App Store Google Play

Ринок і ми: чи вилікують Україну стандартні реформи?

06.09.2010 18:07

Приватизація. Це майже (утім, чому "майже"?) магічне слово, яке останні 20 років виступає на шпальтах української преси як синонім ринкових реформ. І похідне від нього, не менш магічне - приватний власник. За масової великої приватизації приходить закордонний інвестор. Сукупність приватних власників (в тому числі й закордонних інвесторів) створює (ще один заряд вербальної магії) вільний ринок. І тільки там, де є вільний ринок, там відбувається істотне економічне зростання, там фактом стає безупинний технологічний прогрес, вихід економіки на передові рубежі...

Стрункі теоретичні побудови, втім, за наших умов закінчуються там, де починається брутальна дійсність. Остання ж не тільки деформує до невпізнанності добрі наміри реформаторів (а особливо - їхні результати), а й постійно підкидає єхидні запитання, на які дуже непросто дати ґрунтовні та системні відповіді. Очевидно, саме тому пропагандисти радикальних ринкових перетворень просто відмахуються від таких запитань, а їхніх авторів обзивають різними малоприємними словами.

У цих словах легко вчути добре знайому стилістику минулих часів (Ленін-Сталін, саме так, тільки гнівні інвективи слугують іншій меті - забезпеченню прискореного руху від державного соціалізму до ліберального капіталізму). Але сакраментальні запитання залишаються без відповідей. А економічна політика майбутньої прогресивної та чесної української влади, яка керуватиметься сьогоднішніми напрацюваннями - приреченою на провал.

Отож не будемо боятися звинувачень у "реакційності" та "некомпетентності", а відтак поставмо перед собою і читачами деякі із цих запитань.

Але передусім зазначимо одну "маленьку" деталь, яка зазвичай випадає з поля зору майже всіх теоретиків ринкових реформ (як вітчизняних, так і зарубіжних): що Україна є не лише посттоталітарною (як Польща, Чехія чи Угорщина), а ще й постколоніальною державою. Причому не "окупованою більшовиками територією" - як Балтія - а саме колоніальною країною (за винятком Галичини та частково Волині) з усіма відповідними вислідами.

Причому колонією з кількасотлітнім стажем: спершу Російської, а потім - Совєтської імперій (із перервами на роки Визвольної революції та на час "українізації"). Ба більше: нацисти в 1941-43 роках також встановили на загарбаній ними території Наддніпрянщини колоніальний режим, і тільки напередодні відступу почали його переглядати, записавши українців до числа "арійських народів", натомість Червона армія, яку досі дехто щиросердо вважає "визволителькою", відновила колоніальний статус УРСР...

Що означав і які наслідки мав цей статус в економічному плані? З одного боку, метрополія, звісно, дбала про нарощування індустрії (передусім ВПК), підготовку кваліфікованої робочої сили, розвиток інфраструктури. З другого боку, націленість народного господарства УРСР на інтереси метрополії, як наслідок, удвічі менша, ній у нормальній національній економіці, частка кінцевого продукту у промисловій продукції, неструктурованість і неповна цілісність самої економічної системи (до речі, та сама проблема, що і в культурі), відсутність прямих зовнішньоекономічних контактів, несамостійні і недостатньо кваліфіковані управлінські кадри, підсвідома чи навіть свідома орієнтація значної частини управлінців на Москву, слабкість національного капіталу і домінування капіталу компрадорського (адже такий капітал у часи перебудови вже виник), відсутність власної фінансової системи тощо.

А тепер - самі запитання.

Чи стане приватизація в постколоніальній державі (будь-якій, не тільки в Україні) чимось іншим, ніж переходом найбільш ласих шматків (або ж інвестиційно привабливих об'єктів) чи то безпосередньо до рук великого капіталу колишньої метрополії, чи то до сфери контролю компрадорського капіталу, чи (в кращому разі) до рук авантюрних транснаціональних груп, бо ж статечні ТНК воліють працювати у державах з уже більш-менш впорядкованим ринком?

Який іноземний інвестор прийде в першу чергу до постколоніальної країни, щоб скористатися напрацьованими контактами і за заниженими цінами здобути у власність її стратегічні об'єкти?

Хто об'єктивно (кадри, гроші, зв'язки) одержить беззаперечну перевагу на вільному ринку, з якого самоусувається держава?

Чи стане благом для нової незалежної держави прихід іноземного інвестора, налаштованого на продовження колоніального визиску?

З якого дива великий бізнес колишньої метрополії проводитиме технологічне переозброєння підприємств на території недавньої колонії, навіть якщо це буде йому вигідно, - але ж психологічні настанови диктують ставлення до "тубільців" зовсім не як до повноцінних партнерів?

Невже приватний власник - це апріорі ефективний власник, за всіх умов й обставин, навіть тоді, коли він орієнтований на "гарячі" гроші, на те, щоб хапонути за будь-яку ціну й утекти?

Список подібних запитань можна продовжити, але достатньо, мабуть, й уже мовленого. Тож логічно постає своєрідне запитання-підсумок: невже там, де немає цілісної ("нормальної", структурованої) національної економіки, стандартні реформаторські дії матимуть так само стандартні наслідки?

А якщо до всього цього додати ще й специфіку панівного в сьогоднішній Росії "чекістського капіталізму", де великий бізнес зрісся з дуже своєрідною державною елітою, яка прагне не лише фінансових прибутків, а й зовнішньої експансії, відновлення ролі великої держави, насадження своїх маріонеток не тільки на постсовєтському просторі, а й по всій Європі, то зазначений комплекс проблем для України стане ще більш непростим.

Водночас слід зауважити, що у сучасному світі існує чимало типів ринку, власності (в тому числі й приватної) та власників. У країнах Африки наразі також панують ринкові стосунки, здається, зараз ніхто там, крім Зімбабве, соціалізм там не будує, але чи у всіх цих країнах існує розвинена ринкова економіка, де домінує ефективний тип власника? Риторичне запитання.

Тим більше, що ефективність навіть великої індустрії навряд чи можна звести до безпосередньо грошового виміру. Скажімо, у Болівії свого часу фінансово вкрай неефективні державні мідні копальні були приватизовані. І справді: там працювало велике число індіанців, які постійно страйкували, домагалися підвищення зарплати, тож держава друкувала "порожні" гроші, у країні була висока інфляція. Копальні приватизували, число працівників там скоротилося у кілька разів, вони стали економічно ефективними, інфляція в країні увійшла у прийнятні межі. Але невдовзі звільнені працівники почали вирощувати наркотики (бо ж інших способів одержати нормальний заробіток не було), відтак додали головного болю як своїй державі, так і самим США. А щодо загальної макроекономічної ситуації опісля тамтешніх реформ, то знаний американський економіст Джефрі Сакс, який поклав чимало років на їхнє проведення, змушений був визнати: "Болівія із злиденної країни з високою інфляцією перетворилася на злиденну країну з низькою інфляцією".

Ба більше: не так давно ці копальні знову були націоналізовані урядом Еве Моралеса, який прийшов до влади за підтримки як комуністів, так і наркобаронів. Ось такий дивовижний "єдиний фронт" склався у державі, де стандартно проведені економічні реформи дали нестандартний результат. А Болівія ж не є постколоніальною державою, і з нею поруч не розташована колишня метрополія, яка проводить політику експансії та домінування...

Один тільки приклад - а він наочно показує, що ринкові реформи - річ дуже непроста і вимагають не вузько тактичного, а стратегічного бачення питань з урахуванням не тільки суто економічної складової, а й загальнокультурних та геополітичних чинників. Утім, в українському випадку майже все найгірше вже сталося: чекістський бізнес метрополії у нас як удома, компрадорський капітал у силі, національний капітал як системотворче начало не склався. То що ж нам робити з магічними формулами ринкових реформ, панове?

УТ

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Максим Мірошниченко

Побачити все на власні очі

21-го листопада я дуже відносно цікавився студентським Майданом. До 30 листопада. І не підтримував дії радикальних груп на Грушевського. Поки сам не вирішив побачити усе на власні очі.Зараз я не підтр...
Ярема ГАЛАЙДА

Уроки Пунічних воєн

Друга Пунічна війна. Ганібал розбив римлян при Требії та Тразименському озері. У цих битвах він вирізав майже 60 000(!!!) римлян та їхніх союзників.А потім нова перемога канфагенян: Канни! За 6 (!!!)...
Тимур Желдак

Про кризу виконавців

Якщо БорисФілатич © як називають його деякі опоненти не стане міським головою вдруге, я точно можу сказати, хто в цьому винен. Я не знаю, це «проіскі врагов» чи звичайне нехлюйство, а...
Максим Мірошниченко

Термінатор з Холодного Яру

Якби ми мали якийсь свій Голівуд, то ми б зняли супермегашпіонську драму про ось цього чоловіка. Юрій Горліс-"Горський". Почав служити в українському війську у 1918-го року, долучившись до антигетьман...