App Store Google Play

Гарматне м’ясо

12.05.2010 10:01

Будь-яку хорошу справу при бажанні можна перетворити в фарс. Особливо, якщо за справу беруться професіонали. Я не знаю, хто в теперішньому керівництві країни виконує місію доктора Гебельса, але виконує він її так бездарно, що диву даєшся.

Те, що доморощений Гебельс в Україні є, - це однозначно. Різкий крен державної ідеологічної машини в останні місяці - яскравий цьому приклад. А от хто призначений виконувати таку роль, важко сказати. Можливо, і віце-прем'єр з гуманітарних питань Семиноженко, що є найбільш вірогідно, можливо, як варіант, його нижчий за рангом колега - Табачник, можливо, вони працюють в парі, а, можливо, навіть є хтось, про кого ми ще не здогадуємось. В будь-якому разі спеціалістами у даній галузі їх важко назвати.

Хоча будьмо відверті, наразі в цьому власне й нема потреби. Адже поставлені партією завдання не вимагають якогось тонкого виконання. Для їх втілення можна використовувати лише один інструмент - сокиру. А далі вже при потребі, як в совєцькому анекдоті - обробити напильником. Тоді з паротяга і підводний човен вийде, і навіть космічний корабель.

Хоча, скажіть на милість, навіщо Януковичу і Ко підводний човен? Займатися своїми справами краще, коли на тебе ніхто, особливо підконтрольний тобі народ, не звертає уваги. А для цього треба всього лиш кинути йому кістку розбрату. Якою вона буде, не важливо. Підійде будь-яка. І у вигляді одіозного міністра освіти, і в формі здачі національних інтересів в обмін на невідомо що, і навіть у реінкарнації диявола в образі Йоськи Сталіна.

Раптове загострення любові до ветеранів другої світової війни і не менш раптове помпезне вшанування річниці знищення одного з її учасників - гітлерівської Німеччини - також з цієї опери. Більшого цинізму від нової - старої регіональної влади годі було сподіватись. Більшого абсурду неможливо було навіть вигадати. І мова навіть не про те, що святкувати українцям особливо немає чого. Адже їх війна 65 років тому так і не припинилася, а лише затихла.

Найбільш огидним є те, хто саме займається організацією всіх цих святкувань і в якій формі це робиться. Хай це буде моя суб'єктивна думка, але нині ми знову маємо справу із звичайним шахрайством, коли за великими та гарними гаслами стоїть банальний цинізм, а людей використовують виключно як гарматне м'ясо для досягнення своїх цілей.

Я не вірю в щирість почуттів чиновників, яких ми нині називаємо українською владою. Не вірю, що вони справді переймаються тим болем, який пережили українці 65 років тому. І не тому, що не розділяю їхні погляди. Зовсім ні. Просто крізь їх вчинки дуже чітко проступає виключно політична складова, і вони дуже нагадують нині тих персонажів своїх попередників, кого історія так чи інакше вже списала в помийну яму. Адже якби хтось справді переймався ветеранами, пам'яттю, перемогою, народом, який цю перемогу здобув, народом, який живе на цій землі, то все мабуть би виглядало трохи інакше. І всі ці переживаючі чинуші, депутати, бюрократи, мабуть, не потопали б в розкоші у той час, коли 90 відсотків жителів їх країни балансують на межі бідності. В розкоші, яку вони, до речі, будьмо відверті, нажили досить сумнівним шляхом.

Нині все менше залишається людей, які справді бачили і пережили війну такою, як вона була. І проблема не лише в факторі часу. Ті, хто залишився і перебуває в світлому розумі, не дасть збрехати. Совєцька влада в свій час зробила дуже багато, аби справжня історія війни виявилась стертою з глибин пам'яті. Це нині «вдячні нащадки» носять ветеранам квіти і дарують гречку та консерви, а от в Радянському Союзі до цих людей було зовсім інше ставлення. Ветеранів не надто святкували. За даними істориків, в поствоєнний період було репресовано не менш як 15 відсотків фронтовиків. Але це не найстрашніша цифра. Страшніша інша - і достеменно її ніхто і ніколи не дізнається. Старші люди розповідають, як країна в поствоєнний період була буквально завалена списаними вояками-каліками. Вони жили на вокзалах, жебрали, крали, заливали біль горілкою. Сотні, тисячі, а то й десятки тисяч людей, які в боях «за Родіну, за Сталіна» втратили руки, ноги і очі, раптом виявились нікому не потрібні. І особливо своїй країні. Бо на фіга, скажіть на милість, товаришу Сталіну голодні роти, які не можуть відробляти трудодні? Списати, знищити, стерти з лиця землі! Власне, так і було зроблено. Міліція ганяла калік-фронтовиків, арештовувала за жебрацтво, садила в буцегарню, відправляла на зону. Тим, кому пощастило більше і було до кого повертатися, також не давали розслабитись. Податки і трудодні ніхто не відміняв. Не раз доводилось чути історії, коли до безногих вояків присилали цілі комісії для складення протоколів про тунеядство або ухилення від сплати податків. І тільки переконливий аргумент - удар протезом по голові - на якийсь час заспокоював ненажерливі апетити совєтських чиновників.

Сяке таке вшанування ветеранів почалося за Брежнєва десь у двадцяту річницю війни. Власне, тоді коли і вшановувати вже особливо не було кого. Більшість тих, хто справді був на передовій, хапав грудьми кулі, підривався на мінах і здобував перемогу, відійшли у кращий світ. Залишались переважно ті, кому пощастило воювати в тилу, у заградзагонах і спецвідділах, які займалися зачисткою відвойованої території. Це вони нині ставлять пам'ятники Сталіну як своєму найбільшому богові і розказують міф про великий подвиг радянського народу.

Власне, цей міф і є фундаментом всіх подальших вигадок та інсинуацій, пов'язаних з другою світовою війною. Власне, цей міф нині стає наріжним каменем для відбудови нової російської імперії, яку останнім часом затіяв Кремль. І, власне, цей міф є нині лакмусовим папірцем для української влади. Святкування 65 річниці закінчення війни в тій оболонці, яку використовує нині державна пропагандистська машина, є яскравим прикладом неукраїнськості цієї влади. Українці - народ, який найбільше постраждав у тій війні, будучи гарматним м'ясом в арміях основних противників, нині, згідно сценарію, не поминатиме своїх убієнних, а святкуватиме перемогу свого одного окупанта-злочинця, який розв'язав цю війну над таким самим іншим окупантом-злочинцем. Мало того, навіть святкуватиме не від свого імені, а від імені якогось міфічного, зниклого з реальності радянського народу. Всі ці фактори, а також багато інших нюансів вказують на одну дуже просту річ. Ми маємо справу з реваншистами, які захопивши в Україні владу абсолютно не переймаються долею її народу а лише знову використовують його як гарматне м'ясо для досягнення своїх цілей.

Виходячи з того, ризикну констатувати - Янукович уже нині проявив себе як бездарний український президент. Гіршим від Ющенка. Як би комічно це не звучало, але саме завдяки незграбним намаганням попереднього президента об'єднати країну, саме йому, Януковичу, Бог підкинув безцінний як для лідера нації подарунок. Дав шанс помирити українців, примирити свою націю і перетворити її в моноліт. Всі карти в руки, Віктор Федорович, - миріть!.. Нація втомилась від конфліктів, втомилась від безконечних розборів польотів та вияснення, хто більший патріот, а хто менший, хто винен, а хто жертва. Здававалось, бери і став крапку. Помолись за всіх, всім роздай їх часточку болю та пам'яті, закрий книжку розбрату і ввійди в історію мудрим президентом-соборником. Здавалось би... Ага...

Якби ж то для цього вистарчило мудрості, сили волі і головне - бажання. Але ж ні, захотілося реваншу. І не простого. А по повній програмі. Георгіївських лєнточок захотілось, червоних прапорів, російського спецназу. Так, ніби й не було 20-ти років незалежної України, не було українського народу, а було і є лише суцільне гарматне м'ясо та великий подвиг «великого радянського народу» під мудрим керівництвом «великого» Сталіна, мудре продовження його політики «великим» Путіним, «великим» Януковичем, «великим» Дімою Табачником.

Просто сказитись можна, як романтично!

Втім, все це, як ви, мабуть, здогадуєтесь, від лукавого. Бо немає такого, що не стане колись явним. А явною рано чи пізно стане лише правда, якою б страшною вона не була. Інакше і бути не може.

P.S.

Нещодавно мені розповіли дві історії про війну. Про двох моїх сусідів. Один все життя ходив в медалях, на всі паради, в школу до піонерів, і всім розказував про свої геройства. А потім виявилось, що й на війні він толком не був. Коли Галичину вдруге окупували більшовики, його забрали до війська, але ще на призивному пункті він дістав понос і так пересидів відправку на фронт, де в перший же день його неозброєних і ненавчених колег по нещастю начисто перестріляли німці. На фронт цей диво-ветеран потрапив аж після війни, і то в район Маньчжурії.

Інший же сусід про війну згадувати не любив, хоча пороху нанюхався по саме нікуди - дійшов аж до Берліна. В принципі було чого. Його також примусово потягли до Красної Армії, але на відміну від попереднього, кинули на передову. От там він і зрозумів всі закони жанру. Моментально зрозумів. Коли біжучи з палицею в атаку, здобував у ворога свою першу рушницю, і коли рахував вбитих друзів, а особливо - коли загинув політрук. Той політрук залишився в його пам'яті на все життя.

Не знаю, як інші політруки, але той носив при собі планшет з документами. Йдучи в атаку, він впав вбитий, а живий прапорщик зажадав, щоб боєць (в даному випадку - мій сусід) поповз і притягнув йому ту папку. Здійснити це було неможливо. Четверо солдатів, які вже намагалися доповзти до політрука, були вбиті. Така сама доля чекала і мого сусіда, але відмовитись повзти було неможливо, бо «прапор» погрожував пістолетом. Смерть попереду і смерть позаду.

Солдат трохи відповз, заховався так, щоб прапор не міг його поцілити з пістолета, і націлив на нього рушницю. «А тепер повзи ти, і тягни свої документи!» - сказав він. Прапорщик поповз, і перша ж куля влупила його в голову. Проблема була вирішена...

Главком

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Юрій Фоменко

Птаха війни

Птаха війни. Вона над моєю хатою в Діброві літає на схід і повертається на Кодак.    В уяві, замість звуку її двигуна я чую стогін поранених, голоси лікарів і тиху молитву піл...
 Не дивлячись на певний застій українського кінематографу в “нульових” роках, сьогодні чи не щотижня на екрани кінотеатрів виходять нові вітчизняні стрічки, які без сумніву виводять н...
Марія СОЛОМОНОВА

Чергове шкільне отруєння

Дніпро. Чергове шкільне отруєння. І з вчорашнього дня жодного коментарію з боку відповідного департаменту міськради.Минулого разу, коли було масове отруєння дітей 62-ї школи, мер міста принаймні напри...
У місті Кривий Ріг працює 7 центрів первинної медико-санітарної допомоги яким підпорядковані 39 амбулаторій. На першу ланку медицини у місті за перше півріччя витрачено більш ніж 90млн. грн.. Вже з ли...