App Store Google Play

Загублені у пустелі

18.11.2014 17:12
Загублені у пустелі

Ростислав Прокоп'юк, чеський психолог і психоаналітик українського походження, автор двох книжок, часто слухає людські сповіді. Інколи він, мабуть, почуває себе в ролі священика, який просто змушений вислуховувати людські проблеми. А часом і відпускати невеликі гріхи.

Одна жінка розповідала про свого чоловіка:

– Я йому впала в око ще в дев'ятому класі. За дев'ять років ми одружилися. Зараз він директор, керує великим підприємством і влаштовує мені пекло вдома. Він збирає все, що бачить. Має в хаті тисячу авторучок, десятки мобільних телефонів, тепер почав купувати ножі. Я почуваю себе такою самотньою в тому його захопленні збирати усілякі речі. Відчуваю любов лише свого песика і доньки.

– У вас є два варіанти, – каже Ростислав, – послати його дуже далеко разом з усією його збираниною, або залишити його збирати далі, а вам дозбирати хутенько те, що ви ще не отримали за ті роки з ним.

Відповідь була така:

– Я не можу цього зробити. Він був колись для мене дуже добрий.

Людям часто, робить висновок Ростислав, вистачає лише того, що було в минулому.

В минулому для багатьох старших людей був Совєтський Союз. І їм там було добре. Було затишно. Вони не можуть його зрадити, бо їм там було найкраще. Приємні спогади про приємне життя накладаються на ностальгійні спогади юності. А в юності все було прекрасне. Чи можна зрадити юність?

Мене часто запитують в Австрії під час різних інтерв'ю, чим усе це закінчиться, і хто я – оптиміст чи песиміст.

Я оптиміст, і вірю, що закінчиться усе добре. Для нас. Але не для людей, які не можуть забути своє радісне минуле. На них чекають великі випробування і трагедії.

Я також згадую про Мойсея, який водив свій народ сорок років пустелею, доки не вимруть ті, хто пам'ятав життя в неволі і носив у собі ті самі ностальгійні спомини про щасливе життя.

Ми пройшли вже більшу половину своєї дороги в пустелі, мусимо рухатися далі. Залишаючи по собі тисячі мертвих невільників духу.

У мене теж є свої ностальгійні спомини, пов'язані з юністю. Але я не можу також забути того побуту, в якому усі ми мусили виживати, стоячи в чергах і добуваючи хліб насущний правдами і неправдами. Не можу забути черг на світанку за молоком для дитини, коли очі ще злипаються, коли зимно, а люди довкола тебе злі і недобрі. Вони мовчазні й насуплені, вони роз'єднані і безликі, тут кожен за себе. Але це тільки до якогось часу. Щойно виникає загроза проникнення збоку якогось індивідуума без черги, люди перетворюються на згуртовану зграю з вищериними іклами, готовими розтерзати зайду.

А потім така сама черга за ковбасою, за сиром, за яйцями. І коли пані директорова (так мій тато називав двірничку) влітала до нас і повідомляла, що до "склепу привезли муку, я для вас зайняла чергу", ми усією сім'єю вилітали з мішками під пахвами й інколи теж наражалися на людську непримиренність і лють. Але в пригоді ставала та сама пані директорова: "Та ви шо, не впізнали? Та то пан дохтір!" І люди заспокоювалися, бо знали, що всі вони рано чи пізно опиняться "під паном дохтіром".

Мені неабияк пофортунило, народившись в родині лікаря й інженера-економіста. Мама з кожної ревізії волокла до хати торби продуктів. До тата пацієнти несли теж продукти і розплачувалися продуктами. Ґаздині з сіл везли курей, яйця, городину, яблука, а тато лікував їх, не перебираючи, часом і безкоштовно.

Ніколи не забуду запаху свіжого м'яса, яке приносили нам м'ясники з м'ясокомбінату. Авжеж, краденого м'яса. Вони розщіпали на собі куртки, сорочки, штани й кальсони і витягали цілі пласти м'яса, якими оперізувалися. М'ясо було загорнуте в розлізлу від крові газету і парувало. М'яса було багато, і нам його стільки не треба було, тоді тато кликав сусідку, і вона забирала решту.

Ми всі були скупниками краденого. Крадена кава, крадені цукерки, крадені крупи, крадене масло, крадені лампочки, крадені відрізки тканин…

Я теж був злодієм. Я крав книжки з бібліотек. Правда, то не були книжки, на які був попит, то не були детективи чи пригодницькі, то були різні забуті українські письменники, яких видали у 60-тих роках і ніхто їх не читав. То таке моє маленьке виправдання перед докорами совісті. І я не знаю жодного письменника, який би не поцупив за свого життя бодай однієї якоїсь книжки. І можу назвати принаймні трьох письменників, які поцупили книжки в мене. Але не назву.

Я не можу не згадувати з ностальгією тих часів бодай тому, що там були ще живими мої батьки. І мені теж було добре й затишно. Але й страшно. Бо коли о восьмій ранку до тебе до хати вриваються троє кагебістів з двома понятими і влаштовують обшук, який триває 12 годин, а потім забирають рукописи й книжки і тебе разом з ними, то почуття затишності розсівається, мов туман.

Мені шкода людей, які залишилися в Криму і Лугандоні. Вони жили в якомусь своєму вимріяному світі, не усвідомлюючи того, що в Росії давно вже не затишне совєтське життя. І той стан, коли їм було добре, ніколи більше не повернеться.

Їх зрадили їхні ж таки ідеали. Вони тепер ненавидять нас. Бо ми не хочемо їх більше годувати. І ненавидять тих, хто обіцяв їм чудове життя під благодатним омофором Росії. У них не залишилося об'єкту для симпатії. Їх буде душити гнів і ненависть.

У 2031 році – на сороковому році нашого блукання в пустелі – ми приймемо усіх тих блудних синів, що вижили, і пробачимо.

ТСН 



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Максим Мірошниченко

Нащадки слави Січових Стрільців

Дзвонить пан Юрій Фоменко, каже шо поки одні петлюрівці-дезертири сплять або чубляться в інтернеті, інші петлюрівці саджають на Соборній площі ялівець (можжевєльнік) біля пам'ятного хреста воякам...
Максим Мірошниченко

Моя країна

Взагалі знаєте, президент моєї країни - це президент закинутої на заднє подвір'я історії країни, яку хочуть розколоти та розвалити. Значній масі населення якої на це начхати. Суди якої виправдовують р...
Анастасія ГОРЯЧА

До людей, як до худоби

Якось Яніка Мерило стрімила з СВ потяга, здається, Київ-Львів... Вона казала про реформи, які таки відбуваються в нашій країні, демонструючи новеньку плазму у люксовому вагоні. Довелось якось і мені п...
Юрій Фоменко

Земля країни Герр

1970 рік. Наше місто розросталось на лівому березі. Вже вийшло за межі Мануйлівки і розбудовувалось у плавнях і на пісках.  З появою нових будівель виникало питання закладки зелених зон. А для зе...