App Store Google Play

Ось вона прийшла війна… та параноя

22.06.2014 13:20
Ось вона прийшла війна… та параноя

Розвиваючись у лоні матері, ембріон людини повторює описаний Ч.Дарвіном ланцюжок перетворень від одноклітинної істоти до високоорганізованого ссавця. За тим же принципом, вибудовуючи свою унікальну лінію поведінки, людина часто несвідомо відтворює моделі близьких і далеких предків. Розвиваючись, людські суспільства іноді поводяться так само, як середньостатистичні члени цього суспільства. Приклад тому – стосунки України з Росією, про які ми поговоримо з дніпропетровським психотерапевтом О. Федорцем.

 

Пан Олександр мав досвід психотерапевтичної роботи з активістами Майдану, прихильниками різних політичних сил у Дніпропетровську, а зараз у складі Психологічної кризової служби допомагає пораненим військовим, працює з родинами загиблих та переселенцями.

 

УКРАЇНА ТА РОСІЯ: ТАЇНА ПІДСВІДОМОСТІ

 

- Пане Олександре, як на вашу думку, чому в Росії образ українця почали представляти як образ ворога? Нещодавно розмовляла з однією проросійською жіночкою, якій не сподобалися стрічки на моєму рюкзаку. Кажу їй: «Я – патріот України». А вона мені у відповідь: «Ну я же и говорю: вы, бандеровцы, ненавидите русских…» Приблизно так, якби сказати, що фраза «Я люблю свій дім» означає «Я хочу застрелити сусідку». Чому це так сприймається?

 

- Є декілька планів відповіді на це запитання. Очевидний план: бо Україна вирішила залишити Росію. Ми забрали у Росії ту Україну, яку вона уявляла.  Це така психоаналітична штучка: коли дитина пробує залишити матір і прив’язатися до іншої людини (до батька, до чоловіка/дружини), якщо мати здорова, вона підтримує це прагнення. Бо розуміє, що дитина дорослішає, шукає свій шлях у житті. Але якщо мати не впевнена в собі, боїться втратити свій вплив та значущість, вона починає ревнувати: «Ти без мене пропадеш! Якщо ти підеш до батька, ти для мене не дитина, я від тебе відмовлюсь!» Шантажує, погрожує. Після Майдану в деяких текстах також з’являлася думка, що Росія поводиться з Україною, як ревнивий чоловік із жінкою, яка хоче його покинути. У цьому немає нічого нового. Кожне відділення минулої колонії від метрополії у частини мешканців екс-метрополії викликає відчуття зради: «Ти без мене не зможеш. Хто ти такий?»

 

Я думаю, що є й інші плани, більш раціональні. Важливим фактором є те, що зараз у Росії при владі люди, які виражають відчуття тієї частини населення, яка переживала розпад Союзу як травму. А особливість травмованої людини в тому, що вона намагається відтворити ситуацію травми – кожного разу наново проживати її. І от зараз ми переживаємо ситуацію, коли віртуальний СРСР (СНД) заново розпадається – не стільки на рівні кордонів, скільки на рівні психологічному. Але я сподіваюся, що ми вже змогли достатньо розсердитися, щоби остаточно відділитися не лише фізично, але й ментально. Щоб перерізати пуповину, потрібен ніж. Що далі з цим робити – залежить  більше від нас.

 

- Ось іще один план: російський уряд переадресовує агресію населення, незадоволеного рівнем життя, політикою того уряду, на зовнішнього ворога. У книзі американського історика та психолога Ллойда Демоза «Психоісторія»* розповідається про практику використання війни з іншою країною для консолідації суспільства США. Суть проста: коли країна перебуває в стані війни, її мешканці, забувши міжусобні чвари, об'єднуються для боротьби із ворогом. А будь-які спільні дії та переживання сприяють зміцненню національної ідентичності. Те ж саме зараз намагається повторити багатонаціональна Росія – об'єднатись та самоствердитись за рахунок війни з Україною?

 

- Суспільство тримає національна ідея. Зараз національна ідея російського суспільства реваншистська: повернути «билоє вєлічіє», «коли нас усі боялися». «Нет доблести больше, чем умереть за Родину», - це пропагується у Росії зараз як одна з ідей, заради якої можна й потрібно жити. Найвищий вияв російського патріотизму – загинути за велич держави.

 

Вони проявляють свою тугу за втраченою «величчю» тим, що усіх лякають, брязкаючи зброєю, зокрема, ядерною. «Дивіться, які ми круті. Ми хочемо, щоби з нами рахувалися». «Донбас хоче, щоби його почули», - цей меседж до нас на Схід прийшов із Росії, яка прагне, щоби світ її почув і рахувався з нею, як із рівною. Російське суспільство сумує за впливом, який Росія отримала після Другої Світової війни, але який поступово вивітрився перед розпадом Союзу.

 

- Останнім часом у виступах деякі російські діячі, Путін, команда Януковича, такі речі кажуть, що й на голову не натягнеш. Мені здається, що самими лише прийомами інформаційної війни це не пояснити. Тут, мабуть, ховається якийсь неусвідомлений компонент. Як це вам бачиться з погляду психології?

 

- Агресори теж мають почуття провини, але воно придушується, не усвідомлюється й часто призводить до того, що людина свої гріхи приписує опоненту.

 

- А що коїться із психікою людей, які вірять у цю маячню? Багато знайомих розповідають, що не можуть зараз спілкуватися з родичами з Росії: одні нападають, звинувачують «Ах, ви, фашисти!», інші обіцяють, що «Скоро ми вас визволимо, потерпіть трошки». «Промиті» мізки частини росіян абсолютно не сприймають пояснень, що, крім російських бойовиків на сході, ніхто на нас не нападає…

 

- Це такий особливий стан свідомості, яку М.Кляйн називала - шизо-параноїдна позиція. Ця позиція характеризується дуже полярним сприйняттям світу: свої – чужі, вороги – друзі, «хто не з нами, той проти нас», «ворог мого ворога - мій друг»… Подібні явища спостерігалися й під час Майдану 2004 року як у прихильників т.зв. «біло-блакитних», так і в «помаранчевих», але були менш виражені та мали трохи інші акценти, ніж зараз. Зараз, наприклад, в уявленні росіян чеченці, які раніше сприймалися як вороги, стали друзями Росії, бо підтримують її в неоголошеній війні проти України. У такому стані людина перестає помічати очевидні факти, неоднозначність їх трактування, напівтони, і те що в реальності не відповідає чорно-білому розподілу, людина, сама того не усвідомлюючи, доповнює невластивими рисами, творячи «паралельну реальність». У головах значної частини російського суспільства існує уявлення, що Україна, Південна Осетія, Абхазія, Придністров'я – це частини Росії, і своїми діями вони намагаються узгодити те що Є, із тим, що, на їх думку, МАЄ БУТИ.

.

МАЙДАН ТА АНТИМАЙДАН: ПРОБЛЕМА СУБ'ЄКТНОСТІ

 

- Пане Олександре, ви працювали психотерапевтом на Майдані, а зараз спостерігаєте події на Донбасі, проводите роботу з переселенцями, чи можете ви їх порівняти?

 

- У мене склалося враження, що те що відбувається на Майдані, у великій мірі – креатив і спонтанна реакція. Натомість те, що відбувається на Донбасі, це значною мірою  повторює Майдан як пародія чи копіювання. Вони кажуть: «Якщо вам можна було захоплювати адміністрації, то і ми маємо право…» Але оскільки ці захоплення не були ніяк спровоковані, то вони виглядають фейком, імітацією.

 

- А мені здається, що принципова різниця активістів Євромайдану та прихильників сепаратистських ідей на Донбасі в рівні суб’єктності (здатності бути творцем свого життя та життя своєї країни). За моїми спостереженнями, на Майдані було дуже багато представників дрібного бізнесу – людей, які самі собі господарі. І вони поводилися відповідно: кожен зі своєю думкою сам знаходив для себе обов'язки в самоорганізованій системі спротиву. Кожному було що втрачати. Всіх об'єднувала ідея звільнення: «Тиране, іди геть!»   

 

Більшість протестувальників на Донбасі – працівники. Спочатку їх возили на Антимайдан організовано, автобусами. Коли Янукович утік, вони почали кликати собі нового господаря: «Путін, прийди!» Закономірно, що сепаратистський рух активізувався саме завдяки колосальній підтримці з-за кордону. Ці люди великою мірою поводяться не як суб’єкти, а як об’єкти, як дитина, яка повторює за «старшими», не усвідомлюючи того, ЩО вона робить.

 

- Ми маємо дуже непросту історію. Можна сказати, що ми дуже травмована нація, яка зараз живе в посттоталітарний, постколоніальний та постгеноцидний період своєї історії. Я би назвав Центральну та Східну Україну – і це найбільш яскраво проявляється на Донбасі – «територією покірності». Нещодавно ми з колегами обговорювали таку історію. Чоловік їхав у потязі та виявив, що поличка, на якій він мав спати, поламана. Він попрохав провідницю переселити його на іншу поличку, але вона сказала, що білет у нього на це місце, тож спатиме він тут. Вона дала йому відро – підперти ту поличку, проте лежати на ній все одно було незручно, чоловік усю ніч не спав, але так більше нічого й не сказав. Багатьом знайома ситуація: людям у їдальні подали пересолену їжу, образив чиновник, а вони мовчать… Наші люди звикли терпіти. Така покірність значною мірою є результатом минулих травм. Думаю, якщо накласти географію найбільших жертв Голодомору та міграції в період Індустріалізації, то вона співпала б з так званою «територією покірності».

 

І от, уявіть собі, «проста людина» із Донбасу стає президентом. Людина, яка уособлює в собі типові риси «свого…». Думаю, це було предметом для гордощів серед звичайних мешканців краю. «Наш президент», «Наші люди забезпечують державу кадрами», «Донбас годує Україну», «Донбас порожняк нє гоніт», «Шахтар» – чемпіон». Донбас в останні роки відчував себе на підйомі, у людей витворилося відчуття, що вони – важливі, що вони створюють сенси для України. На мою думку, Донбас сприйняв Майдан як намагання забрати те, чим вони могли пишатися, те, із чим вони пов’язували свою ідентичність. Їх відчуття «ми особливі» опинилося під загрозою. Донбас отримав великі «аванси», великі обіцянки. Нарешті, «хто був ніким, той стане всім», «почую кожного…», як казав Янукович. Донецьк за час його влади, справді став дуже сучасним містом – нові будівлі, сучасний аеропорт, оновлений стадіон, багато нових проектів.

 

- Тобто, вони сприймали Януковича як батька? А успіхи «свого президента» по-дитячому поширювали на всіх «простих донецьких хлопців»?

 

- Тому Майдан викликав у частини населення Донбасу великий протест, ненависть, бо сприймався як наступ на «своє…». «Ми ж вашого Ющенка терпіли, а ви нашого не хочете…». Вони з великою охотою по-своєму боролися проти всього, що пов’язано з Майданом. Але цей глухий опір, пошумівши, можливо, зійшов би на нуль, якби не велика, у першу чергу інформаційна та ідеологічна, а також фінансова та силова підтримка з боку Росії. Властиво, що ця підтримка породжує нові сенси, пов’язані вже не стільки з Донбасом як таким, а з відновленням СРСР та російською імперською ідеологією.

 

- Знову ж таки приходимо до проблеми суб’єктності. Свого витворити не можемо, сприймаємо зовнішнє.

 

- Я думаю, ви помиляєтеся, своє там також є. Те, що відбувається на Донбасі, так чи інакше, є своєрідним проривом – переборенням покірності та інерції, породженої страхом, який був успадкований від батьків та дідів. Донбас також шукає свою ідентичність, але те, що їм підсовують знову «радянське», проблему лише ускладнює.

 

«ТЕРИТОРІЯ ПОКІРНОСТІ»

 

- Звідки цей страх? Репресії 1937-1938 років? Голодомор не так сильно зачепив робітничий Донбас, як, наприклад, центральну Україну. Туди навіть їхали рятуватися від голоду. Друга світова пройшлася косою по всій Україні…

 

- Безумовно, це є також наслідок того, що під час Голодомору на Донеччині, на Луганщині, на Дніпропетровщині, на Харківщині загинули люди. На їх місце на хвилі індустріалізації були переселені мешканці інших територій, більшість із Росії. Вони приїхали на нову землю, де в них не було свого коріння, де жили чужі люди, з іншими традиціями, іншою історією. Переселення – це також травма. (Згадаймо кримських татар.) Частина людей, які були переселені, мали кримінальне минуле. Частина, виїжджаючи туди, де їх ніхто не знав, рятуючись від репресій, намагалися приховати своє соціальне походження (куркулі, буржуазія, інтелігенція).

 

Їх діти виростали, не знаючи своєї історії, традицій, дідусів і бабусь, не маючи прикладів для наслідування (батьки більшість часу проводили на виробництві) та беззастережно сприймаючи «цінності» комуністичної системи… Думаю, саме в цьому – у відсутності коріння, традиції – причина того, що на сході України значно більше (ніж у західних областях) людей, які не знайшли себе в житті та намагаються сховатися в алкоголі, наркотиках, криміналі від відчуття самотності, непотрібності, нереалізованості. За статистикою, у східних областях більш високий рівень алкоголізму, наркотизації та суїцидів**.

 

- Що ж тепер із ними робити – з мешканцями Донбасу? Як будувати конструктивні стосунки?

 

- Я думаю, що робота з налагодження діалогу можлива лише після закінчення збройного конфлікту. Необхідна, – і з цього треба почати, бо інакше Донбас не повірить Україні та не зрозуміє, – реальна робота по декриміналізації регіону. Потрібна велика державна соціальна програма, яка б працювала з населенням Донбасу. Реальна економічна програма по створенню робочих місць. Але не менш важливо провести соціальне опитування, створювати суспільні майданчики для діалогу. Як психолог мушу зауважити, що Донбасу треба дати можливість сказати те, що він хоче сказати. Буде висловлено багато суперечливих претензій. Їх не слід відбивати, а уважно вислухати. І якщо там хоч на 10 відсотків буде якійсь зміст, потрібно дати зрозуміти, що його почуто. Донбасу необхідно створити середовище, де їх власна інтелектуальна еліта могла би створити нові сенси.

 

Я не тішу себе ілюзіями, що все гладко та добре закінчиться. Тривалий час Донбас буде як міна. Можливо, ми навіть його втратимо на деякий час. Але це не означає, що ми зараз не повинні з цим працювати. Не ми перші маємо таку проблему. У Німеччині, наприклад, після перемоги над фашизмом країна розкололася на дві непримиренні частини, розділені Берлінським муром, – західну та східну. Але були застосовані великі зусилля, план Маршалла, а коли змінилася історична кон’юнктура, тоді врешті-решт обидві частини країни знову поєдналися.

 

- І колись переможена Німеччина зараз випередила і в економічному, і в культурному плані переможницю Росію, яка нині повторює чужі помилки. Дякую вам за цікаву розмову.

______________________________________________

*Демоз Л. Психоистория, Ростов-на-Дону, 1999.

 

** Буткевич Б. Соціолог Євген Головаха: «В Україні вгорі всієї суспільної ієрархії опиняються найжадібніші, найаморальніші й найпідліші люди» // http://tyzhden.ua/Society/75813; Залежність від голоду. Про історичне коріння епідемії наркоманії, алкоголізму і хворобливого потягу до «сильної руки» // Україна молода. – 2012. – 26 липня;  Юрьева Л. Клиническая суицидология: Монография. – Д.: Пороги, 2006. – С. 19-23; Найбільше самогубців – в «регіонах Януковича» // http://expres.ua/news/2012/01/31/59310.

 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Блог у депутата та лайки на проекти рішення – фантастика чи реальність? У містах Львів та Київ наприклад для міського депутата – це буденність, а для Кривого Рогу – фантастика. Які і...
7 грудня відбулася прем’єра фільму українського виробництва “Кіборги”. Допрем’єрний показ пройшов 28 листопада, на нього завітали військовослужбовці, реальні кіборги та їх сімї...
Вчора мій друг Андрій Денисенко ризикнув використати щодо наших політиків таке давно поховане у пісках забуття поняття, як моральність. Точніше: аморальність. Чим викликав у мене глибокий подив.У нашо...
Юрій Фоменко

Лютий 2015 року

Лютий 2015 року. Заграви і канонади на Дебальцевській стороні.З сторони Глодосово, степом на блокпост, вийшла літня жіночка з хлопчиком років чотирьох-п'яти. Ледь одягнені,тремтячи від холода, стояли...