App Store Google Play

Перший радянський архітектор Дніпропетровська

12.12.2011 14:51

Серед метрів архітектури, що працювали у місті в першій половині ХХ сторіччя, В. В. Самодрига помітно вирізняється: він місцевий уродженець, він не має дореволюційної архітектурної освіти, не навчався в столичних вузах радянської доби, почав проектувати до отримання спеціальної освіти. І, найголовніше, він однаково органічно, без напруги, володів обома «великими стилями» доби - конструктивістськими методами і радянським ар-деко. Єдине, що в нього є спільного з іншими провідними архітекторами, - раптовість початку творчої діяльності в місті. Хоча при більш детальному вивченні його біографії видається можливим, що цей об'єднуючий факт буде знято. До речі, слабку дослідженість його біографії теж можна вважати рисою, яка об'єднує його з товаришами по цеху. Але ця спільна ознака набута пізніше і ніяк не проявляла себе у першій половині минулого сторіччя.

Перші роки життя

Одне з найбільш суттєвих протиріч у біографії Володимира Васильовича - це його народження. Причому це протиріччя не є випадковою помилкою дослідників, воно присутнє в нечисленних особистих документах, що зберігаються у Дніпропетровському історичному музеї. Дата народження в різних документах проставлена одна й та сама - 20 січня 1899 року. Так само збігається і визначення суспільного стану - селянин. А от відносно місця народження відомості документів суттєво різняться. У дипломі про закінчення Будівельного інституту як місце народження вказано Котівську волость Новомосковського повіту Катеринославської губернії. А от у автобіографії - місто Катеринослав.

Не дуже зрозуміло і де саме пройшло дитинство Володимира. У 1902 році помирає його батько, і далі його утримує і виховує мати. Причому виховує непогано. У 1908-1912 роках хлопець закінчив повний курс у І Сімферопольському міському початковому училищі. А у 1917-му - у ІІІ Катеринославському вищому початковому училищі. Причому з навчанням Володимира Самодриги теж далеко не все зрозуміло. Сам він писав, що навчався лише у Катеринославі, нічого не згадуючи про життя та навчання у Сімферополі. Досить дивним виглядає і навчання селянського сироти у середньому навчальному закладі. Щоправда, в цьому питанні деяку ясність вніс Дмитро Іванович Щербаков. За його споминами, мати Володимира працювала хатньою робітницею у О. Л. Красносельського, якого хлопець чимось зацікавив, і той прийняв участь в його долі, забезпечивши вступ до училища. Це важко перевірити документально, але легко помітити, що і в подальшому Олександр Леонтійович часто виступає в якості патрона Володимира Самодриги.

Між будівництвом та архітектурою

Здається, що не без участі Красносельського Володимира Васильовича у 1916 році приймають на посаду кресляра Катеринославської міської управи. На цій посаді він працював до остаточної ліквідації міського самоврядування у 1919-му, а згодом разом з іншими технічними службовцями був зарахований до штатів комунгоспу. У 1921 році, так само незрозуміло, як і в дитинстві, у його житті з'являється Сімферополь. 15 жовтня його було прийнято на посаду техніка Управління курортами Криму. Посаду цю він обіймав напрочуд недовго, звільнившись вже 1 листопада 1922 року і повернувшись до Катеринослава, де одразу влаштовується на посаду техніка-десятника комунгоспу. За два роки, без відриву від виробництва, Володимир Самодрига починає навчання у Дніпропетровському вечірньому будівельному технікумі. Навчання розтяглося аж по 1930 рік, та й закінчив Володимир Васильович вже не технікум, а створений на його базі Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут (ДІБІ).

Але диво сталося значно раніше. У 1925 році Володимир Самодрига входить до складу авторського колективу, який займається розробкою проекту Палацу Праці (сучасний Палац культури ім. Ілліча). Об'єми його участі у першому великому міському проекті достеменно не встановлені, але... Але, наприклад, обізнаний у реаліях цієї доби Д. І. Щербаков взагалі визначав саме його, а не О. Л. Красносельського, автором Палацу. Твердження більш ніж показове, хоча перевірити практично його майже неможливо.

В тому ж 1925 році В. В. Самодрига, вже цілком самостійно, отримує другий великий міський проект - будівництво житлових будинків міськради по вулиці Великій Базарній (нинішня вулиця Чкалова). Ці будинки стали першими багатоквартирними будинками міста, спорудженими у радянський час. Зведення цього комплексу, який складається із чотирьох будинків (№№ 23, 27, 29, 31), було завершено лише у 1928 році. Привертає увагу те, що, незважаючи на мізерність міського бюджету, для кожного корпусу було розроблено оригінальні рішення фасадів - без зайвих надмірностей, але й без відверто «коробочного» вигляду. А споруджений найпершим будинок № 27 взагалі є унікальним у місцевій практиці. При його проектуванні ще діяло гасло про спорудження палаців для робітників, тож у декорі фасадів використано класичні елементи. Фактично він став єдиним у місті житловим будинком, спорудженим у цьому стильовому напрямі. Інші корпуси витримано вже у конструктивістській манері.

При цьому ніхто не знімав з Самодриги прямих обов'язків, визначених посадою. Він особисто керував зведенням житлових будинків на Великій Базарній; брав участь у будівництві Палацу Праці та інших об'єктів. Здається, що у 1920-х роках лише в одному об'єкті - міській підстанції Дніпрельстану (вул. Ленінградська, 40) вдалося обмежитися проектуванням корпусу і не брати участі у будівництві. Останньою великою роботою, яку він виконав і як архітектор (автор проекту), і як будівельник (виконроб), став корпус І черги вечірнього робітфаку Металургійного інституту в колонії ім. Петровського. Але і в подальшому архітектор не полишає риштувань, тримаючи свої об'єкти під постійним контролем.

Майстер

У 1930 році Володимир Васильович закінчив навчання у Будівельному інституті, отримавши диплом інженера-архітектора. З травня цього ж року його за сумісництвом приймають асистентом кафедри графічних наук ДІБІ. А вже 30 грудня він був прийнятий на посаду заступника відділу Дніпропетровської філії проектного інституту Діпромісто. У квітні наступного року Самодригу прийнято у першу відкриту у ДІБІ аспірантуру, а після захисту обрано доцентом кафедри архітектури. У 1935 році, при реорганізації філії Діпроміста в Управління проектування та розвитку м. Дніпропетровська Володимир Васильович очолив у новій установі архітектурну майстерню № 1.

Масштаби його діяльності в цей час вражають. А якщо зважувати не лише на кількість і розміри виконаних ним проектів, але й на унікальність і неповторність кожного з них, то можна лише дивуватись як працездатності, так і таланту архітектора. Заявку на володіння конструктивістським методом проектування, зроблену архітектором у його перших будовах, було блискуче підтверджено у 1930-х роках. За його проектами було зведено кілька найкращих у місті житлових будинків: Наркомюсту (вул. Дзержинського, 5/7, початок 1930-х), Товариства політв'язнів (вул. Яворницького, 6, 1932-1933), Паровозоремонтного заводу (вул. Комсомольська, 35, 1933-1934), Наркомюсту та НКВС (вул. Дзержинського, №№ 18-26), середина 1930-х). При всій зовнішній ефектності вони були напрочуд функціональні і логічні. Жоден об'єм, жоден елемент не є зайвим чи необґрунтованим.

На відміну від житлових будинків, громадські будови конструктивістського напряму, зведені за його проектами, відзначаються більш стриманим характером. Спокійний монотонний масив корпусу вечірнього робітфаку Металургійного інституту, який зі змінами добудовувався до 1936 року (просп. Калініна, 55); нейтральний корпус заводоуправління ДЗМУ; спокійне і врівноважене рішення І черги корпусу НКВС (вул. Чкалова, 23, проект виконано спільно з М. Єфімовою); надзвичайно просте рішення нового крила Будинку спілок (просп. К. Маркса, 93, 1934-1935). Найбільш ефектним був виконаний у 1934 році проект критого ринку для Верхньо-Червоного базару, але, на жаль, він так і лишився проектом. Виконані у 1936 році спільно з Г. Л. Швецько-Вінецьким проекти станцій дитячої залізниці стали останніми конструктивістськими роботами архітектора.

Заборона конструктивізму і примусове введення нового архітектурного стилю для В. В. Самодриги зовні пройшли досить легко. Звичайно, довелося каятись у минулих «гріхах» і дякувати партії, яка спрямувала на «вірну путь». Але внутрішнє напруження ніяк не проявилось у творчості. Його проекти, виконані у ар-деко, так само цілісні і органічні, як і проекти попередньої доби, немов архітектору не довелося ламати своєї методології, освоювати цілком нові прийоми і форми. Зовні супротив виразився хіба що в тому, що архітектор не вносив помітних змін в ті проекти, які вже реалізовувалися. Хоча і ця позиція, можливо, обумовлювалась внутрішніми протиріччями введеного в державі архітектурного стилю, який був далеко не монолітним. Певна розгубленість архітекторів зумовила у 1930-х роках досить широкий плюралізм течій радянського ар-деко. Як перехідний етап виник так званий постконструктивізм, в якому конструктивістські форми та об'єми поєднувались із класицистичним декором. Разом з цим частина архітекторів, особливо ті, чий творчий шлях розпочався ще до революції, почали активно використовувати спадщину неокласицизму з його трьома течіями: відтворенням ампіру, неоренесансом та модернізованим класицизмом. Тож простір для маневру був, можливо, навіть дещо більший, ніж у прихильників класики за часів конструктивізму.

Для Володимира Васильовича з його «конструктивістським минулим» маневр все ж був дещо обмежений. Він практично не звертався до постконструктивізму, хіба що поставлені завдання просто не лишали йому іншого шляху, як це сталося із виконаним у 1936 році спільно з М. Єфімовою другим (теж не реалізованим) варіантом критого ринку для Верхньо-Червоного базару або із недолугою надбудовою інституту фізичної хімії по вул. Пісаржевського, 5, у 1935-1936 роках. Не звертався він і до археологічного відтворення ампірних форм. Натомість звернення до неоренесансу він практикував досить часто. Найпершою роботою в цьому стилі для нього стала виконана спільно з О. Л. Красносельським реконструкція ІІ корпусу Держуніверситету по проспекту К. Маркса, 36. Розробку проекту було розпочато ще у 1934 році, а от будівництво завершено лише у 1939 році із значними спрощеннями: погіршились деталі, не було встановлено скульптуру. Та й у цілому сучасники визнавали цю роботу не зовсім вдалою, оскільки архітекторам довелося спиратись на членування первісного двоповерхового корпусу, внаслідок чого дещо порушились пропорції будинку. Але у 1970-х роках це аж ніяк не завадило високо оцінити цю будівлю, внісши її до переліку пам'яток архітектури республіканського (зараз національного) значення. Набагато вдалішим був проект житлового будинку Коксохімічного заводу по просп. Пушкіна, 41, виконаний у 1934-1935 роках.

Найактивніше архітектор звертався до модернізації і переосмислення класичної та ренесансної спадщини. Чи не найбільш яскраво це помітно у ІІ черзі будинку НКВС (вул. Червона, 20а). Новий корпус отримав рішення, яке логічно продовжувало композиційні ідеї І черги. Зайву напругу між стилістично різними корпусами було знято напрочуд просто: пласкі пілони першого корпусу отримали коринфські бази й капітелі і перетворились на гігантську колонаду. Не менш якісним об'єктом мав стати і Будинок радгоспів (вул. Комсомольська, 52), проект якого було виконано у 1934 році спільно з А. М. Юхилевичем, С. Д. Фрідманом та Поповим. Але навіть споруджувана І черга будівлі лишилась незавершеною. Сучасне оздоблення головного фасаду було виконано вже у 1950-х роках у значно скромніших від задуманого обсягах. Про первісний задум архітектора нагадує лише загальна композиція фасаду із гігантською арковою лоджією в центральній частині. Досить цікавими стали і спроектовані в цей час у співавторстві середня школа по вулиці Жуковського, житловий будинок Держбанку по Фучика, 12, та варіанти проекту житлового будинку Паровозоремонтного заводу по просп. К. Маркса, 90. В останньому випадку було виконано кілька варіантів будівлі, але до 1941 року з гігантського корпусу встигли звести лише один блок.

Криза

Суспільна напруга міжвоєнних десятиріч змушувала людей жити у постійній тривозі стосовно наступного дня. Фактично всі розуміли, що саме відбувається, як розуміли і те, що в кожну наступну хвилину може настати і їх черга бути принесеними в жертву. Разом із тим, для кожного особисто настання цього моменту було раптовим і мало очікуваним. Навряд чи Володимир Васильович Самодрига очікував, що одні з загальних зборів викладачів ДІБІ у 1937 році звинуватять його у антирадянських діях і зв'язках із троцькістським підпіллям. За рішенням зборів його було звільнено з посади доцента кафедри архітектури, а справу передано на розгляд зовсім інших інстанцій. На подив, швидкий в таких випадках арешт не відбувся. Більш того, на початку 1938 року з Самодриги було знято всі обвинувачення, а невдовзі, можливо в порядку моральної компенсації, відправлено на курси Спілки архітекторів СРСР до Москви. Залишився він і на посаді головного архітектора проектів у Головномуархітектурно-планувальному управлінні м. Дніпропетровська (цю організацію створили саме цього року, на зміну Управлінню проектування та розвитку). А от на кафедрі його відновлювати не стали, змінивши лише формулювання звільнення на «за скороченням штатів». Важко уявити, чого коштували архітектору ці цькування та очікування арешту. Тим більше що з передвоєнних років «спокійним» був лише 1937: кампанії продовжувались, активісти діяли, та й звичайну людську підлість теж ніхто не відміняв. «Пляма» на біографії лишилася, загроза арешту продовжувала бути цілком реальною.

Попри всю внутрішню напругу творча лінія архітектора в цей час лишалась незмінною. У 1938 році В. В. Самодрига спільно з Я. К. Делантом виконав проект готелю класу «Інтурист», який мали зводити на розі Пушкінського проспекту та вулиці МОПРа (сучасний просп. Кірова). На жаль, через негаразди з місцевим бюджетом ця велика споруда так ніколи і не стала окрасою Дніпропетровська. Натомість інший проект цього року -середня школа, будівництво якої було завершено у 1940 році (сучасна СШ № 23), увійшов до всіх досліджень, присвячених історії архітектури радянської України як один із найбільш вдалих об'єктів у шкільному будівництві доби. Набагато менш відомими, але не менш якісними є інші роботи кінця 1930-х років: житловий будинок по просп. К. Маркса, 94, та Управління колгоспними ринками по вул. Шмідта, 2. Остання відома передвоєнна робота Самодриги - житловий будинок Укрм'ясозбуту, проект якого він виконав у 1940 році спільно з Б. С. Кащенком, - лишилася нереалізованою.

24 липня 1941 року Володимира Васильовича було мобілізовано на військово-польові роботи. Потім були оточення, полон, і зрештою повернення до рідного міста, вже опаленого боями серпня-вересня 1941 року. За нового режиму він був призначений архітектором будівельної контори Дніпропетровської міської управи. А у 1942 році, аби хоч якось допомогти колегам, що залишились у окупованому місті, Самодрига ініціював створення приватного будівельно-архітектурного товариства «Будівельник». Якщо у будівельній конторі його головним завданням було виконання ремонтних робіт по міських об'єктах, то у «Будівельнику» він займався більш творчою роботою - відновленням церков. Саме за його проектом у 1942 році було відновлено Троїцький собор. Відомо також, що в цьому ж році спільно з Д. І. Щербаковим ним було виконано проект відновлення Благовіщенської церкви на Робочій вулиці. З початку 1943 року окупаційна влада згортає будь яке будівництво у Дніпропетровську.

У вересні 1943 року Володимир Самодрига разом із кількома однодумцями біжить із міста і, перепливши Дніпро, переходить лінію фронту. Далі на нього чекають державна перевірка, фільтраційний табір і врешті-решт призначення до складу 12-ї стрілецької дивізії «для искупления».

Рецесія

Демобілізований із армії 11 грудня 1945 року, Володимир Васильович вже 26 грудня отримує призначення на посаду начальника відділу проектного інституту «Дніпропроект». Одночасно його поновлюють виконуючим обов'язки доцента та старшого викладача кафедри архітектури Будівельного інституту. А вже з наступного року він починає співпрацю із інститутами «Укрвуглепроект» та «Теплопроект». Головним завданням цього часу було відновлення промисловості. Лише наприкінці 1940-х років Самодрига знов звертається до цивільного будівництва. В цей час ним було виконано проект відновлення Потьомкінського палацу у його первісному вигляді і обґрунтовано пропозицію щодо розміщення у ньому картинної галереї. На жаль, цей цікавий задум лишився нереалізованим. Так само нездійсненим лишився і виконаний ним у 1948 році проект клубу Облпромради на просп. К. Маркса. Натомість роботи з відновлення двох великих житлових комплексів пройшли досить вдало. По вул. Дзержинського, 18-26 Володимиром Васильовичем було відновлено для заводів ім. Петровського та ім. Леніна споруджений ним же комплекс житлових будинків Наркомюсту та НКВС. А по просп. К. Маркса, 20, він фактично заново спорудив Будинок спеціалістів, зведений у середині 1930-х років за проектом Г. Л. Швецько-Вінецького.

На початок 1950-х років архітектор, здавалось, вже «спокутав» усі свої «гріхи» перед Батьківщиною. Але це лише здавалось. Найбільш напружений період відновлення минув, і виявилось, що ніхто нічого не забув і не пробачив. У 1952 році Володимир Васильович вимушений був покинути роботу в проектному інституті, який вже носив назву Дніпроцивільпроект, і перейти до проектного бюро Житлоуправління. А у 1954 році 55-річного майстра було звільнено і звідти. Одночасно він вимушений був покинути і викладання у Будівельному інституті. Для одного з найкращих архітекторів міста знайшлося лише місце штатного викладача Монтажного технікуму. Проектною діяльністю він більше ніколи не займався.

Натомість він спромігся повною мірою реалізувати свій педагогічний талант, доклавши чимало зусиль для того, щоб Монтажний технікум став одним із найкращих навчальних закладів країни із дуже високим рівнем підготовки. З часом Володимир Васильович зміг повернутись і до громадської діяльності. Його декілька разів обирали членом правління і головою архівного фонду Дніпропетровського відділення Спілки архітекторів України. Обіймав він і посаду голови секції обласного відділу Товариства охорони пам'яток.

18 травня 1981 року першого радянського архітектора Дніпропетровська і останнього з великих архітекторів міста міжвоєнних десятиріч не стало.

Експедиція ХХІ

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Максим Мірошниченко

Як нам оздоровити суспільство

Лише активне долучення громадських кіл до життя міста чи держави несе у собі якісь перспективи. Інакше ми приречені на культики капищних жерців, дворових месій чи міських господарників. Бо їх піар-ход...
Останнім часом все більше знецінюється результат вищої освіти в Україні. Після школи абітурієнти складають ЗНО і вступають до вишів, не тому, що бачать себе в тій чи іншій професії, а тому що “т...
Антон МОРОЗ

Fiat justitia et pereat mundus

Ніщо так не загартовує людину, як українські суди. Ви бували колись в українському суді? Чи відчували ви праведні страждання від очікування чергового засідання? Якщо ні, то ви - щаслива людина. Або ж...
Чому ми програємо інформаційну війну країні-агресора? Тому що професійно працюють одиниці, а до рівня пропаганди Росії нам як до Сонця на гвинтокрилі…Без лірикиМене вивів із душевної та професі...