App Store Google Play

Якщо людина виростає на Сході українською, то з неї можна робити цвяхи

24.03.2013 16:33

Ім'я Владислава Кириченка для більшості українців зовсім незнайоме. Заснувавши в Росії компанію комплексного оснащення лабораторій для молекулярної біології, він повернувся в Україну, щоб видавати українську музику та літературу.

Кириченко - не тільки видавець, засновник мистецької агенції "Наш формат", серед інших його, дивних на пересічний погляд проектів, - фундація Українського Наукового Клубу, перше в Україні scientific cafe, союзівка "Хмелева" (щось на кшталт гібриду закритого клубу хороших людей) та Кузня "Уніж" - середовище, де кожен, хто ідентифікує себе як "форматну" по-українськи людину, зможе знайти шаленців, схожих на нього.

Народився Кириченко у місті Горлівка Донецької області, проте своєю діяльністю руйнує всі стереотипи про "донецьких".

"Не розумію стереотипів про "східняків". Є багато прикладів особистостей зі Сходу, які у своєму патріотизмі, а головне - в справах на благо України - не поступаються жителям Центральної та Західної України. Наприклад, Євген Чикаленко, Василь Стус, Володимир Сосюра, Дмитро Білий і так далі", - каже Кириченко.

Він вважає, що якщо людина виростає на Сході українською, то з неї можна робити цвяхи.

"Бути українцем в Галичині набагато більш логічно і зрозуміло. Я не просто "донецький", я в п'ятому поколінні донецький. Мої баби говорили повноцінною українською і мене дратувало, коли вони приїжджали в місто і з наругою над собою намагалися говорити "людською" мовою - російською", - розповідає Кириченко.

"Мене з дитинства цікавили долі індіанців Америки, шотландців, басків та інших народів, що героїчно боролися за свої права, і мені було дивно та незрозуміло чому ми, українці, вивчаємо українську мову в школі, а при цьому стан речей такий, що це крім глузування нічого більше не викликало", - вважає видавець.

Вперше крім села, живу українську мову він почув вже в Москві. На той час в Московському університету, де він навчався на біологічому факультеті, кожний шостий був з України, для кожного двадцятого українська була рідною.

"До армії в мене була проблема самоідентифікації, дивне роздвоєння особистості - хто я в першу чергу: активний комсомолець, радянська людина, що будує світле комуністичне майбутнє, чи український націоналіст, що переймається проблемами зникнення свого народу в плавильному котлі соціалістичних націй. Я бачив, що є якась незбіжність - з одного боку є політика партії з покращення життя радянського народу та декларування розвитку національних культур, а з іншого боку - політика партії зі знищення всього українського", - говорить Кириченко.

Фото Таміли Ташевої

"Для росіян ми завжди були меншими братами. Фантомні болі російської імперії щодо України нікуди не зникають - вони були, є і будуть", - розповідає він.

За словами Владислава, поки він ще жив у Москві, то підтримував фінансово там майже всі українські "збіговиська", які тоді існували.

"Бізнесом я почав займатися одночасно з закінченням університету. Початок мого бізнесу був побудований навколо виробництва обладнання для науки - я з паяльником в руках, біля станка робив прилади, організовував виробництво реагентів. В Радянському Союзі навчилися виробляти більш-менш конкурентні танки та ракети, при цьому майже все наукове обладнання в галузі біології або імпортувалося, або збиралося на "на колінці" в інститутських майстернях. Розвал планової економіки дав шанс кулібіним з руками та головою робити щось конкурентне в галузі виробництва. Потім моє "захоплення" це переросло у найбільшу в Росії компанію, яка працює на ринку комплексного оснащення лабораторій для молекулярної біології", - каже Кириченко.

Родину з Москви в Україну він перевіз у 2008 році.

"Перебиратися в Київ почав після революції - це було піднесення, ми вірили, що у нас буде "супердержава", ми покажемо всьому світові, що ми чогось варті. Не тільки я тоді переїхав - сотні людей так зробили", - вважає він.

За словами Кириченка, остаточним поштовхом до "термінової депортації дітей" в Україну було те, що одного разу його дочка прийшла зі школи і "сказала, що їй розповіли, що Віктор Ющенко поїхав до Саакашвілі, там вони вигадали Голодомор, а потім напали на Росію".

"Я не знав свій народ, який зовсім не потерпає від відсутності глянцевих часописів та кіно українською", - Кириченко про заснування "Нашого формату"

Ідея створення компанії "Наш Формат", яка зараз займається записом аудіокниги, тиражуванням української музики та видавництвом книг, виникла у 2006 році. Нині - це мистецька агенція, яка займається виробництвом та дистрибуцією українського культурного продукту.

Основними напрямками діяльності є запис аудіокниг, виробництво одягу з національною символікою, розробка інтернет-проектів, а також видання книг, аудіо- та відеопродукції.

"Після революції були плани і бажання робити щось на українському фронті, але не було розуміння, до чого, і як підступитися. Я ще не знав, чим буду займатися. Тоді Сашко Лірник сказав, що пише аудіоказки, але ніхто їх не видає. Я чув їх по "Радіо Ера", казки сподобалися моїм дітям, друзям. Це був перший мій видавничий проект, після старту якого стало зрозуміло, що мережі розповсюдження українського продукту не існує, а основним гравцям роздрібного ринку, по "цимбалах" український контент", - розповідає Кириченко.

"Це був 2006 рік. Я не знав свій народ, який зовсім не потерпає від відсутності глянцевих часописів та кіно українською, наївно вважав, що якості та потреб тих теоретичних 10% популяції, що формують в нормальному суспільстві науку-культуру-прокуратуру, достатньо для існування повноцінного ринку виробництва національного культурного продукту", - говорить видавець.

Ще одним поштовхом для створення "Нашого формату" були близько 200 аудіокнижок російською мовою, які Владислав побачив у старшої дочки Дарини. У дівчини не було жодної україномовної - їх просто не існувало.

"В Києві я купив аудіовидавництво "Книга вголос", яке на той час видало 15 аудіокнижок. Довів число проектів майже до 200. І не шкодую, що цим займаюся. І буду далі це видавати, бо це має бути. Хоча грошей не приносило і не принесе, так само як і перша україномовна газета, яку Чикаленко видавав в Києві сто років тому. Чому так? Бо у нас немає ринку. Наклад аудіокниги - це 10% від паперового, паперові наклади - мізерні через відсутність попиту, до того ж на сьогодні 90-95% аудіокниги просто закачується з торентів", - каже Кириченко.

За його словами, в українців ставлення до приватної власності набагато цинічніше, ніж в більшості християнських народів - "питання вкрасти-не вкрасти регламентується тільки невідворотністю покарання".

"В українському суспільстві абсолютно відсутній драйв від того, що ти ЗАРОБИВ і КУПИВ, можеш собі дозволити - замість того, щоб вкрасти. І не важливо - завод ти вкрав, кукурудзу у сусіда фермера, чи книжку в Інтернеті", - каже видавець.

"Це виклик для цивілізації - що взагалі будуть робити письменники, якщо остаточно переможе вільний доступ і Торенти? Музиканти ще хоча б можуть співати на концертах, а актори які озвучували аудіокниги? А Андрухович, який пише книжки? Чи у нас тільки мільйонери будуть писати книжки, які собі можуть дозволити і не жити з цього?" - запитує видавець.

Особисто Кириченко мало кого може читати з сучасних українських письменників. "Я - людина, яка "зіпсована" worldwide літературою", - жартує він.

"У мене була прекрасна ідея, що ми зробимо контору, яка буде: а) задовольняти нормальний попит; б) формувати нормальний попит", - розповідає Кириченко.

Видавець каже, що цього року в "Нашому форматі" точно відбудуться зміни.

"Я хочу перекладати українською світоглядні книжки, а не тільки видавати історії про наше трагічне минуле - трохи набридло. Деякі книжки перекладені на 120 мов світу, а українською немає. Хіба це нормально?" - обурюється Кириченко.

Серед втілених в життя ідей Кириченка і його однодумців - проект Кузня "УНІЖ".

Зараз "УНІЖ" - це територія колишнього колгоспу із залишками господарських споруд, серед яких волонтери спільними зусиллями будують бібліотеку, спортивний зал, кампус, ферму.

За задумом ідейних натхненників Кузні, серед яких і Кириченко, впродовж року там мають відбуватись вишкільні табори, навчальні семінари, відпочинково-трудові волонтерські заїзди. Все це має робитись руками волонтерів і коштами гіпотетичного Українського фонду.

Волонтерів та цікавих заходів з кожним роком потроху більшає, ферма, город та сад дають їм постійний фронт роботи та хліб насущний, зі створенням фонду - перспективи не дуже райдужні - "українській ментальности філантропія не притаманна".

Кириченко з музикантом Юрієм Журавлем та учасниками молодіжного табору-джамборі в Унежі. Фото Володимира Шостака

"Ми збудуємо в "Унежі" Місто Сонця, де в тому числі діти будуть разом з фізичними вправами та цікавим дозвіллям через роботу з тваринами та городом привчатися цінувати плоди власної та чужої роботи", - каже Кириченко.

Уніж - це маленьке село в Івано-Франківській області, дворів 60, глухомань. До Дністра 400 метрів. Навкруги - чудовий краєвид на Дністровський каньйон. Туди цілий рік з'їжджаються громадські діячі, журналісти, науковці, музиканти, письменники, які власними руками будують свого роду "простір" для втілення своїх ідей та ідей однодумців.

Зараз в "Унежі" зустрічаються люди, які вже сьогодні здатні докласти своїх професійних здібностей, ідей чи фінансів, щоб, об'єднавшись, втілювати в життя потужні українські проекти.

"Якщо людина не може ефективно організувати себе та ідеологічно близьких людей для вирішення простої практичної задачі - наприклад, вирити траншею для водогону, або розчистити сад, то вона навряд чи досягне чогось в позитивній суспільній діяльності", - вважає Кириченко.

Він і його однодумці намагаються створити в "Унежі" місце для своєрідного середовища людей - людей "українського формату". Починаючи з 2008 року там уже неодноразово відбувалися різні українські фестивалі, молодіжні табори, семінари, конференції, спортивні заходи. І все це оплачується не грошима, а власною працею. Тобто це виглядає приблизно так: ви робите якийсь свій вклад у розбудову "Унежу", а натомість отримуєте можливість, наприклад, провести там свій захід.

"Відсутність патріотизму ще призведе у нас час до занепаду і Заходу, і Сходу"

"Схід через "тотальний рагулізм і хуторянство", а Захід через лібералізм рухається до однакового результату - занепаду. Я вважаю, що має бути свобода, але свобода має бути в компромісі з соціальною відповідальністю", - каже Кириченко.

За його словами, Захід і Схід до занепаду держави рухаються різними шляхами.

Кириченко з Сашком Положинським на акції по захисту української мови. Фото Володимира Кухара

"Не розумію того, що зараз особиста свобода, яка винесена в ранг абсолютною цінності, існує без компромісу з соціальною доцільністю. Якщо нація не хоче утримувати власних двірників, то виходить, що приїжджають турки... Небажання служити в армії призводить до того, що набираються гастарбайтери, які отримують громадянство за службу в армії. Небажання ставати за станки призводить до того, що економіка золотого мільярду стає віртуальною, китайці й індуси все виробляють. Тобто зневажливе ставлення до людей, які вміють робити і роблять щось руками, призводить до занепаду держави", - вважає він.

"Майже кожен селянин мріє про те, що їхня дитина вивчиться, влаштується в податкову і там буде красти, а потім стане олігархом", - каже Кириченко.

За його словами, в Україні шлях може бути тільки один - має відбутися зміна парадигми. Реальні цінності мають стати і справді реальними. "У нас суспільство імітаційне: імітують одні цінності, а живуть зовсім за іншими. У нас бути нормальною людиною - це подвиг", - каже видавець.

Фото Вадима Ількова

"У мене є знайомий водій Валєра з Західної України. Я його питаю: "Валєра, ти за кого голосував?". А він мені каже, що голосував за Віктора Федоровича. Питаю чому. А він мені каже, що от "я подумав, що усі вони балакуни, а він людина реальна. Відсидів два рази, у нього досвід є". І що йому сказати? В суспільстві соціальний ліфт працює не для нормальних людей. Тобто чим гірше ти вчився, чим більше ти нехтував соціальними цінностями - тим більше в тебе перспектив", - каже він.

Кириченко переконаний, що в Україні практично ніяка компанія не дасть можливості заробити як в аналогічній галузі в Португалії, Польщі чи Москві.

"Це серйозна проблема для економіки. Мільйони найкращих спеціалістів виїхали назавжди, а решта, що хоч щось вміють, мають можливість на два-три місяці поїхати в Москву чи Прагу, там заробити дві-три тисячі доларів і знову весь рік нічого не робити, ніж за 300 доларів на місяць весь рік працювати в колгоспі", - говорить Кириченко.

"...суспільна робота не винагороджується перепустками в Рай"

За словами Кириченка, будь-який занепад майже завжди дає поштовх до радикальних змін на краще.

"Більшості все-одно потрібен якийсь традиційний регламент для самолегітимізації, наприклад - релігія. Вони знають, що є якийсь дядько, який за ними спостерігає, в нього на службі є ксьондз, який бере гроші з пастви і з ним ділиться, і через ксьондза за гроші можна отримати довідку-перестку у Рай", - каже він.

За його словами, найвища форма свідомості - це надрелігійна, тобто коли людина робить щось добре і не має з цього прагматичної надії уникнути гіпотетичних екзекуцій.

"Суспільна робота не винагороджується перепустками в рай. Я не виключаю можливість існування Бога в якійсь формі, але навряд чи в тій, якій його уявляють. Я думаю, що кожен народ собі вибрав, або придумав, вигадав якісь різні іпостасії. Не може бути, щоб всі буддисти , сінтоісти, сунніти та греко-католики потрапили в пекло, а от тільки прихожани московської православної церкви потрапили в рай", - переконаний він.

Кириченко вважає, що якщо людина порядна, - не важливо чи вона японський синтоїст, чи американський протестант - всі будуть в одному місці.

"А якщо Бог вважає на такі розбіжності, як правильне трактування Нового завіту, то це, як мінімум, викликає дивування", - вважає він.

 УП

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

7 грудня відбулася прем’єра фільму українського виробництва “Кіборги”. Допрем’єрний показ пройшов 28 листопада, на нього завітали військовослужбовці, реальні кіборги та їх сімї...
Вчора мій друг Андрій Денисенко ризикнув використати щодо наших політиків таке давно поховане у пісках забуття поняття, як моральність. Точніше: аморальність. Чим викликав у мене глибокий подив.У нашо...
Юрій Фоменко

Лютий 2015 року

Лютий 2015 року. Заграви і канонади на Дебальцевській стороні.З сторони Глодосово, степом на блокпост, вийшла літня жіночка з хлопчиком років чотирьох-п'яти. Ледь одягнені,тремтячи від холода, стояли...
Так сложилось, что на протяжении 2,5 лет наша команда(ГромКонтроль) дискутирует с ДнепрОГА и проводит совместную работу по ряду направлений. Одно из них - пригородный и междугородный внутриобластной а...