App Store Google Play

Єдність, гартована голодом

01.12.2012 20:45
Голод - це страшна зброя тому, що не лише фізично вбиває особу, але й нищить її духовно, перетворюючи на тварину. Проте він діє не лише на рівні окремої особистості, але й нищить людські спільноти: сім'ю, громаду, націю.

Голод змушує боротися сам на сам, розпорошує будь-які об'єднання на окремі одиниці, атомізує їх. Не багатьом тоді вдається думати не лише про себе, але такі люди були навіть у найстрашніші 1932-1933 роки.

Голодомор розділив український народ на тих, хто постраждав від нього, і тих, кого він не зачепив. Але разом з тим він і об'єднав українців - мешканці Західної України тоді, у 1932-1933 роках, влаштовували акції збору допомоги для вмираючих громадян УРСР, українці за океаном - проводили масові акції, доносячи світові страшну правду про те, що коїться на їхній батьківщині.

У 1946-1947 роках здатність українців єднатися знову випробовували голодом. Нова трагедія відбувалася в інших умовах, коли майже всі українські етнічні терени перебували під радянською владою. Тепер Кремль міг використати зброю, ефективність якої була доведена в 1932-1933 роках, у масштабі всієї України.

Проте цього не сталося - попри те, що минуло вже два роки після повернення на Західну Україну більшовиків, абсолютною владою вони тут досі не стали. Масштабні антиповстанські операції, найбільша з яких - "Велика блокада" - закінчилася в середині 1946 року, зменшили розмах руху спротиву, але не зламали його.

Тривалість радянської влади на селі тут досі обмежувалася світлим часом доби. Після цього її активісти, голови колгоспів, сільських рад, міліціонери чи партійні функціонери вважали за безпечніше не з'являтися на вулиці.

Повстанці, які досі стояли на заваді радянської влади, зберегли своїх земляків від голоду, який охопив решту українських теренів, де не діяла УПА. Проте підпільники рятували не тільки їх, але й багатьох українців з Великої України, що тікали на захід у пошуках їжі.

Таким чином влада, сама не бажаючи цього, зорганізувала зустріч цих українців із повстанцями. Зустріч, яка була цікавою для обох сторін: наддніпрянці врешті побачили тих, кого пропаганда змальовувала зрадниками і катами свого народу, а бандерівці познайомилися з іншими українців з-за Збруча, окрім тих, кого присилала влада до них як спеціалістів чи агентів, а здебільшого спеціалістів та агентів водночас.

Документи підпілля проливають світло на ці цікаві, часом драматичні зустрічі у трагічних обставинах. Із них отримуємо чимало цікавої інформації про цю маловідому сторінку нашого минулого - голод 1946-1947 років.

"В дорогу вибрався з одним сухарем і з одним яблуком, - розповідає один з утікачів зі сходу. - Більше харчів не брав із собою, головно тому, що, маючи при собі більшу кількість їжі, можна розпрощатися з життям. Залізниці переповнені голодуючими до тієї міри, що якогось урядовця супроводжує і приміщує в поїзді досить сильний конвой міліції чи червоноармійців. Взагалі під оглядом порядку і безпеки в терені панує повний хаос. Населення живе в постійній тривозі".

Оповідачі детально переказували те, як брутальні дії влади призвели до голоду у 1946-му: "В одного колгоспника сталінський здирник домагався здачі контингенту збіжжя за город. Колгоспник відмовлявся, що нічого немає з городу, бо що було, то все поїли. Тоді згаданий почав шукати в хаті і інших забудівлях муку і забрав до сільради.

Тоді відбувся загальний грабіж у цьому селі. Народ одностайно вийшов на вулиці і подався до сільради, до якої в той час прибув з району прокурор, почав просити, щоб у них не забирали останнього куска хліба, бо скоро не будуть мати, що їсти. Тоді цей зняв руку в гору і сказав: "Воздухом будете живитись". Народ побачив, що ворог невблаганний, і з похиленими головами розійшовся".

"Між іншим, характерно є те, що найбільше людей мерло там, де є передові колгоспи, - твердили підпільники, опираючись на численні розповіді очевидців. - В селі Летава Чемеровецького р-ну передовий колгосп.

Головою колгоспу Бойко, орденоносець, депутат Верховної ради УРСР. В його колгоспі вмерло з голоду понад 150 чоловік. Тоді, коли люди ховали щоденно по два-три трупи, Бойко возив колгоспну пшеницю по базарах та продавали її по спекулятивних цінах".

"Зараз у нас страшний голод, - розповів повстанцям чоловік, що дістався Західної України з Харкова. - Повторяються роки 1932-1933. Люди пухнуть масово з голоду та й помирають. Села подібні скоріше на пустирі. Життя нормальне завмерло. Вечорами нема співу вже нам - так питомого нашим селам. Люди проходять, наче тіні. На вулицях у Харкові багато прошаків, яким вік або фізичні сили не дозволяють їхати на західні землі".

Описані свідками сцени до болю нагадують спогади жертв Голодомору 1932-1933 років, коли голод не лише вбивав, але й руйнував звичний уклад життя в українському селі: "Внаслідок голоду багато людей збожеволіло, як також поповнило самогубство.

В час голоду зросла серед населення страшна ненависть до всього. Сварня поміж людьми, навіть серед родини, була постійним явищем. Вмираючи, людина ненавиділа того, хто ще міг ходити. Опухлий ненавидів опухлого. Мама сварилася з своїми дітьми, зненавиджувала їх, бо їй докучали проханням їсти. Чоловік ненавидів жінку з дітьми та йшов до такої, що ще мала, що їсти.

Розводи стали буденним явищем. На протязі цілого періоду голоду сильно зросли грабунки. Від поодиноких крадіжок дійшло до гуртових. Крали все, від цибулі на городі починаючи, на коровах кінчаючи. Голод допровадив навіть до людоїдства".

Схожим до подій 1932-1933 років був і страшний раціон харчування голодуючих: "для заспокоєння голоду починали їсти все, що під руки попало, - читаємо в повстанському документі з розповідей утікачів зі сходу. - Їли собак, котів, падлину, жаб.

В деяких колгоспах падлини навіть не закопували. Люди не давали її закопувати, бо не вспіла скотина здохнути, як з неї залишались тільки кості. З кінцем березня почали збільшуватись смертні випадки. Багато людей було вже опухлих, виснажених до крайності. Все ждало весни, бо тоді можна буде підживитись бур'янами.

Як тільки зліг сніг, люди громадами почали виходити на поля, де минулого року були посаджені буряки або картопля, відгребували напівзогнилу картоплю та буряки, варили їх та їли. Відшукували місця, де колись були кагати з картоплею, відгребували землю, відшукували спарену картоплю, мили її, сушили, терли на муку і пекли пляцки.

Не дивлячись на те, що вони смерділи до нечуваних розмірів, їли їх з великим апетитом. Як розпочалась посівна кампанія, люди почали виходити на засіяне поле і збирати по зернятку посіяний ячмінь чи овес. За день одна особа назбирувала шклянку-півтора посіяного зерна. Визбирували також посаджену картоплю.

Ясна річ, все це робилося крадькома, бо за це можна було попастися під суд. Коли попідростали бур'яни, люди почали живитися кропивою, лепехою. Їх варили або смажили і так їли. Їли також молоде липове листя.Його сушили, терли, просівали і тоді варили на воді, часом забілювали це молоком. Їли також липову кору. Її сушили, терли в ступах на муку і домішували до борошна, з якого пекли пляцки.

Було багато родин, які цілими тижнями живилися бур'янами. Таким людям смерділо з рота, з хати несло нестерпним смородом. Коли появились гриби, підлісні села почали харчуватися ними. Та тут знову був клопіт: голодна людина, наївшись недоварених чи недосмажених грибів, божеволіла. Дуже часто божеволіла ціла родина, а в селі не раз по кілька родин.

Ці ж збожеволілі були в дуже веселому настрої, вибігали часто напівголі на вулицю, співали, танцювали, кричали дикими голосами, лаялись, сварились. Шпиталі подібними були переповнені".

Загалом, за спостереженнями повстанців, голод 1946-1947 років мав багато спільного з тим, що робилося чотирнадцять років перед тим. "1. Голод в 1932-1933 роках і голод у 1946-1947 роках відбувся в найбільш хлібородних областях України, - читаємо в одному з документів ОУН. - 2. Жертвами голоду в 1932-1933 роках і в 1946-1947 роках були в основному селяни-колгоспники. 3. Як в 1932-1933 роках, у 1946-1947 роках голод викликав штучний грабунок хліба державою".

Проте в обох трагедій було й чимало відмінних рис. Однією з таких відмінностей були вияви активного спротиву серед селян у 1946-1947-му, яких не було в 1932-1933 роках. Часом доходило навіть до збройних нападів селян на представників влади.

Очевидно, цьому сприяло те, що в післявоєнній Україні у населення залишилося чимало вогнепальної зброї. Крім того, серед колгоспників було багато ветеранів війни, які не збиралися терпіти знущання над собою і своїми сім'ями. "По районах завважено також цілий ряд збройних виступів у здобуванні хліба, - повідомляли підпільники про події за Збручем. - В селі Нестерівцях Дунаївецького р-ну в половині серпня 1946 року шістьох узброєних в автомати людей вимолотило в присутності сторожа півкопи жита і понесло в невідомий напрям.

В селі Петраки Віньковецького р-ну в половині серпня 1946 року кількох узброєних людей набрали на полі біля молотилки фіру збіжжя і завезли в невідомому напрямі. В селі Стрихівці Солобковецького р-ну невідомі люди під кінець листопада розбили кооперативну крамницю і забрали товарів на 18 тисяч карбованців.

З початком лютого 1947 року чотирьох узброєних хлопців, що крилися від ФЗО, розбили кооперативний магазин в м. Деражня, набрали фіру товарів і від'їхали. МВД цієї самої ночі по слідах зайшло в село Божиківці, р-н Віньківці, де застали вищезгаданих хлопців у хаті. Зав'язався бій. В бою паде один хлопець, а трьох інших здаються. Було багато випадків народної помсти над сталінськими собачниками.

Дня 2.05.47 року в лісі біля Віньковець невідомі люди вбили сталінського посіпаку лісника, який заборонив людям збирати сушник по лісі. На грудях вбитого була причеплена табличка: "Хто буде так робити, тому буде так само".

В селі Міцівцях Солобковецького р-ну в часі жнив 1947 року невідомі люди побили рогом від барана бригадира, який вийшов ніччю з села провірити, чи хто не краде збіжжя.

В селі Нестерівцях невідомі люди спалили в часі дня новозабудовану хату відомого сталінського посіпаки, завгоспа нестерівського колгоспу, який вишукував у людей "вкрадені" колоски та збіжжя. В селі Вишнівчик Смотрицького р-ну невідома колгоспниця зарізала серпом стрибка, який хотів відібрати в неї "крадене" зерно".

Іншою особливістю подій 1946-1947 років було те, що українці мали можливість тікати з уражених голодом теренів на Західну Україну, де його не було.

Саме таким чином багатьом із них вдалося вижити і врятувати свої сім'ї. Напевно, втікачам нелегко було полишати рідні села і рушати в невідомий для них край. Тим паче, що десь тут, якщо вірити радянській пропаганді, продовжували діяти "німецькі недобитки" бандерівці, які загрожували життю усіх чесних громадян.

Їхні побоювання частково виправдалися, адже не обійшлося без зустрічей із бандерівцями. От тільки ті, кого називали "українсько-німецькими буржуазними націоналістами", чогось зовсім не були схожі на німців, яких пам'ятали з недавньої війни.

Навпаки, попри дещо відмінну говірку, вони були схожими на земляків з-за Збруча і говорили саме те, що боялися висловлювати вони самі, - що влада вбиває селян голодом.

Озброєні хлопці розповідали про те, що борються за незалежну Україну, в якій не буде голоду та колгоспів. Але найважливіше, що вони не просто говорили (це непогано робили і "свої" політруки), але й реально допомагали вижити.

Керівництво підпілля, отримавши інформацію про втікачів зі сходу, почало організовувати допомогу голодуючим. "Поробити відповідні запаси збіжжя чи бараболі, - читаємо в інструкції з 1947 року, - не закопуючи в окремих магазинах, а залишаючи по господарях до певного часу. Голодуючим давати руками кадрів ОУН по 5-10 кг збіжжя чи бараболі, додаючи рівночасно відповідну кількість листівок до розкинення в своєму районі.

При цьому треба пам'ятати, що збіжжя можна роздавати в присутності інших, а листівки ніколи. Це треба полагодити на боці, без зайвих свідків. Крім допомоги хлібом, можна давати також грошові допомоги - по 100 до 150 крб".

Чимало уваги зверталося на те, аби з перших хвилин зустрічі справити позитивне враження. "Особиста поведінка члена ОУН має важливе значення у приєднування симпатій українців з СУЗ, прибувших до нас за хлібом. Большевицька пропаганда намагається змалювати нас як бандитів, дикунів і т. п.

У зустрічах з голодуючими підпільник повинен бути чисто одягнений та культурний у поведінці. Дуже часто буває таке, що голодуючого не приймають до хати на нічліг і він лягає спати на дорозі, під плотом, чи прямо у рові. Обов'язком члена ОУН є запровадити дану людину до якогось господаря та припоручити йому переночувати її і нагодувати".

Підпільники вважали за необхідне не лише власними силами організувати допомогу голодуючим, але й максимально залучити до цього західноукраїнське населення.

"Всі організаційні кадри зобов'язані, шляхом гутірок з населенням та шляхом розкинення відповідних листівок, витворити атмосферу прихильності та співчуття до голодуючих та приїхавших на заробітки зі сходу. Зокрема, допильнувати, щоби населення допомагало їм матеріально".

Допомога та приязна поведінка підпільників швидко почали розвінчувати радянські міфи про німецьких запроданців та братовбивць. "Ніколи не забуду сьогоднішньої розмови з вами, - розповідав утікач зі сходу, - а коли верну щасливо домів, про все розкажу своїм землякам. Ця зустріч буде для мене пам'ятною. Вірю, що ваша боротьба надаремно не піде, а принесе вільне життя всім народам".

"Мене большевицька влада виховувала через 15 років у комуністичному дусі, - розповідала жінка зі сходу, - а коли я приїхала до села В., де стрінулася з бандерівцями, вони протягом кількох тижнів перевиховували мене так, що я сьогодні вповні розумію, за що ви боретесь, знаю тепер, хто ми, і, як вдруге поїду домів, то знаю вже, що маю я там робити. Я багато від вас навчилася".

У 1946-1947 роках голод утретє був використаний радянською владою як зброя проти українського народу. Він завдав значних втрат, кількість його жертв (як, зрештою, й попередніх 1921-1923, 1932-1933 років) досі остаточно не підрахована.

Але головної своєї цілі влада не досягла - голод не розділив українців. Навпаки, боротьба з ним об'єднала їх. І сьогодні, через десятки років після цих подій, у незалежній Україні, попри різницю в трактуванні питань минулого та сучасності, пам'ять про спільно пережиті трагедії, про спільно подолану біду єднає нас.

ТСН



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Юрій Фоменко

На узбіччі

Огріньський півострів. Шлях між мостами від Дніпра до Самари. Одні автівки цим шляхом летіли в місто, інші виривались з нього.  Повітряні вихори за ними підіймали опалий лист з землі назустріч па...
Наше суспільство ще не готове для дозволу на вільне володіння автомобілем.Між тим, на руках у людей накопичилася значна кількість автомобілів - як легальних, так і ні (у тому рахунку, завезених із зон...
Історія індустріальних парків в Європі налічує більше ста років. Їх початкова концепція - створення оптимальних умов для роботи промислових підприємств - актуальна до сих пір. В Європі індустріал...
Тимур Желдак

Про лемінгів

Вони живуть з нами в одному місті, їздять з нами в трамваї і - в більшості - живуть на наші податки.Щоранку вони вишиковуються в черги - символ щасливої радянської молодості - за краплиною ворожої про...