App Store Google Play

Терапевтичний ефект Майдану

14.04.2014 12:53
Терапевтичний ефект Майдану

Хто брав участь у поминальних акціях захисників Євромайдану, убитих під час подій 18 – 20 лютого, той бачив, як десятки і сотні тисяч людей, чоловіків і жінок, ридали не ховаючи сліз горя від трагічного жалю за хлопцями, із якими вони особисто не були знайомі. Мільйони так само сильно страждали біля телеекранів і комп’ютерів. Багато людей, які всі ці місяці жили подіями он-лайн, спеціально приїжджали до Києва, клали квіти, ставили лампадки, а потім «пригадували»: «ось отут він біг…», «а там він падав…», «тут БТР стояв…». Вони говорили як безпосередні учасники й очевидці подій, хоча на момент справжніх військових дій перебували за сотні кілометрів від місця протистояння.


Попри відстань завдяки можливостям сучасної техніки, мільйони людей жили в унісон серцебиттю Майдану. За їх суб'єктивними відчуттями, вони дійсно були там, вони відчували увесь той гнів, страх, і біль, який відчували активісти Євромайдану. Відбувалося ніби злиття героїв і спостерігачів… як у театрі під час перегляду напруженої вистави, у якій добро все ж таки перемагає зло.


Відчуття тих, хто був безпосереднім учасником бойових протистоянь – інші. Тема протиріч між «фронтовиками» і «тиловиками» – тобто тими, хто проливав кров, і тими, хто був інтернетним планктоном, – тема окремої розмови. Ми сьогодні про інше – про терапевтичний ефект майдану для українського суспільства. Усі ці спостереження мене зацікавили, зокрема, в контексті розпочатого в 2012 році інститутом суспільних досліджень вивчення наслідків тоталітарного досвіду 1930-х років для сучасного українського суспільства. За результатами цього пілотного дослідження була опублікована книга Ірини Реви, де, зокрема, розповідається про феномен психологічної залежності жертви від агресора, що проявляється в безмежному страху жертви, яка не лише нездатна протидіяти кривднику, але парадоксальним чином почуває прив'язаність до нього, виправдовує його злочини, у тому числі й зловживання щодо себе.


Ця форма психологічного захисту (адже страх смерті – дуже травматична емоція для психіки) привернула увагу міжнародних дослідників після подій 1973 року в Стокгольмі, коли терористи захопили в заручники чотирьох співробітників банку, трьох жінок та одного чоловіка, –  і отримала назву «стокгольмський синдром». Після кількаденного тісного спілкування, в ході якого терористи погрожували вбити заручників, полонені були звільнені поліцією. Але правоохоронці дуже здивувалися невдячній поведінці врятованих ними людей: колишні заручники почали захищати своїх кривдників, винаймати для них адвокатів, навіть звинувачувати тих, хто приймав участь у звільненні... Виявляється, парадоксальна любов жертви до агресора (яка спалахує саме в той момент стосунків, коли жертва з жахом очікує, що її негайно вб'ють або покалічать, а замість цього отримує прояв маленької доброти – ковток води або лагідне слово) може зберігатися навіть після звільнення з полону, і навіть передаватися нащадкам через побутове спілкування.


Цікава виходить формула: страх жертви бути знищеною + дещиця доброти з боку агресора = любов та відданість жертви. Такими були почуття до «батька Сталіна» та комуністичної партії у більшості радянських громадян. Навички виживання передалися багатьом нащадкам і в другому, і в третьому поколіннях: «не висовуватися», «забути», «не бачити» злочини влади по відношенню до репресованих та знищених голодомором (навіть у тому випадку, якщо людина була очевидцем подій і безпосередньою жертвою), не розповідати нікому «зайвого», ні за яких умов не вступати в конфлікт із владою.


Нещодавні відзначення роковин геноциду 20-літньої давнини в Руанді, коли було за 100 днів вбито близько  1 000 000 людей, підтверджують жахливі ознаки психологічного явища залежності жертви від агресора, що проявляються і сьогодні. Інтерв’ю з тими людьми, які вижили, при тому, що їхні родичі були знищені, показують, що непокарані агресори продовжують в багатьох випадках домінувати, а жертви – бути залежними. В Україні пройшло більше 20 років після падіння тоталітарного режиму, 80 років після голодомору, а наша ментальна залежність від тепер уже міфологічної «сильної руки», що карає і гладить, коли забажає, продовжується.


Багато в чому і завдяки цій залежності виросла й розквітла корупція серед українських чиновників, відбулося зрощення криміналу з владою. Люди боялися активно та відкрито відстоювати свої інтереси – звертатися до судів, організовувати масові акції протесту. Громадянського суспільства в Україні, у європейському сенсі цього слова, можна сказати, не було. Велика, у порівнянні з іншими пострадянськими країнами, кількість активістів все-таки не перетворювала суспільство на активну пульсуючу субстанцію. І так було до кінця листопада 2013 року, коли влада жорстоко розігнала мирний мітинг проти відмови від євроінтеграційного вектору зовнішньої політики.


До речі, цей малодушний і непослідовний крок тодішнього президента Януковича теж був викликаний панічним страхом перед споконвічним агресором. Задавлений між вимогами з боку російських спецслужб та розумінням необхідності інтеграції в Європу, колишній диктатор кінець-кінцем, що називається, догрався. Але очевидним є те, що на його підсвідомості було записано багато страху, пов’язаного не тільки з тюремним минулим, але і з страхами поколінь. Можливо, страх і бажання вислужитися перед московською владою В. Янукович успадкував від свого батька, який, за окремими твердженнями, зазнав переслідування від радянської влади за співпрацю з німецькими окупантами під час другої світової війни.


Тим не менш, страхи однієї негідної людини стали точкою неповернення для всієї України. Відверто протизаконні дії влади викликали в населення гнів, який багатьом допоміг частково перебороти страх. Із різних міст України до Києва поспішали люди, обурені тим, що на майдані «б'ють дітей» (студентів). Але найбільше серед учасників протистоянь було молодих людей – представників третього покоління українців, діди яких постраждали від голодомору й інших радянських утисків. Наслідки геноциду можуть поширюватися на два, три і навіть чотири покоління. Кожне наступне покоління виявляє все менше рис, властивих для жертви, але не позбавляється синдрому остаточно.


Досліджуючи заховані на підсвідомості різноманітні страхи та комплекси українців, породжені жахіттям 1930-х, ми також шукали можливості «вилікувати» наше суспільство. Лікування однієї особи, жертви агресора, від наслідків стокгольмського синдрому відпрацьоване та часто ефективне. Воно полягає у зануренні разом з лікарем-психотерапевтом у переживання травматичних подій, коли відбувалося насильство і формувалися страхи та відповідні зміни психіки, «проживання» його знову, проходження через ті ж самі внутрішні переживання, а далі – вихід із цього стану, але вже на позитивному підйомі. У цьому випадку зникають залишки страху по відношенню до агресора, формується просте та спокійне розуміння своєї внутрішньої сили, спроможності бути незалежним від кривдника. Дуже важливим є відсутність зворотної ненависті й агресії по відношенню до агресора. Це важливо, бо якщо спробувати вирішувати проблему простим витісненням травматичних подій зі свідомості, забуттям минулого, у людини виникає стан пригніченості та депресії, який не дає можливості розвиватися.


Отже з однією людиною зрозуміло, а що робити з хворим суспільством? Рецептів застосовується багато, але остаточне одужання не відбувається. І взагалі, сама концепція перенесення досвіду аналізу психологічної травми однієї людини на масштаби суспільства як в питанні захворювання, так і лікування, викликає жорстку критику спеціалістів. Однак у нас існувала своя гіпотеза того, що масштабна емоція може суттєво покращити стан суспільства. Як фільм «хоробре серце» змінив шотландців, подія у вигляді екранізації подібної книги в Україні на нашу думку могла б мати кумулятивний ефект. Мистецтво, занурюючи людину в ситуацію, подібну до пережитої нею травми (за умови, що головний герой врешті-решт конструктивно розв'язує проблему), здатне впливати психотерапевтично, подібно до спільної роботи з лікарем у випадку індивідуального лікування… приклади точкових змін ми бачили. Наприклад, «холодний яр» чи «чорний ворон» змінили багатьох, але загального ефекту не було. Досить несподівано почався майдан, і не закінчився відразу поразкою чи перемогою, а тривав чотири місяці. Якщо розглядати його через призму терапевтичного ефекту для суспільства, то це історія із надзвичайно напруженим сюжетом, жахливою кульмінацією та щасливою (якщо брати у масштабі всієї країни та станом на сьогоднішній день) розв'язкою.


Особливістю цієї драми було те, що «дійові особи» (відважні, активні, самостійні люди) та «глядачі» злилися в єдиних поривах, почуттях і бажаннях, у радості перемоги та горі втрат. Повна онлайн трансляція перетворювала інтернетний суспільний планктон та «телевізійне болото» у дві субстанції: перша – активна частина суспільства, коли люди полишали теплі офіси та квартири і йшли кидати каміння, виносити поранених, варити їжу, творити якісь майданівські перформанси чи просто мерзнути на безкінечних мітингах; друга – спільнота людей, повністю прив’язаних емоційно та фізично до подій і людей на майдані (відкидаються всі справи як неважливі, і психіка повністю, на години та дні заглиблюється в «реал» подій). Для декого ситуація була подвійна – побувавши фізично на майдані, воюючи чи виконуючи більш прості функції кілька днів, не залишалися там з різних причин, але були і далі ментально й емоційно в майданівському середовищі. Відбувалося поступове внутрішнє переродження тих, хто не був впевнений у тому, що майдан потрібен саме йому, без нього не можна. Також енергетично «онлайн-реал» драма формувала колективи – чужі один одному українці раптом ставали братами й однодумцями, і велика кількість громадян-піщинок на вогні пекельних емоцій майдану переплавлялися в міцну життєздатну спільноту – український народ. Матері живих сотнями тисяч плакали разом із матерями загиблих. Занурення пересічних людей в глибину трагедії відбувалося годинами, днями і тижнями. Страждання ставали справжніми, не дивлячись, на здавалось би, ілюзорність емоції, перформансну суть ситуації для тих, хто не був справжнім бійцем майдану.


Проходження через катарсис, занурення у повну безнадію, коли вбиті герої не стали поштовхом до очищення, а лише змусили владу й опозицію підписати сумнівний пакет компромісів, а потім раптом – зненацька – втеча диктатора, звільнення, підйом. І сльози горя перетворюються на сльози радості. Трагічний і героїчний період став актом колективної терапії. Придумати його спеціально було неможливо, але це трапилося. Тому можна стверджувати що велика частина людей в Україні позбулася залежності від агресора. Саме тому так багато добровольців відгукнулися на заклик до мобілізації, бо готовність відкрито показувати свої прагнення є ознакою здорової психіки.


На жаль, не на всі українські регіони цілюща сила майдану поширилася однаковою мірою. Психологічні стартові умови для українців на півдні та на сході, які могли би бути учасниками цього величного сеансу колективної терапії, були непогані, незважаючи на відсутність усвідомленого бажання лікуватися (його, насправді, не мали й ті, хто все-таки вмикав 5-й канал чи громадське ТБ). Питання в тому, що одні влилися в інформаційний простір майдану, а інші такої можливості були позбавлені.


Для лікування травматичної залежності від агресора тих, хто ще хворий, відбудуться інші сеанси «суспільної психотерапії». Але проблема в тому, що повторення того, що сталося, неможливе. Ті процеси, які поки що тривають у східних і південних регіонах, мають внутрішні ознаки поглиблення залежності жертви від агресора. На жаль, у такому стані лікування може бути дуже болючим і трагічним. Згадаємо чим закінчуються для народу колапси усіх диктаторів – від Гітлера до Мілошевича, – навіть якщо це починається як благо для людей (звільнення чеських судетських братів для німців чи звільнення слов’янських територій для сербів). Нацизм чи етногеноцид спочатку, у стані підпадання під гіпноз вождя, і потім – глобальні страждання усього народу як розплата за потьмарення розуму. А далі – все одно лікування, але дуже тяжке – для імперіалістів-агресорів – розвал країни та залежність від тих, кого пробували поневолити, а для залежних жертв, які працювали на агресора – довгі роки депресії та відчуття безвиході. Залежність від синдрому все одно доведеться долати. Просто ціна лікування може бути надто високою.



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Анастасія ГОРЯЧА

До людей, як до худоби

Якось Яніка Мерило стрімила з СВ потяга, здається, Київ-Львів... Вона казала про реформи, які таки відбуваються в нашій країні, демонструючи новеньку плазму у люксовому вагоні. Довелось якось і мені п...
Юрій Фоменко

Земля країни Герр

1970 рік. Наше місто розросталось на лівому березі. Вже вийшло за межі Мануйлівки і розбудовувалось у плавнях і на пісках.  З появою нових будівель виникало питання закладки зелених зон. А для зе...
Год назад прошёл тендер на создание концепции развития транспортной сети Днепра и всё мои прогнозы по этому документу сбылись:1) Вероятней всего расчитана она будет на 4-5 лет(как раз под сроки реализ...
Дмитро Томчук

В ожидании "халявы"

Есть у меня знакомый народный депутат из Днепра. До того, как стать нардепом, он был бизнесменом. Человек небедный. И , как многие люди этого круга, привыкший считать деньги до копейки. Это старая бух...