App Store Google Play

Щастя настає не тоді, коли руйнуєш причину нещастя

04.04.2014 11:48
Щастя настає не тоді, коли руйнуєш причину нещастя
Через півтора місяця після завершення активних дій у центрі столиці суспільство продовжує перебувати у стресовому стані. З одного боку, реальною лишається загроза агресії з боку Росії, яка після анексії Криму не відмовляється від можливостей загарбати й «исконно русские территории» півдня та сходу України, влаштовуючи там повсякчас різні провокації. З іншого — політичні процеси всередині держави не надто задовольняють романтично налаштованих громадян, які прагнуть негайних змін та розбудови ідеальної і справедливої держави. З початком передвиборчої кампанії ці процеси лише загострилися. Як подолати агресію та уникнути розчарування, розповідає соціальний психолог Олег Покальчук.

«По–хорошому, Майдан мав би розійтися іще після повалення Януковича»

— Пане Олеже, Майдан став своєрідним символом жертовності і всього найкращого, що є в українського народу. На цьому тлi дуже болісно сприймається інформація про сутички між «Правим сектором» та «Самообороною», про стрілянину. Що зараз відбувається з Майданом?

— Майдан — місце символічне ще з часів студентської «революції на граніті» та Помаранчевої революції. Але треба розуміти, що протягом останніх кількох місяців Майдан, як кожна динамічна система, трансформувався, і в нього зараз інша фаза існування. Люди, які сумлінно робили революцію, жили тут протягом трьох місяців, переважно роз’їхалися по домівках, а їхнє місце зайняла амбітна молодь, яка під час бойових дій здебільшого вешталася на периферії подій, а зараз намагається монополізувати право говорити від імені Майдану. Це чимось нагадує процеси, коли внаслідок якихось катаклізмів раптом корінне населення великого міста чи то вимирало, чи то кудись виїжджало, а на їхнє місце підтягувалися люди з навколишніх сіл, які одразу ставали бундючними новими «городянами». Також на Майдані зараз є чимала кількість асоціальних елементів, які виправдовують свою звичну поведінку революційною доцільністю. Ну і, я не виключаю, там є велика кількість провокаторів, як місцевих, так і засланих. Аферистів чимало, вже й на Заході з’явилися новітні «діти лейтенанта Шмідта». Внутрішнім і зовнішнім ворогам вигідно підтримувати такий стан справ, то я думаю, що вони це ще й спонсорують. І вони намагатимуться таке здичавіння тримати якомога довше, щоб перетворити його на вульгарний антитренд і таким чином нейтралізувати Майдан як явище.

— Що ж тоді робити з Майданом? З одного боку, він наче виконав свою місію. З іншого — у суспільстві зберігається стійке відчуття, що зміни, які очікували від революції, ще не настали, а тому Майдан потрібен як запобіжний засіб для контролю за владою.

— По–хорошому, Майдан мав би розійтися ще тоді, після повалення Януковича, демонструючи високу дисципліну і мобілізаційний потенціал. Тим більше що нинішній Майдан (у своєму вузькому, топографічному значенні) жодним чином не контролює владу, це особисті ілюзії тих людей для виправдання свого існування. Та й раніше Майдан жив своїм життям, на яке опозиція мала дуже слабкий вплив, контролювали лише партійців, яких була виразна меншість, — усе трималося лише на об’єднанні перед зовнішньою загрозою. Нинішня ситуація більше нагадує синдром заручника, коли влада не має механізму трансформувати Майдан, а люди, які там живуть, почуваються досить комфортно, оскільки війни немає, досить тепло — чому б не пожити в центрі столиці, побути героями для приїжджих фотографів, а в разі чого можна ще й щось у влади виторговувати.

А щодо розчарування — це звичайний людський психологічний стан, який приходить після ейфорії. Навіть «медовий місяць» триває місяць, а далі починаються життєві чвари. І жалоба триває сорок днів, а далі починається звичайне життя. Люди після великих психологічних потрясінь намагаються увійти у звичний ритм життя і починають усвідомлювати, що насправді чудес не існує і що щастя настає не тоді, коли ти руйнуєш причину нещастя, а коли ти починаєш самостійно будувати це щастя. А це прикро, бо вже не такий героїчний і місцями доволі нудний процес.

— Так, але люди не можуть зрозуміти, чому під час Євромайдану їм вдалося дуже швидко і ефективно самоорганізуватися, налагодити комунікації і виробити стратегію адекватної реакції на виклики, а влада за місяць–два цього не може.

— А чому влада повинна щось організовувати? У нас якийсь дивний неземний пієтет і до тих же виборів, і до депутатів. Якщо людина може щось зробити без чиновників — хай вона зробить без них, і це напевне вийде добре. Функції держави — прозорий перерозподіл наших податків, не більше. Решту все має організовувати громадянське суспільство. У тому числі вирішувати, на що витрачати гроші. Якщо вони є, звісно. Хіба Майдан організувала київська влада? Ні, це люди організували. Не треба забувати і про те, що владні структури багато в чому лишилися старими і нинішня влада опинилася в ситуації Центральної Ради, коли можна приймати будь–які розпорядження, директиви і укази, але ніхто їх виконувати не буде, бо немає механізму виконання.

Тут іще варто зазначити, що Київ значно раніше став справді українським містом, у нього є традиція протестів і самоорганізації. А інші регіони лише починають це освоювати.

«Крим уже потрапив у мишоловку, і виходу з неї немає»

— До речі, про регіони. Наскільки зовнішній ворог, яким на сьогодні є Росія, здатний об’єднати Україну? Ми звикли говорити про південний схід, де завжди розігрувалася проросійська карта, однак останні події показали цікаву тенденцію: південь України — Одеса, Херсон, Миколаїв — переважно демонструють український патріотизм і протистоять російським «засланим козачкам». А от схід — Харків, Донецьк, Луганськ — лихоманить більше. З чим це пов’язано?

— Передусім — із системною і багаторічною роботою російських спецслужб. А також iз тим, що ці регіони є традиційним джерелом гастарбайтерів у Росію. А там роботи після занепаду шахт практично немає, тому на заробітки до Росії–годувальниці їде дуже багато людей. Хоча і тут є своя специфіка. Харків — місто зі своїми амбіціями, там інтелектуальний потенціал більший, ніж на Донбасі, тому під час усіх цих провокацій, які спостерігалися останнім часом, можна було говорити про своєрідну окупацію Харкова з боку Путіна, оскільки практично всі підбурювачі були завезеними диверсантами. Донбас і Луганськ лишаються опорними пунктами Партії регіонів із доволі значним власним мобілізаційним ресурсом — ви пам’ятаєте, як іще в 2005–му до Києва потягами привозили шахтарів на протистояння. І там існує значний прошарок, можна так сказати, «професійних антиукраїнців», які розуміють, що можна кудись поїхати, когось побити і на цьому заробити.

— Чим можна їх нейтралізувати?

— Лише спецслужбами. Такі люди розуміють лише мову сили. Я категоричний противник методів переконання чи підгодовування бутербродами з чаєм — це на них не діє. Ці люди мають право на свої настрої, але завжди знайдуться групи диверсантів і терористів, які їх збурюватимуть, організовуватимуть і штовхатимуть до силових дій. Тому потрібна чітка і миттєва робота спецслужб і закриття кордону з Росією. А ті люди нехай живуть зі своїми настроями, але не за наш кошт.

— Наскільки впливають на ситуацію в цих регіонах відомі олігархи?

— Завжди люди, які дають роботу, мають серйозний вплив на ситуацію. Це в усьому світі так. Але треба розуміти і те, що в цих регіонах більше цінують силу, ніж авторитет. Тому, наприклад, Коломойський, який очолив Дніпропетровську область, швидко зумів там навести ідеальний, з точки зору безпеки громадян, порядок. А от Тарута в Донецьку виглядає, як підставна особа. Він намагається щось робити, але в цьому регіоні потрібен не «губернатор», а диктатор. З іншого боку, тиск має бути в межах закону, таким, щоб не спровокувати масового спротиву.

— А чи реально повернути Крим? Багато хто сподівається, що проблеми, з якими вже зіткнулися кримчани, викличуть у них зворотний процес і вони знову попросяться в Україну.

— Я не бачу для цього близьких перспектив. Крим уже потрапив у мишоловку, і виходу з неї немає. Це — «система ніпель». Невдоволення, звичайно, буде рости, але для зворотнього процесу немає осяжних механізмів. А на людські емоції кремлівській владі завжди було начхати. На особливий спротив розраховувати не варто — чим південніші люди, тим вони галасливіші, але менше схильні до спротиву. Швидше за все, буде масовий відтік людей із Криму — що, до речі, на руку Росії, і вона всілякими методами — де жорсткіше, де м’якше — буде витискати людей з півострова. А тим, хто залишиться, доведеться звикати до нових реалій.

Можливо, ці емоції накопичуватимуться і десь колись спрацюють у момент кризових ситуацій у самій Росії. Але і це малоймовірно — у кримчан формується підсвідоме почуття вини, і вони починають боятися: а раптом їх за це будуть карати? І не варто забувати про путінську пропаганду, яка буде продовжувати лякати їх Україною.

«Чим менше ви заморочуватиметеся глобальними проблемами, тим більше полегшите життя»

— Одразу після лютневого протистояння, особливо після розстрілів, психологи говорили про посттравматичний синдром, який спостерігався як в учасників тих подій, так і в тих, хто дивився на все це по телевізору і так само переймався. Наскільки ця проблема актуальна нині і чи впливає вона на сучасне сприйняття дійсності?

— Звичайно, впливає і буде впливати. Ці спогади і переживання триватимуть іще щонайменше кілька років. Головне — не зациклюватися на цих спогадах, не ятрити і не робити з себе «культ мученика», мовляв, я там був, а тепер мені за це треба щось. Решта сорок шість мільйонів людей не знають про ваші проблеми, бо в них є свої. Треба сприймати все як данність і жити далі.

— Як урятуватися від депресії і від розчарування?

— Займатися своїми улюбленими справами, більше дбати про себе і про своїх близьких. Менше обговорювати депресивні теми, менше критикувати всіх довкола. Не видавати безпорадність за самопожертву. Поводитися так, як зручно вам і вашим близьким, і намагатися бути в цьому щасливим. Чим менше ви заморочуватиметеся глобальними проблемами, які не у вашій компетенції, тим більше полегшите життя собі і своїм близьким. І буде у вас здоровий сон, гарне самопочуття і життєвий оптимізм. Зрештою, від цього теж залежить будівництво щасливої України.

УМ 



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Максим Мірошниченко

Зневага

Йшов додому пішки. Якийсь херовий та невдалий день видався. Потім вирішив поїхати у трамваї. Так і швидше і людей поруч буде мало. А в мене ж ще є привілей - УБД. Ця фігня робить мені розкішну насправ...
Водитель-наркоман на нелегальном маршруте. В 10:00 утра.Отвратительней всего в этой ситуации то, что этот маршрут работает уже полтора года. Получил от полиции десятки протоколов, несколько водителей...
Максим Мірошниченко

Нащадки слави Січових Стрільців

Дзвонить пан Юрій Фоменко, каже шо поки одні петлюрівці-дезертири сплять або чубляться в інтернеті, інші петлюрівці саджають на Соборній площі ялівець (можжевєльнік) біля пам'ятного хреста воякам...
Максим Мірошниченко

Моя країна

Взагалі знаєте, президент моєї країни - це президент закинутої на заднє подвір'я історії країни, яку хочуть розколоти та розвалити. Значній масі населення якої на це начхати. Суди якої виправдовують р...