App Store Google Play

На пагорбі храм стояв, із цього храму працював снайпер по колоні

26.01.2015 14:41
На пагорбі храм стояв, із цього храму працював снайпер по колоні
ПРО БУДНІ ОТЦЯ ДМИТРА В ЗОНІ АТО

Волонтери виїжджають о 5:30 ранку, ще зовсім ніч. Повернутися з АТО треба дотемна, а вантажу для солдатів багато.

Отець Дмитро вже півроку допомагає українським солдатам. Спочатку як священнослужитель, а потім узявся й за гуманітарну допомогу. На священика Дмитро не схожий: надто молодий, дружелюбний, грубуватий і простий у спілкуванні, без зайвої ваги і без "мерседеса", очевидно дається взнаки приналежність до Київського патріархату. Тим часом Дмитро вже 10 років як священнослужитель. Спочатку був дияконом у Дніпропетровській єпархії УПЦ КП. Тепер служить другим священиком у храмі Різдва Пресвятої Богородиці в Дніпропетровську. В АТО їздить у середньому двічі на тиждень, а у військовій формі має настільки автентичний вигляд, що міг би назватися солдатом або навіть молодшим офіцером, якби не нашивка "капелан" на грудях праворуч. До зони бойових дій ще кілька годин шляху, тому Дмитро досипає серед гори гуманітарної допомоги, завантаженої в автобус.

Справжня зона АТО починається на виїзді з Первомайська, після блокпоста з фестивальною назвою "Республіка під мостом". Обличчя в солдатів тут зовсім не фестивальні, волонтерів вони знають добре. Вітаються так, наче живуть у сусідній кімнаті й бачаться кілька разів на день. Трохи далі прямо на дорозі — спалений танк української армії. Танк швидко розкладається з допомогою місцевих жителів, — вони повільно, але впевнено розбирають його на металобрухт і розтягують по вцілілих домівках.

Крім священика з Дніпропетровська, в автобусі журналістка кримського походження, волонтер Юрко з Луганська, веде автобус сивий міцно збитий афганець Сашко, він із Севастополя. Команда бандерівців у повному складі.

Машин меншає. 

ЦЕРКВА

Про Московський патріархат

— Два роки як мене висвятили у священики. Парафіяни в нас люди переважно патріотичні, свідомо ходять у церкву Київського патріархату. Вони розуміють суть того, що відбувається, і розуміють суть УПЦ МП. Що там робиться і для чого…

Що мене підштовхнуло прийти в українську церкву Київського патріархату? Коли мені було близько
30 років, я почав ходити як парафіянин у старовинний Миколаївський храм УПЦ МП. Ходив, не переймався ніякими питаннями. Але одного разу на очі мені трапилися почаївські листівки, представлені в цій церкві. У них прочитав статейку "Як у мене вкрали батьківщину". Автор — буцім проста людина, та очевидно, що статтю написано на замовлення фахівцем. Стаття про те, що була така прекрасна країна — Радянський Союз. Ліричний герой розповідає, як у нього відібрали батьківщину, що немає такого поняття як Україна, це все штучне, що немає українського народу й української мови. І так далі. Ця агітація висіла на стіні в інформаційному куточку в храмі, у церкві — інституті, який від Радянського Союзу настраждався чи не найбільше. Я тоді запитав себе: а причому тут, власне, церква? Чому така пропаганда поширюється в храмі? І перестав туди ходити. Коли почалися події Помаранчевої революції, мені сказали, що в цьому храмі з амвону "проповідував" сам Олег Царьов. Ви здогадуєтеся, про що він розповідав людям. 

Москва, як і Константинополь свого часу, використовує церкву як такий собі засіб тиску на території, котрих вона політично не контролює. Для Російської Федерації церква — це ще одне міністерство, ще один важіль впливу на інші країни.

Про "русский мир"

Римляни казали — pax romana. Німці казали — третій рейх. Тепер росіяни вирішили продовжити ці ідеї — заговорили і в церквах про "русский мир", який ні зі Святим письмом, ні з ученням церкви не має нічого спільного. Немає в Письмі жодного слова ні про "русский мир", ні про якийсь інший світ, тільки про Царство Боже. 

Я здавна пам'ятаю російську агітацію в церквах. Тобто ми всі чудово розуміли, що таке УПЦ МП.

— П'ята колона, — підказує афганець Сашко. 

Дмитро акуратно погоджується:

— У храмах МП, як нам розповідали, під час Майдану виправдовували свою позицію словами апостола Павла — "усяка влада від Бога". Оскільки Янукович — "законно обраний", значить, він від Бога. Але в Біблії мається на увазі не кожна конкретна влада, а сама структурність побудови суспільства, відсутність хаосу, анархії. Влада існує задля порядку. Але якщо влада не веде до порядку, народ має право поставити запитання й отримати відповіді.

Про визнання

Тепер, особливо на тлі відомих подій після Майдану, минулої зими, весни, люди заходять у наш храм і запитують: 

— Якого патріархату?

— Київського, — відповідаємо.

— Ой, слава Богу, не московський. Набридла ця пропаганда.

Є чіткі апостольські правила. Адміністративний поділ церков має відповідати адміністративному поділу держав. Крапка. Кожна держава має право на свою церкву. Кожна церква, окрім хіба що основоположних — Константинопольської, Олександрійської — отримувала свою незалежність, проходячи певні періоди невизнання. А тепер вгадайте, якого патріархату не визнавали найдовше? Московського. 141 рік. 

Важливо зрозуміти, що церква здобувала незалежність, коли держава була незалежною, і втрачала її, коли держава була підлеглою. Київський патріархат іде звичайним шляхом, який до нас проходили всі помісні церкви. У листопаді 1991 р. відбувся Всеукраїнський собор, зібралися всі єпископи, миряни, священнослужителі. Тоді було одноголосно ухвалено рішення звернутися до Московського патріархату про надання Україні автокефалії — повної канонічної самостійності. Це звернення досі лежить на розгляді. Бо в Москві вирішили розглянути зазначене питання на наступному Помісному соборі. І ось уже 20 років там не було Помісного собору. 

У церквах Московського патріархату, звісно, зі зрозумілих історичних причин, сформувався стиль проповіді за принципом "окрім, як у нас, спасіння немає". Тільки вони справжні православні. Щоб ви розуміли: православних у Росії — 72% від усього населення. У Румунії — 98% православних. Греція — 99%. Болгари — близько 80%, Серби — те саме. І так далі. Основна маса православних церков — у Євросоюзі. Це загальновідомі факти. При цьому в російських церквах продовжують проповідувати те, що не має нічого спільного з реальністю. Тому мислячі люди, звісно, від такої брехні дистанціюються... 

Дивіться, Дніпропетровська область, село Семенівка, по-моєму. Боєць із "Дніпра-1" Іван Курята загинув у Пісках. Священик Московського патріархату відмовляється його відспівувати: "Він же бандерівець, проти нашого війська православного воював". І це не якийсь незнайомий хлопець зі Львова, це — місцевий юнак. Люди звернулися до нашого священика. Ми його поховали. А потім люди, місцеві жителі, почали запитувати: заждіть, цей наш храм — московський, ми на нього всім миром гроші збираємо, відновлюємо, а вони відмовляються наших дітей відспівувати? Це Дніпропетровська область, це не Луганськ, не Донецьк. Ось ще лихо, розумієте?

Тому цей конфлікт різноплановий, різнорівневий. І на фронті йде війна, і в нас тут — теж.

СВОБОДА

Про дар

23 роки тому Україна здобула свою незалежність. Здобула мирно. Ніби з неба. Це був дар Божий. І багато хто цього не оцінив. Тому тепер відбувається перевірка, Господь хоче побачити, чи достойні ми цього дару.

Цей рік показав, що достойні. Десятки тисяч людей стали добровольцями на захист нашої країни. Залишили все — домівки, сім'ї, дітей, батьків — і пішли на фронт. Десятки тисяч волонтерствують, витрачають власний час, сили, ресурси.

Ми не загарбники, ми захищаємо своє, Богом дане. 

Святійший Патріарх Філарет на початку цього літа служив у Святій Софії. На виході з Софійського собору його запитали: "А українська церква молиться за мир? Бо церква Московського патріархату постійно каже, мовляв, "ми ось молимося за мир, а Київський патріархат — за солдатів, за Україну".

Святійший Патріарх Філарет сказав тоді: "Безумовно. Ми, як церква, молимося за мир і хочемо миру. Але ми молимося і хочемо справедливого миру. Тому що мир може бути і в рабстві". 

Про підтримку армії

— Як ви почали допомагати армії?

— Я служив ще у 1990—1992 рр. в Уссурійську, у військах спеціального призначення. Коли після Майдану почалися військові події, Крим, потім — Донбас, ми, певна річ, стали допомагати. Нічого нового ми не придумували — це відродження традицій. Адже що таке церква? Церква — це народ. Церква — це люди, об'єднані вірою. 

Коли почали формуватися добровольчі бригади, я, звісно, прийшов у військкомат як священик. Вони просто не знали, що зі мною робити, — священиків же не призивають. Тоді я просто допомагав в організації.

А у квітні до нашого дніпропетровського єпископа, владики Симеона, звернулися зі "штабу національного захисту" з проханням прислати капеланів у добровольчі підрозділи. Нас запитали — у кого є бажання цим займатися. У мене таке бажання було. І коли стали формуватися добровольчі батальйони, ми залишили свої дані, і мене приписали до 20-го батальйону територіальної оборони. Тепер його переформували в окремий 20-й батальйон
93-ї механізованої бригади у складі Збройних сил України. 

Я приїжджав до них ще на навчання, підтримував. А коли хлопці вийшли на рубежі, на різні блокпости, постало питання, як мені до них туди проїхати. Так я познайомився з волонтерами, які вже їздили в зону АТО. Це ось Володя — біженець із Донецька, Юрко — він уже відслужив як доброволець. Ось так ми стали їздити до хлопців. Уже не тільки до моїх, а й до всіх підряд. Де просять священика, туди і їдемо. Потім вирішили поставити в церквах скриньки для збору допомоги від парафіян. Таке рішення про збір коштів прийняли ще на Священному синоді Київського патріархату.

— Скільки приблизно збираєте?

— Я відповідальний за збір допомоги в кількох храмах — 6 храмів у Дніпропетровську та ще кілька по області. Роблю все — збираю, розподіляю, відвожу. На цей час по єпархії ми зібрали вже понад 500 тис. грн. 

Закуповуємо все, що потрібно хлопцям, — ми з ними на зв'язку постійно. Їжу, обмундирування, генератори, бензопили. Але така допомога — це похідна нашої діяльності як священиків. Головне й першочергове наше завдання — духовна і моральна підтримка бійців. 

ВІЙНА

Машин не залишилося. Зрідка дорогою проїжджає військова вантажівка, навантажена зосередженими хлопцями в шоломах. Ми обов'язково махаємо їм рукою. Вони обов'язково відповідають. Батальйон стоїть поруч зі зруйнованою шахтою. Серед мінних полів. Поблизу жодного населеного пункту. У батальйоні близько 20 чоловік особового складу. Відрізані від світу, вони радіють не так привезеним подарункам, як волонтерам. Це наче звістка з великої землі: "Кидайте все, ходімо краще чай пити. Ну як ви там? Ну що там?" Дарують цукерки й книжки, — незрозуміло, хто кому привіз гуманітарку.

У наметі тепло. Доки фотографую мішень для стрільби із зображенням Путіна, позаду чую шепіт:

— Сховай, забери.

— Куди?

— Ну хоч каскою накрий.

Обертаюся:

— Що ви тут ховаєте?

Двометровий солдат Сашко скромно відповідає:

— Та він шкарпетки свої на ліжку залишив.

Фотографую шкарпетки, прикриті каскою.

У наметі працює маленький телевізор. Ідуть російські новини.

— Господи, як ви це дивитеся?

— Так іншого нічого ж не ловить, — кажуть.

— І що думаєте?

— Та регочемо, — кажуть і сміються.

Півроку без ротації, без зв'язку з реальністю, і день у день саме тільки російське ТБ. І телевізор цілий. Витримка. Залізобетонне військо. Втім, кажуть, деякі телевізори розстріляли з АК, намагаючись перемкнути канал. 

Отець Дмитро вже в рясі. Тепер схожий не на військового, а на священика. Він читає стислу проповідь. Просить їх повертатися не тільки тілом, а й розумом.

Згодом, уже в машині, розповідає, як важко солдатам втримати свій розум в умовах війни, у порожніх розбомблених містечках.

Про шосту заповідь

— Як солдати ставляться до того, що їм доводиться стріляти в людей?

— Звісно, для них це дилема, проблема. Трагедія. Вони ходять певний час морально вбиті, перетравити їм треба. Хто хоче, а таких багато, — сповідаються. До мене в храм недавно приходив боєць із Нацгвардії. Лікувався після поранення. Спочатку його мама прийшла, каже: "Син у Нацгвардії, прийшов у відпустку, ходить пригнічений, тяжко йому". Прийшов — здоровань під два метри зростом, міцний, молодий. Строковик, років 20 йому, з Дніпропетровська. Розповідає. Були десь у Луганській області. Йшла колона. Із засідки стали обстрілювати. На пагорбі храм стояв, із цього храму працював снайпер по колоні. А вони стояли на БТР, і довелося йому з БТР дзвіничку розрізати. Тепер, каже, переживає з цього приводу дуже — храм же.

— Правильно, — кажу, — переживаєш. Це великий гріх — стріляти в храм. Але зрозумій, гріх більший на тому, хто з храму стріляв, а ще більший гріх — на тому, хто цього снайпера до храму пустив. А ти виконав наказ. Те, що ти зобов'язаний робити. Це по-перше. Та найголовніше — ти врятував своїх братів, друзів своїх, які опинилися під цим обстрілом.

Наступного ранку він прийшов на сповідь, сповідався, причастився і поїхав далі служити. Я недавно телефонував його матері, він тепер знову на ротації.

Люди кажуть, цих снайперів у храми ніхто не впускає, вони самі залазять. Відповідаю — а як же духовні скріпи? Вони ж анонсують себе як "глубокодуховне православне воїнство". Православна людина апріорі не стрілятиме з храму. А якщо вона православна й стріляє, то, отже, її "благословив" на це священик.

— А заповіді?

— Є заповіді: не вбий, не вкради, "шануй батька свого і матір, щоб продовжилися дні твої на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі". Ось так вона звучить повністю. Цю землю дав нам Бог. На ній ми будемо щасливо жити, якщо шануватимемо батька та матір своїх. А що таке пошанування батька і матері? Це поважання не тільки батьків, а й дідів, прадідів, котрі кров і піт проливали в цю землю й костями лежать у цій землі, яку самі ж захищали, яку самі й піднімали. Ця земля так і називається — "батьківщина", "вітчизна". 

Якщо людина послідовна у своїй вірі, каже — "я зброї до рук не візьму", то вона мусить бути послідовна в усьому, вона відмовляється від прив'язаностей, бореться зі своїми пристрастями, гріхами. Якщо ти хочеш жити за високими чеснотами — іди в монастир, стань ченцем. Тоді ти служиш тільки Господу й дотримуєшся всіх заповідей та всіх правил. Але якщо ти мирська людина, це не означає, що ти вільний вибирати, коли тобі бути християнином, а коли — ні. Тому що виходить: цупити канцтовари в офісі я можу, прелюбодіяти можу, а в армію не піду — це не по-християнському. 

Та навіть людина, котра обрала шлях чернецтва, молитиметься за Батьківщину. Що церква й робить. Я не маю права стріляти, не можу брати до рук зброю. Я можу підтримувати морально. 

У мене книжечка, в якій записано імена — близько 600 солдатів, котрих я знаю, за чиє здоров'я молюся. Майже сотня — які загинули. І людей 20 із цієї сотні я знав особисто, з ними тут, на війні, познайомився, коли вони ще були живі. Це мій обов'язок — я молюся за цих людей постійно. 

***

20-й окремий мотопіхотний батальйон у складі 93-ї бригади нервово метушиться. Після шести місяців служби, нетривалої ротації та переформування солдати знову вирушають на фронт. У наметі четверо бійців перебирають патрони. Поруч розподіляють автомати. Решта складу вантажить пожитки у вантажівки: тягають матраци, іржаві сітки-ліжка, теплушки, умивальники типу "мийдодір".

Командир суворий, розсікає в модних окулярах.

— Передай лейтенанту, що командир його чекає. Терміново. Дуже-дуже чекає. Дуже. Ось зараз дівчина подалі відійде, я скажу конкретно, як дуже я його чекаю.

Віддалік стоять кілька бойових машин. В одній із БМП копирсається боєць. Для рукостискання подає зап'ястя — руки в мазуті. 

— Здорові будьте, отче. 

— Новий засіб пересування? Вітаю.

— Ну як новий, який видали. Ви вчасно. Не заводиться. Освятити б.

Дмитро обходить навколо машини зі святою водою. Перед БМП, знявши шапки, вже стоять вряд 4 солдати — екіпаж. Капелан читає молитву, каже стисле напутнє слово. Через 20 хвилин, на шикуванні батальйону, проповідь набагато довша. Бійці хрестяться, надягають шапки і вантажаться по машинах. Дмитро проводить колону, стоячи на узбіччі.

Про зброю 

— Коли освячуєте зброю, БМП, танки, у вас особисто як у людини не виникає запитань?

— Як людина я можу ставити запитання, сприймати щось або не сприймати. Проте існує традиція. Ця традиція дуже давня — освячення зброї. Кожна людина рятується на своєму місці. Лікар рятується як лікар. Учитель — як учитель. А воїн — він собі не належить. Він не робить те, що хоче, він не живе там, де хоче, він не стріляє, коли хоче. Він дає присягу, присягу не вбивати, але захищати. Порушити присягу — клятвопорушення.

Солдат присягає на вірність народові України. Народ делегує йому цей обов'язок — захищати зі зброєю в руках, щоб не всі брали до рук зброю, а тільки солдати. Коли воїни прийшли до Івана Хрестителя й запитали, як їм спасти себе, він не сказав їм: "Кидайте зброю, перекуйте мечі на орала". Він сказав — чесно служіть і нікого не кривдьте. Тому воїни завжди були в пошані, адже вони виконують обов'язок, вони не належать собі. 

Ці хлопці взяли до рук зброю, щоб нам не довелося робити те саме. Вони від початку принесли себе в жертву. 

Про сильних і слабких

Ми їдемо з Пісків. Зруйноване селище з підбитою церквою. Заходиш у покинуті будинки й бачиш, що люди тікали поспіхом: на столі недомита сковорідка, у дитячій на стіні малюнки олівцем, на підвіконні скарбничка у вигляді всміхненої жаби, за вікном — зруйнований сусідський будинок. Схоже відчуття жахливої порожнечі виникало хіба що в Прип'яті. У цій порожнечі й тотальному відчутті самотності українські солдати прикривають кіборгів у Донецькому аеропорту (він видніє на горизонті) й паралельно намагаються утримати свій розум. 

— Можна вас сфотографувати? — запитую в одного з солдатів.

— Краще не треба. У мене батьки в Луганську.

Доки вивантажуємо гуманітарку, до нас по розхлябаному болоті, яке колись було дорогою, під'їжджає мотоцикл із коляскою. Солдати, здається, приїхали просто подивитися на живих людей із зони не-АТО. Я помітила — солдати постійно прикормлюють кошенят, собак, а на волонтерів приїжджають просто подивитися, покурити разом. Кошенята, щенята і мирні жителі нагадують солдатам про те, навіщо вони тут стоять. 

— Дівчино, а можна у вас цигарку?

— Так, авжеж.

— Дякую.

— Вам дякую за службу.

— Що ви. Нема за що. Я ж заради України.

***

У нас новий водій — Володя. Цей не з Севастополя — з Донецька.

— Дмитре, дивіться — ось волонтери з Донецька й Луганська. Чому вони все чудово розуміють, а інші — ні?

— Тому що люди ми, люди слабкі. Апостол Павло сказав: "Ми, сильні, мусимо зносити немочі безсилих і не собі догоджати". Підтримувати, допомагати. Сильні мусять це робити. У християнина не може стояти питання, хто кому що винен. Це і є життя християнина — допомагати, витягувати, старатися. Показувати правду, казати правду тим, хто слабший. Людина, котра хоче бачити й чути, — вона побачить і почує.

— Але якщо люди вже стільки часу відмовляються бачити й чути — це означає, вони не хочуть бачити й чути?

— Нічого страшного. Хіба дитина зразу на горщик сідає? Ні, їй подобається й так. Але з часом і навіть із певними зусиллями ми привчаємо її до горщика, правильно? Отже, цих людей-дітей потрібно силувати.

— До горщика?

— До горщика. У Павла сказано: "Коли я був немовлям, то як немовля говорив, як немовля мислив, як немовля міркував; а коли став мужем — то облишив немовляче". Усі ми колись були дітьми, але що годиться для дитини, вже не годиться для дорослої людини. Всі ми духовно були дітьми колись. І якщо духовним дітям ще простимо бити в бубони й кричати "Путин, введи войска", то в дорослому стані ми мусимо відкинути шаманські бубони і брати на себе відповідальність. І за себе, і за безсилих.

Зараз багато людей запитують себе — чи потрібен нам цей клаптик Донбасу? Якщо місцеве населення підтримує ці ідеї, чи є сенс за них боротися? Сенс є. Місцеві не опираються, бо бояться. Я це бачу щотижня. Агресор же — якщо ми його не зупинимо тут — піде далі.

Ми допомагаємо не тільки солдатам, а й дітям у зоні АТО, школам. Недавно я потрапив у середню школу №3 у Красногорівці — скло розбите, холод. І це єдина вціліла школа, діти туди приходили, щоб хоч один раз на день попоїсти. У грудні зібрали караван — три машини, під зав'язку завантажили гуманітаркою й повезли. Речі для дітей збирали прості небайдужі люди. Серед них була і сім'я, котра втратила батька. Він доброволець, служив у 25-й повітрянодесантній бригаді — загинув у Шахтарську. Ця сім'я збирала подарунки, кошти для дітей Красногорівки. Тому що це наші діти, наша земля, наші люди. За це й воюють наші хлопці. Якщо ми не боротимемося за цих людей, за кожного з них, це означатиме, що всі наші воїни загинули марно.

Увагу Юрія привертають танки, що проїжджають повз нас. "Ось це краса-а", — каже. Дмитро ласкаво називає їх "шістьдесят-четвірочки" і продовжує:

— Релігійне життя людини — це навіть не особиста, а інтимна її справа. І хай ти не ходиш щотижня в церкву. Але добрі справи ти можеш робити, це нічого не коштує. Любов — це не повітряні поцілунки, любов — це справи. 

— А з приводу тих людей, котрі допомагають армії, але принципово не допомагають місцевому населенню в зоні АТО?

— Це їхній вибір. Можливо, це їхнє завдання. Можливо, настане час, і Господь їм відкриє шлях і до допомоги іншим. Може, вони одного разу зустрінуть якусь дитину в зоні АТО, й однієї секунди вистачить, щоб повністю змінити своє життя.

Колись усе це закінчиться — перемогою України, безумовно, бо правда на нашому боці, а Бог на боці правди, — після цього всі речі називатимуться своїми іменами. У школах вивчатимуть історію цієї війни. Не ми, а діти наші і внуки будуть давати оцінку цим подіям.

— Чи будуть? Чи знову перепишуть підручники? 

— Думаю, наше суспільство цього вже не допустить. Адже чому все це сталося? Тому, що ми не називали речі їхніми іменами. Ми називали росіян братнім народом, але це неправда, історична неправда. Адже в історії налічується немало періодів, коли ми були противниками. Було багато моментів, коли ми зазнавали від них поразки. Було дуже багато моментів, коли ми їх перемагали. І це нормальні відносини між народами. Але різними народами. А ми століттями повторювали міф про братній народ. Тепер ми пожинаємо плоди цієї неправди. Коли ми назвемо речі їхніми іменами й остаточно відчуємо, що ми сусідські народи, але не брати й точно не один народ, коли ми вийдемо з цього Вавилона, з цього Єгипту ментального, морального, історичного, — тоді вирішаться багато внутрішніх питань.

Ліричний відступ 

Знайомтеся, це — Вєня. Деякі солдати називають його Сенею, деякі — Бенею. Але мені його відрекомендували саме як Вєня. Вєня дзвінко гавкає, гасає як очманілий і грається з усіма навколо. З усіма, крім мене. На мене він гавкає особливо дзвінко, але близько не підходить, з рук нічого не бере, а щойно я нахиляюся — з гавкотом далеко тікає. 

— Що ж ти, — кажу, — з усіма граєшся, а зі мною — ні. Тітоньки, чи що, жодного разу не бачив?

— Правильно, — відповідають за Вєню солдати, які копирсаються в БМП. — По-перше, ви не за формою одягнені, волосся довге, щетини немає. Ну й так, він жінок узагалі ніколи не бачив.

Вєня народився поруч із Пісками кілька місяців тому. Тоді дуже бомбили, і Вєня забився в якусь щілину, звідки його довго не могли витягти. А коли дістали, зрозуміли — навряд чи виживе. Щеня безперервно тремтіло й нічого не їло. Але Вєня вижив. І не тільки вижив, а й відкрив у собі телепатичні здібності.

— Він наперед знає, коли до нас від сепарів прилетить, зразу гавкає нестямно й біжить ховатися. Ми спершу не звертали уваги, а потім помітили. Тепер, коли Вєня біжить в укриття, ми теж біжимо в укриття. А через хвилину — і справді прилітає. Інколи, правда, бреше. Але так разів три, від сили, було. Так-то він ніколи не помиляється. Стільки разів він нам усім уже життя врятував! 

 Рахунок отця Дмитра Поворотного для допомоги армії та дітям у зоні АТО: 4731 2171 1184 4534

«Дзеркало тижня. Україна»

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Здавалося б, народ, який хоче вижити в буремному світі перманентної агресії, має усвідомлювати необхідність наявності сильної армії, а також мовної та духовної ідентичності. В даний момент кому як не...
У нас чергова серія саги про #мовнийпатруль у Дніпрі. Цього разу у центрі нашого епізоду феєрична відмазка Стоп Нелегал - Закон один для всіх, два активісти якої ̶Б̶о̶ш̶и̶р̶о̶в̶ ̶т̶а̶ ̶П̶е̶т̶р̶о̶в̶ і...
Останнім часом, коли дивлюся на те, що відбувається навколо, вже вкотре мені спадає на думку аналогія між Україною та Іудеєю часів Другої Іудейської війни. Події тої війни досить живописно описав у св...
Ярослав СИНИЦЯ

Станиця Луганська

Станиця Луганська зараз,це  не те, що було три роки тому.  Людська натура така, що має здатність пристосовуватись до будь-яких умов, і за дуже короткий час. Про війну тут нагадують цілі квар...