App Store Google Play

Є в революції початок...

20.05.2010 17:18

П'ять з половиною років тому, у листопаді 2004-го, сталася подія, яку ми поспіхом назвали журналістською революцією. Те, що відбувається у журналістському середовищі сьогодні, можна назвати повстанням. Повстанням проти посилення тиску, насамперед з боку топ-менеджменту і власників. Чи стане це повстання реальною революцією і чи приведе до справжніх і системних змін, залежить від багатьох чинників, але головний з них - зрілість і усвідомлення всієї глибини проблеми самими журналістами. Головне завдання сьогодні - аналіз помилок останніх років і здатність журналістів діяти враховуючи ці помилки.

Отже, останнім часом трапилося відразу кілька подій, які струсонули інформаційний простір уже забутим словом «цензура». Заяви окремих журналістів змінилися колективними заявами новинарів двох провідних телеканалів - «1+1» і СТБ.

Журналісти говорять про посилення тиску з боку топ-менеджменту, про заборону порушувати в ефірі ті чи інші теми, особливо якщо це стосується критики влади, про висвітлення політичних тем у суворій відповідності принципу лояльності тощо.

Влада в особі Ганни Герман відреагувала блискавично. Заступник голови адміністрації президента особисто прибула на канал «1+1», вислухала журналістів і пообіцяла розібратися, чи відповідали заборонені до ефіру сюжети журналістським стандартам.

Чесно кажучи, це навіть якось розчулює... Чиновник такого рівня так переймається свободою слова. Усе це було б смішно, якби не було знову так сумно. Яке право мала пані Герман втручатися у внутрішньоредакційний конфлікт? Чому журналісти пустили її на «свою територію» та ще й на закриту зустріч? Чому не вимагали від неї публічних відповідей про її безпосередні функції - про фактичну ізольованість глави держави від преси, про неможливість узяти в нього інтерв'ю або отримати відповіді на запитання, які сьогодні хвилюють мільйони людей, про те, як влада бачить розвиток інформаційного простору та забезпечення реальної незалежності ЗМІ...

Замість цього їй дозволили розповідати про стандарти і проводити експертизи. Уявіть собі чиновника адміністрації пана Обами, котрий приїжджає на СNN, щоб повчити там журналістів, як їм треба працювати, і проаналізувати їхні матеріали на предмет дотримання професійних стандартів. І уявіть потім реакцію в США журналістів, суспільства і президента на таке...

У нас же саме пані Герман публічно підбила підсумок зустрічі - мовляв, незрозуміло, через що весь скандал. Сюжету немає, проблеми немає, вона поговорить із менеджерами і власником каналу. Власник, відомий бізнесмен Ігор Коломойський, треба думати, після розмови з Герман заявив, що призвідники скандалу взагалі куплені БЮТ і що проблеми жодної немає...

А тим часом проблема є. Достатньо ввімкнути телевізор і подивитися новини. І це мав би визнати пан Коломойський, якщо він, звісно, уважно стежив за долею російських медіавласників. Це просто поки що не його проблема. Поки що це проблема українського суспільства, яке раптом почали знову «годувати» позитивними зведеннями про діяння влади замість реальної інформації та її аналізу. Це проблема журналістів, яких перетворюють на слухняних начитувальників цих самих зведень, поступово залишаючи дедалі менше можливості займатися безпосередньо своєю роботою. Поки що... Але це тільки початок. Далі буде. Адже влада ніяк не прагне до публічності, звітності, відкритості. Вона тяжіє до повної авторитарної влади надовго, а зі свободою слова це навряд чи вийде.

Усе це аж ніяк не нове. Це в Україні вже було, коли при владі були люди, які знову сіли у крісла в кабінетах на Банковій і Грушевського. Навіть дійові особи, котрі займаються інформпростором країни, залишилися ті самі.

Чи чекали ми від них чогось подібного? Так, чекали. Тому що не могли не розуміти, що, всупереч усім заявам, не можна змінити політичну природу і спосіб мислення так званої політичної еліти. Чи зробили щось, щоб не допустити «повторення пройденого»? Ні, не зробили. Чому - це тема, яку просто не можна сьогодні не аналізувати. Інакше ми тільки те й робитимемо, що «виступатимемо із заявами», а тим часом нас по черзі грубо викинуть із професії, а її саму просто-напросто закриють або перепрофілюють. У пропаганду...

Що ж сталося в країні за ті п'ять років, які промайнули після так званої журналістської революції 2004-го, і як ми їх використали?

Насправді проблема саме в тому, що реально нічого не сталося. Ми отримали свободу, так і не зрозумівши, що з нею робити. За п'ять років в ефірі побільшало інформації, але не побільшало аналізу і конструктиву. Ми навчилися, не приховуючи подробиць, розповідати про політичні скандали, але так і не зрозуміли, яка інформація є суспільно важливою, а яка - просто цікавою. Ми стали транслювати багато новин, не розуміючи, які з них факти, а які - вигадки партійних політтехнологів. У результаті люди просто втомилися від хаосу інформаційного потоку з явним переважанням негативних тонів. Вони, щодня спостерігаючи за подробицями «печерських боїв», утомилися від нерозуміння: а при чому тут вони самі? Адже те, що вони дивилися по телевізору, їх узагалі жодним чином не стосувалося, настільки це було відірвано від реальних проблем...

Більшість нас, готових боротися з цензурою влади, цілком спокійно сприйняли цензуру грошей, ігноруючи тих політиків, у котрих їх немає, і ті теми, за які не платять... Особливо якщо це стосувалося виборів. Таким чином ми позбавили суспільство вибору, а країну - пошуку альтернативних шляхів розвитку. Адже в сучасному світі того, чого не показують по телевізору, попросту немає.

Ми позачинялися в своїх корпоративних квартирках у власних редакціях, погодившись охороняти інтерес виключно цієї квартирки. І те, що відбувалося на сусідніх поверхах, нас не особливо цікавило. Ми не навчилися підтримувати одне одного та обстоювати спільні інтереси. Парадоксально, але факт: тема необхідності реформ в інформаційному просторі, яку порушували окремі експерти, взагалі не була цікава для самих медіа.

Тепер ми вимушені пожинати плоди цих марно втрачених п'яти років.

Ми знову можемо говорити про те, як бездарно змарнували шанс створити незалежне від влади суспільне мовлення, яке могло б стати незалежним майданчиком для дискусій влади та опозиції, де можна було б представити весь спектр політичних сил, не озираючись на панів Пінчука, Хорошковського або Порошенка, які прагнуть зберегти добрі стосунки з владою. Зрештою, де могли б знайти роботу журналісти, на думку пана Коломойського, куплені певною політичною силою...

Ми так і не зрозуміли, навіщо треба було змінювати принцип формування Нацради з питань телебачення і радіомовлення. І тепер, в умовах нинішньої системи, отримаємо тотальну більшість чітко залежних від партії влади людей, які керуватимуть інформаційним простором країни, маючи велетенські важелі. Такі, наприклад, як право давати чи позбавляти ліцензії теле- і радіоканали. Якщо раніше Нацрада теж була залежною структурою, але мусила балансувати між інтересами різних груп, не допускаючи перекосу, - то тепер цими «дрібницями» можна буде не заморочуватися. А навіщо думати про баланс, якщо чотирьох членів призначає особисто президент і чотирьох - парламентська більшість?

Нас не зацікавила тема прийняття Закону «Про доступ до інформації». Тепер залишається нарікати на те, як день у день складніше отримувати відповідь на інформаційний запит, тим паче - змістовну відповідь.

Ми взагалі не підійшли до теми законопроекту «Про прозорість медіавласності». Адже більшість цих власників або їхні емісари перебували в парламентському залі, і «світити» свої активи зовсім не входило до їхніх планів... Тепер, коли їх «попросять» цими активами поділитися, ніхто навіть не помітить переділу медіавласності в державі. Простежити це на офшорах практично нереально. Отже, все буде «тишком-нишком».

Це все здалося нецікавим самим журналістам, не важливим для масової аудиторії, не скандальним, а тому не потрібним телевізійникам, та й більшості видань узагалі. Лише окремі мас-медіа приділяли цьому увагу.

І коли сьогодні опозиція заявляє, що її не пускають на канали і обмежують в ефірі, - цій опозиції годилося б нагадати, що ще вчора вона була владою, яка так само хотіла користуватися УТ-1, домовлялася з власниками ЗМІ про поступки в обмін на лояльність, проштовхувала своїх людей у Нацраду, блокувала роботу парламенту, платила за позитивні новини про себе і цілком ігнорувала таку «дурницю», як реформи та створення стабільних правил гри в цій сфері.

За п'ять років у нас не виникло розуміння, що це загальна проблема й загальне завдання. Тепер нам «допомагають» прийти до цього розуміння, не гребуючи при цьому жодними методами. Адже в цієї влади, так би мовити, інше бачення процесу розвитку, і поки що вона зовсім не здатна уявити, що колись їй теж доведеться стати опозицією.

Отже, що сьогодні? Сьогодні одні «на барикадах», а інші знову хочуть «відсидітися в тилу». Але головне навіть не в цьому. Головне питання - чи здатні ми, журналісти, на справжню революцію, яка б змінила всю систему в інформаційній сфері, перезавантажила б її, встановила б нові правила?

У центрі цієї системи має бути конкурентна, якісна, відповідальна й саморегульована журналістика. Ми мусимо зрозуміти, що самі зобов'язані регулювати правила професії та стандарти. Це може робити новостворена Асоціація журналістів чи аналогічна організація, яка об'єднає більшість.

Тільки тоді можна примусити владу зважати на пресу, коли журналісти будуть здатні на солідарний протест, на захист кожного представника своєї професії, на регулювання й самостійне визначення того, що є журналістськими стандартами. Кожен випадок переведення редактора в «комерційний» або інший відділ, кожне скасування прямого ефіру, кожне звільнення має бути справою всіх, а не того, хто зіштовхнувся з проблемою. Інакше проблема все-таки стане масовою, та ось шансів захиститися вже не буде.

Тільки з такою структурою рахуватимуться власники, для яких медіабізнес нічим не відрізняється від будь-якого іншого бізнесу, відтак ним можна керувати за принципом: куди хочу, туди й їду, не потрудившись заглибитися в таке словосполучення як «соціально відповідальний бізнес».

Така структура повинна розробити програму законодавчих реформ і вимагати їх втілення в життя. Головна сила журналістів - у публічності, і цей інструментарій журналісти мають право використовувати, щоб утвердити свободу слова, пам'ятаючи при цьому про свою відповідальність перед суспільством та країною.

Інакше теперішні події залишаться лише сплеском активності в проміжний період, у час чергового етапу перетворення інформаційного простору країни на пропагандистську машину, яка використовується для промивання мізків населення, а самих журналістів - у гвинтиків, або навіть шестерні цієї машини, яка придумана давно, а нині так успішно працює в сусідній державі...

Дзеркало тижня

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Аэропорт «Днепр», который международный, мы видели. У меня есть знакомый со странной привычкой. Он ездит туда пить кофе. На мои расспросы он отвечает: «Это – заповедник девянос...
Максим Мірошниченко

Як Січеславська покроїла голови

За час кампанії Громадська підтримка СічеславськаТАК особисто мені дуже сподобалося кроїти голови. І собі і іншим людям:1) Почалося із моєї голови, бо, чесно кажучи, я був шокований тим, що...
24 листопада - День пам’яті жертв голодомору.З чотирьох моїх прадідів і чотирох прабабусь 1933 рік пережила одна прабабаця. Скільки їх дітей не пережили 1933 і 1946- порахувати важко, а може й н...
Здавалося б, народ, який хоче вижити в буремному світі перманентної агресії, має усвідомлювати необхідність наявності сильної армії, а також мовної та духовної ідентичності. В даний момент кому як не...