App Store Google Play

Рабство Донбасу

19.11.2014 14:05
Рабство Донбасу

Рабство належить до тем, які хвилюють і лякають людей на Донбасі. Одна з головних тез російської пропаганди - мовляв, Україна й Америка тільки для того й воюють на Сході, щоб перетворити його жителів на рабів і жити за рахунок їхньої безправної праці. І вона працює. Всі ми прекрасно пам'ятаємо гучний сюжет «Первого канала», в якому старий із села Степанівка «викривав» українських солдатів, що вони воюють у регіоні заради «двох рабів і земельної ділянки».

Цікаво, що його слова, з яких решта України щиро посміялася, на Донбасі аж ніяк не викликали обурення і глузувань. Групи прихильників «ДНР» у соціальних мережах не відреагували на появу курйозного відеосюжету. А багато хто з ним погодився. Схожі надривні «викриття» адепти «республік» активно пересилають одне одному в «Одноклассниках».

Чому таку, здавалося б, нісенітницю на Донеччині сприймають абсолютно некритично? Відповідь проста. Рабська безправна праця ще задовго до війни стала реальністю цього краю, і його жителі легко можуть уявити собі втілення фантазій російських пропагандистів.

А як інакше, коли не рабством, назвати гарування в нелегальних шахтах, де власник вільний чинити зі своїми трудівниками все, що завгодно? Де будь-якого дня можуть «кинути», не заплатити, звільнити, замінити іншим таким самим безправним вуглекопом. Як інакше, коли не рабами, назвати тих, чиє життя нічого не коштує, тих, кого використовують як матеріал?

Фобія рабства на Донбасі має цілком відчутну побутову основу. Збираючи матеріал про нелегальні шахти, я не раз чув розповіді бідолах-нелегалів про загиблих у копанках колег, чиї трупи потім викидали на перехрестях, імітуючи ДТП, або топили в ставках, щоб уникнути проблем і не платити компенсацій. Імена власників вугільного бізнесу, «рабовласників» у маленьких шахтарських містечках знали всі. І мерія, і прокуратура, і міліція. Але ніхто ніколи не змусив нікого з них відповідати.

У 2013 році разом з іноземною знімальною групою ми фільмували сюжет про загиблих нелегалів у Торезі. Нам порадили звернутися до вдови одного з працівників, що залишилася після його загибелі з дітьми. Вона розповіла, що її чоловік разом із двома змінниками задихнувся в кустарному забої, після чого їхні тіла витягли й примостили в лісі біля багаття. Господар копанки заявив родичам, що загиблі зовсім не спускалися в «дірку», а напились і вмерли, надихавшись диму, й відмовився платити компенсацію. Ніякого покарання за смерть своїх працівників він не зазнав і пригрозив, що скарги обернуться для нещасних людей зайвими неприємностями.

У такому самому жорстокому поводженні з працівниками звинувачували й іншого власника вугільного бізнесу в Торезі - Абальмаза. Українцям він більш відомий під ім'ям Руслан Онищенко. Це один із командувачів батальйону «Шахтарськ», нещодавно розформованого за мародерство. Якщо поставити себе на місце жителів Тореза, які прекрасно знали про подвиги й судимості Абальмаза-Онищенка, то можна зрозуміти, що страх перетворитися на рабів у декого з них підкріплювався реальними прикладами з життя. Інша річ, що Абальмаз був місцевий, корінний житель шахтарської глибинки, а зовсім не львів'янин, не поляк і не американець. І діяв у звичних традиціях місцевого криміналітету.
Довгі роки фактично узаконене рабство сприймалося на Донбасі абсолютно нормально. Нелегальні шахтарі не піднімали повстання, не боролися за свої права, не вимагали узаконити працю. Безправ'я сприймалось як даність. У кожному селищі жив свій феодал, який міг творити на своїй території що завгодно, і ніхто не перечив йому, бо той вважався «своїм». Працювати на «свого» було не соромно.

У 2012 році на всю країну прогриміла історія з Луганської області. Підприємець Перехрестенко в Антрациті тримав у себе на фермі з десяток жебраків, яких експлуатував як дармову робочу силу, даючи взамін лише їжу та притулок у сараї. Рабів, що працювали погано, карав побоя­ми. Утримував у нелюдських умовах.

Найцікавіше, що коли про цей випадок стало відомо й до Антрацита потягнулися журналісти, з'ясувалося, що, багато сусідів родини Перехрестенків відгукувалися про неї позитивно, а дехто й не вбачав нічого поганого в тому, що невільники працювали в них за їжу. Мовляв, це ж безхатченки, а їм давали дах над головою. А так узагалі з голоду померли б.

Викривлена, потворна реальність Донбасу допускала рабство, і громадськість не особливо соромилася ганебних порядків, що існували в регіоні впродовж попередніх десятиліть. Лякає жителів шахтарської провінції зовсім не перспектива гнути спину задарма: нині фактично саме це й відбувається на окупованих територіях. Жителів Донеччини страшать «чужаки». Працювати на «чужого» - он у чому справжнє жахіття. Саме до цього й апелюють творці пропаганди.

Тиждень 

 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Багато чую останнім часом про геройство, мотивованість та крутість, як необхідні якості для солдата. Скажу чесно: фігня це все, як на мене.Герої затикають подвигами чужі або ж свої помилки.Найкраще пр...
Всі журналісти у Дніпрі знають, що я завжди відкритий для співпраці. Незважаючи у владі я, або ні. І жодного разу я не пошкодував про співпрацю. Бо завжди витримувались ази журналістської етики. Тобто...
Ярема ГАЛАЙДА

Про акції і провокації

Вчора не зміг прийти на мітинг «Свободу полоненим», бо приїхав до міста лише сьогодні рано вранці.Але, дякувати Кирилл Дороленко, сьогодні акція продовжилась біля «парку ракет»...
Антон МОРОЗ

Футбол поза спортом

Великий футбол, як і будь-який великий спорт, був, є і буде частиною політичних ігор. Варто лише зануритися у події минулого століття і побачити, що переважна частина масштабних змагань перетворювался...