App Store Google Play

Намагаюся відмовитися від слова «терористи»

14.11.2014 14:33
Намагаюся відмовитися від слова «терористи»

Інна Лисак, власний кореспондент програми «Надзвичайні новини» (ICTV) у Дніпропетровську здійснила з десяток поїздок  на Донбас ще починаючи від травня цього року. Спершу висвітлювали перебіг так званого «референдуму» 11 травня у Великій Новосілці, далі – Попасна, Первомайськ, двічі Карлівка, Мар’їнка, Красногорівка, Лисичанськ, Артемівськ. В умовно звільнених містах працювали буквально по 10 хвилин, бо попри статус звільнених територій, там був гарячим ризик потрапити під обстріл чи впіймати кулю снайпера. Остання з поїздок Інни була у Піски, що біля Донецького аеропорту. Вони з оператором 3 доби прожили з українськими бійцями, навіть ходили з ними у бойову операцію. Про увагу до військових подій, упередженість українських медіа та особливості роботи в гарячих точках Інна розповіла регіональному кореспонденту ІМІ.

Це було редакційне завдання, чи ви самі пропонували тему редакції?

Ніяка редакція тебе насильно в зону бойових дій не відправляє. Це твоя воля – тобі цікаво, хочеш поїхати – їдь. Останній раз фактично це була передова, ми туди потрапляли через свої контакти. Це не відверто редакційне завдання.

Яких тем, на твою думку, можливо, бракує в сюжетах про АТО?

Мені здається, що просто сюжети трохи тенденційні. Коли не було перемир’я , то всі говорили, що наша армія наступає, от вона така героїчна. Коли перемир’я – то ми кажемо, що наші бійці стріляють тільки у відповідь. Ні, вони не стріляють тільки у відповідь. Вони так само ходять у розвідку, займаються диверсійною діяльністю. Бо від цього залежить не тільки оборона тих об’єктів, які вони тримають, а і їхнє життя перш за все. Але така тенденція: яке рішення приймає Генштаб чи головнокомандуючий, отак ми і маємо висвітлювати. Мені здається, це не редакція, спрацьовує якась самоцензура. І на кожну їх бойову атаку ти уточнюєш в тексті, що це у відповідь, акцентуєш на цьому увагу, бо розумієш, що своїм сюжетом можеш просто підставити цих бійців.

Чи бувало так, що виникав внутрішній конфлікт, коли бачиш гостру ситуацію і як журналіст маєш про це сказати, але з метою безпеки тих же військових, мусиш про це змовчати?

У мене, наприклад, виникали конфлікти (поки я собі це не пояснила якось)щодо мародерства на територіях. Наше суспільство не звикло до війни, воно думає, що бійці на передовій повинні бути кришталево чистими, не чіпати майно місцевого населення. Але це неможливо. Не знаю, чи можна це назвати мародерством як злочином. Але, наприклад, в Пісках місцевого населення вже немає, зрозуміло, що бійці інколи заходять у ті ж приватні садиби,беруть собі ті ж газові балони. Цінні речі не чіпають. От ми заходили у розбитий будинок, шикарний двоповерховий особнячок . Там валялося багато жіночих шуб, на мій погляд, дорогих. Якби бійці хотіли займатися мародерством, десь їх вивозити, продавати, чи своїм жінкам – вони б мабуть це забрали. Але вони не брали. Вони брали газові балони, бо вони були їм потрібні, брали свічки, лампочки. Ми могли це знімати. Але навіщо? Якщо я покажу, не всі люди зрозуміють, що у нас війна, і що без «мародерства» в отакій якості бійцям там неможливо прожити. А я не впевнена, що зможу адекватно пояснити.

Чи ті ж полонені. Мені, наприклад, не дуже було комфортно знімати полоненого чоловіка з мішком на голові. Я звикла в якійсь правовій сфері працювати – коли затримують правоохоронці, вони мішок на голову не вдягають. А цього з мішком на голові повели в підвал і кажуть: «Ну хочете – ми в підвалі будемо його допитувати – можете познімати». Я розумію, що він, мабуть, якісь диверсії робив. Але в той момент  чомусь відчула себе журналістом LifeNews. В нього немає ні адвоката, ніяких прав, мені було неприємно, я це не знімала. Ми  з ним поспілкувалися ще на вулиці, запитали, хто він – він сам сказав, що він житель Красноармійська, воював у ДНР, повернувся на ротацію, в Карлівці заліз в будинок, хотів щось вкрасти, і його затримали правоохоронці. Та оскільки правоохоронці не знають, що робити з сепаратистами, то передали його в добровольчий батальйон, бо вони їх обмінюють потім на своїх. Ми спілкувалися з батальйоном українською мовою і полоненому чомусь я питання почала задавати українською, він і відповідав мені так само українською, що більше за все мене здивувало.

Чи бували випадки, коли представники Міноборони чи прес-центру АТО намагалися завадити вам знімати те, що було їм не дуже вигідно?

В мене жодного разу не виникало проблем зі зйомками в зоні АТО. Але у мене виникли проблеми зі зйомками в звичайній військовій частині (у смт. Черкаське приїхали знімати умови, в яких живуть «кіборги», котрі повернулися після 2 місяців перебування в донецькому аеропорті – авт.). Тут мені заборонили знімати. Звичайно, у мене не було акредитації, але коли я туди заходила, ніхто у мене не спитав: хто ви, що ви. Це бійці з унікальним бойовим досвідом, а їх поселили в ті палатки, їх принижують, мало того – їм погрожують, що їх відправлять у стройбат. Ми зняли ті умови, записали з ними інтерв’ю. Потім прибіг представник їхнього прес-центру, почав: «А чого ви тут знімаєте?» У нас зав’язався конфлікт, він покликав службу безпеки, вже СБ нас вивела з тих наметів і повела до командира – а мені і потрібен був командир. Ми прийшли, а він почав нести речі, за які командиру, мені здається, має бути перш за все соромно. Він заборонив нам знімати, знімати себе, і сказав, що може давати коментарі тільки, коли ми отримаємо письмовий дозвіл від Міноборони. Його не хвилювало, що ці не дуже гарні кадри потраплять на телебачення, а другої сторони не буде.

Якусь підготовку, курси ви проходили – чи просто взяли камеру та поїхали в АТО?

Можливо, редакції пропонують такі курси столичним журналістам. Я знаю, наприклад, як побудована ця робота на «плюсах». Там в зону бойових дій їздять визначені журналісти, у яких є підготовка, досвід. В мене не було ніяких курсів. Я подивилася відео з курсів тактичної медицини, у мене батьки – лікарі, такі навички, може, у мене десь є. Аптечку з оператором формували самі. Зараз багато інформації, що потрібно мати. У мене оператор каже: «От якщо щось трапиться, а ти навіть стріляти не вмієш». Це питання для мене дуже принципове. Я і не збираюсь вчитися стріляти, я туди їду не як боєць, а як журналіст. Якщо спочатку ми, журналісти, не дуже розуміли, що нам можна, що не можна, що коректно, що некоректно показувати в ефірі, як себе там поводити. То зараз на чиїхось помилках ти вчишся. Я б ніколи не записала стенд-ап зі зброєю в руках. А деякі журналісти собі це дозволяють. Я вважаю, що цього не можна робити.

Одяг якось намагалися позначати, що ви – преса?

Це також цікаве питання. Хоча в журналістській спільності прийнято себе якось позначати, коли ми пішли з бійцями на завдання в тил до сепаратистів, – там кілометр взагалі неконтрольованої території – вони сказали познімати це все, бо це буде зайва мішень. Може, на блокпостах це допомагає,та коли ти їдеш на території, яка прострілюється – не треба ніяких написів, прапорів, взагалі не треба привертати до себе зайвої уваги.

Чи намагалися ви здобувати коментарі представників самоназваних ДНР і ЛНР? І чи це взагалі потрібно?

Я вважаю, що це не просто потрібно, це має бути. Це велика проблема української журналістики, що у нас практично немає другої сторони. Я би дуже хотіла це зробити, мені було би дуже цікаво, бо це хороший досвід і для професії, і для тебе особисто. Але це такі домовленості, які самому журналісту не зовсім під силу, мені здається, цим мають займатися редакції. А йти до них на блок-пости – ти не знаєш, чи тебе адекватно сприймуть, чи візьмуть в полон. Те, що якось не налагоджена ця робота в українських ЗМІ, я вважаю, що це великий прорахунок.

Журналісти часто вживають слова «наші військові» - якимись словами показують, що займають одну позицію. Чи є у тебе професійні правила, які слова не можна вживати, і як намагатися дотримуватися неупередженості?

Чисто внутрішньо, мене коробить чомусь, коли треба вживати слово «терористи», чи «так звані терористи»  - якийсь дурний термін. І «ополченці» теж мене не влаштовує. Це, мабуть, запровадили спікери РНБО. Вони називають «терористами», а журналісти підхоплюють, і ці терміни стають вже звичними.

Слово «наші» бійці – для мене теж не правильно, стараюся так не казати, вживати «українські бійці», «противник», по відношенню до українських бійців – кажу «ворог», «позиції противника», «іншої сторони». Я намагаюся відмовитися від слова «терористи». «Бойовики» – так, я це слово кажу. Коли дивлюся сюжети колег, слово «наші» ріже слух. У Донецьку теж наші люди, і серед цих «ополченців» так званих також є українці, і це не можна заперечувати. Так, там є росіяни, але там є і українці, казати «наші», «не наші» – не зовсім коректно. Ми в Пісках щось знімали, почався обстріл, треба було записати стенд-ап про те, як виглядає це «перемир’я». Ти швидко це робиш, щось з голови вибираєш, і я сказала: «Наші бійці змушені стріляти у відповідь»… І вже не перепишеш, бо все відбулося. Але це дуже неправильно. Якщо ти в ролі бійця чи волонтера – звичайно ти можеш так казати, але якщо ти в ролі журналіста – це неправильно, тоді ми нічим не відрізняємося від пропагандистів.

Наскільки важко психологічно зберігати неупередженість?

Якщо дуже відверто, мені важко сказати, що українські журналісти у висвітленні цих подій можуть бути неупередженими. Людині, яка не підтримує жодну сторону, думаю, одразу стає ясно, що ВСІ наші матеріали – упереджені.  Мені було би цікаво познімати в Донецьку, але я не можу туди потрапити. Кожен український журналіст або живе, або їде на території, підконтрольні українським бійцям, до своїх, тому і називає їх своїми.

Виникали складнощі із перебуванням у чоловічому колективі?

У мене була така пересторога, коли ми їхали в Піски. Я знала,що приїду не просто на 10 хвилин, як було раніше, а на декілька днів. Я не схильна романтизувати, робити  з них супергероїв, лицарів, але те, як вони зустріли, як поводилися: ти лізеш в окоп – тобі ручку подадуть, хтось принесе якусь квіточку, хтось банку варення, хтось уламок ГРАДу, хтось кулю подарує. Армійці 93-ої бригади категорично відмовилися брати мене на бойове завдання, бо я жінка. Я, звісно, протестувала всім своїм нутром, і казала, що я журналіст тут, а не жінка, але ні – взяли з собою тільки оператора. А добровольчі батальйони брали і мене.

Наскільки важливість тої інформації, яку ти намагалася отримати під час таких зйомок, переважала ризик, на який ви йшли заради цих кадрів?

Я ніколи не потрапляла під прямий обстріл до цього. Фактично, я не знала, що мене чекає. Вони казали – якщо почнеться бій – вам прийдеться просто тікати. І все, ми пішли. Я не розуміла, що мене чекає, тепер уже розумію (сміється). І чи варта ця інформація? Мабуть, варта. Ніякої суперважливої стратегічної  інформації це не містило. Тобі треба набрати кадрів, вражаючих моментів, емоційних – оце воно і було. Я не можу адекватно оцінити, чи варта інформація, яку ми здобули, тої небезпеки. Але це цікаво, мені здалося, що це цікаво.

Чи важко потім повертатися до інших тем уже в Дніпропетровську?

Важко, дуже важко! Я тиждень приходила в себе. Редактори кидають темки, а у мене виникає внутрішній спротив, знайти причини, чому не треба це знімати. При всій тій складності, видимості складності – насправді там легко. Там все зрозуміло. Звичайно, ти можеш ходити тільки визначеними стежками, бо вся територія замінована.  Була така ситуація – і це чисто випадок – що я не наступила на протитанкову міну, хоча бігла саме в ту сторону, де вона лежала. Якщо ти все це знаєш – куди можна, а куди не можна, то насправді там легко. Коли розумієш, з якими проблемами там стикаються бійці, яку важливу задачу вони виконують, і тобі тут дзвонять зі своїми проблемами, всередині у мене йде боротьба. Звісно, що потім розумієш, що будь-яка проблема має свою важливість, ти же журналіст.

Редакції просять поменше новин про АТО?

Не знаю, чи варто про це казати. Але таке є. Мене це бісить. Коли все тільки починалося, то це була супертема, це був перший блок в новинах. Зараз поїдьте в Піски чи в аеропорт, це не буде в першому блоці. АТО – це другий блок як мінімум, десь там: «А ще у нас на сході війна». Це не АТО, це війна. При чому війна без правил, дурна війна. Мене бісить більше всього, що в мирних областях люди мало розуміють, чому вона йде, за що там воюють бійці. А я вважаю що в першу чергу це заслуга ЗМІ. У мене багато знайомих в Донецьку. Вони не голосували, вони не сепаратисти, просто такі обставини. І от коли вони включають наше українське телебачення, воно є там у них, вони дуже ображаються: «Як так – про нас всього 20 хвилин, а далі вся країна живе якимись шоу». Мені здається, це неправильно, коли так мало уваги приділяється цим подіям.

Фото з Facebook Інни Лисак

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Ярема ГАЛАЙДА

Уроки Пунічних воєн

Друга Пунічна війна. Ганібал розбив римлян при Требії та Тразименському озері. У цих битвах він вирізав майже 60 000(!!!) римлян та їхніх союзників.А потім нова перемога канфагенян: Канни! За 6 (!!!)...
Тимур Желдак

Про кризу виконавців

Якщо БорисФілатич © як називають його деякі опоненти не стане міським головою вдруге, я точно можу сказати, хто в цьому винен. Я не знаю, це «проіскі врагов» чи звичайне нехлюйство, а...
Максим Мірошниченко

Термінатор з Холодного Яру

Якби ми мали якийсь свій Голівуд, то ми б зняли супермегашпіонську драму про ось цього чоловіка. Юрій Горліс-"Горський". Почав служити в українському війську у 1918-го року, долучившись до антигетьман...
Ледь не щодня, читаючи в стрічці новини про ДТП за участю громадського транспорту, я вкотре впевнююся: корупція вбиває! У середньому щодня в автокатастрофах гинуть 16 людей і близько 90 травмуються. Д...