App Store Google Play

Ще раз про Донбас, казус Андруховича і дійсність

09.08.2010 13:36

Що ж, Юрій Андрухович може собою пишатися - він знову неабияк збурив інтелектуальне середовище.

Колись, ще за часів діалектичного та історичного матеріалізму, публіку ставили на вуха ескапади поетичної групи "Бу-Ба-Бу"; потім були "Рекреації" (на думку ряду читачів, брудний наклеп на творчу інтелігенцію), "Московіада" (на думку іншої групи читачів, брутальний наклеп на братню Росію), "Перверзія" (наклеп на все на світі), "Дванадцять обручів" (наклеп на великого Богдана-Ігоря Антонича) тощо.

Але зараз пан Юрій перевершив сам себе. Він, на думку читацької громади, поєднав у своїх твердженнях наклеп на весь український народ, інтелігентські неврастенію та безпорадність, особисту нікчемність і політичну зраду.

От такий гарний букет, таке високе визнання.

А справа вся в тому, що Андрухович нещодавно дозволив собі в інтерв'ю інформагенції УНІАН сказати приблизно таке: у разі, якщо в Україні знову переможуть, умовно кажучи, помаранчеві політичні сили, то треба буде дати можливість Кримові й Донбасу відокремитися.

Бо ці регіони - то не Україна, й заселені вони людом (в основній, переважній масі), який не має нічого ментально спільного з Україною.

З такими гирями на ногах, як Донбас та Крим, Україна ніколи не стане європейською державою, натомість без Донбасу ми давно вже були б у Євросоюзі.

Численних критиків ідейної позиції Андруховича (якщо абстрагуватися від прокльонів і хамських випадків на адресу письменника, бо тут чогось уся рать інтелектуалів солідарна у їхньому використанні, незалежно від своїх поглядів) можна з певною мірою умовності згрупувати у чотири табори.

Представники першого з них дуже щиро і дещо слізливо ведуть мову про те, що Донбас - край український, там живуть переважно етнічні українці, і тому слід палко обійнятися з ними, а не відділяти їх. Соборність України вибороли наші батьки та діди, ми нікому не віддамо наші надбання!

Одне слово, романтика. Колись комсомольська, тепер етнографічна.

Другий табір сходиться на думці, що відділяти таки треба, тільки не Донбас, а Галичину: вона ж бо не православна, а якщо хтось і православний там, то неодмінно розкольник, й українською мовою розмовляють галичани (а на додачу ще й польську знають, а нерідко - і німецьку), гроші рахують, в Європу їздять постійно... Ні, це не наші люди!

Теж перелицьовані комсомольські настанови, але дещо іншого штибу.

Третій табір має значно серйозніші настанови та ідеї. Для нього збереження територіальної цілісності держави - це аксіома відповідальної вітчизняної політики. А от курс на українізацію країни - зовсім не догма.

Якщо за два десятиліття не вдалося зробити Донбас більш українським у сенсі культурно-мовному, то, може, час відкинути старі галицькі догми про "українську Україну", при цьому, ясна річ, не вважаючи чимось більш ефективним і принцип "Усьо будєт Донбас"?

Виходячи з цього потрібно шукати спільні ідеї, ментальні настанови, соціокультурні цінності, які є спільними для всіх регіонів, уникаючи водночас крайнощів, притаманних Сходу і Заходу країни.

Іншими словами, якщо з Донбасом піти на компроміс, то зберегти єдність України вдасться, щоправда, не на етнокультурній основі, а на принципах громадянського суспільства та спільних економічних інтересів.

А Андрухович хай собі й далі тиняється віденськими кнайпами...

Представники ж четвертого ідейного табору вважають, що в жодному разі не можна йти на відокремлення регіонів (бо варто зірвати гальмівний кран, а далі процес розпаду покотиться сам), і не можна відкидати принцип курсу на етнокультурну гомогенність країни, проте реалізувати його потрібно не за допомогою розповідей про трипільські горщики і славетні козацькі часи, а з використанням усього арсеналу засобів модерної культури, включно із пропагандистськими комплексами.

Разом із цим спецслужби мають нейтралізувати проросійську "п'яту колону" (як це було зроблено у Криму в середині 1990-тих), а технократичним колам Сходу і Півдня повинна бути запропонована реалістична перспектива стрімкого індустріального розвитку України на основі сучасних технологій.

Іншими словами, війну за Донбас і Крим має виграти не "українське серце" (а переважно саме до "серця" і звучали апеляції впродовж 20 років, й Андрухович - це типове "серце"), а раціональне начало, "українська голова".

От тільки запитання: а де цю "голову" взяти і як її привести до влади?

Принагідно: щонайменше нісенітницею виглядає вживане у дискусії поняття "галицька ідеологія". Насправді питомо галицька ідеологія, популярна свого часу в регіоні, - це москвофільство (міф золотоверхої Москви, столиці Святої Русі). Ця ідеологія сконала не без активної допомоги російсько/совєтських окупаційних військ у 1914-15 та 1939-41 роках.

А те, що з подачі Табачника зветься "галицькою ідеологією", насправді загальноукраїнська ідеологія, витворена - за винятками кількох персонажів - українцями Наддніпрянщини та Півдня (включно, до речі, із цілою низкою донбасівців...).

Попри разючі відмінності у позиціях критиків ідей, висловлених Юрієм Андруховичем, є у них і дещо спільне. А саме: всі вони ігнорують реальний зміст того головного, що було сказане письменником.

Звернімося ж до тексту інтерв'ю  (звичайно ж, цитата велика, але треба мати уявлення, про що насправді йдеться).

"Якщо ще колись станеться таке чудо, що в Україні знову переможуть, умовно кажучи, помаранчеві, то треба буде дати можливість Кримові й Донбасу відокремитися...

Політично це частина російської нації. Я не хочу сказати, що всі поголовно там такі, але тій українській меншині, яка там є, простіше запропонувати еміграцію сюди, бо вони й так там загнані в кут, постійно переслідувані, не можуть реалізувати жодного проекту...

Тобто там апріорі агресивно заблокований будь-який український рух. Він заблокований не внаслідок якихось репресій, а тому що справді цього не хоче тамтешнє населення. Воно чуже Україні. Україна йому чужа й нецікава, щонайменше байдужа.

Написи в маршрутках на зразок "Нету денег - плати гривной" зайве свідчать, що там концентрація ментального несприйняття всього, що пов'язане з українською незалежністю...

Узагалі є відчуття, що найкомпроміснішою постаттю в історії незалежності був Ющенко... Бо він східняк, без радикалізму, насправді людина радянська, але водночас не чужа українськості, за природою україномовний.

Та в результаті політичної боротьби з нього зробили націоналістичного монстра, а для донецьких він узагалі став якимось фашистом, нациком. Тобто навіть настільки компромісний, об'єднавчий варіант не спрацював...

Та тут кого не візьми, якщо він провадитиме українську політику, буде перетворений російською пропагандою на фашиста".

Ось такими є насправді висловлені письменником ідеї. Як бачимо, йдеться про відчутно інші речі, ніж ті, що ставляться йому на карб.

І як не крути, але попри певну розмашистість стилю і ледь не від народження притаманне цьому письменнику прагнення до інтелектуальної провокації, в головному Андрухович має рацію, його діагноз вірний.

Донбас у своєму нинішньому стані - це навряд чи Україна у порівнянні не з Галичиною - із Дніпропетровщиною чи Харківщиною. Донбасу нецікава (я веду мову про панівну тенденцію, а не про всіх жителів регіону) не лише Україна, йому нецікаві Європа й Америка. Для Донбасу навіть помірковане українство є синонімом націоналізму, а відтак - нацизму.

І головне - якщо на виборах через п'ять чи десять років переможуть проукраїнські політичні сили, то до того часу Донбас та Крим справді перетворяться на відрізані клапті, бо політика нинішньої влади до того часу донищить все українське там (і не тільки там), а масована російська пропаганда довершить справу.

І взагалі невідомо, на що перетвориться вся країна, якщо дозволити крутим донецьким хлопцям господарювати в ній бодай одну п'ятирічку...

Проте водночас варто зазначити і принципові помилки, що містяться, як на мене, в цьому інтерв'ю. Насправді у Донбасі домінує не російська культура і російська ідентичність, як вважає Андрухович, а совєтська вперемішку з місцевою.

Там відсутня національна ідентичність як така, бо остання формується за ґрунті спільноти вільних (чи таких, що прагнуть бути вільними) громадян.

Відтак, до речі, є великі сумніви у безхмарних стратегічних перспективах російської нації, але це інша тема.

Тут же зазначимо, що "совок" - це не нація. Це те, що Лев Гумільов у своїй концепції етногенезу позначив у низці інших етнічних систем як "химеру" (в оригіналі - етнічна форма і продукт контакту несумісних, некомпліментарних етносів, що належать до різних суперетнічних систем). У середовищі етнічної химери розцвітають різнорідні антисистемні ідеології, які унеможливлюють нормальний розвиток самої цієї етнічної формації та загрожують існуванню сусідніх етносів.

Я б до цього додав, що химера ХХ століття може бути продуктом контакту цілком компліментарних етносів, але побудованим на основі антисистемних, деструктивних ідеологем).

А з цього випливає, що проблема не у тому, що зусилля до культурно-освітньої українізації Сходу та Криму докладалися малі, а в тому, що їх докладали вкрай неправильно.

До речі: у слові "химера" тут немає нічого оціночного та образливого, це просто поняття теорії етногенезу. Хоча хтось неодмінно образиться і почне називати етнічною химерою галичан. Що ж, це буде щиро по-українському: як не з'їм, то хоч понадкушую отих Андруховичів...

Ну, а написи в донецьких маршрутках a la "Нету денег - плати гривной" не є виявами українофобії. Це такий місцевий гумор. Бо й справді досить згадати пригоди гривні за останнє десятиліття, як засумніваєшся у її повноцінності як платіжного засобу.

Але хіба як противага гривні на підсвідомому рівні сприймаються сучасні російські рублі? Ні, ще ті, "справжні", совєтські, з Леніним, це вони - ті "дєньгі", за часів яких Донбас жив значно впевненіше, ніж сьогодні, яких у кишенях тепер немає і до часів яких неосовєтська спільнота щиросердо прагне повернутися, - а це прагнення вміло під вибори розбурхують та використовують московські й місцеві політики.

Отож що маємо у "сухому підсумку" з "мокрими печатками"?

Перше - що здійснювані донині різноманітні спроби інтегрування Донбасу (про Крим з його кримськотатарським чинником - мова окрема) в загальноукраїнський політичний і культурний простір є неефективними та небезпечними для всієї країни.

Друге - що така інтеграція в принципі можлива, але вести її слід по-іншому, і головне - в жодному разі не заграючи із "совком", а проводячи ще більш послідовну та глибинну десовєтизацію, ніж свого часу у Німеччині проводили денацифікацію.

Третє - що нині часу на позитивні розв'язування проблем обмаль; за п'ять років з високою мірою ймовірності, а за десять - майже гарантовано доведеться проводити територіальну ампутацію. Якщо, звісно, решта України не звикне до того часу грати роль "нації сержантів" (Василь Стус) при неосовєтських господарях своєї долі.

Українська правда

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Що звертає увагу в розмові про Тотальний опір, партизанський рух, малу війну тощо?Це те, що співрозмовники одразу починають говорити про тактику, способи мінування, вогневу підготовку і обходять сторо...
Остап Ібрагімович зі своїм ремонтом провалу нервово курить в сторонці порівняно з розмахом Бориса Альберкутовича.«Стратегічні об‘єкти» в центрі Дніпра - купа шлаку та шматок здертого...
#безвіз...пройшов повз мене. Ну от правда. У мене як не було можливості їздити у Відень на вранішню каву, так безвіз її і не приніс )))#Томос...мені от все рівно, наскільки канонічна УПЦ КП, бо я туди...
Будь-яке суспільство в тій чи іншій формі прагне до найвищої мети - всеосяжного блага. Аби досягти цього блага всередині народів відбувається природна кристалізація окремих каст чи систем, я...