этого круга, привыкший считать деньги до копейки. Это старая бух...