App Store Google Play

Український партикуляризм. Новітньому всенародному повстанню присвячуєть

30.03.2013 18:44

Більшості українців добре відомо, що їх зазвичай характеризують як крайніх індивідуалістів та великих хитрунів. Відповідними епітетами рясніють художні твори, кінофільми, анекдоти, прислів'я та повір'я.

І чомусь ні в кого не виникає «когнітивного дисонансу» з приводу того, що саме українці брали активну участь у реалізації велетенських колективістських проектів на своїй території. Це і революції 1917-18 рр., і громадянська війна, і політика колективізації, і культурна революція тощо. Але як так сталося, що нація, яка, за словами теоретика українського інтегрального націоналізму Дмитра Донцова, мала стійку «нехіть до великого організуючого колективу», якнайактивніше долучалася до реалізації різних мегаколективістських експериментів?

Отже, що таке партикуляризм? Це прагнення відособитися та ставити особисті інтереси або ж інтереси своєї групи, території понад суспільними. Дуже часто - на шкоду загальнодержавним інтересам. Є ще етичний партикуляризм, який заперечує існування універсальних моральних принципів і вважає, що мораль може виявлятися тільки в кожному окремому випадку. Є політичний підвид партикуляризму, який тяжіє до сепаратизму. Одним словом, у всіх варіантах мова йде про крайній індивідуалізм громадян. А отже, про їхню нездатність об'єднуватися для реалізації важливих суспільних проектів, про відсутність почуття громадянського обов'язку, який діє як внутрішній примус і відсутність якого атомізує суспільство, перетворює його на різношерсту соціальну масу. Прийнято вважати, що цей внутрішній обов'язок є вже сам по собі етичною цінністю і, як правило, стає важливою перепоною на шляху скочування суспільства до утилітаризму. До суспільства, де цінність будь-якої соціальної дії вимірюється рівнем її корисності.

Щоб не потрапити в лабети безкінечних дискусій про те, як між собою співвідносяться такі поняття, як мораль, користь, щастя, зосередьмося на вже готових визначеннях, що утвердилися у соціологічній думці. Над цими питаннями ламали собі голову видатні соціологи, але так і не дійшли до спільного висновку. Соціолог Єремія Бентам вважав, що щастя - це коли мінімум страждань, але максимум задоволення. Він же прийшов до висновку, що моральним є те, що робить щасливими якнайбільше людей. Отже, за типом соціальної дії можна визначити, що чекає на народ і «чим він серце заспокоїть». Саме через аналіз соціальних дій ми спробуємо приглянутися до українського суспільства, щоб зрозуміти, чому такими марними виявилися роки після проголошення української незалежності. І головне, чого нам чекати від майбутнього й чи будуть колись щасливими українці.

Моя хата скраю

Цей вислів червоною ниткою пролягає через всю нашу історію. Він був основним гаслом для людей, які не звикли «творити історію», а звикли пристосовуватися і виживати. Це головна засада тактики виживання. Щоб пояснити свою тезу, не починаючи від Адама і Еви, дозволю собі кілька спрощень. Якщо під колективом, який пробуємо тут аналізувати, ми розуміємо українську політичну націю, то відразу треба визнати, що вона має великі проблеми з історичною ідентичністю. І цього разу мова не піде про формування її у двох кардинально різних державно-політичних системах, та про різниці, які витворилися історично. Мова піде про історичну традицію, яку обрали для українців їхні батьки-історики, а саме - народницьку, від якої і мусимо танцювати. Думаю, багато читачів ніколи навіть не чули про це, та й не мусили. Але наші національні «будителі» уклали для нас специфічну історичну традицію, викинувши з неї панівні верстви - як чужинців або зрадників. Натомість залишили історію простолюдинів. А як відомо, народ, позбавлений провідної верстви, є звичайною масою, здатною лише на афективну соціальну дію, викликану підвищеним емоційним станом. Результат такої соціальної дії, на жаль, деструктивний - криваві бунти і грабежі.

Макс Вебер визначив кілька типів соціальної дії. Для нас найважливішими є такі: ціннісно-раціональна, традиційна і афективна. Ціннісно-раціональна соціальна дія відзначається усвідомленою спрямованістю при обов'язковому послідовному плануванні процесу. Таке суспільство динамічно розвивається і успішно уникає можливих соціальних катаклізмів. Зрозуміло, що тут не може бути й мови про українське суспільство. Натомість традиційна соціальна дія - це не що інше, як вірність звичкам. У такому суспільстві люди можуть століттями «орати нивку чужую, добре, що в своїм краю». Хутори, відруби, волі, села, поселення - це суспільство, де століттями не було ані натяку на вертикальну соціальну мобільність. Простіше кажучи, селянами народжувалися, селянами помирали. І кожен мав свою хату скраю, бо і сам перебував на маргінесі історичних процесів. А якщо до всього додати ще й кріпацтво, то отримаємо завершену картину пасивного об'єкта у чиїхось діях.

Читачі скажуть, що автор лукавить і зображає українців такими собі «німими подлими рабами». А це, як відомо, неправда, бо українці мають у своїй історії славні сторінки спротиву: повстання, козацькі війни під проводом Богдана Хмельницького, революції ХХ століття, боротьбу Української повстанської армії і навіть масовий карнавальний протест, яким була Помаранчева революція. Я б із цим також погодився, якби всі перераховані події мали хоча б один елемент ціннісно-раціональної дії. На превеликий жаль, майже всі вони були реакцією на соціальний або національний подразник, тобто належать до розряду афективної соціальної дії. А якою є дія у стані афекту? Правильно, негайно зняти напругу, задовольнити свою потребу, відомстивши кривдникам і отримавши від цього насолоду. Результат такої соціальної дії - кривавий та немилосердний бунт, руїна і занепад.

Помаранчева революція тут вигідно відрізняється, оскільки пройшла безкровно, але й вона не стала чимось творчим, оскільки і в її лідерів не було перспективного плану на майбутнє. Такого плану не мали ні ватажки селянських повстань, ні Богдан Хмельницький. Адекватного плану дій не мали також лідери УНР і ЗУНР, а стратегію ОУН, що опиралися на викликанні тотальної національної революції, взагалі годі назвати раціональною. Всеохопна національна революція була просто неможливою в суспільстві, де громадяни жили за принципом «моя хата скраю», і цього не могли не знати націоналістичні стратеги. На що тоді сподівалися? Сподівалися на традиційне «якось воно буде, там побачимо».

Колись довелося прочитати полеміку Леніна з Каутським. Обоє дискутували, чи готове російське суспільство до соціалістичної революції. Ленін наполягав на тому, що в процесі революційних перетворень якісно зміниться саме суспільство. На це його опонент Каутський запропонував провести експеримент: сісти товаришу Леніну в паровоз, розкочегарити його до найбільшої швидкості і під час їзди навчитися ним управляти. Переміг ленінський підхід. У процесі соціалістичного «удосконалення» загинули десятки мільйонів людей, мільйони втратили батьківщину і мільйони стали рабами системи, яка трималася на терорі.

Українські націоналісти також не дуже переймалися тим, як переламати усталений український індивідуалізм і підняти всіх «гречкосіїв» та «провансальців» на національну революцію. Так само вони не задумувалися, чи стануть щасливішими українці від того, якщо змусити їх волюнтаристськими методами повстати, пожертвувати хоч і хиткою, але все-таки стабільністю. Всім бо ж добре відомо, що краще поганий мир, ніж добра війна.

Для звичайного малого українця було байдужим, якої національності буде його управитель. А можливо, він ще більше страждав би від того, що Петро із сусіднього хутора раптом став для нього паном. І селянам справді важко було зрозуміти, чому треба міняти шило на мило та ще й ризикувати при цьому життям. Проблема тут якраз полягає у ціннісних мотиваціях, а точніше кажучи, в їх відсутності. Задумаймося над тим, а що ж такого якісно нового пропонували українські націоналісти своїй нації? Пропонували проливати кров за Українську соборну самостійну державу, за домінування української нації над іншими. Все це так, але це надто абстрактні і віддалені поняття для селянина або пролетаря-робітника. От більшовики заманили українських селян безплатною землею, і ті купилися. Зрештою - ні землі, ні щастя і мільйони жертв Голодомору.

Як бачимо, афективних подій в українській історії було вдосталь. А чого не було або було неймовірно мало? Так, подій, зумовлених ціннісно-раціональною дією.

Свисни, Іване, бо ти дурніший

Наступний принцип, який якісно характеризує українське суспільство, - не висовуватися. Нехай інші працюють, воюють, борються, ризикують, а ми подивимося, що з того вийде. А тоді, може, і долучимося. Ось тут найбільше вартувало б задуматися над тезою Юрґена Габермаса про полярність і взаємодію «приватного» і «громадського». Тут варто подумати, якою є українська публічна сфера? А ніякою.

В українців століттями формувався умовний рефлекс виживання. Десятиліттями світ для них ділився на справжній, той що обмежується стінами дому, колом сім'ї, і зовнішній - ворожий та небезпечний, де виживають найспритніші і найбільш цинічні. Поширений вислів «своя правда» в українському випадку означає, що та «не своя», напевно, є не зовсім правдою, вона є звичайною захисною реакцією від суспільства, вдаванням. А отже, публічне життя для українців - це суцільне вдавання, де зовсім необов'язковим є дотримання усталених морально-етичних норм. Де колективне автоматично означає нічийне. Воно «погано лежить», а отже, його неодмінно треба вкрасти, розтягнути по хатах. Де чужу приватну власність можна спокійно «відчужити» і присвоїти, бо тільки так можна досягнути справедливості. Де дозволено публічно брехати, давати облудні обіцянки. Все одно всі розуміють, що це тільки гра, і кожен на тому місці вчинив би точнісінько так само. Благородство і благочестя? Так, але тільки для тісного сімейного кола, а не для громади.

Самопроголошені публічні інтелектуали нічого не роблять, просто ліниво возлягають на лаврах і час до часу підігрують то владі, то якомусь олігархічному клану. Їхня кон'юнктурність є запереченням самого поняття «публічний інтелектуал». Адже таким можна вважати тільки нонконформіста, який має відвагу говорити прямо і відверто про найскладніші суспільні проблеми. Але такого сміливця мають зазвичай за дивака, невдаху, що не вміє жити. А якщо цьому «невдасі» вдасться хоч трохи достукатися до людей, то «публічні інтелектуали» тут як тут, і вже вони є головними розпорядниками і мажордомами на цьому святі життя. Саме про цих диваків йдеться в дуже характерному народному висловлюванні: «Свисни, Іване, бо ти дурніший». І хочуть всі бути мудрішими за того Івана, тож нікому свистіти.

Журналісти - наша четверта влада, яка мала б здійснювати критичний контроль за суспільством. Чи багато ми можемо назвати таких незаангажованих і чесних людей? Ні, їх коло дуже вузьке і обмежене. Вони також мусять якось виживати. А це означає відстоювання своїх партикулярних інтересів, свого видання, а ще більше - свого пана-власника. Зрозуміло, що тут мова взагалі не йде про якийсь вищий громадський інтерес, про серйозні публічні дискусії, плюралізм і консенсус. Чистий і голий утилітаризм на порядку денному в українських медій.

Чому так сталося? Перш за все, напевно, тому, що в українському суспільстві ініціатива завжди каралася. Десятиліттями в українців витравлювалася здатність приймати рішення, а отже - брати на себе відповідальність. За них думали і приймали рішення інші. Не може бути ініціативних людей з тих, які чекають осторонь, спостерігаючи: а чим все закінчиться. Не може бути ефективного керівника, який боїться прийняти рішення. Своєю чергою, така поведінка виключає дію таких принципів, як громадянський обов'язок, гідність, переконання, благочестя. У такому суспільстві ціннісні мотивації, як правило, матеріальні і не завжди моральні. Тут нема місця перспективному плануванню - винагорода вимагається вже і негайно.

То чи має таке суспільство право на щастя? Напевно, ні. Бо не можуть бути щасливими люди, що намагаються нажитися на біді, яку трактують не як загальне нещастя, а як чужу слабкість. Прикладом можуть бути стихійні лиха, що трапилися останнім часом японцям, південним корейцям та українцям. Світом облетіли страхітливі кадри з Японії після вбивчого цунамі. А що ж на це японці? Японці відповіли організованими і раціональними діями всіх - від влади до дітей. Фінансова криза в Кореї - в новинах черги до банків, куди корейці понесли здавати свої дорогоцінності, щоб зміцнити національну валюту. Новини із засніженого Києва: таксисти вдесятеро підвищили тарифи, хліб на вокзалі продають по 10 гривень. Куди й поділися прекрасні гасла: один за всіх і всі за одного; свій до свого по своє. Їх замінили традиційні анархістські гасла «кожен сам за себе» і «рятуйся, хто може».

PS

Як бачимо, картина вимальовується неприваблива і малоперспективна. Як діяти за таких обставин? І головне питання до опозиції: чи усвідомлює вона дійсну ситуацію в українському суспільстві, чи адекватно оцінює його протестний потенціал? Яку стратегічну мету мають лідери опозиції: випхати з владних коридорів регіональну мафію і самим зайняти її місце чи повалити режим і поміняти систему? Якщо останнє, то опозиція має чітко пам'ятати, що порожні гасла більше не подіють, що без конкретного перспективного плану того, що має бути після революції, ситуація не зміниться. Не хотілося б, щоб і наступна українська соціальна дія була афективною і завершилася, як завжди, бунтом та руїною.

ZAXID.NET



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Юрій Фоменко

На узбіччі

Огріньський півострів. Шлях між мостами від Дніпра до Самари. Одні автівки цим шляхом летіли в місто, інші виривались з нього.  Повітряні вихори за ними підіймали опалий лист з землі назустріч па...
Наше суспільство ще не готове для дозволу на вільне володіння автомобілем.Між тим, на руках у людей накопичилася значна кількість автомобілів - як легальних, так і ні (у тому рахунку, завезених із зон...
Історія індустріальних парків в Європі налічує більше ста років. Їх початкова концепція - створення оптимальних умов для роботи промислових підприємств - актуальна до сих пір. В Європі індустріал...
Тимур Желдак

Про лемінгів

Вони живуть з нами в одному місті, їздять з нами в трамваї і - в більшості - живуть на наші податки.Щоранку вони вишиковуються в черги - символ щасливої радянської молодості - за краплиною ворожої про...