App Store Google Play

Лук’яненко: Не думав, що незалежність України можлива за мого життя

09.08.2010 12:50
Автор Акта про незалежність України та народний депутат чотирьох скликань особливих рекомендацій не потребує.

Ще 1961 року Лук'яненка за «антирадянську пропаганду» засудили до розстрілу - лише за три дні суд змінив покарання на 15 років тюрми та таборів. А вже 1977-го Лук'яненка засудили знову, і звільнили лише за 10 років.

Ще на зорі незалежності Левко Лук'яненко вже був одним зі старійшин визвольного руху, тож сьогодні він - свідок і творець нашої спільної історії. Промовистий факт, без якого не обходиться жодна стаття про Лук'яненка: незалежність України проголосили саме на його день народження (24 серпня).

У альтанці перед власним будинком під Києвом, який подружжя Лук'яненків продовжує добудовувати, 82-річний політик і дисидент розповів «Главреду» про те, що змусило його ризикнути життям і свободою в радянський час, в чому полягає головна загроза для Віктора Януковича, і чим за останнього краща Юлія Тимошенко.

Левку Григоровичу, нещодавно минуло 20 років прийняття Декларації про державний суверенітет України, а незабаром буде 19 років Акта про Незалежність. Ви долучились до обох цих документів - то чи відчуваєте Ви себе бронзовим пам'ятником?

Я - тільки співавтор Декларації про суверенітет. Я вважаю, що співавторами Декларації є триста п'ятдесят п'ять депутатів - усі, хто 16 липня 1990 року  проголосував за неї.

Хтось писав, хтось не писав, а так вносив якісь пропозиції, багато дискутували й сперечалися, потім редагували текст - тож нас триста п'ятдесят п'ять. А хто не голосував - той навряд чи може бути співавтором, бо ж його воля була спрямована проти незалежності України.

Що стосується Акта проголошення незалежності України, то там я автор, скажімо так. Цей документ виник так. 23 серпня 1991 року демократи вперше зібралися на збори в стінах Верховної Ради. Московські реваншисти програли (йдеться про поразку ДКНС - Авт.). Українські комуністи були причетні до заколоту, тому почувалися винними й розгубленими.

В цих умовах члени Народної ради (некомуністична частина Верховної Ради УРСР 1991 року - Авт.) пропонували скористатися можливістю й провести через парламент добрі патріотичні законопроекти.

Я встав і сказав, що треба розв'язати найголовніше національне питання - проголосити Україну незалежною державою, бо зараз саме той історично сприятливий момент, який пропустити було б великим гріхом. Всі зрозуміли, що це була історично влучна пропозиція, й погодилися.

Тоді, здається, Дмитро Павличко каже: нехай краще Левко напише документ про це. Я сказав: добре, гаразд. Це було десь пів на одинадцяту ранку. Народна рада дала час до 12-ї години.

Я встав і сказав: на дванадцяту годину прийду сюди з проектом. Піднявся і до Сандуляка (Леонтій Сандуляк, 1991 року депутат Верховної Ради СРСР - Авт.) кажу: ходімо, удвох посидимо.

Ми пішли в ліве крило від вулиці Грушевського. Я запропонував писати якнайкоротший текст, щоб уникнути дискусій і ухвалити документ в той же день. Сандуляк погодився. Я дістав зошита і почав писати. Ми радилися з Сандуляком. У мене й зараз є той зошит.  

О 12 годині ми прийшли до Народної ради, я виклав ідею найкоротшого документу і зачитав проект Акта проголошення незалежності України. Народна рада внесла поправки.

«Повернутися до духовних витоків важко»

Таке філософське питання: чому за нашу державність постійно доводиться боротися?

Гм. Ви за освітою хто?

Журналіст і економіст.

Немає історика серед вас. Якби хтось із вас був істориком, то все було би дуже легко пояснити.

Справа в тому, що українська нація була триста сорок років під московською окупацією. Реально царська Росія почала впливати десь від 1709 року. 1713, 1718 рр. Петро І наказав угро-фінно-татарських московитів вважати слов'янами і Московське царство називати Руссю.  

Так ось, відтоді українці були позбавлені можливості вивчати свою історію. А Катерина ІІ створила спеціальну вчену комісію, яка зібрала з монастирів і церков літописи й старовинні книги, все це вивезли з України, й так «відредагували» історію, що з української культури та освіченості зробили московщині цивілізований підмурок.

Пане Левко, ми хоч і не історики, але цю історію знаємо, і більшість наших  читачів, напевне, теж знають. Але річ не в діагнозі, а в тому, чи є рецепт!

Рецепт є. Проте без діагнозу його не напишеш.

Ми знаємо з Макіавеллі, що жоден народ не згинув від меча, але дуже багато згинуло від асиміляції. І те, що ми сьогодні маємо - це результат сімдесятилітньої диктатури Комуністичної партії та ще наслідок попереднього періоду царського лінгвоциду й етноциду українців.

Комуністична партія не задовольнялась русифікацією та нищенням нашої культури, і 70 років коїла геноцид, тобто фізично винищувала українців.

Існує генотип нації, те, що закладено найглибше в психіці народу, в його мозку. Генотип наш - це селянська індивідуалістична психологія. Саме цей генотип не давав нам зникнути, незважаючи на асиміляторські зусилля різних окупацій.

А втім, що ми тепер бачимо? Ми бачимо, що багато українців утратили любов до рідного краю, до рідної землі, їх русифікували. Виявляється, повернутися до духовних витоків важко, і на це треба багато часу.

Я згадую єврейську історію, коли Мойсей сорок років водив по пустелі ізраїльтян, яких вивів з єгипетської неволі, доки не вимерли раби, які звикли до рабства. Ось я й гадаю, а чи нам не сорок років доведеться так само блудити по пустелі ідеологічної розгубленості та неконсолідованості?

Знаєте, а я особисто ніколи в цю легенду про Мойсея та пустелю не вірив. Бо в реальному житті першими ремствувати почали би ті, які ніколи не були в рабстві. Бо вони від своїх батьків, які в рабстві були, постійно чули би, що в рабстві годували щодня,  а в пустелі їсти нічого. Оце нове покоління першим кричало б «хочемо в рабство» - і чи не бачите ви такої тенденції й у нашій сучасності?

Ні, вільна людина не хоче рабства, бо вона високо цінує свою особисту свободу, право особистого вибору. Потяг частини українців старшого віку в минуле, до колишнього комуністичного «раю», зумовлений незнанням української історії та неспроможністю зрозуміти сучасне суспільство.

Спосіб розв'язати цю проблему дуже простий: старшим забезпечити пристойну старість, а молодшим дати історію нації. На жаль, держава цього двадцять років не робила. Засоби масової інформації попалися в руки заробітчан. Телевізія зокрема - можливо, це не вас стосується...

Що робить двадцять років телевізія? Вона заробляє на кінофільмах, які закупили в Америці. Купує за дев'яносто доларів якийсь бойовик і крутить. Немає у нас систематичного, послідовного висвітлення боротьби української нації проти окупантів, немає на екрані культури нашої, немає музики, немає мистецтва.

У Віктора Ющенка був шанс, але він ним не скористався. Як же ви пропонуєте тепер усе це зрушити?

Дивіться, в чому основа мого оптимізму. Всі ці триста років періоду окупації наше українське тіло не могло формувати українську інтелігенцію. Не могло, бо Гоголь пішов у російську літературу, Квітка-Основ'яненко не пішов, але він пройшов цикл русифікації - потім свідомість повертає його в українську літературу, але на шляху русифікації він утратив аромат української мови. Така мова перетворюється на асфальтову, журналістичну, просту, правильну, але не смачну і не запашну...

Ви обіцяли сказати про підстави для вашого оптимізму.

Так. Ці підстави в тому, що в останні двадцять років саме українське тіло формує українську інтелігенцію. І немає заборонених книжок, немає заборонених авторів, немає заборонених творів, отже, почалося відродження національної історії.

Другий факт: уперше з'явилися умови для діалогу інтелігенції з народом. А народу більшість, народу мільйони. Комбінаторів і заробітчан у телевізії - це крапелька у величезному українському морі. Так ось, оце величезне море потихесеньку починає пробуджуватися. Тут діє генотип із найглибшої глибини нашої психології.

Він нездоланний, він перемагав завжди в минулому і переможе тепер, хоч далебі на шляху до національної величі складає жертви.

А в чому ви бачите симптоми такого пробудження? Принаймні останні кілька місяців ніяк про нього не свідчать.  

Де ви були оці останні місяці, про які ви кажете?

В Києві.

Шкода.

Ви маєте на увазі, що такі прояви є в провінції?

Так, звичайно.

Для нас питання стояло так: ми боремося до смерті

Кілька запитань особистісно-історичного характеру. Ви пам'ятаєте момент, коли ви зрозуміли, що Україна дійсно неминуче отримає незалежність?

Ви знаєте, я краще зафіксував точку, коли я вирішив, що буду боротися за самостійність.

І коли це було?

Це було, коли мені було двадцять років.

Що на вас уплинуло в такому юному віці?

Два моменти: «Овод» Войнич, і поеми Кіндрата Рилєєва «Наливайко» і «Войнаровський». Після того я собі поклявся перед небом, що я піду цим шляхом. Нікому не казав цього десятиліттями.

Що ж до того, коли я зрозумів, що Україна обов'язково стане незалежною... Мабуть, це було вже пізніше, коли я прочитав чотиритомну історію дипломатії, «Феноменологію духу» Гегеля, і ще кілька книжок, які на мене вплинули.

Словом, я прочитав трохи історії, й зрозумів тоді, що все йде абсолютно нормально. Немає в історії жодної імперії, яка би жила вічно. І Російська імперія згине, і Україна стане незалежною державою.

Сформулював я це на папері тоді, коли вперше мав можливість писати і зберігати написане - вже в Сибіру на засланні. Це була велика стаття «Що далі?», в якій я проаналізував причини: чому розвалиться Російська імперія і чому це неминуче, чому Чехословаччина розпадеться, чому Югославія розпадеться. Там обґрунтовано все це.

А в засланні, у в'язниці ви думали, що це може статися за вашого життя?

Абсолютно ні.

Коли почалася перебудова, спочатку також в'язні не були впевнені в тому, що власті не повернуть назад до диктатури. Бо ж певні спроби перебудови й Косигін намагався робити, і Хрущов, але партапарат усе-таки брав верх.

І чекісти, які нас тримали за гратами свого часу, також при зустрічах говорили, мовляв, нічого-нічого, там на вас досьє складається, ви ще повернетеся за грати.

І навіть коли сталося ГКЧП, ще нічого ясно не було. Але коли я побачив, як у Янаєва трусяться руки, я зрозумів, що вони програють. От якби вони не почали дискутувати, а почали повідомленням, що розстріляно вже двісті чоловік у Москві та триста в Києві - тоді б вони перемогли. Ненадовго, на рік-два, проте могли перемогти.

В душах радянських людей страх був величезний, глибинний, і коли б реваншисти приголомшили суспільство масовими репресіями й розстрілами, вони мали б тактичну перевагу, яка дала б їм тимчасову перемогу.

А ви розуміли в 1991 році, коли було проголошено незалежність, що вона насправді більшою мірою «сталася», ніж «відбулася»? Маю на увазі, що вона була отримана великою мірою завдяки в тому числі й партноменклатурі, яка не переймалася національною ідеєю?

Я тоді події так не сприймав, тому що я постійно був у середовищі борців за волю України. Для нас питання стояло так: ми боремося до смерті за самостійну Україну.

Ми тільки з цієї точки зору розглядали взагалі всі процеси в СРСР і довкола нього, задовго до 1991 року. І, до речі, обставини складалися все краще й краще для нас.

Наприклад, коли в шістдесятих роках Радянський Союз посварився з Китаєм - навіть були збройні сутички на Даманському острові - це привело московське керівництво до думки, що не можна воювати на два фронти: і з країнами НАТО на заході, і з Китаєм на сході. А це було причиною того, що СРСР пішов на Гельсинську угоду.

По-друге, я спостерігав за розвитком економіки. В 1978 році мене засудили. Тоді ж відбувся пленум ЦК КПРС, спеціально присвячений розвитку економіки. Невдовзі з'ясувалося, що він не знайшов способів зупинити темпи спаду внутрішнього валового продукту.

Я цікавився роботою Новосибірського відділу академії наук, де глибоко аналізували економіку. І я бачив, як вони шукають виходу, з економічної кризи, яка все поглиблювалася, й не знаходять. Не знаходять у межах централізованої державної економіки. Я зрозумів: комуністи не виведуть економіку з кризи, бо неспроможні перейти від примусових до економічних методів керівництва нею, а це показувало, що ситуація змінюється на нашу користь.

А знаєте, що скаже дехто з читачів? Вони скажуть, що поки радянська економіка загнивала, такі вороги народу, як Левко Лук'яненко, з цього тішилися, тоді вони вороги народу. А по-друге, вони скажуть - а хіба після розпаду СРСР економіка стала кращою?

Не забувайте, що радянська економіка була побудована на неекономічних способах керівництва економікою. І тому зі своїх городів селяни продавали на базарах картоплю, цибулю, моркву й таке інше більше, ніж уся колгоспна система. І це - найкращий доказ нераціональності.

Але при тому ті самі селяни навіть не мали кирзових чобіт. Вони мали хіба що гумові чоботи, і на буряках працювали в них - а це ревматизм, це хвороби, це муки страшенні.

Тепер що стосується промисловості. Прихильникам Радянського Союзу варто нагадати слова, які приписують Леніну: врешті-решт перемагає той суспільний лад, який забезпечує вищу продуктивність праці. А СРСР не підвищував продуктивність праці...

І саме тому не можна було купити килим, бо треба було стояти півтора року в черзі, не можна було купити «Жигулі». Той, хто каже, що тоді було добре, нехай згадає, що не було цукру, не було банок скляних, а за покришками, якщо скляну банку десь знайшов, їздили в Москву!

Ось таке було життя. А м'ясо і масло тільки діставали, а не купували. Бо купити - це піти в магазин і купити, а в магазині його не було. Його було вдосталь тільки на дерев'яних агітаційних щитах.

То зараз таки краще?

Зараз принаймні усе є: чоботи, одяг, взуття, харчі. Зараз усе є.

Далі буде

ГЛАВРЕД

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

12 вересня Тимура Тумгоєва відправили до Росії. Генеральна прокуратура блискавично зреагувала на запит агресора, навіть незважаючи на рішення Комітету ООН з прав людини про призупинення екстрадиції Ту...
Пару слів про багатостраждалий Дніпровський аеропорт, про скоре мурування-будування якого неодноразово повідомляли по всіх фейсбуках Філатов із Корбаном.Як народний депутат, який просуває питання приє...
Анастасія ГОРЯЧА

Хто такий журналіст?

Із розвитком технологій у сучасному світі стає все важче визначити термін "журналіст". Звичка ділитися у соцмережах своїми спостереженнями стала нормою у побуті багатьох родин. У більш завзятих є наві...
Вчера шестилетний мальчик выпал из окна третьего этажа 147 школы, и лишь спустя сутки эта информация стала публичной.Администрация учебного заведения не сочла нужным заявить в полицию, ограничившись в...