App Store Google Play

Мистецтво бути чесним

11.04.2012 16:12

Про подушку безпеки, політичні заняття і «помаранчеву совість» 

«Чому ви такий песиміст?» - докоряв мені днями знайомий. Ну який же я песиміст, їй-богу! Песиміст на моєму місці зрадив би ремесло. Або (і) змінив країну. А я звичайний скептик. Мій скептицизм - не вроджена риса, а набута властивість. Своєрідна професійна хвороба. Легка деформація, яка не утруднює, а спрощує роботу. 

У студентські часи мені доводилося підробляти фасувальником сухарів на хлібозаводі. Дві дебютні зміни для нас, чотирьох спудеїв, перетворилися на суще катування. Пориста поверхня свіжовироблених «Українських», «Молочних», «Шкільних» і «Туристичних» була схожа на наждачний папір. Пальці кровоточили, рішуче відмовляючись гоїтися. Ізоляційна стрічка й пластир, із допомогою яких ми наївно намагалися захистити Богом даний «інвентар», за лічені хвилини перетворювалися на шмаття. Вже на третю добу на пучках пальців утворилися невеличкі ущільнення, що перетворили справжнє катування на легку незручність. Ми жартома охрестили рятівні мозолі подушками безпеки.

Здоровий журналістський скепсис, IMHO, служить саме такою подушкою безпеки. Для мене й тих моїх колег, котрі давно перестали бути романтиками, але вперто відмовляються перетворюватися на циніків. Ось уже третій десяток років ми всі так само їдемо в тих самих санях у затридев'ятиземельне світле майбутнє. Відважно розраховуючи доїхати. Їдемо тією ж самою вибоїстою дорогою, на якій без надійної АirBag ну ніяк. 

Не згадаю, хто саме (але безперечно хтось недурний) сказав, що скепсис полегшує процес відмежування правди від брехні. А ще пом'якшує неминучий шок від отриманого результату.

Авторові цих рядків нагромаджений виробничий скепсис свого часу дуже допоміг. Із 2005-го по 2010-й багатьом моїм розчарованим колегам було нестерпно боляче за безцільно прожиті країною роки. Мені було просто боляче.
Бо я Віктором Андрійовичем ніколи особливо не зачаровувався. Тим, хто вчасно не забезпечив себе бодай такою немудрящою «подушкою», доводилося тяжче. 

Пригадую, в армійській «учебці», я, як і кожен нормальний молодий боєць, обожнював політзаняття. Виснажені вічним недосипом, ми сприймали пізнавальні лекції про курс партії та уряду як цілком законний шанс трохи подрімати. Кепсько доводилося тільки бідолахам, котрі займали місця в першому ряду. Їм, сердешним, було хоч гільзи в очі вставляй, аби (не дай Боже) не відключитися під заколисуючу скоромовку замполіта. Підлість ситуації полягала в тому, що розсаджували раз і назавжди. Воїни, які опинилися «на передовій», терпіли подвійну муку. Їх гризли втома й заздрість. Вони ненавиділи муркотуна-політпрацівника за те, що не спали. Вони ненавиділи нас за те, що спали ми. Таке катування кожен переносив по-своєму. Але всі переносили його важко. 

Політичні журналісти опинилися у схожій ситуації. Нам є за що зненавидіти своє прекрасне ремесло. За необхідність вести щоденний облік набутих втрат і втрачених шансів. За неможливість утекти від вічних тем, набридлих фраз і остогидлих облич. Ми позбавлені дарованого багатьом щастя бодай на годину сховатися від усього цього, наприклад, у роботі. Бо наш скорбний труд, на лихо, власне з цього й складається. Деякі мої колеги зумисне засиджуються на роботі, уникають тусовок. Через майже агресивне небажання говорити й думати про те ж саме навіть за сімейною вечерею чи дружнім пивом. Ми позбавлені задоволення дозволяти собі активну громадянську позицію як хобі, протестувати залюбки. Чесно написаний матеріал чи зроблений сюжет потребує щоденної демонстрації позиції. Саме тому запас громадянськості і ресурс активності в багатьох, навіть украй енергійних і досить принципових, вичерпується раніше, ніж хочемо ми й вимагаєте ви. Ми приречені на вічне катування-сидіння в першому ряду на нескінченних виснажливих політзаняттях. Бійців, котрі дезертирували з передової або записалися в поліцаї, напевно, не слід виправдовувати. Але, мабуть, можна зрозуміти. А тих, хто залишився в окопі, - тим більше. Здатних по змозі чесно виконувати свій професійний обов'язок - аж ніяк не легіон. Вони не потребують співчуття або співучасті. Гадаю, вони заслуговують розуміння й уваги. 

Необхідність висловитися про це виникла у зв'язку з почастішанням докорів на адресу журналістів. Докоряти пресі останнім часом стало трендом. У принципі, є за що. Розмова про душевне здоров'я журналістики взагалі й політичної, зокрема, ризикує бути довгою і неприємною. Але не слід вимагати від тих, хто пише, мовить, знімає й редагує, понад визначений фах. Не варто неправильно сприймати чиюсь щиру розважливість за ниття, чесне застереження - за біснуватість, виправдану стриманість - за боягузтво. Тільки тому, що сторонній скепсис не гармоніює з вашим поривом. 

Справжня журналістика (а, на щастя, така ще збереглася) - це всього лише детектор почуттів і тренажер для мозку. Той, хто потребує повної втіхи, має шукати її в церкві. Той, хто шукає правильного рецепту, - записуватися на прийом до лікаря. Той, хто прагне точного прогнозу, - звертатися до астролога. Той, хто розшукує повновагих однодумців, - тралити соціальні мережі. На того, хто очікує легких рішень, чекають дзвінкоголосі політики. 

Нещодавно в Раді я став мимовільним свідком зворушливої сцени. Один середнього рівня впізнаваності борець із режимом гордо сповістив двом співрозмовникам, що при зустрічі з Ющенком він демонстративно звернеться до нього на «ти» і принципово не подасть руки. Велике геройство! І не важливо, вірив цей тип у те, що казав, чи ні. Цілком можливо, що напад принциповості був цілком щирим. Принаймні один такий напад у його виконанні я вже спостерігав. У 2006-му цей персонаж при зустрічі галасливо обурювався моєю критикою на адресу Віктора Андрійовича. Апелював до моєї «помаранчевої совісті» (мені відразу спали на думку «біло-синя честь» і «червоний розум». Розпікав за відсутність соціального оптимізму (мій візаві його просто вивергав).

Він сам тодішньому президентові зворушливо заглядав у рот. І, здавалося, з останніх сил боровся з шаленим бажанням розцілувати гаранта. Але не в ті вуста, які говорили, «що ці руки нічого не крали». А в ті вуста, які не говорили українською. 

Якщо такий «нонконформіст» покличе вас за компанію валити антинародний режим (а він, до речі, вже кличе), ви за ним підете? Я - ні. Маю право. 

Помічено, що чемпіони в частині галасу досить рідко стають першими у бійці. Принаймні мій скромний особистий досвід (шкільний, дворовий, армійський і власне журналістський) неодноразово підтверджував цю теорію. 

Із розумінням і навіть повагою ставлячись до такої речі, як барикади, я завжди з певною підозрою ставився до тих, хто з надмірним запалом на них запрошує. Серед таких закликальників завжди знаходилося чимало особин, котрі поспішали зійти на барикаду тільки тоді, коли вона перетворювалася на святкову трибуну.

Як на мене, нарочито гучний заклик має навівати тихий сумнів у щирості галасуна. Не завжди, але ой як же часто такий крикун виявляється базікою, боягузом або провокатором. У 1942-му на Кавказі мого 17-річного батька залишили прикривати відхід ущент розбитої бригади, яка вибиралася з оточення. За компанію йому були кулемет Максима і два однополчанини. Два здорових дорослих чоловіки, які до того всіляко демонстрували свою войовничість та підкреслювали свою мужність. Батько відлучився по нужді у близькі кущі. А коли повернувся, виявив втрати. Кулемет був, бійців не було. Вербальний героїзм коштує недорого. Але інколи дорого обходиться.

Плачі про новий Майдан, стогони про повстання, мантри «Скільки можна говорити - треба діяти!» викликають легкий подив. Набридло говорити - дій! Барикади неминучі? Ну то не плач, іди будуй! Урочисто поклади себе на жертовний вівтар. Надихни прикладом, почни, як заповів Горбачов, перебудову із себе самого. Хтось же має бути першим. Може, щось і вийде... 

На запитання про долю режиму, майбутнє Януковича можна відповісти недавніми словами Барака Обами про майбутнє Башара Асада. Питання не в тому, піде чи ні. Питання в тому, коли і якою ціною. І що буде далі. 

Можна сидіти на березі річки й зосереджено чекати, коли води неспішно пронесуть повз тебе труп ворога твого. Можна гарячково закликати завалити всі річки без розбору трупами без ліку. А можна спробувати зробити процес і енергійним, і осмисленим. Приміром, узятися за потрібні розрахунки, щоб знайти шукану річку і правильно вибрати берег. Аби ненароком не перетворитися на труп, що пропливе повз бережок, на якому возсідає ваш ворог. 

Цілі й засоби 

Усяка боротьба передбачає ясність мети. Чітко окреслена мішень полегшує процес вибору засобів. 

Запитання, сформульоване ще Леонідом Кучмою, що ми, власне, будуємо, так і не удостоїлося чіткої відповіді. Набір банальностей, присутній у програмі майже кожної партії й у промові будь-якого вождя, таким вважати, напевно, не слід. 

Недавні дослідження соціологічної служби «Рейтинг» начебто дали відповідь на запитання про затребуваність об'єднання опозиційних сил. Усвідомлення цієї обставини начебто принесло свої плоди: окрилені сподіваннями протестної частини електорату лідери Фронди активізували переговорний процес. Вожді «Батьківщини» і «Фронту змін» (згідно з уривчастою інформацією, що потребує додаткової перевірки) попередньо домовилися. Про загальний список (у співвідношенні 60/40). Про перший номер списку (Яценюк. Хоча формально попереду Арсенія Петровича, скоріш за все, можуть опинитися Тимошенко і Луценко, прізвища яких, природно, безжально викреслять з партійного реєстру в ЦВК). Про готовність погоджувати висування кандидатів у мажоритарних округах (нібито виходячи з рейтингів конкретних персонажів і з гіпотетичним урахуванням інтересів союзної «Свободи», що йде окремою колоною). Про намір спільно захищати результати виборів (особливо в Центрі, й, по можливості, на Сході й Півдні). Діалог з «ударником» Кличком не завершено, однак він має здебільшого ритуальний характер. Максимально можливий успіх - пакт про ненапад. 

Радіти б. Але гризе черв'ячок сумнівів. Об'єднання зусиль однозначно полегшить боротьбу з чинним антинародним режимом. Але не завадить установленню нового антинародного. Така в нас у країні традиція - що не режим, то обов'язково антинародний. 

Поганий мир між фрондерами загрожує обернутися доброю сваркою після виборів. Незалежно від результатів кампанії. Ви впевнені в тотожності цілей Яценюка, Турчинова, Кличка і Тягнибока? Поставлю складніше запитання: ви можете сформулювати ці цілі? Відповіді про скинення ярма Януковича, утвердження демократії, економічне процвітання та європейський вектор не приймаються. Поміняйте в попередній пропозиції прізвище «Янукович» на прізвище «Ющенко» і отримаєте колишні передвиборні гасла Віктора Федоровича та його рідної партії. Багато хто з вас знайомився з програмами політичних організацій? Для вас таємниця, що туди можна записати будь-яку дурницю? Хто з вас пам'ятає, що в день народження Партії регіонів (у березні 2001-го після злиття п'яти різних структур) її лідер Азаров оголосив ідеологією партії «новий центризм» і розшифрував це як «ефективну технологію, філософію творення, культуру політичного компромісу, самозбереження нації». Хтось із вас ризикне перекласти цю барвисту єресь доступною мовою? Хто пам'ятає, з чого починалася офіційна програма ПР на виборах-2006? З гасла «Добробут - народу! Влада - регіонам!». Виконано цю обіцянку чи ні? Як на мене - ні. З огляду на падіння рівня життя й хронічне небажання хоч якось організувати місцеве самоврядування. Але розмитість формулювання залишає простір для дискусій. А дискусій уже не хочеться. Хочеться результатів. 

Багато хто з партбонз, начитавшись Вікіпедії, на запитання про ідейний фундамент їхньої діяльності заучено повторює, що нинішнє століття - гробар ідеологій. Нехай так. Але я, скептик, у цьому, даруйте, часто бачу незграбну спробу ухилитися від відповіді і зрештою від відповідальності. 

Знайомий ідеаліст-політолог сформулював єдину, на його погляд, слушну й затребувану національну ідею - «Не брехати!». Красиво, просто. І нежиттєздатно. До цього треба дожити, дозріти, дорости й доборотися. Але річ не тільки в цьому. Таке здатне зіграти роль мрії, але не здатне зіграти роль мети. По-перше, ми самі провокуємо політиків на брехню, з легкістю реагуючи на популізм. По-друге, треба змусити політиків грати за чітко визначеними правилами. Нерозумно вимагати від них дотримання обіцянок, коли ці обіцянки до пуття не сформульовані. 

Той самий політолог переконував мене, що сила особистості здатна замінити силу ідеї. Ставлячи за приклад того ж таки, прости Господи, Ющенка. Кожен із нас залишився при своїй думці. Він переконаний, що країна була б іншою, якби Віктор Андрійович не втонув у власній брехні. Я вважав і вважаю, що колишній глава держави - просто улюбленець долі. Бо його, багато в чому вигаданий образ, був затребуваний одразу двома численними протестними співтовариствами. Тими, кого тягло до джерел, до романтичного націонал-патріотичного відродження. І тими, кого вабило майбутнє, хто сприймав його як провідника в енергійний європейський світ. (Одразу кілька моїх приятелів запекло сперечалися зі мною, переконуючи, що Ющенко досконало знає кілька іноземних мов. Вони відмовлялися вірити, що він навіть англійської не знає.) І ті, й інші додумали за нього цілі, яких він і не збирався ставити перед країною. І тим, і іншим здавалося, що вони чули обіцянки, яких він ніколи не давав. Він не став ні новим Шевченком, ні другим Саакашвілі. Він не був ані ідейним романтиком, ані жорстким яппі. Він був нічим і пішов у нікуди. Який сенс усій країні поспішати слідом за ним? 

Ну, невже не набридло голосувати за дорогі голограми на циклопічних білбордах, за андроїдів на ток-шоу, запрограмованих політтехнологами? Скільки можна орієнтуватися на колірну диференціацію штанів, прапорів і совісті? Тим більше що їхнє матеріальне становище дозволяє з легкістю міняти перше, а моральний стан - не менш легко зраджувати друге. А совість - вона або є, або ні. Вона кольору не має.

Вищезгадана соціологічна група «Рейтинг» виконала, на моє глибоке переконання, вкрай корисну роботу. Вона не тільки проаналізувала ставлення суспільства до цілої низки проблем, а й перевела їх у площину партійного позиціювання та електоральних уподобань. Тобто оприлюднила конкретні дані, як саме прибічники кожної з провідних політсил ставляться до членства України в НАТО, ЄС і Митному союзі, до визнання Голодомору геноцидом, до ОУН-УПА, до термінів перебування ЧФ на території України et cetera. 

Політолог Ігор Дебенко, який опублікував в «Українській правді» досить докладний розбір цієї статистики, зробив природний висновок: «Лідерам і спікерам окремих політичних сил на загальнонаціональному рівні годилося б якщо не утримуватися від окремих тем, то принаймні висловлюватися досить стримано... Доцільніше уникати однозначних і категоричних реверансів...» Це розумно з погляду політичної технології. 

Але особисто мене як виборця таке утримання неабияк утомило. Я, навпаки, вважаю, що прямий обов'язок кожної партії формулювати гранично чітку позицію щодо кожного болючого питання і неухильно її дотримуватись. І що перелік проблем має бути максимально широким - від можливого продажу землі до гіпотетичної хімічної кастрації ґвалтівників. Від форми обрання (призначення) губернаторів до права курити в ресторанах. Та що я, власне, фантазую? Мабуть, не завадило б поцікавитися у самого населення, що його хвилює, джерело влади все-таки. Сформулювати запитання, відповіді на які й мають стати власне програмою партії. Тоді там не залишиться місця для «філософії творення» і вічної боротьби з вічно антинародними режимами. Тоді виборцям не доведеться додумувати за вождів обіцянки, а політикам і організаціям буде важче ухилятися від відповідей, уникати відповідальності. З'явиться ефективний інструмент викриття обману, механізм відмежування правди від брехні. Електорат знатиме, кого й за що обирає. Політики - на кого, де і чому спираються. Тим, хто намагається сподобатися всім відразу, не слід дивуватися, що в лиху годину захищати їх буде нікому. Тим, хто каже, що мусирування гострих тем - злочин, відповім: злочин - вважати свій народ баранами. Якщо вузьке коло про щось мовчить, це не означає, що цього не обговорюють широкі маси. 

Ризикну припустити, що з таким підходом голосування «проти всіх» зникне як явище. Як природна реакція на відсутність позиції, дефіцит послідовності. 

І горезвісним поствиборним сваркам «заклятих союзників» через вічні передвиборні недомовки, боюся, доведеться відмерти. Оскільки недомовок не буде. Не маєш позиції, боїшся її визначити - роби щось інше. 

Можливо, помиляюся, але, гадаю, встановлення чесних відносин між виборцем і політиком - найкращий спосіб відновлення довіри. Хай і трохи болючий. Нашому спілкуванню завжди бракувало ясності. А коли знаєш, з ким і заради чого, - простіше. Визначатися. Іти на барикади. Просто жити. 

Така схема небездоганна. Питання, як примусити всі політичні сили грати за цими правилами, залишається відкритим. Але його під силу вирішити. Якщо ці правила сприйме виборець.

Дзеркало тижня

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Ярема ГАЛАЙДА

Нецікава правда війни

Знову завівся з хлопцями про «правду війни». Ну, в сенсі чи треба показувати в кіно цю саму правду.Треба!Але, якщо всю її показувати в кіно, то це буде фігня, повна заунивності і нудьги.Ну...
Для соціальних виплат від держави необхідно відкрити рахунок в національному Ощадбанку. Цікаво, як обличчя держави проявляється у фінансових установах.Заходжу у відділення банку в центрі Дніпра. Довго...
Максим Мірошниченко

Зрозумілість

Можливо, єдиний мотив, який може мобілізувати широкі кола виборців, який буде сприйматися як прогресивний та новий. Не легалайз, не легалізація проституції, гендерна політика і т.д.Поясню. У 2015-16 р...
У нас небезпідставно прийнято вважати, що українська влада використовує ситуацію з війною у внутрішніх політичних іграх, в тому числі і в узурпацію.Гомо політикус в усі часи було важко втриматися від...