App Store Google Play

Людина і зброя

01.04.2014 17:12
Людина і зброя

"Правда, що у вас повсюди розгулюють люди з автоматами? Ні? Дивно, кого не запитаєш, усі бачили..." Втомився від таких розпитувань закордонних знайомих. Злість брала. Чому "всі" бачать, а я — ні? Днями нарешті пощастило. Ні, не розгулювали, просто стояли. Неподалік Окружної, на вході в якесь складське приміщення. Парочка, років по двадцять, не більше. Новенькі, з голочки, камуфляжі "Tropentarn". "Нульові" броніки. "Калаші" аж блищать, муха не сідала. Судячи з їхнього вигляду, хлопці не так щось охороняли (блокували), як позували. Нелюдським зусиллям волі бійці намагалися надати хлоп'ячим обличчям належної мужності. Виходило кепсько. 

Вищий покосився на АК напарника,
сипло наказав: "На запобіжник постав! Не туди "прапорця" перевів, дурню, це "одиночка"...

З матчастиною у воїна були очевидні проблеми. "Не стріляв жодного разу...", — машинально відзначив я. "А вбити зможе? А померти?". 

Приведення до нормального бою 

Людина з автоматом повільно й невідворотно стає героєм нашого часу. "Зелений", плямистий, "цивільний". Окупант, морпіх, самооборонець, гвардієць. До якої розмови не прислухайся — всі навколо розмірковують про силу зброї та дискутують про людське безсилля. Мусили чи не мусили наші вояки в Криму стріляти в агресора? Чи правомірно "соколи" відкрили вогонь під час "полювання" на Сашка Білого? Що має робити влада? Добровільно роздавати стволи всім охочим перед обличчям можливого російського вторгнення? Чи примусово вилучати стволи в усіх, хто не бажає їх здавати, зважаючи на реальну загрозу бандитизму та гіпотетичну загрозу громадянської війни? Затято сперечаються похмурі мужики, ветхі бабусі, субтильні підлітки і яскраві дівиці. 

Правильно роблять. Час безжально наповнив життя іншими смислами. Примушує переглянути усталені уявлення про необхідну міру добра і зла, про ступінь доцільності та межі компромісу. Про деякі речі хтось замислюється вперше. Наприклад, про здатність убити собі подібного чи прийняти смерть від рук собі подібного. Не думаю, що про це всерйоз розмірковують багато людей. Але ті, хто наважиться на м'язову напругу думки, гадаю, мають вийти з такого розумового випробування з ясною головою. Яка неодмінно знадобиться новій країні. Незалежно від того, чи знадобиться країні найближчим часом готовність кожного з нас слати кулі в противника або лягати під його кулі. 

Схильність до вчинку, у тому числі геройського, тестується випробуванням. Ніхто не знає про себе всього напевно. Показні сміливці часто першими залишають поле бою, а записні тихоні часом виявляються справжніми героями. Але, у кожному разі, спроба відповісти самому собі має підказати потрібне рішення, коли запитає доля. А часу на обдумування вже не буде. І доведеться спішно займати місце втікача. 

"Проживіть у собі вбивцю й того, кого вбиваєте. Буде простіше, якщо доведеться стріляти, — навчав нас ротний у рідкісні моменти виходу з постафганського запою. — На спусковий гачок натискає мозок, а не палець. Якщо мозок у бойовій готовності, випадковий постріл виключений, а невипадковий — точний". 

В армійському лексиконі є корявий за формою, але точний за смислом вислів — "приведення зброї до нормального бою". Наш мозок слід очистити від нагару емоцій, бруду розчарувань і пилу мрій. Найкращий спосіб роззброїти свій мозок від сумнівів — терпляче ознайомитися із сумнівами інших. У нас ще є трохи часу на суперечки. Політика, і все, що з нею пов'язане, має бути предметом дискусій громадян. Інакше вона стане приводом до розколу країни. Альтернативне судження — найкраще випробування для власної думки. Але визначитися кожен мусить сам для себе. Фазіль Іскандер має рацію: "Людина повинна бути рівна самій собі, і тому їй не місце в натовпі". Люди, рівні самі собі, вміють сколочуватися в зграї, загони і бригади, легко долають дистанцію між "диванною" та "Небесною" сотнями. Вони не збиваються в натовп, який легко заводить забійна емоція і який легко вести на забій. Вони вибирають достойних ватажків, а не творять самозакоханих кумирів. 

Мені важко назвати загонами натовпи, які штурмують заводи. Мені важко вважати геройством облогу опустілої Верховної Ради. Мені важко роздивитися в них людей, яких бачив на барикадах. Може, заважає велика кількість балаклав? 

Кумулятивний ефект 

Порада, якою завжди щиро ділився з тими, хто мені довіряв. У суперечках на вибухонебезпечні теми треба: 

а) обережно ставитися до неоднозначного; 

б) уникати різких слів і рухів; 

в) не давати небезпечних порад;

в) слухати співрозмовника, але прислухатися до голосу розуму. 

Одному особливо відчайдушному сперечальнику наводив для прикладу історію з армійського життя. Може, аналогія й кульгає, але сам випадок, безумовно, повчальний. Знайшов боєць-новобранець на полігоні дивну металеву штуковину, яка чимось скидалася на банку від шпрот. 

На боєприпаси ніби не схожа. Став вертіти знахідку в руках. Підійшли двоє однополчан. Один вийняв багнет-ніж і запропонував "провести розтин". Другий закричав — "Та викинь ти це до дідька!".Переляканий "дух" викинув. "Шпротина" відлетіла недалеко. Вибухнула. Три хлопці поїхали на передчасний дембель у цинкових "парадках". 

Особисто мені болісні суперечки в соціальних мережах між розумними, патріотично налаштованими, але по-різному "заточеними" людьми нагадують цю історію. Журналісти, громадянські активісти, громадські діячі. Їхня безапеляційність щодо неоднозначного, необґрунтована різкість у ставленні одне до одного підривають ледь-ледь намічену єдність. Яка дозволила гуртом повалити спільного внутрішнього ворога і необхідна в майбутній боротьбі з ворогом зовнішнім. 

Суперечка на тему "Сашко Білий — бандит чи герой?" позбавлена логіки саме через таку постановку питання. Бо є люди, для яких він однак буде "своїм". І таких — чимало, його похорон це побічно підтвердив, прощання з покійним — єдина масова акція, на яку не заженеш і не заманиш. Для одних він залишиться таким собі неоднозначним "робін гудом", попит на яких у непевні часи завжди вищий, ніж на однозначних "пітер пенів". Для інших — досвідченим бійцем, присутність якого здатна була (у разі необхідності) підбадьорити тих, хто, на відміну від убитого, бачив російські танки тільки на картинках. Для третіх — соратником по боротьбі. 

З іншого боку, є люди, в яких "Правий сектор" (ледь не головним уособленням якого останнім часом був Олександр Музичко) небезпідставно асоціюється з формалізованим рекетом і навмисним чи мимовільним підігруванням Москві, як ніколи зацікавленій у нашій роз'єднаності. 

Не сама суперечка, а її тональність, та ще у виконанні людей, котрі формують громадську думку, нищить надію на остаточну згуртованість. Згуртованість людей, які ще вчора разом стояли на барикадах, тягали покришки, рятували поранених, вірили у спільну перемогу. Криза довіри в нашому колі на руку тим, хто штучно стимулює наше невір'я в державу. Перехід на особистості й частковості віддаляє від головного. Від спільного тиску на систему. Яка поки що не покарала жодного винного у смерті "Небесної сотні"; не заарештувала жодного серйозного підозрюваного в організації вбивств та в державній зраді; не покаялася за боягузтво і безалаберність у Криму. Яка крізь пальці дивиться на те, як "герої" грабують громадян і залякують журналістів, а "борці зі злочинністю" мовчки зирять на штурми підприємств і афери високопоставлених злодіїв. Влада, як і раніше, до пуття не контролює вулиць, регіонів, силовиків, зброю. Ми мусимо стати вимогливим контролером влади, але не її бездумним катом. Інакше полегшимо життя карателям, які втомилися чекати біля наших кордонів. 

Ми марнуємо на суперечки одне з одним сили, необхідні для спільної боротьби. Що більше грає на руку Москві? "Художества" Музичка в облраді чи "художества" "Сокола" під час його затримання? Кому ми більше не віримо — Авакову чи Ярошу? Міліції чи "Правому сектору"? Хто небезпечніший? Відв'язані "щенята" у камуфляжах, хижі "бики" у броніках, хитрі "пси" в міліцейських погонах, "хамелеони" з депутатськими значками чи "кроти" з георгіївськими стрічками? Доки ми шикуємо цих "звірів" по ранжиру, ми забуваємо про голодного "ведмедя", який тільки радіє нашій готовності ледь не стріляти одне в одного. Поки наші мізки воюють, наші пальці нам непідконтрольні. Як прибічник озброєння населення, я з природним побоюванням думаю про те, у що виллються словесні чвари людей, "обтяжених" стволами. І скільки автоматів може потрапити до тих, хто бачить у них не засіб захисту Батьківщини, а засіб її грабежу. З розмовами, буцім усі бандити й так озброїлися, не погоджуся. Організовані, швидше, так. Але слабкість влади щодня плодить кількість потенційних новобранців від розбою. Доки влада не контролює ситуацію, а ми — емоцій, акція "Здрастуй, зброє!" може обійтися дорого. 

Висловлю крамольну думку: хай наша поблажливість до чужих хибних думок і упереджень буде ціною пошуку спільних переконань. Озброймо мізки і обережно віднесімо на безпечну відстань те, що може виявитися міною. Не колупаймося багнетом-ножем у сумнівному, доки виразний ворог настирливо маячить біля наших кордонів. Бо особисто я переконаний: ті, хто обурюється "охоронцями", безпорадними в боротьбі з клюєвими, жиліними та аксьоновими, але хвацькими у боротьбі з "білими"; і ті, хто обурюється мілітаризованими гопниками та картинними штурмами Ради, — у масі своїй однаково чесно прагнуть жити в державі, де людина в міліцейських погонах асоціювалася б із відчуттям захищеності, а не зневаги чи ненависті. А людина зі зброєю викликала б гордість, а не страх. Ми були на одних барикадах, і нам ще, можливо, доведеться побувати в одних окопах. Не робімо різких рухів. Послухаймо іншого, але прислухаймося до власного розуму. Поставмо поки що "калаш" на запобіжник. Щоб потім визначити — ставити на "одиночний" чи "автоматичний". Щоб випадковий постріл був неможливим, а невипадковий — точним. 

Переконаний, це гранично прояснить ситуацію для кожного. І дозволить холоднокровно роздивитися істинних провокаторів і справжніх зрадників. Не суть важливо, вони платні чи "природні". Які, за тим-таки Іскандером, провокують і зраджують не з вигоди, а за велінням серця, "щоб відчути себе значними у момент зради, вершителями доль". Озброєні мізки серйозно поліпшують зір, що дозволяє побачити єхидну, де б вона не квартирувала — на Банковій чи Садовій, на Богомольця чи в готелі "Дніпро". 

Ми мусимо точно побачити міни й виховати саперів. Підривників і так не бракує. 

По той бік ствола

Є тексти, яким судилося пережити час. Для мене таким є "Маргінальна моя Україна" покійного Сашка Кривенка, написана 21 рік тому. Невтомним патріотам і гарячим месникам із числа своїх знайомих я настійно її рекомендую як надзвичайно актуальну.

"Бути українцем — це покута. Любити покуту — значить бути мазохістом…

Якщо сьогодні хтось голосить "Україна для українців", то йому слід би уточнити — для політичних українців. Бо етнічних українців залишилося, мабуть, чоловік сорок, враховуючи всі кровозмішення з часів половецьких… Хлопчаки, які волають "Україна для українців", нагадують мені дідусів на дискотеці. Люди з молодою кров'ю мислять інакше — "Світ для України". … Маємо вже досить маргінальної, забиченої, вузьколобої України. Я люблю іншу…"

Я — теж. Я хочу Україну, за яку не було б соромно і в якій не було б страшно. Мирну й відкриту світові. 

Проста мрія. Як та, що здійснилася кілька років тому. Я тоді лежав у палаті, прикутий до ліжка. В єдиному вікні бачив будівельний кран, стіну сусіднього будинку та брудну антимоскітну сітку. Я мріяв колись устати, без сторонньої допомоги добратися до вікна і побачити сонце й дерева...

Після виписки в мене з'явився ритуал. Щоранку я підходжу до вікна і дивлюся на каштан. І я не хочу одного разу побачити під цим каштаном людину зі зброєю, націленою в мене. Ні зеленого чоловічка в "російській цифрі", ні "бика" в камуфляжі, ні "сокола" у броніку. 

ДТ 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Ярема ГАЛАЙДА

Уроки Пунічних воєн

Друга Пунічна війна. Ганібал розбив римлян при Требії та Тразименському озері. У цих битвах він вирізав майже 60 000(!!!) римлян та їхніх союзників.А потім нова перемога канфагенян: Канни! За 6 (!!!)...
Тимур Желдак

Про кризу виконавців

Якщо БорисФілатич © як називають його деякі опоненти не стане міським головою вдруге, я точно можу сказати, хто в цьому винен. Я не знаю, це «проіскі врагов» чи звичайне нехлюйство, а...
Максим Мірошниченко

Термінатор з Холодного Яру

Якби ми мали якийсь свій Голівуд, то ми б зняли супермегашпіонську драму про ось цього чоловіка. Юрій Горліс-"Горський". Почав служити в українському війську у 1918-го року, долучившись до антигетьман...
Ледь не щодня, читаючи в стрічці новини про ДТП за участю громадського транспорту, я вкотре впевнююся: корупція вбиває! У середньому щодня в автокатастрофах гинуть 16 людей і близько 90 травмуються. Д...