App Store Google Play

Україна між "там" і "тут": унікальність постколоніальності

05.01.2011 18:11

Україна таки не Африка. Порівнювати відмінності між українськими регіонами з відмінностями між африканськими племенами можна, знайшовши при цьому дещицю спільного.

Втім, непопулярний нині Фрідріх Енґельс якось відзначив: звичайно, і у щітки для взуття, і у ссавців є щетина; але від того, що цю щітку зарахувати до одної категорії зі ссавцями, у неї не виростуть молочні залози.

Так і в Україні: від того, що гучно оголосити її копією постколоніальних африканських країн, не з'являться племена та племінні об'єднання, які вирізняються не тільки наявністю спадкової племінної "аристократії", відповідними табу, звичаями, місцевими культами (чиї ритуали перемішані з ритуалами різних гілок християнства та ісламу), ба, навіть зі своїми способами загальнообов'язкового татуювання сідниць та/чи облич й з по-особливому підпиляними зубами.

Цю стадію розвитку практично всі українські регіони (про виняток трохи пізніше) проминули ще у позаминулому тисячолітті.

Але от постколоніальний дискурс, те, що зветься Postcolonial Studies (або Post-Colonial Studies) чи навіть Postcolonial and Postimperial Studies, - це, звісно, для аналізу української дійсності ой як придатне. І не ми перші це помітили.

Ще наприкінці ХІХ століття ліберальна й марксистська (Каутський і Бернштейн, а не Ленін-Сталін) політична думка визначила статус України (вкупі - і Східної, і Західної) як "колонії європейського типу".

Класичний взірець - Ірландія. Інші тодішні взірці - Фінляндія (позбавлена до 1905 року самоврядування), Польща (розділена між трьома імперіями), Словаччина.

Ще 1895 року галицький соціал-демократ Юліан Бачинський опублікував книгу "Ukraina Irredenta", в якій на основі аналізу переважно економічного життя обґрунтував потребу створення української соборної держави під гаслом: "Вільна, велика, політично самостійна Україна, одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!".

Тільки політична незалежність, на думку Бачинського, забезпечувала би подальший успішний соціально-економічний і культурний розвиток колонії двох імперій, тому в незалежності України об'єктивно мали бути зацікавлені не самі тільки українці, а й представники всіх етносів, що мешкали на її території.

Розвинув тезу про колонію європейського типу наприкінці 1920-тих Михайло Волобуєв-Артемов, який був не галичанин, а наддніпрянець. І продовжив та доповнив аргументацію, збагачену досвідом Першої світової війни, революції та доби НЕПу.

Мовляв, центральні органи СРСР діють дуже схоже на імперську владу царської Росії - вони намагаються й далі тримати Радянську Україну на рівні колонії. І не тільки в культурному чи політичному планах, а передусім в економічному, змушуючи до невигідного розподілу праці в інтересах центру.

Про колоніальний та постколоніальний статус України з тих часів говорили чимало, але, видається, події ХХ століття вимагають внести певні уточнення до цих тверджень. Як щодо колонії європейського типу, так і щодо належності різних регіонів країни до різного типу несамостійних політичних утворень.

З початку минулого століття, коли в Австро-Угорщині влада мусила піти на запровадження загального виборчого права, Галичина та Буковина перестали бути колоніями; імперія Габсбургів розвивалася на шляху до мультинаціональної федерації.

Але надто прогнила державна конструкція на той час (читай "Бравого вояка Швейка"), щоб реалізувати шанс на оновлення. Та навіть нетривалий період недосконалої, навіть як на ті часи, демократії та піднесення революційної доби був достатнім для того, щоб відбулася справжня національна мобілізація.

А, на додачу до цього, за всієї своєї захланності імперія Габсбургів усе ж була європейською державою, де до ліквідації кріпацтва навіть залежних від поміщиків селян не могли ані продавати, ані програвати у карти.

Тому після 1919 року Галичину можна впевнено називати окупованою територією, - змінювалися тільки окупанти, а ставлення до факту окупації та самосвідомість населення залишалися інваріантними.

І ще одна деталь: власне-галицькою була тільки ідеологія москвофільства в її різних формах (Олександр Галан був у числі тих, хто 1915 року підносив на львівському вокзалі хліб-сіль російському імператорові, а його син Ярослав вірно служив генсеку ВКП(б)...).

Усі інші популярні на Галичині ідеології були створені за активної участі вихідців із Наддніпрянщини та Причорномор'я, а то й прямо насаджені ними (скажімо, "чинний націоналізм").

І всі ці ідеології виходили з необхідності творення УССД, тобто самостійної і соборної України, відводячи Галичині роль "організованої пересічі" (М.Шлемкевич) у боротьбі за таку Україну.

Складніша ситуація з Волинню. Вона спершу була у складі Російської імперії, потім потрапила до Польщі, де стала об'єктом посиленої колонізації (хоча б через осадництво). Але все ж 20 років Волинь побула отією самою колонією європейського типу з користуванням виборчим правом, багатопартійністю, незалежними медіа.

Ясна річ, усе це обмежувалося, українське культурне життя утискалося, але ж хіба можна порівняти масштаби Берези Картузької із воістину неозорим ҐУЛАҐом.

Наслідком колонізаційних зусиль другої Речі Посполитої стала антиколоніальна війна 1943 року (еміграційний лондонський уряд на основі угоди зі Сталіним від 30 липня 1941 року продовжував вважати Волинь складовою Польської держави).

Антиколоніальні ж війни у будь-якій країні супроводжуються тяжкими ексцесами з обох боків.

Така війна за умов окупації третьою стороною - нацистами - та активних дій четвертої сторони в особі спецгруп НКВД - це щось сюрреалістичне, але ж прагнення силою втримати території, де понад 80% іноетнічного населення, яке не хоче жити в цій державі, - це типова колоніальна війна...

Закарпаття ж було колонією угорської частини імперії Габсбургів, потім відносно вільне двадцятиліття у складі Чехословаччини надало йому такий імпульс національного розвитку, який відчутний і понині.

Але Закарпаття та Буковина, на відміну від Галичини, не почувалися у складі СРСР окупованими (хоч і відчували незатишність). На те були причини, адже румунська та угорська влади нищили там усе українське. На цьому вміло зіграла влада радянська.

Наддніпрянщина, Слобожанщина та Таврія - також колоніальні території, але зі своєю істотною специфікою. Територія по обидва боки Дніпра - ліс і лісостеп, зона осілого землеробства щонайменше з часів "скіфів-орачів" та антів, - стала вперше об'єктом колонізаційного перевлаштування у "золоте десятиліття" 1638-48 років, коли магнатерія Речі Посполитої намагалася перетворити українців на "білих рабів".

Далі колонізація, тільки вже російсько-імперська, продовжилася у "вік золотий Єкатерини", коли були ліквідовані Гетьманщина та Запоріжжя, а разом із тим рештки козацьких вольностей (хоч би і для надвірного козацтва) на Правобережжі, і закріпилася у часи Ніколая І, який, зокрема, встановив відсоток малоросів, котрі мали право мешкати в адміністративних центрах.

Тут химерно переплелися риси колонії європейського типу (якою Наддніпрянщина вповні стала тільки на початку ХХ століття) та колонії військово-феодальної імперії (якою були дореформена Росія та Іспанія до початку ХІХ століття). Це наклало істотний відбиток на всі подальші політичні процеси на підросійській Україні.

А от Слобожанщина на своїх початках (у XVII столітті) була українською колонією у майже забутому вже сенсі - заселеною вихідцями з певної країни територією. Проте, зберігаючи тривалий час автономний козацький устрій та тісні зв'язки із Гетьманщиною, слобожанці визнавали владу московського царя.

Скасувала автономію та сама Єкатерина ІІ.

І ще одна деталь: більшість земель Слобожанщини до ХІІІ століття були заселені і належали тим чи тим руським князям, але потім майже знелюдніли після Батиєвої навали.

Причорномор'я, передусім Таврія, має певні спільні риси зі Слобожанщиною. Так само у князівські часи міжріччя Дунаю та Дніпра було частково заселене (друга хвиля заселення пов'язана з добою Великого князівства Литовського, коли, зокрема, маємо першу письмову згадку про Коцюбієве-Гаджибей-Одесу).

Так само степ та річкові долини стали потім об'єктом колонізації - проте подвійної: татарської, а потім турецької, з одного боку, козацько-української - з іншого боку.

Наприкінці XVIII століття результати козацького освоєння Таврії були майже повністю знищені, самі запорожці силоміць переселені на Кубань (або втекли за Дунай), їхнє місце заступили колоністи з Сербії, Німеччини, Болгарії, Греції, але головним чином - із числа українських селян.

Склалася своєрідна гримуча суміш: космополітичні портові міста, латифундії землевласників-неукраїців із наймитами-українцями, поміж ними німецькі хутори, а в повітрі цього творіння військово-феодальної імперії - пам'ять про запорозьку козацьку вольницю й одночасно про "золоту добу Єкатерини".

Саме цей регіон дав життя чи не половині знаних діячів українського визвольного руху першої половини минулого століття - від Винниченка до Донцова. А ще - "дніпропетровському клану", який міцно увійшов в історію СРСР та України.

Крим - це окрема тема; але його колоніальний статус що в Російській імперії, що в СРСР не може викликати заперечень. Після 1944 року це стала колоніальна територія особливого роду, де були силою викорчувані корінні народи.

І, нарешті, ще одна особлива територія, на якій ще до 1917 року формувався прототип "нової історичної спільноти - радянського народу". Це Донбас.

Бурхливий розвиток видобувної та важкої індустрії з кінця ХІХ століття йшов бік-о-бік із менш бурхливим формуванням дуже своєрідної напівурбаністичної культури, де патріархальні, традиційні, "сімейні" відносини перенесені у межі міст та робітничих селищ, а пізніше - міських агломерацій.

Донбас від самого початку був вільним від українських політичних традицій й історичних міфів: він - нововитвір Російської імперії, основна маса населення якого так і не встигла відчути свій колоніальний статус (а те, що об'єктивно він існував, свідчать численні синдикати, утворені промисловцями "юга России" на початку ХХ століття, щоб обстоювали свої регіональні інтереси від тиску з боку Санкт-Петербурга та конкуренції з боку Москви, Уралу та польських й остзейських губерній).

Ба більше: людський матеріал Донбасу ще й за умов Першої світової війни, коли на шахти і на заводи пішов вельми специфічний контингент, зовсім не випадково став у пригоді більшовикам ("большакам", як їх звали; большак - головний чоловік у великій традиційній сім'ї).

А перетворення "нахаловок" на більш-менш сучасні міста у повоєнний час (за збереження здебільшого відсталої індустрії з відповідною соціальною структурою) закріпило радянський характер регіону.

І не забуваймо, що після Другої світової війни на шахти силоміць посилали специфічну публіку. Донбас був рясно вкритий таборами ҐУЛАҐу, де тримали в більшості не "політичних" - на тих чекали віддалені місця.

А в пізні радянські часи у деяких містах Донбасу до третини дорослих чоловіків мали щонайменше приводи до міліції, якщо не відсидки.

От вам і специфічне плем'я зі своїми табу, татуюваннями, ціннісними настановами і жаргоном...

Отож при аналізі українського буття потрібні воістину унікальні теоретичні інструменти, втім, звісно, створені у контексті світової науки. Та це інша тема.

УП



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Тимур Желдак

Про лемінгів

Вони живуть з нами в одному місті, їздять з нами в трамваї і - в більшості - живуть на наші податки.Щоранку вони вишиковуються в черги - символ щасливої радянської молодості - за краплиною ворожої про...
Кривий Ріг найбільше з міст України, котре не є обласним центром. Населення міста - 637 550 мешканців, а бюджет понад 5 мільярдів гривень. Однак у виконавчому комітеті Кривого Рогу немає жодного...
Ігор КУЛІКОВСЬКИЙ

Мир дому твоему

Вчора відкрився 91-й сезон "Дніпропетровського Академічного Театру драми і комедії".Традиційно - "Мир дому твоему".І від тих бійців (та бійчинь)) АТО, добровольців та польових медиків, їх супутників,...
Без малого месяц назад я предупреждал о том, что программа Бюджет Участия под угрозой срыва. Прогноз оправдался - многотысячные вбросы голосов и фальсификации критично исказили результаты голосования,...