App Store Google Play

І мертвим, і живим… Герої Новомосковська

10.07.2014 10:23
І мертвим, і живим… Герої Новомосковська

У країні війна, навіть якщо її називають антитерористичною операцією. На цій війні гинуть наші земляки. Інші – продовжують боротись за єдність і суверенітет своєї країни.

  

Вічна пам’ять

 

19  червня у боях під Червоним Лиманом загинуло двоє новомосковців – 42-річний  Юрій Голополосов та 38-річний Андрій Литвиненко.

 

23 червня в місті пройшла церемонія прощання з військовослужбовцями. Крім рідних і близьких, прощались з ними сотні мешканців міста, товариші по службі, керівництво міста.

 

 «Дорогі земляки! Важко розмовляти, коли в наше місто прийшла біда. Загинули військовослужбовці Юрій Голополосов і Андрій Литвиненко. Вони виконували свій військовий обов’язок, захищали суверенітет нашої держави. Ми розділяємо біль з родинами загиблих. Від усієї новомосковської громади низько вклоняюся батькам, які виховали справжніх патріотів нашої держави. Влада завжди буде опікуватися проблемами цих сімей. Вічна пам’ять і вічна слава загиблим!», - зазначив міський голова Сергій Мороз.

 

Зі словами співчуття звернувся заступник командира з виховної частини 25 окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Ігор Скляров.

 

«Товариші! Я особисто знав хлопців. Воїни були дисципліновані, підготовлені, відповідальні. Як кажуть в повітряно-десантних військах – десантники йдуть у небо і звідти не повертаються», - зазначив Ігор Скляров.

 

До слів Сергія Мороза та Ігоря Склярова приєднався єпископ Новомосковський, вікарій Дніпропетровської єпархії, настоятель Свято-Троїцького собору Євлогій.

 

Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять усіх загиблих за суверенітет та незалежність нашої держави.

 

Ми вважаємо, що пам’ять про наших героїв має жити в наших серцях. Щиро пам’ятати можна лише знаючи.

 

Ми розуміємо, що в двох родинах зараз страшне горе та хочемо розділити цю утрату. Як тільки родичі загиблих зможуть і захочуть розповісти про те, якими людьми були Андрій та Юрій, ми розкажемо і нашим читачам.

 

Психологи говорять, що проживання трагедії разом, спільно, може хоче трохи притупити той біль, які відчувають рідні. Згадуючи те, яким було життя загиблого, ми примножуємо пам’ять про нього і даємо можливість жити їй в серцях багатьох людей.

 

Та коротка офіційна інформація, яка доступна зараз, зовсім трохи дає нам можливість краще пізнати Андрія та Юрія.

 

Вони служили разом і померли разом, коли один намагався врятувати іншого.

 

Але до цієї війни їх життєві лінії зовсім не перетинались.

 

Юрій Голополосов народився у П’ятихатках і там же закінчив школу. Після строкової служби протягом 1990-1992 років залишився у Збройних силах, де служив до 2013 року. У грудні 2013-го звільнений в запас як ветеран військової служби та військовий пенсіонер.

 

І уже за 3 місяці – 25 березня призваний за оголошеною мобілізацією.

 

Руслан Калюжний, який зараз служить у 25-й повітряно-десантній бригаді, розповідає, що у військкоматі вони були в один день і дуже добре пам’ятає розмову Юрія з військовим комісаром.

 

Юрію сказали: «Треба їхати». «Немає питань», - була відповідь.

 

Незважаючи на те, що Юрій мав звання старшого прапорщика, коли він з’явився в частині, йому віддали честь навіть ті, хто старші за званням. Повага до його досвіду та вмінь була беззапереч-ною серед всього особового складу.

 

Юрій був дуже сильний духом та фізично. Була історія, коли солдати його побачили з досить великою ялинкою в руках. Він ніс

 

важкий стовбур однією рукою та ще щось жваво розповідав. Він був одним із 3 силачів 25 бригади десантників, їх час від часу називали трьома богатирями.

 

Про обставини його загибелі розповідають різні версії. Але найбільш поширена – найстрашніша. Солдати говорять, що скалок

 

мінометного снаряду потрапив між пластин бронежилету прямо в серце. Дехто говорить, що Юрій був поранений в шию і продовжив бій. Коли Андрій Литвиненко намагався йому допомогти, застрелили обох.

 

Андрій Литвиненко народився у Дніпропетровську і призивався звідти, за місцем роботи. Жив з дружиною і донькою Зоряною у Новомосковську. З 1997 по 1999 рік служив в Армії оборони Ізраїлю.

 

У десантників служив у медроті. Він загинув за тиждень до повних 3 місяців, які б випов-нились після його мобілізації.

 

У частині його називали Козак за характерний оселедець.

 

Андрій загинув, коли прийшов на допомогу пораненому Юрію Голополосову. Товариші по службі кажуть, що в цей момент його «зняв» снайпер.

 

У день, коли стало відомо про їх загибель, новомосковці поставили фото Андрія та Юрія біля літака, щоб кожен мешканець міста міг подивитись на тих, хто загинув, захищаючи місто, область та країну, принести свічки та квіти.

 

Ці фото, квіти, вінок та лампади стоять там і зараз. Ми стали свідками того, як юні хлопці обговорювали ситуацію в країні, вглядаючись в їх обличчя.

 

Вони теж готові захищати нашу землю. А про росіян, які прийшли воювати в Україну, говорили вже традиційне «Ніколи ми не будемо братами». 

 

Служу народу України

 

Під час поминального обіду у небайдужих городян з’явилось непереборне бажання якомога краще захистити тих, хто зараз захищає нас на війні.

 

Вони вирішили об’єднати зусилля для купівлі бронежилетів, касок та інших методів захисту. Вони не називаються ні волонтерами, ні батальйонами, ні сотнями, вони просто об’єднались для досягнення однієї мети.

 

Нам вдалось поспілкуватись з одним із бійців 25-ї повітряно-десантної бригади – Русланом Калюжним.

 

Історія його призову, служби та всього життя можуть стати основою окремого життєпису.

 

25 березня, у той самий день, коли у військкоматі був Юрій Голополосов, він був мобілізований.

 

За 2 тижні до того, побачив по телевізору про оголошення чергової мобілізації та одразу пішов до військкомату. Там записали його номер телефону та пообіцяли зателефонувати.

 

Того дня Руслан відвів 4-річну доньку Роксолану до дитсадка, а 7:57 у нього задзвонив телефон.

 

Руслану завжди була притаманна точність, його німецький годинник з ним і з зараз, тому це була точно 7:57.

 

Йому сказали явитись до військкомату. «Коли?», - спитав. «Якомога швидше», - відповіли. Руслан відганяє машину, протягом години збирає необхідні речі та просить свого кума відвезти його до частини.

 

Кум привозить його до частини,  чує, що батьківщина у небезпеці та блискавично приймає рішення теж йти служити.

 

Григорій Валентинович Никитенко мав наступного дня йти на нову високооплачувану роботу, але рішення прийняв, не вагаючись. Зараз вони служать разом у роті десантного забезпечення, Руслан – сержант, Григорій – старшина.

 

Руслан говорить, що у десантників найкраще харчування – на день до 700 г м’яса. «Я знаю, що не у всіх частинах так, але нас годують просто відмінно», - розповідає він.

 

Калюжний наголошує на тому, що на їжі та патронах не економлять.

 

«Ми стріляємо з усіх видів зброї – гранати, РГД-5, РПГ-26, АКС, АКСУ, СВД, Ф-1 – що завгодно. Регулярні стрільбища, тактичні навчання, тренування, злагодження – все це робилось за останні місяці стільки, скільки не було за попередні роки», - розповідає він.

 

Про розвал армії, навіть таких елітних підрозділів, як десантні війська, сказано і написано багато. Але не менш важливо розуміти, що мотивовані патріоти, які прийшли добровільно, здатні і хочуть відновлювати знання і навчатись, роблять це швидко.

 

Коли мобілізація тільки була оголошена, багато техніки, машин були не на ходу, зараз усе відновлене для бойових завдань.

 

Усі, хто їде в зону АТО, як цю війну називають офіційно, робить це добровільно. Так було і з ІЛ-76, у якому також були наші десантники.

 

Той ІЛ був другим бортом, на якому повинні були летіти десантники, там же мав бути й офіцерський, сержантський склад, прапорщики, але їх пересадили на 3 борт, який потім не полетів.

 

Про загиблих товаришів бійці згадують з жалем, але тримаються. Вважають, що такі випадки є спеціальною технологією для деморалізації особового складу українських військових. Розуміючи це, бійці не збираються здаватись.

 

«Вони чекають, щоб ми опустили руки, і тоді вони займуть Київ. Не буде їм ні Києва, ні метра нашої землі», - говорять військові.

 

Дуже тепло відгукуються про співпрацю з Національною гвардією. Говорять, що спочатку з деякою недовірою приглядались один до одного. Після кількох випадків взаємовиручки, вся настороженість зникла. Всі – українці, всі роблять одну справу, всі є опорою і підтримкою один для одного.

 

«У нас командування дуже нормальне. Ми можемо покластися на наших командирів. Це дуже важливо», - просто говорить Руслан, коли ми намагаємося спитати про те, чи можлива зрада, як часто говорять, вивчаючи обставини загибелі українських військових.

 

«Нам треба не здаватись, ми переможемо однозначно», - вважає Руслан. Говорить, що такої ж думки дотримується більшість його товаришів по службі.

 

Є інформація, що 95% особового складу підуть в атаку, не вагаючись, коли буде наказ.

 

Руслану, справді, можна бути впевненим в перемозі, бо у нього особлива охорона. Його донька Роксолана намалювала татові велетня, який має його захищати та оберігати. Розповідаючи про це, він тримає руку на нагрудній кишені форми і беззастережно вірить, що у нього є дійсно найсильніший захист – любов його дитини. Старша донька, 17-річна Крістіна, теж переживає за тата.

 

Руслан говорить, що його ніхто не намагався відмовити від рішення йти до армії.

 

«Я приймаю рішення сам, і коли прийняв, то несу відповідальність і ніхто не може мене переконати в протилежному. Я в цьому жорсткий, але справедливий», - пояснює він.

 

Ідучи служити, Руслану було, що втрачати і від чого відмовлятись. Він мав прибутковий бізнес, що зростав. Але близько року тому,  до нього прийшли податківці з вимогою сплатити фіктивний штраф 1 мільйон гривень, потім розмір «штрафу» зменшився до 362 тис грн і, зрештою, зупинився, на позначці 60 тис. грн.

 

Руслан вирішив за краще заплатити ці гроші, звільнив всіх працівників та закрив фірму. Говорить, що з’явилась можливість повністю присвятити себе молодшій доньці. У нього зараз другий шлюб, але про першу дружину він говорить з теплотою. Розповідає, що вона чудова жінка, яка теж вийшла заміж вдруге, він має можливість спілкуватись із старшою донькою. «Ви розумієте, я просто закохався», - пояснює Руслан.

 

І він іде на війну. Вважає, що не міг вчинити інакше, тим більше, що історія його громадянської активності почалась 10 років тому.

 

«У 2004 я дивився телевізор, побачив, як Тимошенко говорить, що люди збираються на майдані. Я взяв надійний плащ від дощу, трохи грошей і за 15 хвилин виїхав з дому на Київ. Дружині все пояснив уже по дорозі», - згадує він зараз ті події.

 

Тоді Руслан став першим, хто встановив пост на Хрещатику, його показували всі телеканали. «Але ви там зараз мене і не впізнали б: я був з бородою, в камуфляжі», - скромно зауважує.

 

На під’їздах до Києва, Руслана зупинили ДАІшники. Думав, що не дозволять в’їзд у місто, але виявилось, що вони попросили підвезти одного зі своїх до міста. По дорозі з’ясувалось, що цей міліціонер має бути серед тих, хто охоронятиме адмінбудівлі та, можливо, розганятиме Майдан. Коли вони доїхали до Хрещатика, міліціонер сказав: «Я зараз іду туди, бо у мене наказ. Завтра у мене буде вихідний, я перевдягаюсь – і до вас»,  - згадує Руслан.

 

Таких випадків у 2004-му було багато. Він має історію, як декілька працівників «Кобри» не допустили розгону. Потім цей спецпідрозділ був розформований.

 

Під час строкової служби в армії Руслан був контррозвідником, зараз він у роті забезпечення десанту. Але говорить, що найголовніше, чим треба забезпечити військових, - моральною підтримкою. Ті, хто служать, хочуть бути впевнені, що це потрібно тим, хто за їх спинами, що вони ризикують недарма.

 

У військових частинах є брак інформації про те, як живуть ті, у кого мирне життя. Дитячі малюнки, листи від дівчат, інформація про те, як допомагають мирні жителі пораненим, як працюють над забезпеченням армії волонтери, що для них робить держава – усе  це додає сил, впевненості, все це може бути цінніше за зброю. Зрештою, як кажуть, зброя може бути трофейна, а любов тільки своя.

 

Новомосковськ сьогодні 



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Максим Мірошниченко

Зневага

Йшов додому пішки. Якийсь херовий та невдалий день видався. Потім вирішив поїхати у трамваї. Так і швидше і людей поруч буде мало. А в мене ж ще є привілей - УБД. Ця фігня робить мені розкішну насправ...
Водитель-наркоман на нелегальном маршруте. В 10:00 утра.Отвратительней всего в этой ситуации то, что этот маршрут работает уже полтора года. Получил от полиции десятки протоколов, несколько водителей...
Максим Мірошниченко

Нащадки слави Січових Стрільців

Дзвонить пан Юрій Фоменко, каже шо поки одні петлюрівці-дезертири сплять або чубляться в інтернеті, інші петлюрівці саджають на Соборній площі ялівець (можжевєльнік) біля пам'ятного хреста воякам...
Максим Мірошниченко

Моя країна

Взагалі знаєте, президент моєї країни - це президент закинутої на заднє подвір'я історії країни, яку хочуть розколоти та розвалити. Значній масі населення якої на це начхати. Суди якої виправдовують р...