App Store Google Play

Лук’яненко: Не думав, що незалежність України можлива за мого життя

09.08.2010 12:50
Автор Акта про незалежність України та народний депутат чотирьох скликань особливих рекомендацій не потребує.

Ще 1961 року Лук'яненка за «антирадянську пропаганду» засудили до розстрілу - лише за три дні суд змінив покарання на 15 років тюрми та таборів. А вже 1977-го Лук'яненка засудили знову, і звільнили лише за 10 років.

Ще на зорі незалежності Левко Лук'яненко вже був одним зі старійшин визвольного руху, тож сьогодні він - свідок і творець нашої спільної історії. Промовистий факт, без якого не обходиться жодна стаття про Лук'яненка: незалежність України проголосили саме на його день народження (24 серпня).

У альтанці перед власним будинком під Києвом, який подружжя Лук'яненків продовжує добудовувати, 82-річний політик і дисидент розповів «Главреду» про те, що змусило його ризикнути життям і свободою в радянський час, в чому полягає головна загроза для Віктора Януковича, і чим за останнього краща Юлія Тимошенко.

Левку Григоровичу, нещодавно минуло 20 років прийняття Декларації про державний суверенітет України, а незабаром буде 19 років Акта про Незалежність. Ви долучились до обох цих документів - то чи відчуваєте Ви себе бронзовим пам'ятником?

Я - тільки співавтор Декларації про суверенітет. Я вважаю, що співавторами Декларації є триста п'ятдесят п'ять депутатів - усі, хто 16 липня 1990 року  проголосував за неї.

Хтось писав, хтось не писав, а так вносив якісь пропозиції, багато дискутували й сперечалися, потім редагували текст - тож нас триста п'ятдесят п'ять. А хто не голосував - той навряд чи може бути співавтором, бо ж його воля була спрямована проти незалежності України.

Що стосується Акта проголошення незалежності України, то там я автор, скажімо так. Цей документ виник так. 23 серпня 1991 року демократи вперше зібралися на збори в стінах Верховної Ради. Московські реваншисти програли (йдеться про поразку ДКНС - Авт.). Українські комуністи були причетні до заколоту, тому почувалися винними й розгубленими.

В цих умовах члени Народної ради (некомуністична частина Верховної Ради УРСР 1991 року - Авт.) пропонували скористатися можливістю й провести через парламент добрі патріотичні законопроекти.

Я встав і сказав, що треба розв'язати найголовніше національне питання - проголосити Україну незалежною державою, бо зараз саме той історично сприятливий момент, який пропустити було б великим гріхом. Всі зрозуміли, що це була історично влучна пропозиція, й погодилися.

Тоді, здається, Дмитро Павличко каже: нехай краще Левко напише документ про це. Я сказав: добре, гаразд. Це було десь пів на одинадцяту ранку. Народна рада дала час до 12-ї години.

Я встав і сказав: на дванадцяту годину прийду сюди з проектом. Піднявся і до Сандуляка (Леонтій Сандуляк, 1991 року депутат Верховної Ради СРСР - Авт.) кажу: ходімо, удвох посидимо.

Ми пішли в ліве крило від вулиці Грушевського. Я запропонував писати якнайкоротший текст, щоб уникнути дискусій і ухвалити документ в той же день. Сандуляк погодився. Я дістав зошита і почав писати. Ми радилися з Сандуляком. У мене й зараз є той зошит.  

О 12 годині ми прийшли до Народної ради, я виклав ідею найкоротшого документу і зачитав проект Акта проголошення незалежності України. Народна рада внесла поправки.

«Повернутися до духовних витоків важко»

Таке філософське питання: чому за нашу державність постійно доводиться боротися?

Гм. Ви за освітою хто?

Журналіст і економіст.

Немає історика серед вас. Якби хтось із вас був істориком, то все було би дуже легко пояснити.

Справа в тому, що українська нація була триста сорок років під московською окупацією. Реально царська Росія почала впливати десь від 1709 року. 1713, 1718 рр. Петро І наказав угро-фінно-татарських московитів вважати слов'янами і Московське царство називати Руссю.  

Так ось, відтоді українці були позбавлені можливості вивчати свою історію. А Катерина ІІ створила спеціальну вчену комісію, яка зібрала з монастирів і церков літописи й старовинні книги, все це вивезли з України, й так «відредагували» історію, що з української культури та освіченості зробили московщині цивілізований підмурок.

Пане Левко, ми хоч і не історики, але цю історію знаємо, і більшість наших  читачів, напевне, теж знають. Але річ не в діагнозі, а в тому, чи є рецепт!

Рецепт є. Проте без діагнозу його не напишеш.

Ми знаємо з Макіавеллі, що жоден народ не згинув від меча, але дуже багато згинуло від асиміляції. І те, що ми сьогодні маємо - це результат сімдесятилітньої диктатури Комуністичної партії та ще наслідок попереднього періоду царського лінгвоциду й етноциду українців.

Комуністична партія не задовольнялась русифікацією та нищенням нашої культури, і 70 років коїла геноцид, тобто фізично винищувала українців.

Існує генотип нації, те, що закладено найглибше в психіці народу, в його мозку. Генотип наш - це селянська індивідуалістична психологія. Саме цей генотип не давав нам зникнути, незважаючи на асиміляторські зусилля різних окупацій.

А втім, що ми тепер бачимо? Ми бачимо, що багато українців утратили любов до рідного краю, до рідної землі, їх русифікували. Виявляється, повернутися до духовних витоків важко, і на це треба багато часу.

Я згадую єврейську історію, коли Мойсей сорок років водив по пустелі ізраїльтян, яких вивів з єгипетської неволі, доки не вимерли раби, які звикли до рабства. Ось я й гадаю, а чи нам не сорок років доведеться так само блудити по пустелі ідеологічної розгубленості та неконсолідованості?

Знаєте, а я особисто ніколи в цю легенду про Мойсея та пустелю не вірив. Бо в реальному житті першими ремствувати почали би ті, які ніколи не були в рабстві. Бо вони від своїх батьків, які в рабстві були, постійно чули би, що в рабстві годували щодня,  а в пустелі їсти нічого. Оце нове покоління першим кричало б «хочемо в рабство» - і чи не бачите ви такої тенденції й у нашій сучасності?

Ні, вільна людина не хоче рабства, бо вона високо цінує свою особисту свободу, право особистого вибору. Потяг частини українців старшого віку в минуле, до колишнього комуністичного «раю», зумовлений незнанням української історії та неспроможністю зрозуміти сучасне суспільство.

Спосіб розв'язати цю проблему дуже простий: старшим забезпечити пристойну старість, а молодшим дати історію нації. На жаль, держава цього двадцять років не робила. Засоби масової інформації попалися в руки заробітчан. Телевізія зокрема - можливо, це не вас стосується...

Що робить двадцять років телевізія? Вона заробляє на кінофільмах, які закупили в Америці. Купує за дев'яносто доларів якийсь бойовик і крутить. Немає у нас систематичного, послідовного висвітлення боротьби української нації проти окупантів, немає на екрані культури нашої, немає музики, немає мистецтва.

У Віктора Ющенка був шанс, але він ним не скористався. Як же ви пропонуєте тепер усе це зрушити?

Дивіться, в чому основа мого оптимізму. Всі ці триста років періоду окупації наше українське тіло не могло формувати українську інтелігенцію. Не могло, бо Гоголь пішов у російську літературу, Квітка-Основ'яненко не пішов, але він пройшов цикл русифікації - потім свідомість повертає його в українську літературу, але на шляху русифікації він утратив аромат української мови. Така мова перетворюється на асфальтову, журналістичну, просту, правильну, але не смачну і не запашну...

Ви обіцяли сказати про підстави для вашого оптимізму.

Так. Ці підстави в тому, що в останні двадцять років саме українське тіло формує українську інтелігенцію. І немає заборонених книжок, немає заборонених авторів, немає заборонених творів, отже, почалося відродження національної історії.

Другий факт: уперше з'явилися умови для діалогу інтелігенції з народом. А народу більшість, народу мільйони. Комбінаторів і заробітчан у телевізії - це крапелька у величезному українському морі. Так ось, оце величезне море потихесеньку починає пробуджуватися. Тут діє генотип із найглибшої глибини нашої психології.

Він нездоланний, він перемагав завжди в минулому і переможе тепер, хоч далебі на шляху до національної величі складає жертви.

А в чому ви бачите симптоми такого пробудження? Принаймні останні кілька місяців ніяк про нього не свідчать.  

Де ви були оці останні місяці, про які ви кажете?

В Києві.

Шкода.

Ви маєте на увазі, що такі прояви є в провінції?

Так, звичайно.

Для нас питання стояло так: ми боремося до смерті

Кілька запитань особистісно-історичного характеру. Ви пам'ятаєте момент, коли ви зрозуміли, що Україна дійсно неминуче отримає незалежність?

Ви знаєте, я краще зафіксував точку, коли я вирішив, що буду боротися за самостійність.

І коли це було?

Це було, коли мені було двадцять років.

Що на вас уплинуло в такому юному віці?

Два моменти: «Овод» Войнич, і поеми Кіндрата Рилєєва «Наливайко» і «Войнаровський». Після того я собі поклявся перед небом, що я піду цим шляхом. Нікому не казав цього десятиліттями.

Що ж до того, коли я зрозумів, що Україна обов'язково стане незалежною... Мабуть, це було вже пізніше, коли я прочитав чотиритомну історію дипломатії, «Феноменологію духу» Гегеля, і ще кілька книжок, які на мене вплинули.

Словом, я прочитав трохи історії, й зрозумів тоді, що все йде абсолютно нормально. Немає в історії жодної імперії, яка би жила вічно. І Російська імперія згине, і Україна стане незалежною державою.

Сформулював я це на папері тоді, коли вперше мав можливість писати і зберігати написане - вже в Сибіру на засланні. Це була велика стаття «Що далі?», в якій я проаналізував причини: чому розвалиться Російська імперія і чому це неминуче, чому Чехословаччина розпадеться, чому Югославія розпадеться. Там обґрунтовано все це.

А в засланні, у в'язниці ви думали, що це може статися за вашого життя?

Абсолютно ні.

Коли почалася перебудова, спочатку також в'язні не були впевнені в тому, що власті не повернуть назад до диктатури. Бо ж певні спроби перебудови й Косигін намагався робити, і Хрущов, але партапарат усе-таки брав верх.

І чекісти, які нас тримали за гратами свого часу, також при зустрічах говорили, мовляв, нічого-нічого, там на вас досьє складається, ви ще повернетеся за грати.

І навіть коли сталося ГКЧП, ще нічого ясно не було. Але коли я побачив, як у Янаєва трусяться руки, я зрозумів, що вони програють. От якби вони не почали дискутувати, а почали повідомленням, що розстріляно вже двісті чоловік у Москві та триста в Києві - тоді б вони перемогли. Ненадовго, на рік-два, проте могли перемогти.

В душах радянських людей страх був величезний, глибинний, і коли б реваншисти приголомшили суспільство масовими репресіями й розстрілами, вони мали б тактичну перевагу, яка дала б їм тимчасову перемогу.

А ви розуміли в 1991 році, коли було проголошено незалежність, що вона насправді більшою мірою «сталася», ніж «відбулася»? Маю на увазі, що вона була отримана великою мірою завдяки в тому числі й партноменклатурі, яка не переймалася національною ідеєю?

Я тоді події так не сприймав, тому що я постійно був у середовищі борців за волю України. Для нас питання стояло так: ми боремося до смерті за самостійну Україну.

Ми тільки з цієї точки зору розглядали взагалі всі процеси в СРСР і довкола нього, задовго до 1991 року. І, до речі, обставини складалися все краще й краще для нас.

Наприклад, коли в шістдесятих роках Радянський Союз посварився з Китаєм - навіть були збройні сутички на Даманському острові - це привело московське керівництво до думки, що не можна воювати на два фронти: і з країнами НАТО на заході, і з Китаєм на сході. А це було причиною того, що СРСР пішов на Гельсинську угоду.

По-друге, я спостерігав за розвитком економіки. В 1978 році мене засудили. Тоді ж відбувся пленум ЦК КПРС, спеціально присвячений розвитку економіки. Невдовзі з'ясувалося, що він не знайшов способів зупинити темпи спаду внутрішнього валового продукту.

Я цікавився роботою Новосибірського відділу академії наук, де глибоко аналізували економіку. І я бачив, як вони шукають виходу, з економічної кризи, яка все поглиблювалася, й не знаходять. Не знаходять у межах централізованої державної економіки. Я зрозумів: комуністи не виведуть економіку з кризи, бо неспроможні перейти від примусових до економічних методів керівництва нею, а це показувало, що ситуація змінюється на нашу користь.

А знаєте, що скаже дехто з читачів? Вони скажуть, що поки радянська економіка загнивала, такі вороги народу, як Левко Лук'яненко, з цього тішилися, тоді вони вороги народу. А по-друге, вони скажуть - а хіба після розпаду СРСР економіка стала кращою?

Не забувайте, що радянська економіка була побудована на неекономічних способах керівництва економікою. І тому зі своїх городів селяни продавали на базарах картоплю, цибулю, моркву й таке інше більше, ніж уся колгоспна система. І це - найкращий доказ нераціональності.

Але при тому ті самі селяни навіть не мали кирзових чобіт. Вони мали хіба що гумові чоботи, і на буряках працювали в них - а це ревматизм, це хвороби, це муки страшенні.

Тепер що стосується промисловості. Прихильникам Радянського Союзу варто нагадати слова, які приписують Леніну: врешті-решт перемагає той суспільний лад, який забезпечує вищу продуктивність праці. А СРСР не підвищував продуктивність праці...

І саме тому не можна було купити килим, бо треба було стояти півтора року в черзі, не можна було купити «Жигулі». Той, хто каже, що тоді було добре, нехай згадає, що не було цукру, не було банок скляних, а за покришками, якщо скляну банку десь знайшов, їздили в Москву!

Ось таке було життя. А м'ясо і масло тільки діставали, а не купували. Бо купити - це піти в магазин і купити, а в магазині його не було. Його було вдосталь тільки на дерев'яних агітаційних щитах.

То зараз таки краще?

Зараз принаймні усе є: чоботи, одяг, взуття, харчі. Зараз усе є.

Далі буде

ГЛАВРЕД

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Ярема ГАЛАЙДА

Нецікава правда війни

Знову завівся з хлопцями про «правду війни». Ну, в сенсі чи треба показувати в кіно цю саму правду.Треба!Але, якщо всю її показувати в кіно, то це буде фігня, повна заунивності і нудьги.Ну...
Для соціальних виплат від держави необхідно відкрити рахунок в національному Ощадбанку. Цікаво, як обличчя держави проявляється у фінансових установах.Заходжу у відділення банку в центрі Дніпра. Довго...
Максим Мірошниченко

Зрозумілість

Можливо, єдиний мотив, який може мобілізувати широкі кола виборців, який буде сприйматися як прогресивний та новий. Не легалайз, не легалізація проституції, гендерна політика і т.д.Поясню. У 2015-16 р...
У нас небезпідставно прийнято вважати, що українська влада використовує ситуацію з війною у внутрішніх політичних іграх, в тому числі і в узурпацію.Гомо політикус в усі часи було важко втриматися від...