App Store Google Play

Михайло Мельник: «Я люблю, коли зал вібрує разом зі мною»

21.11.2012 16:03
Він - особистість, яку зараховують до рідкісної, «вимираючої» плеяди акторів. Людина з великої літери. Він покорив серця тисяч людей, а його вистави дивляться затамувавши подих. Це людина, що проживає всі свої ролі до найменшої дрібнички, кожен раз по-новому, та знаходить розуміння і любов у очах кожного, хто сидить у глядацькій залі. Все це - Михайло Мельник, з якім нам випала нагода поспілкуватися.

Зайшовши до гримерної Михайла Васильовича, ми побачили декілька неймовірно гарних картин його батька, які той малював, не маючи обох рук.

- Чому ці картини не в музеї?

- На жаль, зараз вони нікого не цікавлять. Якби хтось повів молодь, школярів, показав все це та розповів, як можна, не маючи рук, робити таке, я б знайшов ще дуже багато картин Василя Мельника. Але це нікому не потрібно...

- Як люди дізнаються про Ваші вистави?

- Я взагалі не роблю реклами. Найкраща реклама, коли хтось дзвонить другові і каже, що в нього захоплює подих від побаченого. Якби ми ще рекламували вистави, то квитки викуповували б за 3 місяці. Мені просто шкода тих людей, які будуть прориватись. Можливо, комусь з них це не потрібно було, сьогодні багато цинічних людей, яких нічим не здивуєш. А так здебільшого до мене «рветься» молодь.

- Як Ви ставитесь до молоді і старших людей? Чи відрізняються вони?

- Я взагалі не люблю свій вік і далі... Подивіться на чоловіків і жінок після 50 років. Більшість з них нічим взагалі не цікавляться! Це просто катастрофа! Тому я не переношу свого віку, хоча і розумію, що це не вік винен, а самі люди. І разом з тим знаю, що молодь ще жива. Та й то не вся... А що казати про тих, кому за 50? Вони шукають причини: «Да вот жизнь такая...» Какая? Хіба в тих, хто поруч живуть, не таке саме життя? Але ж живуть і цікавляться чимось! Як я можу прожити день і не сходити на Набережну? Я ж не засну. Мені чогось не вистачатиме. Або як я можу пропустити прем'єру фільму якогось серйозного? А тисячі, мільйони людей всім цим не цікавляться.

- Чому назва театру саме «Крик»?

- Крик народженої дитини - це не просто крик. Дитина, яка не прокричала, жити не буде. У тому крикові - все її життя. Це вам відповідь.

- Ваші декорації дуже цікаві та іноді навіть страшні. Ви робите їх самостійно?
- Це має народитися в мені. Краще за мене хто зрозуміє і втілить?
Я запрошував художників кілька разів. Кажу одному: «Я вам плачу 5 000, але паралельно з вами роблю своє оформлення. І ви обираєте, чиє краще; я все одно заплачу». Він обрав моє. Його роботи нічого не означали, а я знав, що означає кожна з моїх деталей. Я заплатив йому, як і обіцяв.

- Чому Ви так рідко виїжджаєте на гастролі?

- Раніше мені доводилося їздити на міжнародні фестивалі, зараз не їжджу, бо все уже довів.

«Молліс» - українською мовою, на міжнародному фестивалі в Москві - золотий диплом. На міжнародний фестиваль повіз «Гріх». Московське журі питало: «Вы на что-то рассчитываете здесь?» «Я приїхав не для того, щоб на щось розраховувати, а привіз виставу». По закінченню - зал ревів! Київ так не плакав! Мені 15 хвилин не давали змоги зійти зі сцени. Члени московського журі по черзі вибігали на сцену потиснути мені руку і тикали мені свої візитки, а в ресторані режисери і актори стоячи аплодували.

- Як народжуються Ваші вистави? Чи є певний секрет?

- В кожного є свої секрети. Кожен має свої плоди, свій запах. Кров насичена інформацією. Тисячі поколінь там. Ми цікаві загадкою своєю. Воно в мені відбувається так, як мусить відбуватися, по-своєму. Просто так нічого не може народитися, тільки через масу мук, страждань, болі. Не випадково Бог дав жінці біль, коли вона народжує.

- Чи робите Ви якийсь певний ритуал перед самим виходом на сцену?

- Так. Який - не скажу. Він пов'язаний з водою.

- В одному інтерв'ю Ви сказали, що дуже багато мрій не втілили. Яка Ваша найбажаніша мрія?

- Я не втілив і сотої частини своїх мрій. Мрії народжуються швидко, але втілюються довго. І поки ти втілюєш щось одне - ще сотню не встигаєш. Все інше пішло в космос. Але я знаю, що обов'язково повторюсь на цій Землі. Я її дуже люблю. Я повернусь в іншому образі, сподіваюсь, що Господь дасть мені народитись в іншому тілі. Можливо, музикантом: я дуже люблю музику. Душа залишається від Бога, така як є, хоч ти її будеш брудом засипати, гріхами, вона все одно вирветься. Тому ким би я не народився - душа буде та ж сама, я все одно буду усім не задоволений, захочу все переробити по-іншому.

- Ви так чудово граєте на саксофоні! Чи не плануєте ще чомусь навчитися?

- Я тільки навчаюся. Я його дуже люблю. Це не моя заслуга. Так хотіла душа. Мені довелося вчити ноти. Мелодії знаходжу сам. Беру ті, що мені подобаються.

Я саксофон чую не так, як ви. У мене інша вібрація. Мундштук - дорога штука. Мені мало того звуку, що завод зробив. І, шукаючи свій звук, я попереводив багато. Я їх тру, підтираю і інколи - переводжу. Я навіть саксофон переробляв. Мені все не так. Мені не цікаво так жити.

Стосовно того, щоб навчитися чомусь, - ще не знаю. (Сміється.) Пальці вже прилаштувались до саксофону. На ударнику? Але думаю: в яку виставу? Все може бути, як мене «переклине».

- Чи готуєте Ви когось собі на підміну?

- Ні. Не можна замінити людину. Це я, такий своєрідний. Так, я розумію, що мій театр стане легендою.

Коли мого батька не стало, всі зрозуміли, що втратили щось неймовірне. Так само і я. Поки живу - можу обійняти, витерти сльози.

Колись мені боліло, як побудувати театр, а тепер болить, як прощатися з вами.

Я розумію, що є люди, які перемкнулися на мені, світу не можуть уявити без мене, і я цілую їхні сердечка, але я цього тепер боюсь. Тому хочеться якнайдовше працювати, якнайякісніше. Не хочеться дійти до такого стану, коли всі розчаруються.

Не маю уявлення, як не бачити ваших очей? Мені Бог подарував величезне щастя - бачити молоді очі. Тільки молодь може так дивитися. Бачити очі, які можуть щось збагнути, зрозуміти і з кожним твоїм словом змінюються. Я думаю, що на Землі я - такий один. І навіть не знаю, за що мені таке щастя...

Але це щастя - болюче. Коли ти бачиш ці очі, то розумієш, що не маєш права погано зробити. Тобі 55 років, коліно може боліти, бо там операція. Хребці, які вивернув під час виступу, не зажили. Вони тебе мучать, але ти не можеш собі дозволити стогнати на сцені. Тобі треба бути на коні, бути найкращим для них.

У них є Інтернет, ТБ, інші театри, а вони йдуть до мене. І кожного разу - битком набитий зал. Я не розумію, за що вони мене люблять?

Найбільший критик - я. У мене в середині є така штука, як камертон геніальності. Це нещастя для людини. Бо розумієш, як має бути геніально, але межі геніальності немає. Я ніколи не назву себе геніальним. Я й мільйонної частинки не геній.

З одного боку, ти - щаслива людина, але жити в суспільстві і бути щасливим - не можливо. Кругом - біда, якщо маєш очі і серце...

- Як Ви ставитеся до скандального закону про мови?

- Якби 30 років тому мене запитали про це, я б сказав: «Жах! Як так можна?!» А тепер скажу: «Суєта суєт». Я не для того 30 років ставив вистави українською мовою, щоб тепер йти на мітинг.

Скільки б не крутили, скільки б ворогів не намагалися українську мову задушити під будь-яким приводом, вона все одно була, є і буде.

А тим більше тепер, коли молодь відчула смак мови, бо вона розумніша завжди, ніж попередні покоління.

Молодь, що приходить до мене на вистави, пише відгуки українською. Я їх не змушую. Вони самі.

Мову не можна ні насадити, ні відібрати. Що людині запало в серце, те там і залишиться. Дитина, яка не знає рідного, не захоче й вчитися українською мовою. Дуже важливо, хто буде викладати цю мову, з любов'ю чи з ненавистю.

Де будуть потім ті, хто приймав цей закон? Їх історія змете, не залишить і сліду. Над ними будуть сміятися їхні ж онуки. Навіщо робити ще одну Росію, коли поряд є одна? Чому не зробити свою незалежну державу з повноцінною мовою? Ми будемо відрізнятися від інших мовою та мати повноцінну культуру. Але при цьому не ворогуючи, а радіючи одне одному!

«Це Ви, молодь з широко розплющеними, розумними очима, яким ще щось потрібно у цьому світі, які ще хочуть чомусь навчитися, - це Ви змушуєте мене, 55-річного чоловіка повзати перед вами навколішки і ревіти разом з Вами! Це ви....» Такими словами Михайло Васильович закінчив одну із своїх вистав. Так хочеться, щоб ще довго дихав цей театр, цей «острівок щастя» для багатьох живих сердець.

«Експедиція XXI»

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Ярослав СИНИЦЯ

Станиця Луганська

Станиця Луганська зараз,це  не те, що було три роки тому.  Людська натура така, що має здатність пристосовуватись до будь-яких умов, і за дуже короткий час. Про війну тут нагадують цілі квар...
Наслідки Першої Світової для України оформилися у конкретний факт та конкретну дату 14-го листопада 1918-го року.У цей день гетьман Павло Скоропадський видав грамоту про воз'єднання на федеративних на...
Юрій Фоменко

Птаха війни

Птаха війни. Вона над моєю хатою в Діброві літає на схід і повертається на Кодак.    В уяві, замість звуку її двигуна я чую стогін поранених, голоси лікарів і тиху молитву піл...
 Не дивлячись на певний застій українського кінематографу в “нульових” роках, сьогодні чи не щотижня на екрани кінотеатрів виходять нові вітчизняні стрічки, які без сумніву виводять н...