App Store Google Play

Наскільки нас вистачить

24.11.2014 11:58
Наскільки нас вистачить

Добре пам'ятаю першу річницю Помаранчевої революції. Домовилися з кимось із журналістів зустрітися на Майдані. Було холодно, порожньо й недоречно. Доки говорили, біля нас кілька разів зупинялися пенсіонери, дослуховувались, коментували. Минув лише рік, а речі втратили свою вагу, своє значення, і всі говорили винятково про зрадництво та розчарування.

Цікаво порівнювати тогочасні події з подіями теперішніми. Нині теж багато говорять про зрадництво. Іноді доводиться чути про розчарування. Проте говорять цілком інакше, без істеричності, без дитячих образ – мовляв, усі нас кинули, тож наступного разу хай виходять самі. Про наступний раз тоді говорилося з сарказмом. Натомість тепер говориться як про щось неминуче, щось, чого, скоріше за все, уникнути просто не вдасться – хоча би тому, що надто багато довелося всім втратити за цей рік, аби в майбутньому відступитися. І надто багато за останній рік змінилося, аби перейматися такими речами, як розчарування.

Стало значно менше страху. Це дивно – здавалося б, смерть, кров і втрати мали б посилювати страх, мали б його поширювати, запускати під шкіру, наповнювати ним серця, наче битим склом. Але, очевидно, в багатьох випадках пам'ять за тими, хто відійшов, почуття обов'язку перед ними, почуття відповідальності, переважають страх, не дають розчаровуватися, не дозволяють відступитись. Та й ставлення до зрадництва нині зовсім інакше – не так охолоджує, як мотивує.

Натомість, чого не було й не могло бути тоді, восени 2005-го, то це відчуття втоми. Нині вона є, її відчуваєш у багатьох, вона присутня, її не можна не помітити й можна пояснити. Важко так довго знаходитись у напрузі, важко так довго жити з поганими новинами, зі смертями, кров'ю, втратами знайомих та незнайомих тобі людей. Цю втому можна помітити в очах сильних, упевнених у собі чоловіків, і в жіночих очах також. Від неї нікуди не подінешся, її нічим не вилікуєш. Хіба теплом, хіба вірою. Простими речами, про які раніше, ще рік тому, не так часто говорилося й не надто охоче згадувалося. Ну, бо яка віра? Ми всі дорослі, серйозні, дещо цинічні, переважно іронічні, ми скептики, ми мало на що покладаємось і майже нікому не довіряємо. А виявилося раптом, що віра присутня, що вона завжди поруч, в цьому повітрі, поміж нас, і що значить вона щось зовсім інше, аніж ми собі раніше думали. Якщо думали взагалі.

І тепер великою мірою саме від неї залежить, наскільки багатьох із нас вистачить, наскільки всіх нас стане. Адже втома роз'їдає й спокушає, примушує засумніватися в тому, що зовсім нещодавно не викликало жодного сумніву, примушує відмовлятись від того, що лише вчора видавалося таким очевидним та необхідним. Зрозуміло, чому цього не було восени 2005-го. Тоді була зовсім інша країна, зовсім інше повітря, зовсім інше відчуття часу, зовсім інше ставлення до життя й смерті.

Мені ніколи не подобались річниці та святкування. Навіть якщо провадились вони з добрими намірами, все одно зазвичай перетворювались на недоречний пафос та недоцільний офіціоз. Ось і нині, щойно доводиться бачити повідомлення про нові державні свята, про урочистості та церемонії, відразу починаєш сумніватися, чи справді це аж так необхідно. Можливо, слід відсвяткувати дещо пізніше? А нині, можливо, доречніше зайнятися чимось більш практичним?

Ясна річ – події, що відбулися, багато чого змінили. А головне – будуть міняти й надалі. Адже ще нічого не завершено, все триває. Триває війна, триває й навіть не думає завершуватись. Важливо ні про що не забувати. Важливо далі триматися разом, підтримувати одне одного. Важливо далі протистояти зневірі й утомі. А як їм найкраще протистояти? Скажімо, допомагаючи тим, кому сьогодні найважче. Скажімо, теплими речами. Теплом, одним словом. Вірою.

ТСН 



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Максим Мірошниченко

Зневага

Йшов додому пішки. Якийсь херовий та невдалий день видався. Потім вирішив поїхати у трамваї. Так і швидше і людей поруч буде мало. А в мене ж ще є привілей - УБД. Ця фігня робить мені розкішну насправ...
Водитель-наркоман на нелегальном маршруте. В 10:00 утра.Отвратительней всего в этой ситуации то, что этот маршрут работает уже полтора года. Получил от полиции десятки протоколов, несколько водителей...
Максим Мірошниченко

Нащадки слави Січових Стрільців

Дзвонить пан Юрій Фоменко, каже шо поки одні петлюрівці-дезертири сплять або чубляться в інтернеті, інші петлюрівці саджають на Соборній площі ялівець (можжевєльнік) біля пам'ятного хреста воякам...
Максим Мірошниченко

Моя країна

Взагалі знаєте, президент моєї країни - це президент закинутої на заднє подвір'я історії країни, яку хочуть розколоти та розвалити. Значній масі населення якої на це начхати. Суди якої виправдовують р...