App Store Google Play

Губернаторські айподи як дзеркало нашої етики

14.12.2011 12:16

8 грудня Дніпропетровська обласна державна адміністрація ощасливила півсотні журналістів, які прийшли висвітлювати засідання Ради регіонів за участю Віктора Януковича, недешевими подарунками. Поміж іншим у кожному прес-кіті лежав пристрій iPod Touch виробництва Apple, ціна якого - від двох тисяч гривень. Організатори скромно пояснили, що айподи було видано журналістам для перегляду «презентації бета-можливостей Дніпропетровської області», одначе, схоже, повернути цю не зайву в господарстві річ прес-службі ОДА після використання ніхто з колег не схотів. До того ж, як поспішили запевнити щедрі дарувальники, подарунки було придбано приватним коштом. Чиїм саме й хто вповноважив ОДА ці кошти розподіляти, залишилося в таємниці.

Цей випадок аж ніяк не є прецедентом - кожен, хто бодай кілька років працює в українських медіа, пригадає подібні спроби бізнесменів, політиків або чиновників «просто зробити журналістам приємно». Конверти або пляшки, які передають інтерв'юерам після публікації матеріалу, несподівано дорогі новорічні сувеніри, прес-тури з «повним фаршем» і тому подібні ненав'язливі й безкорисливі жести покликані налагодити добрі стосунки, аж ніяк не підкупити. Часом відмовляються, зазвичай беруть. Тож коли чотири роки тому «Телекритика» запитала в спортивного журналіста Олександра Гливинського, навіщо він узяв дорогий mp3-плеєр у ФК «Шахтар», він був безмежно здивований: «Так усім журналістам подарували цей плеєр. Мені навіть дивно, що хтось на такі речі звертає увагу. iPod - це розвага і дрібничка, яка була лише часткою усіх матеріалів, що були роздані на презентації. Я в цьому проблеми не бачу, тому що вони, як і буклет, були лише подарунком».

За підсумками запеклої полеміки, що розгорнулась у блогосфері та соцмережах після розкриття дніпропетровської історії, доводиться констатувати: у професійній етиці українських журналістів усе стабільно - за чотири роки нічого не змінилося.

Є частина людей, яка вважає цю ситуацію кричущим випадком хабарництва і журналістської продажності, ба навіть плекає ілюзії щодо можливості розслідування й покарання винних. Більшість представників цієї категорії, однак, до навколомедійних професій не належить. Журналісти, що стикаються з суворою реальністю професії, судять дніпропетровських колег значно поміркованіше. Навіть ті, хто загалом засуджує цю практику, вдаються радше до м'якої іронії, аніж суворого осуду та навішування ярликів. Ну, а більшість, - принаймні, як видалося мені, бо підрахунків я не проводив, - уважає, що айподи у влади брати можна і треба.

Чому? По-перше, це не підкуп, а подарунок, який ні до чого не зобов'язує. Мовляв, можна взяти, а написати все одно правду. (Або, як варіант, написати як скажуть у редакції.) По-друге, ці гади стільки в нас украли, що повернути собі дещицю не гріх. (Цікаво, що поруч як аргумент використовується те, що гроші не бюджетні, а «від бізнесу», отже, формально платять не ті гади, яких ми так ненавидимо.) По-третє, - і це, напевно, найщиріший з усіх аргументів, - айпод на дорозі не валяється, зарплати в журналістів скромні, ось якби платили більше... (І тут, знов-таки, поруч лунає теза, що айпод - дрібничка, сувенірчик, немає про що говорити.)

Трапляються навіть такі дописи: «Скажу честно - жаба меня, конечно, давит, ведь я могла бы там быть и, как те 50 счастливчиков, получила бы "средство для просмотра презентаций". Но, блин, это же откровенная взятка и это в голове не укладывается. Зачем такие подарки местным журналистам? Ведь и так свое мнение есть у единиц, остальные уверенно год за годом подлизывают кому надо». Спробуй зрозумій, чи людина засуджує, чи схвалює.

Це все, звісно, лише декорації для головного аргументу - беззастережного припущення, що всі, хто проти приймання айподів у подарунок, просто заздрять, бо їм не дісталося. А якби були там, то взяли б айпод неодмінно. Цей очевидний вияв захисної психологічної реакції людей, які відчувають уразливість своєї позиції й поспішають розділити свою провину з іншими, коментувати немає сенсу.

Контраргументи, озвучені цього разу Володимиром Мостовим та Оксаною Романюк - в основі яких лежить посилання на високі стандарти демократичної журналістики «за бугром», - мало хто сприймає всерйоз. Мовляв, то в них, а то в нас, - ви ж не порівнюйте!

Що ж, гаразд, не порівнюватимемо. Звичка кидати сміття на вулиці собі під ноги, виправдовуючись відсутністю смітників та особливостями українського менталітету, є визначною особливістю цього самого менталітету. Хоча журналісти, здавалося, мали б бути порівняно більш свідомою частиною суспільства, одначе здатність виправдовувати себе, перекладаючи відповідальність на «владу», «систему», «народ», «ментальність» і тому подібні абстракції, розвинена і в них. Припустімо, що норм журналістської етики, які забороняли би брати цінні подарунки в політиків або бізнесу, не існує.

А як щодо норм звичайної людської моралі?

Чи може подарунок справді ні до чого не зобов'язувати? Чи морально це - прийняти цінну річ від людини, яку ви не поважаєте, якій не симпатизуєте?

Звісно, якщо подарунок іде від серця (ось любить журналістів Дніпропетровська ОДА, беззавітно й безкорисливо любить!), одарений може не почуватися зобов'язаним. А чи морально це - не почуватися вдячним?

Та ж навіть малі діти знають, що взяти цукерочку й не сказати чарівних слів - це негарно. А тут, виходить, дорослі люди пишаються тим, що можуть узяти подарунок і не сказати за це жоднісінького чарівного слова?

Чи, можливо, «чарівні слова» випливуть колись потім? Коли, наприклад, перед журналістом постане дилема: критикувати чи не критикувати губернатора, висвітлювати чи не висвітлювати неподобства обласної влади, - чи не засвербить айпод у його кишені? Чи не буде коли-небудь використано згадку про невинний сувенірчик як аргумент, що переважить професійні мотиви?

Суто по-людськи такою якістю, як уміння брати в поганої людини й не бути їй удячним, навряд чи варто пишатися. Тож залізобетонна впевненість у тому, що взятий у губернатора айпод ніколи не стане «троянським конем», спонукаючи до непрофесійного угодовства, теж не прикрашає колег.

Що вже казати про логіку, згідно з якою згода прийняти подарунок від поганої влади виправдана тим, що ця влада погана. Тобто, ти не просто береш подарунок, не висловлюючи й не почуваючи вдячності, а ще й ховаєш у кишені дулю, радіючи, що грошей у поганих людей убуло. Тут, навіть попри моральність, варто було б замислитись, із яких джерел вони цю втрату компенсуватимуть.

Здоровою реакцією журналіста на такий подарунок була б чемна відмова - мотивована, якщо запитають, не особистими, а суто професійними мотивами. Мовляв, вибачте, друзі, на роботі не дозволяють брати. Принагідно можна було б поцікавитися ґрунтовніше, звідки бюджет на такі подарунки, чия це була ініціатива, хто віддав розпорядження ОДА, де й за яких обставин купувалися подарунки... Зазирнути в податкове законодавство й поцікавитися, чи не оподатковуються подібні сувенірчики... Цікаве могло б вийти розслідування.

А потім, - можна не в офіційній атмосфері, а десь за кавою чи пивом, - пояснити співробітникам прес-служби ОДА всю кричущу неєвропейськість їхніх дій. Про яку їхні роботодавці в силу свого обмеженого світогляду та шахтно-бригадного виховання навіть не підозрюють, але на те й потрібні прес-секретарі, щоби вчасно відкривати начальству очі на подібні речі.

Це, звісно, план-максимум. А план-мінімум - наступного разу просто ґречно подякувати, а подарунок не взяти. Не обов'язково як принциповий журналіст, можна просто як чесна людина.

Телекритика

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Максим Мірошниченко

Як нам оздоровити суспільство

Лише активне долучення громадських кіл до життя міста чи держави несе у собі якісь перспективи. Інакше ми приречені на культики капищних жерців, дворових месій чи міських господарників. Бо їх піар-ход...
Останнім часом все більше знецінюється результат вищої освіти в Україні. Після школи абітурієнти складають ЗНО і вступають до вишів, не тому, що бачать себе в тій чи іншій професії, а тому що “т...
Антон МОРОЗ

Fiat justitia et pereat mundus

Ніщо так не загартовує людину, як українські суди. Ви бували колись в українському суді? Чи відчували ви праведні страждання від очікування чергового засідання? Якщо ні, то ви - щаслива людина. Або ж...
Чому ми програємо інформаційну війну країні-агресора? Тому що професійно працюють одиниці, а до рівня пропаганди Росії нам як до Сонця на гвинтокрилі…Без лірикиМене вивів із душевної та професі...