App Store Google Play

Опозиція: теоретична модель на тлі української практики

09.06.2010 18:31

З наукового погляду, взявши до уваги як вітчизняний досвід, так і набутки світової політичної теорії, неважко окреслити сутність опозиції. У найзагальніших рисах, опозиція - це політичні сили, діяльність яких тим чи іншим способом спрямована проти чинної влади. Мета опозиції - корекція прийнятих політичних рішень і дій влади, аж до зміни влади. Опозиція - неодмінна іманентна складова демократичного суспільства, в якому владу мають політичні сили, підтримані згідно з певною процедурою більшістю виборців, і в якому меншість представлена легальною опозицією, котра діє в межах чинної системи. І ще один загальник. Опозиція разом з незалежною пресою - це своєрідні "сторожові пси" демократичного суспільства.

Професор Роберт Даль у праці "Політичні опозиції у західних демократіях" сформулював класичні, мабуть, уже критерії, які характеризують демократичний характер політичної системи, коли виникають умови вільного існування політичної опозиції. Ось ці критерії:

1) свобода думки та висловлювань, у тому числі можливість довести особливу позицію меншості до відома інших громадян і керівних органів держави;

2) можливість вільно брати участь у політичному житті;

3) у разі політичного конфлікту здійснення контролю більшості громадян, виборців і членів представницької влади над виконавчою владою;

4) раціональність у політичному обговоренні й ухваленні рішень, розуміння громадянами доцільності запропонованих лідерами держави орієнтирів і засобів їхнього досягнення;

5) настанова на те, щоб при ухваленні політичних рішень тримати курс на мінімізацію суспільних збурень і примусу щодо переможеної меншості при одночасній максималізації кількості громадян, котрі вважають, що ухвалені рішення відповідають їхнім цілям;

6) мирний спосіб розв'язання конфліктів і мінімізація політичного насильства;

7) першочергове розв‘язання виконавчою владою тих проблем, які значна (навіть не більша) частина громадян та/чи політичних лідерів вважає важливими, нагальними, при цьому ухвалення рішення, яке задовольняє якнайбільшу частину громадян;

8) загальна довіра та лояльність до Конституції та демократичних процедур у державі.

Називаючи опозицію вираженням конкурентного режиму, Роберт Даль зазначає: важливим аспектом демократизації у посткомуністичному світі є такий розвиток політичної системи, коли фактом стає врахування існування опозиції, конкуренції або змагання між владою та її опонентами. Головним чином тут ідеться, звичайно, про владу виконавчу, оскільки опозиції зазвичай мусить належати частина законодавчої влади, а судова влада повинна бути незалежною і рівновіддаленою від усіх політичних сил, крім, хіба що, антисистемних, але про них мова попереду.

"Прагнеш демократії - плекай опозицію". Це відоме твердження невідомого авторства нерідко зустрічається у статтях та монографіях вітчизняних і західних авторів; знов-таки, тут потрібна невелика корекція: дуже небезпечно плекати антисистемну і невідповідальну опозицію у демократичній (бодай частково) країні.

З кінця 1980-х років, коли в Україні опозиція здобула право на легальну публічну діяльність, переважній частині як представників "партії влади", так і опозиції (в тому числі відверто антикомуністичної) вистачило клепок у голові, щоб не руйнувати крихку базу суспільного порозуміння і взаємодії ідеологічно надзвичайно різних політичних сил. Тому Україна змогла уникнути збройних розбірок у столиці (як це було у Росії чи Грузії), війни з регіонами держави (як знов-таки Росія, Грузія і Молдова), тим більше, тривалої громадянської війни (Таджикистан). І при цьому добре або погано, а в країні завжди діяли різні види політичної опозиції. Це не вдалося жодній державі-члену СНД.

Такого більш підсвідомого, ніж свідомого потенціалу вистачило, щоб убезпечити країну від суспільно-політичної поляризації та перманентних зіткнень між владою й опозицією. Бо ж якби в Україні була свого часу прийнята мажоритарна виборча система з голосуванням в один тур, вона б досить швидко призвела до реальної двопартійності. Таку властивість цієї виборчої системи відзначають Моріс Дюверже та Роберт Даль. Неважко уявити, в що могла б вилитися двопартійність за українських обставин: у спробу тих політичних сил, які опинилися поза системою, зруйнувати всю владну систему; і у жорстокий двобій опозиції, позбавленої на 4 чи 5 років (час функціонування Верховної Ради) реальних важелів впливу на діяльність владних монополістів. Власне, навіть напівмажоритарна система призвела до конфронтації "помаранчевих" і "синьо-білих" 2004 року; тому перехід до виборів за партійними списками (ясна річ, не "закритими") за всіх вад цієї системи, потенційно здатен зменшити напругу у стосунках "влада-опозиція" і сприяти формуванню реальної багатопартійності. Принаймні, так вважає Моріс Дюверже, автор книги "Політичні партії". Додамо до цього: виборчі списки мають залежати при цьому не від лідерів, а від симпатиків партій...

Опозицію прийнято поділяти на парламентську та позапарламентську. Перша складається у межах парламенту з депутатів тих партійних фракцій, які не ввійшли до проурядової більшості. Вона передбачає альтернативну до виконавчої влади і парламентської більшості позицію і ґрунтує свої дії не лише на фракції, а на активності розгалуженої мережі регіональних та місцевих партійних організацій і партійних представництв в органах місцевого самоврядування. Позапартійна опозиція представлена політичними силами, які не мають власних представників у парламенті і тому свою критичну настанову щодо уряду реалізують передусім через ЗМІ та різноманітні публічні акції. Цим займаються, звісно, і репрезентанти парламентської опозиції, але у стабільній суспільно-політичній ситуації їхньою головною ареною опонування урядові залишаються парламент і представницькі органи влади, і тільки у разі суспільної кризи - вулиця.

У Джованні Сарторі, автора книги "Партії та партійні системи", ми знаходимо інше розрізнення - коли опозиція поділяється на відповідальну і невідповідальну. Відповідальна опозиція характерна тим, що її представники ведуть свою діяльність, дотримуючись певних "правил гри", взаємодіють з представниками владних кіл, виходячи з ідеї тимчасовості свого перебування як при владі, так і в опозиції, і перебуваючи в останній готуються до завоювання влади інституційними засобами. Тому, критикуючи дії влади, така опозиція не виступає проти засад самої політичної системи. Опозиція невідповідальна в прагненні скинути уряд використовує всі засоби без правових, а часом і без моральних обмежень.

Системна та антисистемна опозиція - це близькі поняття до відповідальної та невідповідальної опозиції. Приклад останньої - антисистемної і невідповідальної - більшовики та нацисти, котрі вміло використовували всі вигоди парламентської та позапарламентської легальної діяльності з метою знищити після здобуття влади всіляку можливість для будь-кого перебувати в опозиції. Та до специфіки опозиційної діяльності за умов диктатури ми ще повернемося, а зараз варто зазначити, що науковці виділяють ще один різновид опозиції. Йдеться про частково відповідальну опозицію. За Сарторі, це невеликі партії, часом парламентські, часом регіональні котрі не піддають сумніву інститути чинної політичної системи, разом з тим не ставлять на меті завоювання влади і входження до складу уряду. Їхня мета - впливати на владу, не інтегруючись до кінця у систему ротації політичних сил при кермі державної влади, діючи головним чином поза парламентом.

Щодо методів позапарламентських дій, то їх надзвичайно багато. Скажімо, у теоретика ненасильницького спротиву Джин Шарп нараховано 198 методів ненасильницької політичної боротьби, застосовуваних опозицією в різних ситуаціях. Ці методи може застосовувати як системна (партії "зелених"), так і позасистемна опозиція (гандістський рух у колоніальній Індії). Застосування ж насильницьких методів опозицією морально і юридично виправдане тільки тоді, коли йдеться про боротьбу з диктатурою, яка не може бути усунута інституційними методами.

А от опозиція за умов тоталітарних чи авторитарних режимів не підпадає під усі наведені означення, хоча її часом відносять до антисистемної. Але коли за умов демократії антисистемна опозиція - це радикальні недемократичні сили, не має значення, ліві чи праві, то за умов диктатури антисистемна політична сила часом виступає за свободу, а часом - проти неї; це може бути партія, яка прагне зруйнувати старий владний апарат для того, щоб на його місці збудувати "правильний" тоталітаризм. Приклади з історії 1940-х років відомі: залізогвардійці за Антонеску у Румунії, салашисти за Горті в Угорщині. Та й між підпільними організаціями комуністів і християнських демократів за нацистів існувала відчутна різниця: комуністи виконували накази з СРСР, християнські демократи керувалися власним сумлінням; комуністи, одержавши з рук Сталіна владу у Східній Німеччині, охоче взяли участь у використанні колишнього нацистського табору смерті Бухенвальд для утримання "агентів реакції", християнські демократи у Західній Німеччині взяли активну участь у денацифікації країни та побудові демократичної республіки. Аналогічним чином можна сказати про деякі опозиційні рухи у пострадянських країнах з авторитарними режимами: якщо ці рухи коли-небудь прийдуть до влади, то встановлять ще жорстокіші режими, ніж їхні противники. Та це не означає правоту диктаторів, які розправляються з опонентами злочинними методами.

Зауважимо ще один момент. На Заході існує феномен "офіційної опозиції". Цей статус надає опозиційній силі можливість відігравати істотну роль у державній політиці, мати додаткові фінансові можливості й важелі для контролю влади. Скажімо, у Великій Британії партія, яка одержує після парламентських виборів статус "опозиції Її Величності", одночасно отримує державне фінансування для свого функціонування, а лідер такої опозиції стає офіційним державним високооплачуваним посадовцем. Палата Громад Великої Британії щороку виділяє щонайменше 20 діб опозиції Її Величності для того, щоб саме вона, а не парламентська більшість, виносила на розгляд депутатів саме ті питання, які вважає за потрібне. В інших країнах "офіційна опозиція", тобто найпотужніша за владною сила в парламенті також зазвичай одержує певні преференції: контроль за рядом парламентських структур, можливість сформувати "тіньовий кабінет" й одержувати практично всю ту інформацію, що й міністри, тощо. Це зрозуміло: адже у разі виграшу наступних парламентських виборів опозиціонерами вони повинні бути готові одразу взяти на себе управління державою, тобто мати людей, здатних ефективно працювати в органах виконавчої влади й інформацію про країну.

Але така "офіційна опозиція" в Україні, мабуть, стане можлива з того часу, як почне усталюватися та важлива складова політичної культури, про яку пише Сергій Рябов: "Опозиція - це й певний тип ставлення людей до влади та своїх політичних суперників, культура конструктивної альтернативи чинному уряду".

Загалом же перехід до виборів за відкритими партійними списками і до складної системи представництва політичних сил (парламентські партії - партії, інтегровані в місцеві органи влади по всій країні, - суто регіональні партії) вимагає комплексного законодавчого закріплення ролі і місця системної опозиції на всіх рівнях. Так само законодавчо мусять бути поставлені межі діяльності антисистемної і невідповідальної опозиції. Адже, скажімо, нестача таких меж у міжвоєнній Чехословаччині дала змогу Судетсько-німецькій партії вести активну пропаганду за "возз‘єднання" Судет із Третім рейхом, відверто тероризувати тих німців, котрі не були згодні із нацизмом, та створити незаконні воєнізовані формування. Навряд чи Україна може не зважати на цей негативний досвід.

На загал, вітчизняне законодавство про опозицію не може копіювати ані британське, ані німецьке, - слід виходити з реального стану справ у країні і дуже обережно виписувати норми законів, щоб не відсікти від інституційної опозиції ті сили і постаті, які мають що сказати загалові. Скажімо, підвищення вікового цензу народного депутата на початку 1990-х залишило поза Верховною Радою учасників студентської "революції на граніті". Статечні парламентарії виграли, ще до виборів позбавившись конкурентів, але чи виграла країна від того, що до парламенту не прийшли молоді креативні політики?

Та за будь-яких обставин всі ролі мають бути визначені: одні при владі, інші - в опозиції, одні створюють уряд, а відтак і відповідають за його діяльність, інші висувають альтернативні проекти та мають можливість через ЗМІ звернутися до суспільства щодо цих проектів.

Утім, така майже ідилія настане тільки у разі, якщо не стануть актуальними теоретичні положення про опозиція в авторитарній чи тоталітарній державі...

УТ

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Суддю-сепаратиста з Криму на посаді не відновлено!Чергова судійська зрада не відбулася! Але, на жаль, це ще не перемога..Пам'ятаєте "вибухове" затримання відвертого сепаратиста, а за суміцниством судд...
Анастасія ГОРЯЧА

До Дня Збройних сил України

Сьогодні країна відзначає День Збройних сил України. На п’ятому році війни гостро відчувається необхідність віддати шану Героям, які врятували незалежність нашої країни у 2014 році і продовжують...
Про такі випадки складають легенди. Сам я подібного ніколи не бачив, але Древні з нашого депо розповідали, що трапляється це приблизно один раз на 30 років.Я їхав за маршрутом № 19, нічого не передвіщ...
На жаль, ми ще не здатні усвідомити усього масштабу агресивних дій Росії проти України. І навіть на Азовському та Чорному морі. Це через своє "сухопутне" мислення. Ось перед вами усі об'єкти, захоплен...