App Store Google Play

Революція Цінностей

10.11.2014 18:34
Революція Цінностей

Через війну на Донбасі події Євромайдану у багатьох стираються з пам’яті, хоча з початку протестів не минув навіть рік.

21 листопада Україна згадуватиме, як на центральній площі столиці вийшли перші мітингувальники, до яких поступово долучалось все більше незгодних з відмовою Януковича підписати Асоціацію з ЄС, корумпованістю влади, нахабною брехнею чиновників.

Тепер події минулої осені аналізують історики, вивчають Майдан не лише як революційну подію, приклад самоорганізації, художнє явище, але й досліджують революцію цінностей українців.

Цей текст написаний відомим істориком Ярославом Грицаком для книжки #Euromaidan - History in the making, у яку увійшли понад 200 знімків різних фотографів, а також текст філософа Тараса Лютого.

У п’ятницю у Києві відбудеться її презентація, "Українська правда. Життя" публікує скорочену версію статті Грицака, повністю весь текст читайте у книзі

Кажуть, що Євромайдан не можна було передбачити. Насмілюся не погодитися. Я був одним з тих, хто писав, що в Україні революція висить у повітрі (лютий 2012). А весною 2013 року я пророкував: це може бути справою найближчих місяців.

Історики — нікудишні пророки. Вони не здатні не те що передбачити майбутнє. Вони не можуть навіть зрозуміти сучасне, поки воно не стало минулим. Минуле — це все, що вони знають.

Якщо історія має чогось навчити самих істориків, то хіба що скромності. Сучасні історики надають перевагу мікроісторії над макроісторією, тобто воліють дивитися на минуле не через телескоп, а через мікроскоп.

При такій перспективі будь-які узагальнення, а ще більше передбачення, виглядають не те що дивно — вони відгонять політичними маніпуляціями, навіть шарлатанством.

На щастя, є ще науки, не зв’язані такими обмеженнями. Вони все ще мислять глобально. Однією з них є соціологія.

Власне, мої висновки про наближення революції в Україні базувалися на даних World Values Survey — це масштабне дослідження, яке започаткував на порозі 1980-х років американський соціолог Рональд Інґлегарт. Від того часу воно охопило майже усю земну кулю, включно — після падіння Берлінської стіни — з Росією, Україною та іншими посткомуністичними країнами.

В основі цього дослідження лежить проста теза: політичні зміни пов’язані зі змінами економічними. Тяжко будувати демократію на голодний шлунок. І навпаки — країни діючої демократії є переважно країнами заможними. Але цей зв’язок є не прямий, а опосередкований.

Щоб демократія утвердилася, треба, щоб сталися зміни у суспільних цінностях. Мають постати вартості самовираження та відкритого суспільства. Вони є ніби машинним маслом, що полегшує зв’язок між шестернями економічного росту і демократизації.

Якщо їх немає, машина зношується і ламається. Закритість чи відкритість суспільства Інґлегарт вимірює, ставлячи прості питання: "Чи варто довіряти людям?"; "Що для вас є важливішим — безпека чи якість життя?"; "Як ви ставитеся до гомосексуалізму?", "Наскільки щасливим ви себе відчуваєте?"; "Як часто ви підписуєте петиції?".

Дані опитування засвідчили, що незважаючи на культурну близькість України і Росії, у двотисячних роках ці дві країни розійшлися в різні боки, немов два кораблі, яких рознесло течією: більшість росіян вибрало цінності виживання, а більшість українців — цінності самовираження.

За словами Інґлегарта, у другому випадку демократія зазвичай бере верх над авторитаризмом. Судячи з його результатів, прихід Володимира Путіна до влади в Росії відповідав бажанням й очікуванням більшості росіян: там, де домінують цінності виживання, населення прагне "сильної руки". Тому путінський режим є глибоко вкоріненим у Росії.

Цього не скажеш про Віктора Януковича й Україну. На президентських виборах у 2010 році він прийшов до влади, і це виглядало як системна помилка, як збій машини.

Його перемога була контрреволюційним реваншем за його поразку під час Помаранчевої революції у 2004 році. Як типовий контрреволюціонер, він нічого не забув — але й нічого не навчився. Багато аналітиків переконували, що він насправді "обучаемый". І що Янукович 2010 року є цілком іншою людиною, аніж Янукович 2004 року: він вивчив українську мову, освоїв демократичну й європейську риторику.

Однак демократична та європейська риторика виявилася не більшим, аніж пилом в очі.

"Моментом істини" стала його відмова підписати угоду про асоціацію з ЄС на Вільнюському саміті 28–29 листопада. На тлі високих протестних настроїв, спровокованих непомірною жадібністю Януковича та його команди до влади і багатства, це непідписання зіграло роль тої останньої краплі, котра прорвала лавину революційного протесту.

Автор фото - Костянтин Чернічкін 

Коротка історія української незалежності

Це все — великі схеми. А в історії схеми ніколи не реалізуються автоматично. Вони є завжди наслідком людського вибору. Україна проголосувала за своє право жити незалежним життям на референдумі 1 грудня 1991 року.

Тоді за політичну самостійність України проголосував 91 відсоток українських громадян. Їхній вибір на користь національної незалежності значною мірою був продиктований очікуванням економічного благополуччя. У 1990 році Deutsche Bank спрогнозував, що з усіх республік СРСР найкращі шанси на успішний господарський розвиток має Україна.

Однак перші роки української незалежності перетворилися на кошмар для українців. Досить сказати, що у 1993 році рівень інфляції в Україні становив 10200 відсотків і, за оцінкою Світового банку, був найвищим у світі.

У 1994 році журнал The Economist присвятив цілий номер Україні під промовистим заголовком "Народження і можлива смерть молодої держави".

Економічна криза збігалася з політичною. Різні регіони України розділяла різна мова і різне бачення історії — й, відповідно, різне бачення майбутнього країни, у союзі з Європою чи у союзі з Росією.

Наприкінці 1993 року ЦРУ зробило прогноз, що Україна рухається на всіх парах до громадянської війни між україномовним Заходом і російськомовним Сходом, у порівнянні з якою югославська війна виглядатиме як невинний пікнік.

Росія переживала подібну кризу. На відміну від України, головна російська лінія конфлікту пролягала не між регіонами, а між президентською владою Єльцина й опозиційним парламентом. Але температура напруги була високою що в Україні, що в Росії. Розв’язки кризи виявилися діаметрально протилежними. У жовтні 1993 року в Росії Єльцин віддав наказ обстріляти парламент танками. В Україні ж влітку 1994 року сталася мирна зміна влади: кандидат Заходу і перший український президент Леонід Кравчук під час дострокових виборів мирно поступився Леоніду Кучмі, якого підтримував російськомовний Схід.

Ця різниця зіграла вирішальну роль у подальшому розходженні траєкторій розвитку України і Росії. Як писав російський історик Дмитро Фурман, "Україна витримала, якщо можна так висловитися, екзамен на демократію, який ми [росіяни] в дійсності провалили у жовтні 1993 року".

Від кінця дев’яностих років і до глобальної кризи 2008 року економіка України поступово зростала. А як показують порівняльні дослідження, кожен рік економічного розвитку працює на стабілізацію молодих демократій.

Звісно, українська демократія була далекою від стандартів західного світу. Політичні вибори супроводжувалися маніпуляціями, корупція сягала небачених висот, а журналістів, які пробували розкривати й одне і друге, змушували замовкати або знаходили вбитими. Це була недосконала, однак демократія.

Найпереконливішим емпіричним підтвердженням була часта і головне мирна зміна влади після майже кожних українських виборів. Це було досягнення, яке, за винятком трьох балтійських країн, не вдалося жодній колишній радянській республіці.

Десять років відносної демократії і відносного добробуту уможливили непомітні, але далекосяжні зміни.

Автор фото - Костянтин Чернічкін 

Повернуся до власного досвіду: вперше прогноз про можливість революції в Україні я почув у 2001 році з уст відомого київського соціолога Євгена Головахи. Він розповідав про моніторинг суспільних настроїв, котрий він зі своїми колегами проводив від початку дев’яностих. Коли українців у рамках цього моніторингу питали, як змінилося їхнє господарське становище порівняно з попереднім роком, вони постійно відповідали: гірше, і гірше, і гірше.

Перелом дев’яностих і "нульових років" показав нову тенденцію: вони продовжували скаржитися на економічну ситуацію, але коли їх питали, чи вони за минулий рік придбали комп’ютер, машину, квартиру і так далі, то більшість відповідало "так". Це не означало, що вони говорили неправду. Просто рівень задоволення їхніх потреб сильно відставав від їхніх очікувань. А це означало, що в Україні появився новий середній клас, який хоче нової якості життя.

Швидше за все, він не буде задовольнятися косметичними чи короткотривалими змінами — він буде вимагати економічних і політичних реформ. А якщо політичний режим не піде назустріч цим вимогам, прогнозував Головаха, можна чекати на політичну революцію.

Тоді, у 2001 році, я слухав цей прогноз зі скепсисом. За три роки мирна Помаранчева революція не дозволила Віктору Януковичу прийти до влади. Вже пізніше я прочитав, що тези Головахи збігалися з аргументами Інґлегарта: масштабний "стрибок" демократії більш можливий у тих суспільствах, де масовий попит на свободу перевищує її інституційну пропозицію.

Розмір середнього класу в Україні оцінювали від 5 до 30 відсотків. Але важлива не стільки кількість, як якість: у таких суспільствах, як російське чи українське, напрямки розвитку визначає не байдужа чи амбівалентна більшість, а вмотивована меншість — така, як новий середній клас.

Значною мірою Майдан 2004 року був його революцією.

Автор фото Андрій Кравченко 

Між Майданом 2004 і Євромайданом 2014 року є багато схожого. Принаймні, його єднає головна дійова особа, проти якої протестували люди у Києві у 2004 і 2014 роках — Віктор Янукович. Йому вже приписують винятково важливу роль в українській історії.

У 2004 році Янукович змусив українців зрозуміти, чого вони не хочуть — і це було його президентство. У 2014 році він поміг українцям зрозуміти, чого вони хочуть — не просто зміни президента, а зміни цілої системи, головним символом якої він став.

Ця зміна у масовій свідомості значною мірою пов’язана з появою нового покоління. Його називають "поколінням незалежності", бо більшість його представників народилися між 1985 і 1995 роками. Вони ледве або зовсім не пам’ятають радянські часи. Відповідно, вони вільні від радянської спадщини. Більшість з них не брали участі у Майдані 2004 року, бо були тоді ще малими дітьми. Вони сформувалися у добу комп’ютерних технологій та соціальних мереж. Тому це покоління відкидає вертикальну ієрархію і є поколінням "горизонтальних зв’язків" — подібно до того, як це є у Facebook і Twitter.

Це також найосвіченіше покоління, яке коли-небудь було в Україні. Вища освіта в Україні стає майже нормою, і за кількістю студентів серед відповідної вікової групи Україна входить у "топ 10" відсотків світу.

Зрозуміло, кількість не конче означає якість. Радше навпаки: стандарти українських вишів не є надто високими, а освіта була і залишається одною із найкорумпованіших галузей. Цей різкий контраст між кількістю та якістю випукло відображає суперечливий статус молоді. Як за формальними ознаками, так і способом поведінки молоді українці є потенційним середнім класом. Фактично ж, якщо вони не мають впливових батьків та великих грошей за спиною, їхні шанси на гідну кар’єру і гідне життя є нікчемно низькими.

У цьому відношенні їхні долі схожі на долі їхніх європейських ровесників, котрі, як і вони, становлять нову суспільну групу "прекаріату" — середнього класу за звичками, пролетаріату за можливостями.

Соціологічні дослідження показують, що за своїми цінностями молоді українці ближче до молодих поляків, словаків чи британців, аніж до своїх батьків чи дідів. Можна заризикувати тезою, що Україна зараз переживає розрив поколінь — подібно до того, як це було на Заході у 1960-х.

Євромайдан 2014 року був їхньою революцією. Він почався зі студентських страйків. Серед його лозунгів було знане з 1968-го "It est interdit d’interdire" ("заборонено забороняти"), а серед його атрибутів — маски Гая Фокса.

Тому Євромайдан 2014 року більше був схожий на рух Occupy, масові протести на площі Таксим у Стамбулі чи площі Болотній у Москві, безпорядки у Бразилії чи студентські страйки у Болгарії, аніж на Майдан-2004.

У кожному разі, Євромайдан-2014 показав, як далеко зайшла Україна за останні 20–25 років — від колишньої спровінціалізованої й ізольованої радянської республіки до країни, яка повністю відкрилася на зовнішній світ, з усіма належними позитивними і негативними наслідками.

Автор фото - Костянтин Чернічкін 

 Урок для Європи

Першим до масових протестів у Києві закликав український журналіст Мустафа Найєм, який є афганцем за походженням. Першими, хто загинули від куль снайперів на Євромайдані, були вірменин Сергій Нігоян і білорус Михайло Жизневський. Серед інших убитих потім були ще один вірменин й ще один білорус, а також два грузини й один громадянин Росії.

Разом з іншими жертвами вони склали так звану "Небесню сотню". У цьому списку є доктор, рок-співак, театральний режисер, архітектор, програміст, атлет, декілька художників та бізнесмен. Російська пропаганда позбавила їх ідентичності, звела до єдиної характеристики —український націоналіст або гірше того — фашист.

Власне на цьому побудований розрахунок Володимира Путіна: здегуманізувати і здемонізувати своїх ворогів, зробивши з них фашистів і націоналістів. Але є межі для кожної маніпуляції, і нерідко сам маніпулятор стає їхньою жертвою.

Путін переконаний, що головним питанням в Україні залишається національне, а в центрі національного питання стоїть мова. Він планував створити окремий анклав з російськомовних територій в Україні, котрі у 2004 році голосували за Януковича. Він розраховував, що як тільки його армія після перемоги Євромайдану ввійде у Крим, російськомовне населення України від Харкова до Одеси попросить захисту від "київських фашистів" і вийде зустрічати російських військових з квітами.

Цього не сталося. Не лише Харків й Одеса, а навіть сусідні із Донбасом Дніпропетровськ і Запоріжжя ставляться вороже до російської агресії.

Автор фото - Костянтин Чернічкін 

Євромайдан 2014 року був двомовним — українським і російським. Власне у цьому суть подій останнього десятиріччя в Україні. В їхньому центрі лежить боротьба не за мову чи за інші ознаки ідентичності, а за цінності відкритого суспільства. Українці називають їх, справедливо чи ні, європейськими цінностями. І готові жертвувати заради них багато чим, навіть своїм здоров’ям і життям.

Євромайдан-2014 є найкращою Європою 2014. Так писали західні інтелектуали у Зверненні до своїх урядів на початку 2014 року. Його перемога відкриває шанси не лише для України, але й для всієї Європи.

Сучасна Європа об’єдналася навколо інтересів. Але європейську солідарність неможливо побудувати без готовності європейців у часи кризи жертвувати бодай часткою своїх інтересів заради цінностей. Це те, чого українці можуть повчити європейців.

За умови, звичайно, що Європа готова засвоїти цей урок.

УП-Життя 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Максим Мірошниченко

Не лише початок, але й поворот

21 листопада - це не тільки початок Революції Гідності. У цей день у 1920-му році уряд УНР перейшов польський кордон і назавжди втратив територію. 12-тисячне військо та урядовці вірили у те, що продов...
Так заведено, що у дошкільному та шкільному віці дитини батьки вигадують додаткові заняття своєму нащадку і відводять на всілякі секції. Одразу після народження, зазвичай протягом року відбувається ці...
Максим Мірошниченко

Побачити все на власні очі

21-го листопада я дуже відносно цікавився студентським Майданом. До 30 листопада. І не підтримував дії радикальних груп на Грушевського. Поки сам не вирішив побачити усе на власні очі.Зараз я не підтр...
Ярема ГАЛАЙДА

Уроки Пунічних воєн

Друга Пунічна війна. Ганібал розбив римлян при Требії та Тразименському озері. У цих битвах він вирізав майже 60 000(!!!) римлян та їхніх союзників.А потім нова перемога канфагенян: Канни! За 6 (!!!)...