App Store Google Play

Українська культура живе на барикадах і в бліндажах

02.01.2015 16:22
Українська культура живе на барикадах і в бліндажах

Вульгарність не може змінити навіть війна

Цього року я багато чого зрозумів про нашу культур-мультур. Перш за все, що вона – таки є. Ще не вмерла, попри всі старання табачників. І для неї тримають місце на барикадах і в бліндажах. Не дуже показне місце, не правофлангове. Наприклад, заповнювати піснями й грою на бандурі паузи між виступами опозиційної трійці на сцені Майдану. Лідери – теж люди, їм теж іноді треба відійти на хвилинку. З іншого боку, коли чуєш, як півмільйона українців в новорічну ніч хором виконують пісню на слова Павла Чубинського і музику Михайла Вербицького – розумієш, що не все так з тою культурою просто. Як казав Вінстон Черчилль: "А за що ж тоді ми воюємо?"

Цього року я довідався, навіщо Господь придумав футбольних фанатів, зокрема харківського "Металіста". Щоб міністрові закордонних справ Дещиці було що співати перед російським посольством. Ла-ла-ла-ла ла-ла-ла-ла. Віктор Шкловський колись зауважив, що мистецтво розвивається шляхом "канонізації молодших жанрів". Тож є гарна нагода зарахувати фанатівські кричалки до красного письменства чи до естради. Такий ось афористичний і "непечатний" жанр. Це ще Янукович зрозумів колись, коли київські фанати дякували жителям Донбасу.

Також я зрозумів, що мають робити художники, коли народ повстав, – згадати колег-передвижників і організувати виставку своїх робіт просто посеред Хрещатика. У Мистецькому Барбакані, що поєднує ознаки художньої галереї і фортифікаційної споруди. Так, як Іван Семесюк, Андрій Єрмоленко й Олекса Манн. Чи щодня малювати "карикадурки" на ворогів революції, як Юрій Журавель, і вивішувати їх просто на Майдані. Під час війни завдання художника – творити шеврони для батальйонів самооборони. А петриківський розпис підійде і для касок.

Малярство йде на вулицю, в люди – це явний тренд. Експозицією року для мене стали роботи Сергія Захарова й групи "Мурзилка" на вулицях окупованого Донецька. А також його "критика" керівництвом самопроголошеної ДНР шляхом арешту й утримання художника в полоні. Гарна ілюстрація на тему "Митець і влада". Куди там викритому заморському Бенксі.

З мирних тенденцій подобається мода киян у складчину запрошувати художників до облаштування під'їздів своїх однотипних будівель на мікрорайонах. Спочатку я думав, що це проекти поодиноких диваків на кшталт Богдана Гдаля, але згодом явище набрало обертів. І ніякий жек не потрібен. Скинулися на фарбу, запросили знайомого митця – і маєте що показувати гостям просто за дверима квартири. З гордістю. Самі замовляли. І щоб пофарбувати всі мости України в національні кольори, теж не потрібен жоден мостобуд. Ось так, мабуть, фінансуватимуться мистецькі проекти в майбутньому – самими громадянами з вікон машин на світлофорі чи на зборах селищної громади.

Цього року ми довідалися, що дитячі малюнки – найсильніша броня і можуть бути оберегом від кулі. Коли ці юні художники виростуть, країна вже ніколи не стане колишньою.

Також дізнався, що один лисий, як коліно, поет вартий усієї пропагандистської машини російського телебачення. Хоча значно, на кількасот мільйонів доларів, дешевший. У заочному диспуті з путінським глашатаєм Дмитром Кисельовим однозначно переміг Артем Полежака зі своїми хуліганськими віршиками. Він взагалі показав українцям правильний метод реакції на "висери" московської пропаганди. За його прикладом бадьорим стьобом потім зводилися нанівець усі фантазми ворожої пропаганди від "візитки Яроша" до "вбитих снігурів".

Потім виявилося, що поет і співачка – то мінімальний склад фронтової концертної бригади. Компанію Полежаці склала Марічка Кудрявцева з гурту "Куку Шанель". І за їхнім прикладом митці потихеньку потягнулися на гастролі в зону АТО й на звільнені території. Просто тобі як в часи Клавдії Шульженко й Юрія Тимошенко-Тарапуньки "в лєсу пріфронтовом". І навіть щоб чесно назвати сором'язливу "АТО" війною, теж потрібен поет – Борис Гуменюк просто на фронті, в командуванні батальйону.

З українськими виконавцями щодо події року визначитися важче. Навіть зважаючи, що деякі з них виявилися білоруськими й співали російською. "Воины света" Ляпісів стали неофіційним гімном української революції. Навіть шкода, що їхній тур Україною був прощальним і надалі це виконуватимуть лише дніпропетровські фанати на трибунах перед матчем. Концерт старого складу "Океану Ельзи" на Майдані став одним з етапів Революції гідності. А тріумфальне повернення "Братів Гадюкіних" на сцену, хай і без фронтмена Кузі, примушує згадати, що рок-н-ролл – це командна гра.

Нашим все так само складно потрапляти в телевізор і на радіо. Але, можливо, крига скресне, якщо пронизливу пісню сестер Тельнюк і "Козак систем" на слова Іри Цілик вже записують телеведучі "1+1". Антиподій у цьому році теж вистачало, але я не про них. Вульгарність не може змінити навіть війна. Усі ці шкандалі зі зніманням Потапом штанів на московській сцені чи бойкотом концертів "аполітичної" Кароліни Куєк не варті одненької "Рози Донбасу" з репертуару "Дах Дотерз". Не кажучи вже про фортепіанні концерти перед строєм "беркутів" зі щитами. Ось скільки чекав такого від ДНР, де на перших порах мавпували наш Майдан до дрібниць, піаніста так і не дочекався.

Виявилося, варто українським кіношникам зняти більше одного фільму за рік, скажімо, два, як режисер фільму про глухих почне звинувачувати режисера фільму про сліпих у кумівстві з "Оскаром". І на зло виграватиме всі фестивалі на планеті в межах досяжності. Я не беруся порівнювати "Плем'я" Мирослава Слабошпицького з "Поводирем" Олеся Саніна, вони в різних жанрово-тематичних категоріях. Але це чи не перший рік, коли українці ходять на українське кіно не тільки тому, що воно вітчизняне. Прокатна історія обох фільмів надихає, що наше кіно невдовзі відродиться. На це ж натякає дитячий "Іван Сила" Віктора Андрієнка, який теж дуже гарно починав у прокаті, але йому зашкодили події минулої зими. І документальний "Майдан" Сергія Лозниці, що вже отримав міжнародне визнання.

З книжками визначитися найважче. Читалося багато. Найоптимістичніше віяння – почали видавати нових авторів, яких щось не дуже-то було в попередню п'ятирічку. Мабуть, це побічний ефект януковичів при владі. Але вир подій розбурхав і застояні води сучукрліту. Про фронтові збірки Гуменюка я вже згадав. Сюди ж – перша книжка про війну, якою її бачать мешканці окупованих росіянами територій, Олени Степової. Також одразу три за рік дебютні книжки Олексія Чупи – україномовного автора з Макіївки. Сюди ж – уже успіх ще не виданої збірки луганчанки Люби Якимчук "Абрикоси Донбасу". В часи "Фейс­буку" таке можливе.

З'явилося відчуття, що наша література нарешті навчилася реагувати на історичні виклики оперативно і більше не бере десять років на розкачку, як після помаранчевої революції. Кількість збірок малої прози, есеїв, поезії про Майдан за останні півроку зашкалює. Не всі з них досконалі, але всі – актуальні. Причини оперативності – в появі незалежних молодих видавців, які просувають іншу філософію книгодруку. Невеличкі наклади, які не припадатимуть пилом на полицях книгарень роками, а точно розійдуться. Жвава робота з авторами, оперативність. Нестоличність. Безумовним лідером цієї тенденції для мене є молоде видавництво "Дискурсус", яке навіть зареєстроване не в самому Івано-Франківську, а в Брустурові Косівського району. Серед його автури є метри, як Юрій Андрухович і Тарас Прохасько, але переважає молодь.

Цього року я отримав відповідь на запитання одного москвофільного київського редактора часопису, чи потрібен Україні власний Літературний інститут імені Горького. Не потрібен. Ні імені Горького, ні імені солодкого. Бо студенти з університету імені Драгоманова вже кілька років тому заснували "Центр літературної освіти", що працює на геть інших засадах. І може урізноманітнювати лекції Забужко й Семківа нереальними для совкових інститутів формами. Як-от літня літературна школа в Карпатах чи літературний тур до Польщі або видання дитячих книжок, написаних самими дітьми. За цим – майбутнє.

Цього року я довідався, що книжки – перше, чого потребують українці, щойно окопалися, укріпилися барикадами й організували цілодобову варту й гарячу їжу. Недарма бібліотека Майдану в "Українському домі" переходила з рук у руки кілька разів. Це надихає і натякає про наші непогані перспективи в глобалізованому світі. В історичному вимірі.

До театру за рік щось так і не вибрався. Навіть на оперу "Коріолан" у постановці Влада Троїцького, на прем'єрі якої, здавалося, був весь Київ. Такий вже з мене театрал. Утім, рішення новоспеченого міністра культури В'ячеслава Кириленка про безкоштовні відвідини бійцями АТО Національної опери мені здається якимось половинчатим. Його треба підтримати безплатними контрамарками для студенток вже згаданого педуніверситету імені Драгоманова. Довго пояснювати. Але мене теж колись водили строєм до театру. Без студенток з педіну в сусідній ложі - геть не те.

 

Країна

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Юрій Фоменко

Птаха війни

Птаха війни. Вона над моєю хатою в Діброві літає на схід і повертається на Кодак.    В уяві, замість звуку її двигуна я чую стогін поранених, голоси лікарів і тиху молитву піл...
 Не дивлячись на певний застій українського кінематографу в “нульових” роках, сьогодні чи не щотижня на екрани кінотеатрів виходять нові вітчизняні стрічки, які без сумніву виводять н...
Марія СОЛОМОНОВА

Чергове шкільне отруєння

Дніпро. Чергове шкільне отруєння. І з вчорашнього дня жодного коментарію з боку відповідного департаменту міськради.Минулого разу, коли було масове отруєння дітей 62-ї школи, мер міста принаймні напри...
У місті Кривий Ріг працює 7 центрів первинної медико-санітарної допомоги яким підпорядковані 39 амбулаторій. На першу ланку медицини у місті за перше півріччя витрачено більш ніж 90млн. грн.. Вже з ли...