App Store Google Play

Герої нашого часу

28.06.2014 14:57
Герої нашого часу

Останні роки в нашому суспільстві панувала зневіра. У владі – одні шахраї та бандити. Та й звичайні громадяни теж не виглядали янголами. Багато хто не вважав за гріх поцупити те, що погано лежить, особливо якщо воно «колгоспне», тобто державне. Кожен дбав сам за себе. Здавалося, що такі поняття як «патріотизм», «героїзм», «самопожертва» навіки залишилися в минулому. Можливо, причина в тому, що двадцять років незалежності ми прожили відносно спокійно, не відчували крайньої потреби в героях. Ніхто на нас не нападав, нікого не треба було рятувати, зброю не роздавали на вулицях, як пиріжки.

 

Хто вони – герої нашого часу? Розкажіть мені про який-небудь бойовий подвиг, – прохаю молодого хлопця, «срочника» Женю, який лежить із простреленою ногою в одній із дніпропетровських лікарень.

 

- А всі вони герої – ті, хто стоять зараз на «передовій», - упевнено відповідає поранений.

 

Женя пішов до армії у березні 2013 року. Думав відслужити й додому – в рідне село. Мріялося працювати, збудувати власний будинок (хлопець закінчив Будівельний технікум), обсадити його плодовими деревами, одружитися, народити двох діточок.

 

Але не так сталося, як гадалося. Молодий солдат потрапив у пекло неоголошеної війни, яка підступно роздмухується на Донеччині зовнішніми силами. Захищаючи підступи до рідної домівки, зросив землю України живою кров'ю. До речі, зараз на полях Донбасу рясно квітне червоний мак – дрібні листочки падають на землю, мов краплини… Можна було б милуватися. Але не в такий час.

 

Батьки Жені не знають, де їх син. Не знають, що він отримав поранення, захищаючи Батьківщину.

 

- Я їм нічого не сказав, бо будуть хвилюватися. Ще захочуть приїхати, а їхати небезпечно, - скромно посміхається мій співрозмовник.

 

- А дівчині своїй сказали? – допитуюсь я.

 

- Сказав. Вона переживає…

 

Поруч із Женєю в палаті лікується Роман – кулеметник, який отримав поранення на українському блокпосту під Слов'янськом. Округле смагляве обличчя степовика (Роман – із Дніпродзержинська), лагідні очі. І хоч Романові пасує військова форма, насправді він має мирну професію, до якої планує повернутися після закінчення бойових дій, він – водій.

 

- Романе, а як ви потрапили до війська? Вас мобілізували?

 

- Насправді для мобілізації я не дуже підходив за віком, але я зголосився добровольцем. Якщо кожен буде ховатись і довідки собі малювати, кому тоді захищати Батьківщину? Не 18-річних же хлопчаків, які не бачили війни, посилати на передову. Ми з друзями вп'ятьох зібралися та вирішили, як тільки комусь із нас прийде повістка, усі разом ідемо разом із ним добровольцями. Щоби плечем до плеча стояти, один одного підтримувати. От підлікуюся та знову до хлопців поїду, бо їм погано без кулеметника.

 

- А ви бачили війну? До того як пішли до українського війська?

 

- Я два рази був на Майдані, у лютому, коли вже загинули п'ятеро наших хлопців. Коли вбили Нігояна. Нас взагалі 12 чоловік збиралося їхати, а поїхали тільки двоє. Ми хотіли на власні очі побачити, хто там і за що стоїть, на Майдані. І побачили. Там знайшли відповіді на багато питань. Я в Автомайдані був… А потім, коли в України забрали Крим, бо хотіли нашу перемогу на Майдані вкрасти, я не міг на це спокійно дивитися. Хоча моя мама і дружина мене досі не розуміють. Вони не були на Майдані, не дивилися в очі людям, які життя не шкодували заради своєї країни…

 

- Розкажіть про якийсь героїчний вчинок, свідком якого ви були під час перебування на Донбасі.

 

- Там кожен вчинок потребує вольових зусиль, сміливості. Навіть просто знаходитись там. Не всі ті, хто пішов добровольцем, могли витримувати це. Коли мене поранили, друзі приїхали провідати нас. Я просто не уявляю, як вони до нас дісталися, вони ризикували. А один із моїх друзів фельдшер. Він подивився на мою руку – перелам кістки. Сказав, що треба негайно до лікарні. А до нас туди машини швидкої допомоги не доїжджають. Поранених перевозимо в бронетранспортерах. Тож друзі привезли мене сюди. Хірург сказав, що дуже вчасно – іще трошки, і був би я без руки. Отак сміливість друзів урятувала мене від ампутації.

 

- А хто в вас стріляв? Ви бачили обличчя тих людей?

 

- Не бачив. Але це були добре підготовлені до війни люди. Найманці. Вони дуже швидко рухалися. Вміло поводилися зі зброєю.

 

- Як вас сприймали місцеві мешканці? Були такі, що вам дякували?

 

- Були. Багато. Привозили нам різних харчів, консерви. Одного разу живого барана привезли. На шашлики. Ми його прив'язали до бронетранспортера, і він у нас довго жив. Своя худобина (посміхається). Відгодувався. А потім, коли нас атакувала, відірвався та втік…

Ось такі вони – українські солдати. Готові насмерть битися за Україну з озброєним ворогом, але в яких рука не підіймається зарізати живого барана. Хіба ж його в тому провина, що народився в отарі?

 

 «Експедиція 21»

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

7 грудня відбулася прем’єра фільму українського виробництва “Кіборги”. Допрем’єрний показ пройшов 28 листопада, на нього завітали військовослужбовці, реальні кіборги та їх сімї...
Вчора мій друг Андрій Денисенко ризикнув використати щодо наших політиків таке давно поховане у пісках забуття поняття, як моральність. Точніше: аморальність. Чим викликав у мене глибокий подив.У нашо...
Юрій Фоменко

Лютий 2015 року

Лютий 2015 року. Заграви і канонади на Дебальцевській стороні.З сторони Глодосово, степом на блокпост, вийшла літня жіночка з хлопчиком років чотирьох-п'яти. Ледь одягнені,тремтячи від холода, стояли...
Так сложилось, что на протяжении 2,5 лет наша команда(ГромКонтроль) дискутирует с ДнепрОГА и проводит совместную работу по ряду направлений. Одно из них - пригородный и междугородный внутриобластной а...