App Store Google Play

Зона Кобзона

07.01.2015 12:29
Зона Кобзона

Упродовж кількох останніх днів старого року я кидався на ліквідацію деяких  заборгованостей, щоб увійти в новий 2015-й по змозі вільним і чистим. Марко Андрейчик, перекладач із Філадельфії, ще влітку надіслав мені англійські переклади моїх дещо давніших есеїв – тих, які поставали протягом 1990-х і відразу після них, на початку нового тисячоліття. Відповідно ще тоді ж улітку я пообіцяв Маркові проглянути їх найпізніше до кінця року. Й ось нарешті – відкладати вже не було куди – знайшов часову шпарину для виконання обіцяного.

Перечитувати власні тексти такої давнини – заняття суперечливе. З одного боку, іноземна мова, надто ж така суґестивна, як англійська, робить їх інакшими, тобто оновлює і змінює дистанцію. З другого – авторові все одно не позбутися враження, що ті тексти значною мірою загрузли у своєму часі й навряд чи являтимуть собою якесь суперсенсаційне відкриття. Хоч і відмовлятися від них з огляду на час якось не дуже правильно, позаяк це означатиме згоду автора на суттєві прогалини в обізнаності потенційного читача.

Так чи сяк, але опрацьовувати переклади я все-таки мусив уже хоч би й з огляду на дружнє зобов'язання щодо Марка. Тож я почав і досить несподівано для себе самого з'ясував, що деякі місця ніяк не хочуть позбуватись актуальності, інші ж просто криком кричать про свою застарілість. Причому як перші, так і другі мене, автора, відчутно, хоч і з різних причин, дратують. У той же час перших, як мені здалося, суттєво більше. Але це могло бути самооманою чи просто хибною перспективою.

Ось такий, наприклад, фрагмент із есею "Місце зустрічі Germaschka", що його я написав 2002 року, тобто йому невдовзі виповниться тринадцять літ. Межа, про яку в ньому йдеться, – це в сенсі фізичному західний кордон України, а в метафізичному – лінія, що відокремлює пострадянське від нерадянського. Тепер цитата: "Не рейки, точніше не їхня нарощена ширина, засвідчують реальну неперерваність імперського існування, а, скажімо, інша музика й інша масова культура загалом. Саме вона, Межа, відокремлює терени, де захоплено слухають російську попсу, від тих, де її зневажають. Це просто фантастично – лише два-три кілометри на захід і виявляється, що ніхто тут навіть не чув ані про Філіпа, ані про Аллу, ані тим більше про Йосифа Кобзона, цього Френка Синатру все ще об'єднаного пострадянського простору. Але лише два-три кілометри на схід – і згадані Філіп, Алла та Йосиф виростають до титанічних розмірів усенародної леґенди, замалим не улюблених членів родини, значно ближчих та зрозуміліших від усіх без винятку національно-державних ідеалів та поривів, з "європейським вибором України" включно.

Я не сумніваюся, що в цьому сенсі СРСР і далі продовжує існувати – як велетенський і неподільний шмат суходолу, "шоста частина землі", де прийнято любити погану російську музику (ні, не Чайковського і не Мусоргського – цих слухають  західніше). А отже – й пов'язаний саме з такою музикою спосіб життя, вся ця побутова обрядовість з іншими правилами у взаємостосунках, іншою – колективістською – етикою, іншими уявленнями про товариськість, а також іншими напоями на святкових столах і на щодень. Зона горілки, що, зрештою, починається західніше, у сусідній і багато в чому зразково-показовій Польщі, саме в нас, по цей бік Межі, набуває свого найдовершенішого втілення – адже офіційна її, горілки, ціна падає в порівнянні з тією ж Польщею настільки низько, що з елементу декоративно-розважального вона вмить перетворюється на хліб насущний і стає чимось настільки ж неуникненним, як повітря".

Про "зону горілки" я можу нині сказати, що вона потроху деактуалізується й український споживач дедалі впевненіше дрейфує в "зону віскі". Але як відносно всього іншого, себто музики й масової культури загалом? Чи ми хоч кудись дрейфуємо?

Від часу написання "Місця зустрічі Germaschka" минуло не просто тринадцять років, а тринадцять таких років, які вмістили у себе дві революції, кілька реставрацій, стільки ж контрреволюцій та узурпацій, а на завершення (і якби ж це було вже завершенням!) ще й "гібридну війну" та відверту збройну агресію сусідньої недоімперії. Всього цього мало б давно вже вистачити для однієї вкрай необхідної суспільної зміни: "фактор Філіпа, Алли і тим більше пострадянського Френка Синатри" повинен би вже давно зникнути з нашого культурного простору, якщо в нас узагалі існує хоч якийсь культурний простір.

І зникнути цей фактор мав би не тому, що його офіційно згори заборонила б якась там, наприклад, "хунта", а внаслідок цілком природного відмирання – як умирає й відходить унікуди все фальшиве, неякісне й позавчорашнє. Тобто внаслідок того природного процесу, завдяки якому в нашій країні вже фактично мали б закінчитися чи то пак вичерпатися радянські (а з ними й пострадянські) люди. Уявіть собі – рік ми маємо насправді вже аж 2015-й!

ТСН 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Здавалося б, народ, який хоче вижити в буремному світі перманентної агресії, має усвідомлювати необхідність наявності сильної армії, а також мовної та духовної ідентичності. В даний момент кому як не...
У нас чергова серія саги про #мовнийпатруль у Дніпрі. Цього разу у центрі нашого епізоду феєрична відмазка Стоп Нелегал - Закон один для всіх, два активісти якої ̶Б̶о̶ш̶и̶р̶о̶в̶ ̶т̶а̶ ̶П̶е̶т̶р̶о̶в̶ і...
Останнім часом, коли дивлюся на те, що відбувається навколо, вже вкотре мені спадає на думку аналогія між Україною та Іудеєю часів Другої Іудейської війни. Події тої війни досить живописно описав у св...
Ярослав СИНИЦЯ

Станиця Луганська

Станиця Луганська зараз,це  не те, що було три роки тому.  Людська натура така, що має здатність пристосовуватись до будь-яких умов, і за дуже короткий час. Про війну тут нагадують цілі квар...