App Store Google Play

Щит і меч Михайла Янгеля

23.10.2011 11:46

У жовтні 2011 року в Україні, Росії та інших країнах широко відзначається 100-річчя з дня народження Михайла Кузьмича Янгеля - видатного конструктора і вченого, одного з організаторів ракетно-космічної галузі СРСР та України, першого Головного конструктора КБ «Південне», академіка АН СРСР і АН України.

Ми звикли сприймати академіка М.Янгеля перш за все як головного конструктора, але сьогодні, в ретроспективі світових подій минулих років, не можна нарешті не визнати, що насправді він був історичною особистістю другої половини ХХ століття, залишаючись у тіні політичних вождів Радянського Союзу.

При цьому М.Янгель ніколи не був сліпим виконавцем замовлень уряду і в найскладніших обставинах визначав ті напрями розвитку ракетно-космічної техніки, які вели його країну до стратегічного паритету зі Сполученими Штатами, виключаючи таким чином вірогідність розв'язання нової війни.

Михайло Кузьмич прийшов у ракетну техніку в період найскладніших міжнародних відносин. На той час і США, і СРСР досягли серйозних успіхів у створенні одного з ключових компонентів стратегічних наступальних озброєнь - ядерних зарядів. Щодо другого компонента - засобів доставки ядерних зарядів - сторони були в неоднаковому становищі.

Якщо США, які мали свої бази в Англії, Італії, Туреччині, Південній Кореї та Японії, могли використовувати бомбардувальну авіацію для ядерних ударів по Радянському Союзу, то СРСР не мав на той час ні відповідних баз, ні бомбардувальників типу В-29. Керівництво країни прийняло рішення: використовувати можливості ракетної техніки як єдиної альтернативи для досягнення стратегічного пріоритету.

Вся відповідальність за роз­в'язання цього завдання спочатку лягла на ОКБ-1 С.Коро­льова. Перші радянські бойові ракети Р-1 і Р-2, розроблені в ОКБ-1, було взято на озброєння у 1950-1951 роках. Ці ракети з дальністю 300 і 600 км відповідно, надійшли для серійного виготовлення у Дніпро­петровськ на завод №586, як і пізніше - ракети Р-5 і Р-5М. І саме в ОКБ-1 після ус­піш­ного закінчення Ака­демії авіаційної промисловості 12 квітня 1950 року на посаду начальника відділу систем управління було призначено М.Ян­геля. За плечима в нього - ус­пішний досвід двадцятирічної роботи в КБ По­лікарпова, Мікоя­на, М'ясищева.

Основними завданнями відділу М.Янгеля були розробка та випробовування системи управління ракети Р-2. Але вже через рік його призначено заступником С.Корольова, і він очолив розробку ескізного проекту ракети Р-5 з ядерним зарядом.

У 1952 році його призначають директором головного ракетного інституту галузі - НДІ-88, куди входить і ОКБ С.Корольова. Це було не найвдаліше кадрове рішення.

Як директор інституту М.Ян­гель очолив його науково-технічну раду, на якій обговорювались і вирішувалися найскладніші та найбільш перспективні питання розвитку ракетної техніки. Сер­гія Павловича такий поворот подій не влаштовував.

На цей час він остаточно затвердився в думці, що магіст­ральний шлях як освоєння космосу і польоту на Мі­сяць, так і створення міжконтинентальних бойових ракет пролягає через використання низькокиплячих компонентів палива - спирту і рідкого кисню. Справ­ді, низькокиплячі компоненти мають питому тягу на 100 одиниць вищу, ніж висококиплячі, вони не такі агресивні, що покращує їхні експлуатаційні характеристики. І до патронування М.Янгелем невеликої групи проектантів перед­ескізного проекту ракети Р-11 ти­пу ФАУ-2 на висококиплячих компонентах у стінах ОКБ-1 Ко­ро­льов ставився без ентузіазму.

Конфлікт призвів до призначення М.Янгеля головним інженером НДІ-88; а потім керівницт­во СРСР усвідомлює, що не можна довіряти оборону країни одній людині. Приймається рішення про створення у Дніпро­пет­ровську ще одного ракетного конструкторського бюро. У 1954 ро­ці його начальником та голов­ним конст­руктором призначають М.Ян­ге­ля. Так завершився період монопольного створення бойо­­вих ракет і розв'язався конф­лікт на особистісному рівні.

У Дніпропетровську в конст­рукторському бюро заводу №586 за завданням уряду група конструкторів на чолі з В.Буд­ником ще з 1952 року проводила проектні розробки ракети Р-12 середньої дальності на висококиплячих компонентах. З приходом Михайла Кузьмича ці роботи отримали потужний імпульс і наповнилися новим змістом.

У найкоротший термін країна отримала ракету середньої дальності (2000 км) на висококиплячих компонентах палива (азотна кислота + гас), з автономною системою управління та з термоядерним зарядом. Сис­тему управління розробило СКБ харківського заводу «Комунар» на базі аналогових приладів системи стабілізації і найпростіших лічильно-розв'язувальних пристроїв. Її точність була недостатньою, але робота забезпечувалася без віддалених від старту пунктів радіоуправління.

22 червня 1957 року відбувся перший успішний запуск ракети Р-12. Він підтвердив факт народження ще однієї головної ракетної організації на чолі з М.Ян­ге­лем. У 1959 році ракету бу­ло взято на озброєння і на її ос­нові, а також ракети Р-5М, бу­ли створені Ракетні війська стратегічного призначення. Проте ракету Р-5М уже в 1961 р. зняли з озбро­єн­ня. Доля ж ракети Р-12 унікальна.

Простота і дешевизна виготовлення дозволили вперше у світі налагодити промислове виробництво ракет. За всі роки в Дніпропетровську, Омську, Пер­мі й Оренбурзі було виготовлено 2300 ракет Р-12; вони перебували в експлуатації майже 30 років і зняті з бойового чергування тільки згідно з договором РМСД у 1989 р.

Ракету Р-12 було використано як носій для налагодження радянських засобів подолання ПРО на трасі Капустин Яр - Балхаш. Ракети запускалися після 25-річного бойового чергування. Було здійснено 100 запусків - і жодного аварійного.

Розміщення Р-12 на Кубі приз­вело до Карибської кризи, але в результаті - США прибрали «Тори» і «Юпітери» з Туреч­чи­­ни, Італії та Англії, і втратили можливість використовувати ракети середньої дальності як стратегічні.

У чому була сутність науково-технічних і експлуатаційних рішень при створенні ракети Р-12? Застосування висококиплячих компонентів палива дозволило ракеті перебувати в заправленому стані 30 діб. Для довідки: ракета Р-5М (компоненти: спирт і рідкий кисень) могла перебувати на бойовому чергуванні 20 хвилин без підживлення і п'ять годин із підживленням. Але найголовніше - було прокладено шлях до повного ампулювання ракет, що істотно підвищувало їхню бойову готовність. І друге - дозволяло пі­ді­й­ти до вирішення ще однієї важливої проблеми - підвищення захищеності ракети завдяки мож­ливості її розміщення у шахтовій пусковій установці.

Використання агресивних компонентів палива, автономної системи управління і термоядерної боєголовки потребували вирішення цілої низки технологічних проблем. І тут варто згадати важливу роль інститутів АН України.

Вони розв'язали два завдання - металургійне і технологічне. У результаті розв'язання першого - завдяки застосуванню неруйнівних методів контролю - було значно підвищено якість металу. При розв'язанні другого було розроблено технологічні способи боротьби з негерметичністю. йдеться, звісно, про зварювальні процеси. Уже на перших ракетах Р-12 зварювання тримальних конструкцій, паливних баків та інших вузлів виконувалося з допомогою аргонодугового зварювання, розробленого в ІЕЗ імені Є.Патона.

В Інституті проблем матеріалознавства було розроблено програму створення наджаро­стійких теплозахисних радіопрозорих матеріалів. У результаті виконання цієї програми:

було досліджено параметри теплового руйнування і радіотехнічних характеристик багатофункціональних покриттів бойових блоків із підтвердженням їхньої ефективності та працездатності;

підвищено ерозійну стійкість графітових газоструминних рулів, які керують зміною вектора тяги, що виключало відхилення ракети від заданої траєкторії.

В Інституті механіки було розроблено численні методи розрахунків елементів конструкцій в умовах напружено-деформованого стану, коливань і стійкості.

В Інституті технічної механіки (тоді - Сектор проблем технічної механіки) досліджувалися питання нестійкого горіння в РРД, а також проблема наближення стендових умов випробувань РРД до натурних.

Але дальність ракети Р-12 бу­ла явно недостатня для роз­в'язання стратегічних завдань. Тому наступним кроком М.Ян­геля стала розробка першої у світі міжконтинентальної балістичної ракети Р-16 на висококиплячих компонентах палива (азотна кислота і несиметричний диметилгідразин).

Саме на стадії ескізного проекту ракети Р-16, коли підганяли дуже стислі терміни розроб­лення, коли над КБП і Південма­шем буквально «висів» М.Хру­щов, Михайло Кузьмич спільно з директором заводу Л.Смирно­вим запропонували нову схему співробітництва: КБ передає своє експериментальне виробництво заводу, а технологи заводу включаються безпосередньо в розробку майбутнього серійного виробництва ракети на стадії ескізного проекту. Такої схеми роботи ніде в Радянському Союзі не було. І вона дала величезний виграш у часі при розробці всіх поколінь ракет ОКБ-586.

Питання часу було на той момент украй важливе ще й тому, що успіхи наших ядерників - а вони підірвали 30 жовтня 1961 р. на Новій Землі найпотужніший заряд у світі, так звану «цар-бомбу» на 50 мегатонн - не давали спокою М.Хрущову. І взяття на озброєння ракети Р-16 було б першим кроком до постачання потужних зарядів на міжконтинентальну відстань.

При створенні ракети Р-16 М.Янгель застосував принципово новий підхід до компонування ракети: двоступеневу ракету було зроблено за схемою «тандем», що передбачало запуск другого ступеню у вакуумі; до нього цього ніхто не робив. Корольовська ракета Р-7, яка також розглядалась у бойовому варіанті, була зроблена за схемою «пакет». При схемі «тандем» ракета Р-16 істотно вигравала у діаметрі, що відіграло вирішальну роль при обґрунтуванні використання старту ракет із шахти.

Восени 1960 року розпочалися льотні випробування міжконтинентальної ракети Р-16. І під час підготовки до запуску пер­шої льотної ракети сталася страшна трагедія: ракета загорілася на старті. У вогні загинуло 93 людини, зокрема головком стратегічних ракетних військ маршал М.Нєдє­лін.

Моральний та фізичний стан Михайла Кузь­мича був жахливий. Він вважав себе головним винуватцем катастрофи - адже на ньому лежало технічне керівництво випробуваннями. Отже - й відповідальність за все, що сталося з ракетою. А він ні­коли не перекладав відповідальності на інших. Потрібно було знай­ти в собі сили оговтатися від цієї трагедії. І Янгель ці сили знай­шов. Через кілька місяців ракета Р-16 була доопрацьована, тяжко «вчилася літати», але вже в 1962 р. була взята на озброєння.

На рухомому ракетному комплексі РТ-20П «Залізна діва» уперше в світі було застосовано мінометний старт МБР із транспортно-пускового контейнера

Необхідно відзначити, що розробка ракети Р-16 відбувалась у гострій конкурентній боротьбі з ракетою Р-9 С.Коро­льова і ракетою УР-200 ОКБ В.Чело­мея, яке набирало сили.

Ракета Р-9 і її модифікація Р-9А мали найвищий показник енергомасової досконалості, але долю її визначило те, що в ракеті використовувався рідкий кисень. Як і ракету Р-5М, її взяли на озброєння, але практично відразу і зняли. Це була остання бойо­ва ракета ОКБ С.Корольова.

В ОКБ-52 В.Челомея проектувалася ракета УР-200, практично аналогічна ракеті Р-16. Для прискорення її розробки Челомей домігся рішення ЦК КПРС про передачу до його ОКБ конструкторської документації ракети Р-16. Випадок безпрецедентний! ОКБ Янгеля передавало технічну документацію на ракети Р-15 і Р-21, які стартували з надводного і підводного положення, в ОКБ В.Макєєва, але тимчасово закривало при цьому для себе морську тематику. Тут же йшлося про прямого конкурента. І все ж, коли ракета УР-200 вийшла на льотні випробування, ракету Р-16 уже було взято на озброєння. Але починалася нова сторінка надзвичайно гост­рої конкурентної боротьби ОКБ Янгеля і ОКБ Челомея.

Михайло Кузьмич розумів необхідність конкуренції, та водночас вважав, що різні конструкторські бюро мусять концентрувати свої зусилля на окремих напрямах, не дублюючи одне одного. Йому належить ідея глобального розподілу організації ракетно-космічної галузі:

  • ОКБ Янгеля - проектування бойових ракет і ракетоносіїв;
  • ОКБ Корольова - пілотована космонавтика;
  • ОКБ Челомея - автоматичні та міжпланетні станції.

Проте план, який підтримали багато провідних інститутів країни, не прийняла Президія РМ СРСР у 1964 р.

Попри всі ці драматичні колізії, в ОКБ Янгеля без особливих труднощів відбулася розробка ракети середньої дальності Р-14. Було використано другий ступінь ракети Р-16, й до неї зістиковано головну частину. Вийшла чудова одноступенева ракета на дальність 4500 км, яка б перекрила всі американські бази, розташовані навколо СРСР у найвіддаленіших точках Євро­пи. Льотні випробування пройшли швидко і досить успішно.

Для всіх трьох ракет було знайдено ще одне рішення, яке значно підвищувало їхню захищеність: будівництво шахтових пускових установок. Це були складні інженерно-технічні споруди. Проектувальники розробили три типи шахтових пускових комплексів: «Двина» для ракет Р-12, «Чусова» - для ракет Р-14 і «Шексна» - для ракет Р-16. Стріль­бу з комплексу «Шексна» залпом продемонстрували президентові Франції генералу де Голлю під час його «детективного» перебування на Байконурі.

Шахтовий спосіб старту став надалі основним для стратегічних ракет наземного базування у СРСР, як і в США, що на той час розміщували свої ракети «Атлас» і «Титан-1» тільки в ШПУ.

Усі три ракети Р-12, Р-14 і Р-16 були першими масовими стратегічними ракетами СРСР з ядерними боєголовками. Шлях до стратегічного паритету було відкрито. І в цьому - величезна особиста заслуга М.Янгеля.

І все ж СРСР відставав у балансі сил від США. Це виявлялось і в загальній кількості МБР, за якою США мали в 1962 р. се­микратну перевагу, і в ТТХ ра­ке­ти «Титан»: вона переважала ракету Р-16 за потужністю заря­ду удвічі, за точністю - вчетверо.

Тому для ОКБ Челомея і Янгеля визначили два завдання: ОКБ Челомея - розробити малогабаритну ракету УР-100 і за рахунок її встановлення на БЧ ліквідувати кількісний дисбаланс. ОКБ Янгеля - створити нову ракету підвищеної дальності і боєготовності, яка б несла потужніший заряд та забезпечувала вищу точність попадання. Працюючи над ракетою, Янгель уперше запланував використати ЦОМ для системи управління. Теоретично таку систему створили в Харківському КБ електроприладобудування (КБЕ), організованому з ініціативи Янгеля ще в 1959 р., але через відсутність відповідної елементної бази завдання не розв'язали. Окрім того, ТТХ передбачали різке збільшення часу зберігання у заправленому стані (з одного місяця до п'яти років), істотне підвищення живучості та принципово нову вимогу - подолання американської системи ПРО.

Роботи з подолання ПРО розпочалися 1963 р. у зв'язку з тим, що конгрес США прийняв рішення про будівництво системи «Найк-Зевс», здатної перехоплювати радянські боєголовки на позаатмосферній частині траєкторії на дальності до 300 км від точки падіння.

На той час у цехах заводу 586 пройшли етап складання перші льотні ракети Р-36. Це була нова міжконтинентальна ракета-нас­тупниця Р-16, яка мала три види бойового оснащення:

  • найпотужніший у світі ядерний моноблок, чим безмежно пишався М.Хрущов;
  • першу в країні подільну головну частину;
  • першу в світі орбітальну головну частину.

Михайло Кузьмич вирішує погодитися з додатковими вимогами до ракети Р-36, які настійливо проштовхували військові, і розробити індивідуальний комплекс засобів прориву ПРО. Склад­ність роботи полягала в тому, що ракета була вже виготовлена і належало не тільки розробити засоби прориву ПРО, а й змогти їх розмістити на готовій ракеті.

Роботи розпочались у 1963 р., а 1967-го перший у світі комплекс засобів подолання ПРО - він називався «Ліст» - пройшов льотні випробування і був узятий на озброєння. Комплекс «Ліст» мав радіопоглинальне покриття на бойових блоках, у чому була чимала заслуга ІПМ і ХФТІ, і 15 фальшивих цілей трьох різних типів.

Американці відповіли будівництвом системи ПРО за проектом «Найк-Ікс», на основі якої у 1969 р. американський конгрес прийняв рішення про будівництво ПРО «Сейфгард». Введення у цій системі другої атмосферної ділянки перехоплення робило її, на думку американців, нездоланною. ОКБ Янгеля створює у відповідь багатоелементний комплекс засобів подолання ПРО, куди входили квазіважкі фальшиві цілі, легкі цілі для позаатмосферної ділянки траєкторії і пристрій розсіювання диполів, який закривав увесь бойовий порядок.

Але найпотужнішого удару по системі «Сейфгард» завдала ракета Р-36 з орбітальною головною частиною. Ця модифікація ракет Р-36 мала необмежену дальність стрільби і могла підійти до цілі з будь-якого напрямку, що виключало можливість її ураження технічними засобами. Ракета Р-36 з ОГЧ стала на бойове чергування у 1969 р., а була знята - 1983-го у зв'язку з укладенням договору з ОСО-2.

Потенційні можливості ракети Р-36 стали достатнім аргументом для початку переговорного процесу про обмеження стратегічних озброєнь і систем ПРО. СРСР виходив на переговори зі США на паритетних засадах. Укладений у 1972 р. Договір про обмеження ПРО діяв три десятиліття.

На ракеті Р-36 було реалізовано ще одну ідею головного конструктора, яка несла перспективи подальшого удосконалення бойових ракет. Йдеться про роздільні головні частини (РГЧ). Для ракети Р-36 вона містила три некерованих бойових блоки, які просто скочувались уздовж направляючих по закінченні роботи двигуна другого ступеня. Вони покривали велику площу, але були питання щодо точності. Ракета Р-36 з РГЧ ще не забезпечувала індивідуального наведення на ціль кожного з трьох блоків. Прицілити можна було або один із блоків, або центр їхньої групи. Проте застосування такої РГЧ в умовах протидії системи ПРО підвищувало бойову ефективність ракети Р-36 приблизно вдвічі. Розгортання Р-36 з РГЧ розпочалось у 1971 р. Усі наступні бойові ракети ОКБ Янгеля були тільки з РГЧ.

І я просто не можу не відзначити технологічні рішення, які дозволили зробити ракету Р-36 ампульною і забезпечити її перебування в заправленому стані спочатку п'ять років, а потім - сім із половиною. Для довідки: на ракеті Р-36 було 150 роз'єдну­ваних з'єднань і близько 550 м зварювальних швів. І в забезпеченні їх герметичності велика зас­луга конструкторів ОКБ Янге­ля, технологів заводу Мака­рова та вчених ІЕЗ ім.Є.Патона. Зі збільшення часу перебування ракет у заправленому стані з одного місяця до п'яти років виник­ла потреба в такій технології, за якої зварювальні з'єднання мали б ту ж саму міцність, що й основ­ний метал. І таку технологію було створено - контактно-стикове зварювання з оплавленням. Роз­роблено нові норми негерметичності, чутливість гелієвих шукачів протікань зросла у 50 разів, реалізовано ідею повного вакуумування для вузлів автоматики. До речі, американці так і не впоралися з проблемою герметичності на своїй останній рідинній МБР «Титан-2».

Усього за період між 1965-м і 1974 роками було розгорнуто 288 ракет Р-36 усіх типів, які перебували на озброєнні до 1980 року.

І, нарешті, ще одна магіст­ральна ідея Михайла Кузьмича, яка відіграла вирішальну роль у розвитку бойових стратегічних ракет, - мінометний старт. Ідея виникла й була реалізована в процесі розробки ракети РТ-20П, першої ракети з рухомим ґрунтовим стартом, перший ступінь якої був твердопаливним, другий - рідинним. Це перша вітчизняна ракета, яка розміщувалася у транспортно-пусковому контейнері, її старт відбувався особливим способом, доти ніколи не застосовуваним у світовій практиці, - мінометним. Але її не взяли на озброєння. Основна причи­на - ОКБ Янгеля тоді несло на своїх плечах дуже складне доопрацювання ракети Р-36 з усіма видами бойового спорядження.

Коли Михайло Кузьмич оз­ву­чив ідею використання «мінометного старту» при розробці практично нової ракети, над якою тоді працювали в ОКБ, - Р-36М, багато хто, зокрема і його помічники, котрі вже «бачили всяку всячину», сприйняли це як жарт. Справді, викинути з шахти рідинну ракету діаметром 3 м, завдовжки близько 30 м і стартовою масою понад 200 тонн (РТ-20П важила 30 т), після чого запустити в невагомості двигун першого ступеня... Ніхто й ніде у світі нічого такого не робив. У нього не було союзників. Увійшла в історію фраза Янгеля, озвучена ним на нараді в ОКБ: «Ну що ж, я уважно всіх вислухав і приймаю рішення: робитимемо мінометний старт». У цьому був весь Михай­ло Кузьмич із його геніальним технічним передбаченням.

Розробили й необхідні для такого старту пороховий акумулятор тиску та транспортно-пусковий контейнер, який не мав аналогів у світі. Можливість мінометного старту було підтверджено 22 жовтня 1971 р. першим експериментальним запуском ракети Р-36М.

Але тут слід спинитися. Ос­кільки, вишиковуючи у хронологічний ряд науково-технічні ідеї головного конструктора, я випустив з уваги війсь­ково-політичний контекст роз­вит­ку ракетних стратегічних озброєнь.

Необхідність їх удосконалення щоразу диктувалася тим, що хтось із конкурентів порушував баланс сил. І, природно, відповідні рішення приймалися із урахуванням загальної стратегії застосування ракетно-ядерної зброї. І якщо в СРСР до середини 60-х років були у вжитку доктрини і превентивного, і зустрічного удару у відповідь, то наприкінці 60-х років переважив новий підхід - здійснення стратегії стримування ймовірного противника від нанесення першого удару. Але для цього слід було створити ракетно-ядерний потенціал, який би забезпечував зав­дання удару у відповідь у разі ядерного нападу противника.

На той час ракетно-ядерний потенціал СССР становили ракети важкого класу Р-36 розробки ОКБ Янгеля і ракети легкого класу УР-100, розроблені ОКБ Челомея. Серійне виробництво цих ракет та інтенсивне будів­ницт­во шахтових стартових споруд вирівняли позиції обох країн.

Однак у США розпочалася активна розробка принципово нових ракет «Мінітмен-3М», які несли не один, а три ядерні заряди з високою точністю. Це порушувало, здавалося б, усталену рів­новагу, і перед СРСР постало питання створення нового покоління ракет, які б відповідали викликам імовірного противника.

М.Янгель першим серед головних конструкторів сформулював принципи побудови РВСП:

1. Посилення захищеності стартових позицій на всіх етапах бойового чергування, при цьому неуразливість ракет повинна забезпечуватися за рахунок як посилення стійкості ШПУ, так і посилення стійкості самих ракет і бойових блоків до чинників ураження ядерного вибуху, а також їх оснащення комплексом засобів подолання ПРО противника.

2. Збільшення ефективності удару у відповідь, що досягається застосуванням роздільних головних частин (РГЧ) з бойовими блоками великої потужності та істотним підвищенням точності стрільби.

3. Скорочення часу створення стартових споруд та встановлення ракет на бойове чергування.

4. Збільшення гарантійних термінів перебування ракет на бойовому чергуванні.

5. Забезпечення автономності ракетних комплексів у процесі бойового чергування, їх незалежність від стаціонарних державних енергосистем.

Реалізація цієї програми зіштовхнулася з великими труднощами. Наприкінці 60-х років точилася жорстка конкурентна боротьба між ОКБ Янгеля і ОКБ Челомея. Ця боротьба визначалася не тільки новизною найскладніших технічних рішень, а часто суб'єктивними чинниками, корпоративними мотивами та інтересами, які зачіпали і високий державний рівень.

М.Янгель вважав ключем до реалізації своїх принципів розміщення повністю ампульної ракети в транспортно-пусковому контейнері і її мінометний старт із ТПК та, відповідно, істотне доопрацювання ШПУ у зв'язку з можливостями, які при цьому створювалися. Що стосувалося розробки важкої ракети Р-36М, здавалося б, сумнівів не виникало, кому і як це робити.

Але у складі РВСП перебувало близько тисячі ракет УР-100 розробки ОКБ Челомея, розміщених у шахтах, які потребували серйозного доопрацювання. В.Че­ломей так не вважав. У 1968- 1969 рр. відбулися дуже відповідальні засідання: Військово-технічних рад МО СРСР, Війсь­ково-промислової комісії та Мін­загмашу. ОКБ Янгеля було запропоновано розробити свою легку ракету (її шифр МР-УР100) для заміни ракет УР-100. Остаточне рішення щодо вибору напряму подальшого розвитку РВСП мали прийняти на Раді оборони СРСР.

Засідання Ради оборони СРСР відбулося 27 серпня 1969 р. під Ялтою. Суть пропозиції Челомея полягала в тому, що потрібно мати якомога більше простих і дешевих ракет, а також необхідну для них кількість дешевих простих шахт. РГЧ для таких ракет, як і системи управління на основі ЦОМ, не передбачали. Ракет разом із шахтами потрібно було виготовити, на думку доповідача, близько п'яти тисяч.

Суть пропозицій М.Янгеля полягала у відчутному стрибку ТТХ ракет. Для ракети Р-36М і тієї, що мала замінити УР-100, необхідно було забезпечити:

  •  підвищення захищеності стартів та командних пунктів;
  •  застосування систем управління на основі БЦОМ;
  •  оснащення ракет роздільними головними частинами з індивідуальним наведенням;
  •  застосування комплексу засобів подолання ПРО;
  •  підвищення точності стрільби і боєздатності.

У 1967 р. під час проектування ракети Р-36М у КБЕ прийняли рішення про використання БЦОМ. Уже 1968 р. було випробувано перший експериментальний зразок, а через півроку з'я­вилася триканальна модифікація СУ на твердотільних інтег­раль­них схемах. Велику допомогу у створенні першої БЦОМ надали КБЕ вчені Інституту кібернетики АН України.

Рішення про розробку Р-36М було прийнято 2 вересня 1969 р. Відповідне ж рішення про розробку легкої ракети замість УР-100 було доручено високій державній комісії на чолі з М.Кел­дишем. Але й вона не виробила єдиного рішення, як і Рада оборони країни, що відбулася у серпні 1970 року.

З огляду на високий рівень опрацювання обох варіантів модернізації ракети УР-100, постановою уряду було доручено ОКБ Янгеля і ОКБ Челомея розробити ракетні комплекси МР-УР100 і УР-100Н відповідно. Конкурен­ція - величезний стимул, але не можна не помітити, що в ракеті УР-100Н залишилася від ракети УР-100 тільки осьова лінія.УР-100Н була оснащена РГЧ з шість­ма бойовими блоками і розміщувалася практично в новій високозахищеній шахті. Обидві ракети надійшли на озброєння у 1975 р.

А реалізовуваність усіх ідей М.Янгеля підтвердилася 22 жовт­­ня 1971 року під час першого експериментального запуску ракети Р-36М. Це була важка міжконтинентальна ракета, повністю ампульна, на висококиплячих компонентах палива, з дальністю стрільби до 16000 км, оснащена РГЧ у комплектації від 4, 6 і до 10 бойових блоків залежно від потужності ядерного заряду. Гаран­тійний термін перебування на бойо­вому чергуванні - десять років, бойове застосування допускалося до і після ядерної дії на БРК, автономна система управління розроблена на базі БЦОМ, комплекс засобів подолання ПРО здатен довести бойові блоки до цілі.

Звісно, все це вдалося реалізувати не на першій льотній експериментальній ракеті. Але вдалось. І «Мінітмен-3М» не залишився одинаком у ракетно-ядерному суперництві, що віщувало наступний виток гонки озброєнь.

Усього через три дні після експериментального запуску ракети Р-36М, 25 жовтня 1971 р., Михайло Кузьмич Янгель помер у день свого шістдесятиріччя...

Було б несправедливо обме­житися тільки винятковістю нау­ково-технічного передбачення Михайла Кузьмича в контексті бойової тематики. Внесок його ОКБ у космічний напрям знач­ний, а міг би бути ще більшим, коли б йому не заважали, як це сталося з носієм Р-56. Із перших років роботи над бойовими ракетами він розумів, що на їх основі можна створити носії для виведення на орбіту космічних апаратів наукового, військового і, як тоді казали, народногосподарського призначення. На базі ракети Р-12 було створено двоступеневу ракету-носій «Космос», ракети Р-14 - «Інтеркосмос», ракети Р-36 - сімейство носіїв «Циклон». Під керівництвом Янгеля було створено перші дніпропетровські космічні апарати військового і наукового призначення, універсальні орбітальні станції АУОС, метеорологічні супутники та супутники зв'язку, міжнародні наукові станції, місячний блок приземлення.

Але все ж таки М.Янгель вважав головним призначенням свого ОКБ забезпечення обороно­здатності країни. Тому, коли виникла напруженість через терміни створення ракети Р-36, він прийняв рішення передати носій «Інтеркосмос» і супутники спеціального зв'язку в КБ М. Ре­шетньова (м. Красноярськ), а супутник метеорологічної системи - до ВНДІЕМ А.Іосиф'яна. Про передачу військово-морської тематики сказано вище.

Михайло Кузьмич створив потужну ракетобудівну організацію підприємств-суміжників і виробників, які входили до складу багатьох промислових галузей СРСР. Ракети М.Янгеля виготовляли п'ять складальних заводів і сотні підприємств-суміжників. В Україні було створено нові КБ і підприємства, які й донині становлять науково-виробничу основу ракетно-космічної галузі.

Сила будь-якого керівника полягає не тільки і не стільки в тому, що він зробив сам: його сила насамперед у тому, наскільки працездатним він зробив свій колектив, у школі, яку залишив по собі, в умінні цього колективу висувати нових керівників, здатних не просто продовжувати розпочату справу, а й розвивати її, зміцнивши новими ідеями.

Сьогодні, через 40 років після смерті Михайла Кузьмича, можна з упевненістю стверджувати, що колектив ОКБ-586, який з 1966 р. почав називатися КБ «Південне», виявився гідним свого головного конструктора. Естафету блискуче прийняли Володимир Уткін, а згодом - Станіслав Конюхов.

Багатьом відомо, що бойові ракети Р-36М2 (за натовською класифікацією ss-18) не мають аналогів у світі. Проте мало хто знає, що ss-18 занесена до Книги рекордів Гіннесса «як найпотужніша балістична ракета у світі».

І ще один факт.

У 2002 році на запрошення міністра оборони США Рамс­фелда невелика група спеціалістів узяла участь у семінарі, організованому Агентс

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Тимур Желдак

Про кризу виконавців

Якщо БорисФілатич © як називають його деякі опоненти не стане міським головою вдруге, я точно можу сказати, хто в цьому винен. Я не знаю, це «проіскі врагов» чи звичайне нехлюйство, а...
Максим Мірошниченко

Термінатор з Холодного Яру

Якби ми мали якийсь свій Голівуд, то ми б зняли супермегашпіонську драму про ось цього чоловіка. Юрій Горліс-"Горський". Почав служити в українському війську у 1918-го року, долучившись до антигетьман...
Ледь не щодня, читаючи в стрічці новини про ДТП за участю громадського транспорту, я вкотре впевнююся: корупція вбиває! У середньому щодня в автокатастрофах гинуть 16 людей і близько 90 травмуються. Д...
Сумна Дніпровська історія в картинках про абсурдно-цинічну невдячність...Або - "Как причудлива тасуется колода" (с), чи "Самое дорогое на земле - это глупость, потому что за неё дороже всего прих...