App Store Google Play

Перед розстрілом?

20.07.2010 14:10

З одного боку, саме завдяки цим силам було здійснено два найрадикальніші прориви в новітній історії України - здобуття незалежності та Помаранчеву революцію. З іншого - невдачі і непродумані кроки націонал-демократів дорого обходяться українському суспільству.

Рух вперед  

На початку Народного Руху (тоді ще «руху за перебудову») мали місце дві ідеї, навколо яких відбувалося об'єднання людей, дуже різних за ідеологією. Перша - ідея демократизації в дещо абстрактному плані. Вона не обов'язково означала усунення Комуністичної партії, але передусім полягала у встановленні плюралізму. Друга ідея - суверенітет України, хоча його тоді уявляли по-різному. Коли створювався Рух (весна-осінь 1989 р.), ідея незалежності прямо не висловлювалася. Саме суспільство тоді ще не було готове її сприйняти. В установчих документах Руху підтримано ідею нового союзного договору, як це було спочатку і в Прибалтиці. Але вже з літа 1990 р. було взято курс на незалежність.  

На заході України ситуація за багатьма параметрами нагадувала прибалтійську: високий рівень національної самосвідомості, глибші демократичні традиції, значний вплив релігії. Це, по-перше, обумовлювало динамічніше розширення соціальної бази Руху, у тому числі й підтримку його робітництвом. По-друге, як і в республіках Балтії, тут також виникла можливість залучення населення до масового демократичного руху якраз через висування таких вимог як державність української мови, реабілітація національної символіки, незалежність України. Водночас на сході і півдні України аналогічні спроби наштовхувалися на значні труднощі, більше того, частина населення відвернулася від НРУ.  

Але в Україні так і не створився «Інтерфронт» з російськомовного населення, як це було в Естонії чи Латвії. Рух наголошував на тому, що сприятиме національному відродженню та розвитку усіх меншин, саме тому їхні представники підтримали Рух і ввійшли до складу його керівних органів (зокрема, було створено Раду національностей Руху). Тоді були резолюції і відносно кримських татар, і щодо євреїв, і росіян. У той час як деградуюча комуністична номенклатура хотіла усіх роз'єднати, Рух навпаки - об'єднував. І це стало одним із факторів успіху у мирному досягненні незалежності України і її підтримки цивілізованим світом.  

Зупинка на півдорозі  

Діяльність Руху протягом наступних років показала, що йому так і не вдалося здобути підтримку на півдні та сході країни. Рух мав підтримку лише близько 25% виборців країни. У 1990-1991 роках склався союз між рухівцями та шахтарським рухом на сході країни, і шахтарі зрештою виступили за незалежність України. Однак в подальшому націонал-демократам не вдалося закріпити цей союз. Горбачов, зі свого боку, готував де-факто соціал-демократизацію Компартії. Було створено проект програми, підготували новий союзний договір, який суттєво розширював права республік (під тиском Руху Кравчук у новій ситуації вже відмовлявся і його підписувати). І все було перерване путчем, який відкинув можливість еволюційного шляху трансформації СРСР.  

Іноді прихильники альтернативної історії зазначають: от якби не путч, було б більше часу, вдалося би краще підготуватися до незалежності, мати ширшу підтримку, створити структури громадянського суспільства. Але провал путчу дав Україні такий шанс, яким не можна було і не скористатися. Тим не менше, націонал-комуністи на чолі з Кравчуком вдало розіграли „національну карту". Перехопивши у Руху гасло „незалежної демократичної України", вони змогли зберегти свої позиції. Комуністичної партії формально вже не було, але так звана «партія влади» за складом мало відрізнялася від компартії.  

Справжнім програшем для націонал-демократів було те, що опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата у Президенти України. Рух висунув Чорновола, однак Іван Драч і Михайло Горинь агітували за лідера УРП Левка Лук'яненка. А ще балотувався і Ігор Юхновський. Роздробленість опозиційних сил сприяла перемозі Кравчука вже в першому турі (61,6% голосів), Чорновіл зайняв друге місце (23,3%).  

Отже, українське суспільство було ще не готове до радикального розриву з минулим. Воно згодилося на незалежність Україну, але на Чорновола на чолі нової держави - ні. Більшість не сприймала радикального розриву з минулим та люстрацій. І це був один з основних чинників, чому досягнуті результати було так важко закріпити.  

Після референдуму і виборів 1 грудня перед Рухом постала нова дилема - співпрацювати з Президентом незалежної України (як це зробили лідери УРП і ДемПУ) чи залишитися в опозиції (шлях, обраний Чорноволом). Прихильники Чорновола зрештою отримали перевагу і він взяв курс на перетворення Руху на партію. Проте перед Рухом-партією стояли ті ж питання, що й раніше: не були вирішені проблеми подолання ейфорії, проявів вождизму, бюрократизації структур, активізації роботи в Східній Україні і серед національних меншин. Давалася взнаки гостра міжпартійна конкуренція в націонал-демократичному середовищі.  

Події 1991 року виявилися в певному сенсі незавершеною революцією, тому створення невеликих партій і навіть перетворення самого Руху на партію, можливо, дійсно було передчасними. Адже перетворившись на партію, Рух почав втрачати свій вплив. Якщо у 1990 році Демократичний блок (в основі якого був Рух) завоював одну чверть мандатів, то на виборах 1998 року Рух отримав лише 46 мандатів, з них 32 по партійному списку, набравши 9,4% голосів виборців (з величезним відставанням від КПУ - 24,65%). Не прийнято казати, але Чорновіл, який зіграв величезну роль у здобутті незалежності, прийшовши до керівництва Руху наприкінці 1992 - на початку 1993 року, не зміг стати ефективним організатором. Ми про це зараз не говоримо, згадуємо лише про його заслуги перед Україною, проте саме при ньому Рух почав втрачати позиції. До парламентських виборів 1998 р. Рух перетворився на партію правоцентристського спрямування, остаточно втративши монополію на представлення всіх опозиційних сил у суспільстві і ставши лише однією, хоч і найбільш впливовою, партією демократичної опозиції. Це засвідчило, що Рух потребує модернізації, виходу за межі традиційного ареалу своєї підтримки (захід і центр країни).  

Спробою оновити Рух та розширити його електоральну базу стало проведення групою на чолі з Юрієм Костенком з'їзду на початку 1999 р. та обрання його головою Руху. Але ця спроба виявилася фатальною: результатом став розкол і подальше послаблення партії. У березні 1999 р. за нез'ясованих обставин загинув Чорновіл. Але і ця трагічна подія не змогла повернути обидві частини Руху до єднання. Зрештою, він став силою, що має шанси подолати 3-відсотковий бар'єр лише у складі виборчого блоку.  

НРУ пройшов шлях подібний до ряду інших східноєвропейських антикомуністичних рухів. Як широкий демократичний фронт, він відіграв центральну роль серед опозиційних сил кінця 1980-х - початку 1990-х рр. у здобутті незалежності України. Але, здійснивши цю історичну мету, Рух не зміг усунути комуністичну номенклатуру від влади.   

У помаранчевих кольорах  

Впродовж 90-х виникали різні варіанти політичних союзів. Створили об'єднання «Нова Україна», яке теж теоретично мало би об'єднати демократичні сили. Потім на базі «Нової України» виникла Народно-демократична партія, яка, на жаль, перетворилася на партію влади. Пізніше з'явилося об'єднання «Наша Україна». У 2002 -2004 роках їй вдалося зробити те, чого не зміг здійснити Рух - вийти за межі традиційного націонал-демократичного ареалу підтримки, понести ідею на схід та на південь. Одним із факторів перемоги Ющенка стала успішна мобілізація населення під гаслами, спільними для заходу і сходу країни: боротьба з корупцією, верховенство права, європейські цінності - це те, навколо чого здійснювався процес гуртування. «Наша Україна» могла стати широкою правоцентристською партією європейського типу. На жаль, їй це не вдалося значною мірою з тих самих причин, що і Рухові.  

В усіх посткомуністичних суспільствах широка опозиція режиму після перемоги розпадалася, диференціювалася. Це можна назвати природнім процесом, адже демократи завжди більш роз'єднані ніж посткомуністи, як ідеологічно, так і за інтересами. Серед них завжди багато яскравих персоналій, які між собою конкурують - на те вони й демократи. Так стало із «Солідарністю», так було із «Саюдісом». Не стали винятком і «помаранчеві». Але відмінність у тому, що їм не вдалося завершити антирежимну революцію.  

І справа не тільки у психології взаємного несприйняття лідерів, різниці в стилях і риториці, підходах до економіки, а і в інституційній конкуренції. Країна одразу після виборів 2004 р. буквально в'їхала у виборчу кампанію 2006 р., і це при тому, що реальна влада почала переміщатися до парламенту, тобто ціна виборів зросла і вони перетворилися на «четвертий тур». А це неминуче зробило всю українську політику популістською. І парадокс у тому, що помаранчеві стали заручниками ними ж породженої демократії і, відповідно, логіки безперервного виборчого процесу. На граблі наступали щороку: і у 2005 р., і після виборів 2006 та 2007 р. І в виборах 2010 р. Ющенко, який багато зробив для вшанування героїв Крут не згадав про досвід УНР і, зокрема, слова Винниченка про об'єднання демократів перед розстрілом. Як і зараз, тоді було багато палких патріотичних промов, але УНР програла, не останнім чином через утопізм, мрійництво, нездатність її лідерів піднятися над власними амбіціями.  

Спроба побудувати на базі блоку однієї партії - Народний Союз «Наша Україна» - здійснювалася «згори», типово адміністративними методами. Рух, УНП, ряд менших партій вирішили не жертвувати своєю самостійністю. Після виборів 2007 р. «Наша Україна» ще могла стати «третьою силою» між БЮТ і ПР, однак її коливання були надто прив'язані до «лінії Президента», що зрештою призвело до її повної дискредитації.  

Помилки помаранчевих  

У 2002-2004 рр. помаранчевим вдалося переступити через прорахунки рухівців і зробити ще один крок вперед, але, отримавши перемогу, вони успішно зайнялися самодискредитацією. Припустимо, цілі визначені і вони правильні. Але як їх досягнути? Тут виникає питання «таймінгу»: коли саме і що потрібно робити. Очевидно, що найрадикальніші із запланованих змін треба реалізовувати на піку популярності.  

Після Помаранчевої революції надто великий акцент був зроблений на тому, що Україна несе демократію іншим країнам СНД замість того, щоб проводити реформи всередині своєї ж країни. Саме від «демонстраційного ефекту» України могли б виграти всі країни пострадянського простору.  

Коли рейтинг Ющенка досягав 70% (одразу після інавгурації), можна було здійснити кроки, неможливі пізніше. Наприклад, розпустивши Верховну Раду, призначити дострокові вибори. І тоді, на початку 2005 року, було би інше співвідношення сил в парламенті, що давало би можливість для проведення непопулярних реформ. Не треба було би чекати виборів 2006 року, а відтак і не виникло би потреби грати в популізм. Радикальні економічні зміни дуже часто непопулярні. Треба було показати, що влада дійсно буде притримуватися тих обіцянок, які давалися у ході виборів, що влада буде боротися з корупцією, зокрема і всередині самої себе. А відтак виборці могли би простити навіть якісь провали в соціально-економічній сфері.  

Тоді можна було би проводити і ті зміни, які не були популярні в усіх регіонах. Якщо рейтинг влади залишається високим, то певно, що виборці прислухаються до гасел щодо НАТО і до закликів до «українізації», і до питань національної пам'яті. Коли ж рейтинг президента опускається до 3% і проголошується курс на приєднання до НАТО, це - контрпродуктивна діяльність, яка ставала зброєю в руках опозиції. У 2005 році Росія не знала, що робити з Україною, і Київ тоді міг говорити з позицій моральної сили, нав'язувати власний порядок денний. А вже після розколу в українській помаранчевій владі випади проти Росії виглядали ніби кавалерійська атака із шашками проти танків.   Відчуття підтримки з боку західних структур залишається у Східній Європі важливим фактором в демократичних трансформаціях. Наприклад, Україна і Румунія починали посткомуністичну трансформацію приблизно в однакових умовах. За низкою аспектів Румунія була навіть в гіршій ситуації, оскільки режим Чаушеску був значно репресивнішим, ніж в СРСР. Тим не менше, Румунія уже в ЄС і НАТО. Перший чинник, який цьому сприяв: Європа завжди, навіть в часи комунізму, говорила, що Румунія - це частина Європи, така сама, як і всі інші східноєвропейські країни. Україні ж весь час треба доводити, що вона - не Росія. А на тлі провалів помаранчевих завойовувати підтримку Заходу ставало дедалі важче.  

Інший дуже важливий чинник: геополітична визначеність еліт. Румунська еліта зробила геополітичний вибір, незалежно від того, хто знаходився при владі: націонал-демократ Константинеску чи посткомуністи як Ілієску. І тут, ми, звичайно, можемо говорити про якість українських еліт. Радянська політика наклала свій відбиток, адже, як кажуть, «коли в Москві різали нігті, в Україні рубали пальці». Виявилися, що конформізм, заляканість, угодовство проникли глибоко, на рівень підсвідомості. Але, якби не русифікація половини країни, гадаю, це було б подолано природнім чином, так як це зрештою відбулося із колишніми комуністами в Центрально-Східній Європі, які чітко зробили європейський вибір.  

Та списувати все на радянські часи, мабуть, теж не варто. І після 1991 р., і після 2004 р. з'являлися нові обличчя, виникали нові політичні сили. Але, опиняючись при владі, вони швидко починали грати за старими непрозорими правилами: система їх перемелювала. Спроби діяти прозоро є (як-от збір коштів Гриценком в ході кампанії 2010 р.), але вони лишаються поки радше винятками.  

Далі буде?  

І події 1989-1991 років, і події 2004-2005 років стали незавершеними революціями. Рухівці зараз на маргінесі. Можна припустити, що Ющенка чекає подібна доля. Політичне майбутнє третього президента може бути продовжене вже в якості, скажімо, депутата парламенту, якщо уявити, що на наступних парламентських виборах "Наша Україна" з Ющенком проходить до парламенту. Але навіть за цього сценарію, це буде роль представника націонал-демократичної сили, яка матиме певну електоральну нішу, але не матиме шансів на домінування в парламенті. Тобто той час, коли Ющенко очолював "Нашу Україну", яка могла стати потужною правоцентристською силою, уже минув.  

Ідеологічною силою, що відійшла від уже забюрократизованої партії Ющенка стала «За Україну» В'ячеслава Кириленка, але чи зможе він претендувати на роль лідера ширшого об'єднання, теж питання. На підтримку частини націонал-демократичного електорату після перемоги Януковича на президентських виборах може сподіватися БЮТ. Втім, цій силі і її лідеру також треба провести роботу над помилками, перетворитися на більш програмно орієнтовану партію і провести суттєві реформи всередині самої себе.  

Ніша для націонал-демократів є, але треба переходити від електоральної демократії до боротьби за реальну демократію, верховенство права, ефективну некорумповану систему. Саме навколо цього треба об'єднувати Україну. Двічі історичний досвід показав, що ці ідеї працюють, і якщо ці ідеї перейдуть в фазу політичних рішень, їх поборники можуть закріпитися при владі і суттєво змінити обличчя держави. В іншому разі, на них чекатиме доля Руху і «Нашої України» - скромні результати на виборах і репутація цінителів старожитностей.

Український тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Ярема ГАЛАЙДА

Нецікава правда війни

Знову завівся з хлопцями про «правду війни». Ну, в сенсі чи треба показувати в кіно цю саму правду.Треба!Але, якщо всю її показувати в кіно, то це буде фігня, повна заунивності і нудьги.Ну...
Для соціальних виплат від держави необхідно відкрити рахунок в національному Ощадбанку. Цікаво, як обличчя держави проявляється у фінансових установах.Заходжу у відділення банку в центрі Дніпра. Довго...
Максим Мірошниченко

Зрозумілість

Можливо, єдиний мотив, який може мобілізувати широкі кола виборців, який буде сприйматися як прогресивний та новий. Не легалайз, не легалізація проституції, гендерна політика і т.д.Поясню. У 2015-16 р...
У нас небезпідставно прийнято вважати, що українська влада використовує ситуацію з війною у внутрішніх політичних іграх, в тому числі і в узурпацію.Гомо політикус в усі часи було важко втриматися від...