App Store Google Play

Моральний вибір зовсім не складний

06.03.2013 16:01
Сьогоднішній тоталітаризм не всеохопний, і не всемогутній. Він базується не на страхові втратити життя, а на небажанні попрощатися з добробутом. 

«То була напрочуд цікава країна. А який народ! Лагідний, простодушний, довірливий, - не люди, а кролики! Мені, звиклому до абсолютної свободи, гірко було слухати, як щиро й нестямно присягалися вони в своїй відданості королю, церкві та дворянству, хоч підстав любити й шанувати короля, церкву та дворян у них було не більше, ніж у раба любити й поважати батіг або в собаки любити й поважати перехожого що б'є його носаком.»

Автор цитати - Марк Твен, «Янкі при дворі короля Артура». Твору цьому вже 115 років.

А ці рядки пишуться під свіжим враженням від спілкування президента України з  народом 22 лютого. Думається, кожна мисляча людина протягом кількагодинної трансляції неоднораз усміхнулась, чи й відверто розреготалась. Апофеозом стало, звісно ж, звернення до глави держави працівників Кіровоградського театру, зокрема пані акторки з її подячною промовою. Але й у моєму рідному Рівному сивочолий голова ветеранської організації теж знайшов найактуальнішу тему для запитання: як буде відзначатися у нас чергова річниця звільнення-визволення. Певно ж, усі інші проблеми вже вирішені, і транспортні, і побутові, й економічні. Лишилось тільки деталі уточнити: як святкуватимемо? Бо ж перемога, сиріч покращення, вже настало безповоротно.

Насправді ж, попри ціле море злого, ядучого, проте справедливого гумору, яке вихлюпнулось на сторінки українського (і не тільки) Інтернету, ті відверті зразки запопадливої сервільності, які були явлені під час телевізійного шоу, наштовхують на серйозні й невеселі роздуми. Скільки їх, таких, що з готовністю посміхаються в обличчя владі, ледь тамуючи в очах надію на чергову подачку, пільгу чи бодай схвальне поплескування по плечу. Скільки їх в нашому місті, у країні, в ближньому чи дальньому нашому оточенні? Адже часи надворі хоч і важкі, та все ж не гранично: масових репресій чи численних голодних смертей в Україні (тьху-тьху-тьху) поки-що не спостерігається. Людина з елементарним почуттям гідності вже не мусить наступати на горло власним переконанням і висиджувати довгі години на зборах колективу, де тавруються вимишлені вороги й біле називається чорним. Поза сумнівом, переважна більшість усіх отих прохачів і просто «щиро вдячних» потрапили перед об'єктиви камер не за вказівкою начальства, а з власної доброї волі. Чи принаймні не дуже опиралися. І це в епоху новітніх технологій, коли таємного вже майже нічого не лишається - й у нетрях Ю-тубу діти й онуки сьогоднішніх вдячних підданих з соромом відшукають якісні цифрові записи, які можна прокрутити хоч безмежну кількість разів. І не вилучиш їх, не зітреш, не заретушуєш. І відмовок на кшталт «якби я цього не зробив, мене б ув'язнили, репресували» вжити не вдасться. Сьогоднішній тоталітаризм не всеохопний, і не всемогутній. Він базується не на страхові втратити життя, а на небажанні попрощатися з добробутом. Чи з тим, що людина вважає добробутом, нормою: тепленькою посадою, де за марне просиджування робочого дня належиться нікчемна платня, відпустка, інші соціальні блага, які й благами взагалі-то вважати можна з великою натяжкою. Але це тільки поглиблює трагізм ситуації - мінімальні житлові й побутові стандарти в Україні вважаться розкішшю.

Втім, зміщення етичних критеріїв у сучасному українському суспільстві почалося не вчора й укорінилося доволі міцно. Хто з нас вірить, що зможе виграти суд у нахабного мажора, який по п'яному наїде на вас своїм джипом? Чи сподівається, що у міліційного відділку, якщо трапиться там опинитися, до тебе звертатимуться на «ви» й протоколюватимуть усе згідно з вимогами закону? Чи отримати протягом кількох хвилин безкоштовну (проте обов'язкову) довідку в усміхненого й чемного чиновника, котрий для того й сидить у своїй установі, отримуючи платню з бюджету, який складається з відчислень громадян у вигляді податків?  А звідси, як логічне продовження, й наша щоденна поведінка - на вулиці, в установі, в громадському місці. Й ми вже тільки байдуже знизуємо плечима, коли бачимо, як у Верховній Раді депутати опозиційних фракцій тепло обіймаються з представниками провладної більшості. Мені тут не йдеться про хамський ігнор - від обіймів можна й коректно ухилитися, а можна й не допустити жодних обіймів, спокійною стриманою поведінкою. Чи то такий сильний у споруді під куполом «корпоративний дух» - вони всі там колеги, всі роблять спільну справу?

Колись, років уже понад сорок тому Олександр Солженіцин, тоді ще незаплямований, закликав радянських людей «жити не у брехні». Тоді це було здійснити набагато важче, ніж сьогодні - комуністичні ідеологи з інакомислячими особливо не панькалися. Та все ж і тоді знаходились люди, які пробували, намагалися іти шляхом опору, неприйняття відвертого, безсоромного зла. Бо виправдання своїй слабкодухості відшукати можна завжди. Але відповідати по справжньому колись доведеться. Або на Страшному Суді, або перед власним сумлінням. Попри усі сумніви й саркастичні аргументи недовірків-песимістів воно, сумління - є, воно існує. У всіх, навіть у судді Кіреєва.

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

7 грудня відбулася прем’єра фільму українського виробництва “Кіборги”. Допрем’єрний показ пройшов 28 листопада, на нього завітали військовослужбовці, реальні кіборги та їх сімї...
Вчора мій друг Андрій Денисенко ризикнув використати щодо наших політиків таке давно поховане у пісках забуття поняття, як моральність. Точніше: аморальність. Чим викликав у мене глибокий подив.У нашо...
Юрій Фоменко

Лютий 2015 року

Лютий 2015 року. Заграви і канонади на Дебальцевській стороні.З сторони Глодосово, степом на блокпост, вийшла літня жіночка з хлопчиком років чотирьох-п'яти. Ледь одягнені,тремтячи від холода, стояли...
Так сложилось, что на протяжении 2,5 лет наша команда(ГромКонтроль) дискутирует с ДнепрОГА и проводит совместную работу по ряду направлений. Одно из них - пригородный и междугородный внутриобластной а...