App Store Google Play

Очікування — судьба переможених

23.02.2015 11:15
Очікування — судьба переможених
"Ми перетворюємося на націю скиглячих рабів Страху - страху перед війною, страху перед бідністю, страху перед тероризмом, страху потрапити під скорочення або бути звільненими через пікіруючу економіку, страху бути виселеними за борги або раптово стати ув'язненими у військовому таборі у зв'язку з розпливчастими обвинуваченнями в пособництві терористам".

Хантер С. Томпсон

Суспільство, яке ще недавно зверхньо, зі знанням справи обговорювало фільм "Хвіст виляє собакою", сьогодні саме на межі втрати рівноваги, заходиться в несамовитому крутінні навколо самого себе. Скиглення посилюється. У нього вплітаються то радісні нотки, то панічні, то знову радісні, як після Мінська-2.0.

Відтак, усі перебувають у стані тривожного очікування. Алертності, як сказали б психологи. Ну, взагалі-то, дивно почуватися інакше у воюючій країні. Хоча є й такі, хто демонстративно наполягає на нервових веселощах, і хто ексгібіціоністськи демонструє їх. Але це саме і є маркер підсвідомої підвищеної тривожності. Коли назви квітів дедалі частіше ототожнюються з калібрами ствольної артилерії, а погодні явища - з реактивною.

Світ більше ніколи не буде колишнім, якщо він взагалі буде, цей світ.

Поведінкові відмінності цієї суспільної тривоги розрізняються як статичні й динамічні. Завмирання і прислухання і/або метушливість і клопітливість, гомеостаз і гетеростаз. Впродовж останніх тижнів життя більшості співвітчизників, за їхніми власними оцінками, розкололося надвоє, відділяючи те, що є і що можеться, від того, чого хочеться. А мінські (не)домовленості тільки посилили й підкреслили перевірений часом скептицизм: суворість будь-яких законів компенсується необов'язковістю їх виконання.

Завмирання, як і суєта, - судьба стривоженої більшості. Більшість - це статистична величина, це переважна кількість чого-небудь. Настільки переважна, що вже не сприймається як об'єктивна реальність. Тому що діяльні люди (їх меншість) жертовно трудяться заради країни з десятикратною силою. І час від часу своїми надзусиллями, як дев'ятим валом, накривають усю цю людську твань, молюсків і рибок, що випадково ковтнули повітря, створюючи враження величезності; що це не берегова лінія зіткнення стихій, а морська безодня, осередок явища. Тільки їх відсотків десять, цих шаленців. Які завдяки своїм десятикратним зусиллям сприймаються як усі сто.

Це зовсім не означає, що ці десять - кращі, а решта обов'язково гірші. Зовсім ні. Пасіонарна меншість просто не може поводитися інакше, їм совість не дозволить, Бог, патріотизм, у кого як це називається, по-різному, - але просто вони фізично не можуть. Це вкрай ризиковано. Але в них є одна психологічна перевага, що дозволяє уникати томливого страху й тягучого очікування бог знає чого. Вони в потоці подій, і невідомість на них не тисне, бо вони співпричетні буттю в кожен його конкретний момент.

Інші - не гірші, повторюю, але почуваються значно гірше. Можна було б сказати: "самі винні". І таке буває. Але є ж люди, які не вміють плавати з дуже різних причин, і осуджують їх за це тільки дурні вчителі фізкультури, і то зазвичай ті, котрі в дитинстві самі плавати не вміли.

У тих, кому млосно й зле від тривожного очікування, - не депресія й не хандра. Хай собі не лестять. У них відчуття затаєного сорому за власне невміння врятуватися, яке називається "синдромом вивченої безпорадності".

У 1964 р. молодий американський психолог Мартін Селігман працював у Пенсільванському університеті. Керівник лабораторії проводив серію експериментів над собаками за схемою класичного умовного рефлексу Павлова. Ідея полягала в тому, щоб сформувати в собак умовний рефлекс страху на звук високого тону. Для цього їх, услід за гучним звуком, несильно, але відчутно били електричним струмом. (Для особливо чутливих захисників прав тварин ще раз нагадаю, що відбувалося це в 1960-х, коли ще і в чорних із правами було не особливо.)

Передбачалося, що собаки реагуватимуть на звук, як раніше на розряд, - вискакуватимуть із ящика й тікатимуть, адже ніхто їх не прив'язував.

Але тварини, всупереч усім очікуванням і припущенням, цього не робили. Замість того, щоб хутко щезнути з усією собачою спритністю, вони просто лягали на підлогу й скавуліли, не роблячи жодних спроб уникнути болю.

Під час експерименту собаки спочатку не мали можливості уникнути електрошоку. Отримавши свободу, вони, проте, вже звикли до його неминучості. Собаки навчилися безпорадності. Подальше ускладнення експериментів показало, що безпорадність викликають не самі собою неприємні події. А досвід неконтрольованості цих подій.

Жива істота (абсолютно неважливо, яка) стає безпорадною, коли звикається з думкою, що від неї нічого не залежить, що будь-яка активність безглузда. "Ну що я можу з цим удіяти?", "На все Божа воля", "Це вам легко так казати", "Були б ви на нашому місці" тощо. Неприємності відбуваються самі собою. Вони - від Бога, від чорта, від політиків. У кожному разі, на їх виникнення, а тим більше - усунення, впливати ніяк не можна.

На початку 1970-х усе це повторно перевірили на людях. Молодий американський психолог Дональд Хірото довів, що в людей існує точно такий самий, раніше встановлений на тваринах, механізм виникнення безпорадності. І що безпорадність легко переноситься на решту життєвих ситуацій. Вік і стать тут теж ні при чому.

Професор Стендфордського університету Керол Двек довела: деякі діти мають чітку установку на те, що невдача в діяльності - наслідок їхньої неможливості контролювати ситуацію і що-небудь змінити.

Еллен Лангер і Джуді Роден працювали з людьми похилого віку у приватній лікарні, маючи можливість щось змінити в житті стареньких людей. На двох різних поверхах вони дали старим дві майже однакові інструкції з максимального використання всіх зручностей цієї лікарні. Різнилися вони лише мірою можливості стареньких щось змінити довкола.

Група з правом вибору виявилася набагато активнішою й щасливішою. У цій групі вмерло (з причин віку) менше людей, ніж у другій. Можливість вибору й контролю ситуації можуть рятувати життя, тоді як безпорадність убиває.

Щойно воєнні дії вщухають, в українському суспільстві спалахують взаємні обвинувачення. Якщо вилучити з цього масиву модеровані інформаційні диверсії, то загальна стилістика й рівень змістовності обвинувачень мають досить дурнуватий вигляд. Сваряться люди однакових або схожих політичних поглядів; претензії пред'являються не за адресою, без знання предмета суперечки; сваряться примітивно, без навіть натяку на почуття гумору або можливість помилятися. Причини ж - взагалі на рівні гоголівської класики: "Ви, Іване Никифоровичу, розносилися так зі своєю рушницею, як дурень із писаною торбою". На це сусід, що вміє відбрити краще за будь-яку бритву, відповідає: "А ви, Іване Івановичу, справжній гусак".

Це тому, що за кадром залишається позаконтекстна інтонація масового скигління за нереалізованими очікуваннями. Очікування ці - квазірелігійні, ім'я їм - "хіліазм", віра широких мас у земну справедливість і усунення соціального зла. Цьому періоду кінця часів мають неодмінно передувати знамення, війни та жертви. Це очікування швидкої компенсації за несправедливість у цьому житті. Чим більшими відчуваються жертви, тим гостріше очікування близької компенсації.

А вона ніяк не настає.

Тобто те, що настає, всі зміни, про які рік тому й помислити було годі, - компенсаціями для стражденних душ аж ніяк не є. Обліку розумному ці зміни не підлягають, а розмова про них або просте нагадування про позитив викликають роздратування та вже згадану вище взаємну сварку. Бо очікування такого роду самоцінне. Воно допомагає подолати сором вивченої безпорадності. Піднімає людину, що тривожно очікує, з рівня бідного "терпили" до значущого стратега, який чуйно вслухається в таємні знаки долі й відкриває іншим наближення якогось чергового Халявного Месії. Який дасть усім усе зразу, і неодмінно на халяву.

Вивчена безпорадність - явище, також не пов'язане ні з місцем проживання, ні з освітнім цензом. Останнє лише забезпечує територіальний колорит та словниковий запас внутрішніх і публічних виправдань власної поведінки.

Усі ці дитячі ховання під ліжком під час пожежі або в темну комірчину власного невігластва - добряче фрейдистські, бо під ними розуміється покарання або заохочення нас, підкидьків, від прийомних євроатлантичних батьків. Повна неможливість мас відчути себе рівними сильним базується на їхній фізичній немочі, і це було б півбіди, річ наживна. Але духовна рівність або навіть перевага є лише в тих приблизно десяти відсотків, котрі, як берсерки, кидаються в бій, навіть не задумуючись про власну значимість, - і тому перемагають.

У живій природі немає ніякої рівності навіть у рамках одного виду. Є схожість, є тотожність, є мімікрія. Але тільки не однаковість. "Очікування визнання" - це для України найгірша з філософем, яку тільки можна зараз собі уявити. Мерзенність, симетрична цій, але з того боку європейського політичного кордону, - "вияв глибокої стурбованості".

Навіть очікування того, що "все розсмокчеться", якось по контексту припускає, що хтось усе-таки це візьме й розсмокче.

Очікування - це найгірший зі станів. Не тому, що воно виключає фізичну дію, а тому, що передбачає втрату рівноваги. Внутрішнє очікування - це погойдування на перилах мосту, наближення точки неповернення, яке все виправдовує. Бо коли ви летите з мосту, виявляється, що рішення є у всіх ваших проблем, крім однієї - ви вже летите з мосту.

Генерал де Голль сказав, що у великих людей у темні часи немає кращих друзів, ніж вони самі.

Як там у відомому вірші: "Вы - огромные. Мы - великие!"? Давайте відповідати.

Очікування - це судьба переможених, перед ними - вічність.

А наш час належить нам. Не чекайте, дійте.

ДТ



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Максим Мірошниченко

Нащадки слави Січових Стрільців

Дзвонить пан Юрій Фоменко, каже шо поки одні петлюрівці-дезертири сплять або чубляться в інтернеті, інші петлюрівці саджають на Соборній площі ялівець (можжевєльнік) біля пам'ятного хреста воякам...
Максим Мірошниченко

Моя країна

Взагалі знаєте, президент моєї країни - це президент закинутої на заднє подвір'я історії країни, яку хочуть розколоти та розвалити. Значній масі населення якої на це начхати. Суди якої виправдовують р...
Анастасія ГОРЯЧА

До людей, як до худоби

Якось Яніка Мерило стрімила з СВ потяга, здається, Київ-Львів... Вона казала про реформи, які таки відбуваються в нашій країні, демонструючи новеньку плазму у люксовому вагоні. Довелось якось і мені п...
Юрій Фоменко

Земля країни Герр

1970 рік. Наше місто розросталось на лівому березі. Вже вийшло за межі Мануйлівки і розбудовувалось у плавнях і на пісках.  З появою нових будівель виникало питання закладки зелених зон. А для зе...