App Store Google Play

Останній притулок негідників

20.02.2015 13:17
Останній притулок негідників
Коли у грудні 2013 року в Києві набирав обертів протестний рух проти Януковича, східні регіони традиційно мовчали. Ніхто й не чекав від них нічого іншого. Ще з часів помаранчевого Майдану Південний Схід України вважався реакційним і лояльним до Януковича краєм. Тому подив викликало не мовчання областей, що симпатизували регіо­­налам, а, навпаки, небачена раніше активність Дніпропетровська та Запоріжжя. Коли наприкінці січня народ там кинувся на штурм обласних адміністрацій, стало зрозуміло, що авторитет Януковича похитнувся навіть у його базових регіонах. Це був кінець режиму.

Іскри невдоволення були й у Луганську та Донецьку, але полум'я загального повстання з них так і не розгорілося. Протестний рух на Донбасі все ще був недостатньо сильним. Проте номенклатура, навпаки, була могутньою як ніде. Донбас у революційні дні виявився останнім притулком негідників. І негідники ревно охороняли цю свою цитадель.

Не можна сказати, що Донецьк та Луганськ повністю проігнорували Євромайдан. Свої маленькі євромайданчики з'явилися там невдовзі після того, як у столиці відбулося побоїще студентів 30 листопада. Звичайно, за своєю чисельністю протести там не йшли в жодне порівняння з акціями в Києві чи Львові, але інформаційний ефект вони мали досить серйозний. Місцева преса в Донецьку писала мітинги біля будівлі обласної адміністрації, і цей приклад надихав прихильників євроінтеграції по всій країні.
На Донбасі протестувальники не ставили наметів, але збиралися біля пам'ятника Шевченкові щодня. Тепер, дивлячись на фотографії з Донецька, вже важко повірити те, що це місце роками було точкою збору патріотично налаштованих людей, у те, що в там узагалі колись відбувалися мітинги на підтримку України. Прихильники Майдану чергували біля пам'ятника цілодобово. Вночі кількість демонстрантів зменшувалася до трьох - п'яти, вдень і ввечері збільшувалася до кількох сотень. Були й люди, переконані в тому, що збиратися в Донецьку безглуздо, і вони їздили до Києва - справедливо вважаючи, що доля революції вирішується там.

Спочатку влада ніяк не реагувала на вуличні акції в Луганську та Донецьку. Ймовірно, у кабінетах вважали, що дивні й нетипові для цих міст збіговиська припиняться самі собою, якщо на них не звертати уваги. Але вони не припинялися. Не розходилися люди в Києві, не розходилися і в Донецьку. А події в столиці постійно підкладали дров до багаття протесту. Тож незабаром чиновники вирішили перейти до радикальніших дій.

Каталізатором насильства в Донецьку, як і в Києві, стали диктаторські закони від 16 січ­­ня. В обох містах вони спричинилися до сплеску обурення та репресій із боку влади. У відповідь на беззаконня в парламенті донецькі опозиціонери виріши­­ли організувати Автомайдан та здійснити автопробіг до будинку Віктора Януковича в селищі Калинкине-2. Самого Януковича там у цей час, звичайно, не було, але розрахунок переважно робився на медіа-ефект від заходу. Для Донецька то нечувана зухвалість.

Реакція була миттєва. Серед місцевих чиновників виникла легка паніка. Автомайдан вирішили вбивати у зародку, і для цього влада терміново підключила тітушків. 19 січня 2014-го, у день автопробігу, «буцкоман­­да» кримінального авторитета Армена Саркісяна, що прибула з Горлівки, заблокувала своїми автомобілями машини автомайданівців, а працівники ДАІ, які під'їхали за викликом, не стали втручатися в конфлікт і спостерігали за беззаконням збоку.

З цього дня опозиціонери в Донецьку піддавалися регулярним нападам. Після загострен­­ня ситуації в Києві та перших смертей влада вирішила більше не дотримуватися правил демократії і вдалася до репресій, які за традицією влаштовувала чужими руками. У Донецьку тітушки дістали наказ тероризувати Майдан таки домоглися бажаного. Активістів залякували, штовхали, ображали, закидали яйцями й фарбою. З кожним днем на акції протесту приходило дедалі менше людей, і врешті-решт відчайдушних майже не лишилося.

Сили сторін були нерівні. Донецький Євромайдан складався переважно з представників інтелігенції, і протистояти криміналітету громадяни, які не мали відповідних бойових навичок та звичок, просто не могли. Бандити били й обливали зеленкою літніх людей і жінок, бо розуміли, що не будуть за це покарані. Ситуація в країні на той час була вже така розпечена, що на подібні сутички й побої вже ніхто не звертав уваги і беззаконня в Донецьку губилося на тлі ще більшого беззаконня в столиці.

Донецький Євромайдан розгромили тітушки. Владі вдалося придушити протест на Донбасі, хоча для цього й довелося вдатися до методів чорносорочечників. У лютому, коли режим Януковича вже доживав останні дні, чиновники не гребували жодними засобами. Влада висли­­зала в них із рук, тому доводилося робити ганебні, злочинні кроки. У Донецьку опозиція зіткнулася з потужною організованою протидією і не змогла нічого протиставити їй. Жменьці ентузіастів випало протистояти могутній кримінальній машині, яка звикла вирішувати пробле­­ми за допомогою насильства.
Даремно в Києві придумували різні конспірологічні версії, дивлячись, як влада невміло застосовує репресії і таким чином дедалі більше розпалює стихію протестів. Дехто й досі переконаний, що розгін Майдану - хитрий план тодішньої опозиції, якій вдалося влаштувати грандіозну провокацію та дискредитувати Януковича. Та насправді донецький клан просто діяв у столиці як звик і як міг. Але якщо на Донбасі такі методи мали належний ефект і справді допомогли впоратися з протестом, то в Києві кількість мітингувальників виявилася критичною для режиму й репресивного апарату не вистачило, щоб упоратися з ними.

Український Донбас став жертвою історичної поразки ро­­сійського лобі в Україні. Вигна­­ні зі столиці донецькі кримінальні клани, на яких ставила Москва, зірвали злість за програш на опо­­зиційно налаштованих мешканцях регіону, який вважали своєю повноправною територією. Жорстоке придушення весняних демонстрацій на підтримку територіальної єдності України, розправи над мирними мітингувальника в центрі Донецька стали помстою за Майдан і ганебну втечу.

Утім, потрібно визнати, що придушення опозиції в Донець­­ку і розправи над активістами мали підтримку серед широких верств місцевого населення, яке не тільки не виступало на захист майданівців, а й схвалювало всі ті безчинства. Без цієї підтрим­­ки впоратися з демонстрантами на Донбасі було б так само важ­­ко, як і розігнати мітинги в Києві.

За довгі роки владарювання донецьким кланам вдалося створити там фактично окрему державу з власною ідеологією, густо замішаною на радянському консерватизмі та трайбалізмі. Жителів Донецької та Луганської областей настійливо переконували, що підтримувати на виборах необхідно тільки своїх, хоч би якими поганими вони були. Водночас винуватцями всіх бід і поневірянь виставляли звичайних громадян із західних областей України, які нібито жили за гроші, зароблені шахтарями та металургами. Такий відвертий популізм виявився зручним і зрозумілим для мешканців злиденних робітничих селищ.

Акції протесту в Києві від самого початку тлумачили на Донбасі як роботу Заходу, спрямовану проти Росії та всіх, хто співчуває їй. Підконтрольна регіоналам преса досить майстер­­но нацьковувала одних громадян України на інших, не повідомляючи їм при цьому нічого нового, а лише без кінця повторюючи ті самі старі установки, які міцно вкоренилися в головах людей і стали живучими забобонами. Нападки на донецьких і луганських подавалися як нападки на донеччан та луганчан. Останні в результаті таких маніпуляцій, зрозуміло, ставали на бік «по нутру своїх».
Донбас так звик протиставляти себе решті України, так звик до слів політиків про його особливу місію та виняткову значущість, що просто рухався заздалегідь прокладеною колією. Він обрав у конфлікті влади з народом зручну сторону, підтримка якої, як здавалося, гарантувала комфорт. А коли донецькі кримінальні клани зазнали поразки, сприйняв це як особисту образу.

На жаль, в Україні так і не знайшлося нікого, хто зміг би пояснити людям усю небезпеку такого вибору й переконати їх змінити свою думку.

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Максим Мірошниченко

Не лише початок, але й поворот

21 листопада - це не тільки початок Революції Гідності. У цей день у 1920-му році уряд УНР перейшов польський кордон і назавжди втратив територію. 12-тисячне військо та урядовці вірили у те, що продов...
Так заведено, що у дошкільному та шкільному віці дитини батьки вигадують додаткові заняття своєму нащадку і відводять на всілякі секції. Одразу після народження, зазвичай протягом року відбувається ці...
Максим Мірошниченко

Побачити все на власні очі

21-го листопада я дуже відносно цікавився студентським Майданом. До 30 листопада. І не підтримував дії радикальних груп на Грушевського. Поки сам не вирішив побачити усе на власні очі.Зараз я не підтр...
Ярема ГАЛАЙДА

Уроки Пунічних воєн

Друга Пунічна війна. Ганібал розбив римлян при Требії та Тразименському озері. У цих битвах він вирізав майже 60 000(!!!) римлян та їхніх союзників.А потім нова перемога канфагенян: Канни! За 6 (!!!)...