App Store Google Play

День знань і момент істини

10.09.2010 10:22

Епоха просвіти, яка тією чи іншою мірою визначала свідомість Європи останніх двісті років, невблаганно добігає кінця. Пам'ятати дату падіння Константинополя й знати, що (a+b)2 = a2 + 2ab + b2, уже геть не обов'язково. Достатньо покопирсатися у Вікіпедії й скористатися калькулятором на мобілці. Чого треба навчати нинішніх дітей, до чого готувати їх у майбутньому дорослому житті, прищеплювати їм суму корисних навичок чи досвід розв'язання проблем - ця дискусія точиться в інтелектуальному світі не перший рік, причому без особливих ознак чиєїсь перемоги: американці вважають одне, японці з китайцями - інше.

Українці з цього приводу, вочевидь, не вважають нічого. Просто нічого. Одна моя знайома ніжного віку (особа не вигадана, а цілком реальна) заявила батькам після того як вони за божевільні гроші пропхнули її на найпрестижніший факультет, буквально таке: «Я не для того народилася на світ, щоби змарнувати кращі роки в бібліотеці». Це не ексцес, не виняток, не гримаса, це мелодія нинішнього життя.

Знання як інструмент дослідження при­чинно-наслідкових зв'язків, як засіб збільшити глибину прогнозу, як спосіб боротьби з хаосом навколишнього світу перестали бути суспільною цінністю. Нічого дивного, всі імперії занепадають однаково, тільки одні колоніальні, точніше постколоніальні, народи знаходять у собі енергію відштовхнутись і стрибнути в сучасну історію (тут ключове слово: від-штовху­ються від чогось, залишаючи його позаду), інші ж до часу комфортно почуваються на уламках.

Але в нинішній українській ситуації потріб­­но підкреслити різницю між занепадом і свідомим розбещенням, яке, своєю чергою, має дві складові. Одна з них: прямий приклад наслідування. Юнак, який хоче бути успішним (а хто з юнаків мріє бути лузером?), бачить наочну демонстрацію не просто непотрібності, а шкідливості знань, умінь, компетенції. Правила задають юристи-недоуки, історики-шар­латани, політологи-си­му­­лянти, менеджери-шахраї. Тоб­­то панівний клас свідомо дає зміні, що підростає, чіткий і зрозумілий сигнал: знання (у власному сенсі цього слова) - це перешкода на шляху до ключів від Porsche Cayenne, вечері в «Егоїсті» та відпочинку на Лазурному узбережжі. І водночас транслює систему цінностей, де вищеозначені символи - єдині можливі критерії життєвих досягнень.

Друга складова - це розворот інституцій освіти, що відбувається впродовж останніх півроку, не менш підступний, але більш свідомий. 11 чи 12 років, тести чи корупційні лазівки, корективи в програмі на догоду сусідній державі - це деталі, які можуть бути частиною стратегії, а можуть бути обставинами чийогось персонального неврозу, мстивості, прагнення будь-що зробити навпаки. І тут я схиляюся до першої версії: це все-таки стратегія. Дії Мін­освіти дають школярам і студентам демонстративний урок неуцтва, претензій, незахищених дисертацій і незасвоєних домашніх завдань. А ще урок того, що не лише знання, а й переконання не мають значення.

Звісно, Дмитро Табачник, на відміну від свого шефа, не плутає Ірландію з Італією, але споріднює їх одне: фантастична, неприхована й нічим, окрім власних комплексів, не вмотивована зневага до укранця як такого (молодого, старого - то вже інша річ, залежить від сфери повноважень). Те, що Табачник викидає з історії Шухевича, а натомість вставляє Ковпака (як, вочевидь, більшого гуманіста), - красномовна деталь, тут вибір цивілізаційний. Проте цивілізації, в яку прагне повернути українську молодь міністр, уже давно не існує - це мумія, фікція, симулякр. І не в тім навіть річ, що вона обертається навколо російського стри­ж­­ня, годі вже про Росію: цивілізація Щербицького, Маланчука й Олеся Гончара мені нічим не миліша за цивілізацію Брє­жнєва, Суслова, Георгія Маркова (хтось із молодих пам'ятає ці імена?), п'ятирічок якості, БАМу, газогону Уренгой - Помари - Ужгород, мордовських таборів та інтервенції до Афганістану... Це все археологія.

Питання стоїть так: має намір Україна модернізуватися чи погодиться перетворитися на Сомалі або Руанду з хабарами, боротьбою кланів, загальним отупінням, зневірою та апатією?

Отто фон Бісмарк в один із моментів німе­цького тріумфу сказав: «Битву при Кьоніґґрец виграли не генерали, а прусський шкільний учитель». Майбутню битву за модернізацію країни, за місце серед «золотого мільярда» на наших очах авансом програє за наших дітей одна людина. Теж не генерал. Лише полковник, та й то несправжній.

Український тиждень



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Максим Мірошниченко

Нащадки слави Січових Стрільців

Дзвонить пан Юрій Фоменко, каже шо поки одні петлюрівці-дезертири сплять або чубляться в інтернеті, інші петлюрівці саджають на Соборній площі ялівець (можжевєльнік) біля пам'ятного хреста воякам...
Максим Мірошниченко

Моя країна

Взагалі знаєте, президент моєї країни - це президент закинутої на заднє подвір'я історії країни, яку хочуть розколоти та розвалити. Значній масі населення якої на це начхати. Суди якої виправдовують р...
Анастасія ГОРЯЧА

До людей, як до худоби

Якось Яніка Мерило стрімила з СВ потяга, здається, Київ-Львів... Вона казала про реформи, які таки відбуваються в нашій країні, демонструючи новеньку плазму у люксовому вагоні. Довелось якось і мені п...
Юрій Фоменко

Земля країни Герр

1970 рік. Наше місто розросталось на лівому березі. Вже вийшло за межі Мануйлівки і розбудовувалось у плавнях і на пісках.  З появою нових будівель виникало питання закладки зелених зон. А для зе...