App Store Google Play

Сергій Жадан: Мені цікаво дивитися вітчизняну порнуху

18.03.2010 07:15
Сергій Жадан - поет, прозаїк, драматург. Один із авторів, які рідко заспокоюються на досягнутому. У 2009 його зірочки на фюзеляжі - збірки поезій "Ефіопія" та "Лілі Марлен", а ще - передноворічна сварка з Добкіним, про чиї діла важко розповісти ямбом.

У 2010 Жадан уже встиг пережити прем'єру вистави "Червоний Елвіс" за своєю однойменною п'єсою та попрацювати над новим романом. Цікава штука: його перекладений російською роман "Anarchy in the UKR" увійшов у короткі списки російської літературної премії "Національний бестселер", крім того, тексти Жадана з величезним задоволенням читають у більш далекому зарубіжжі, зокрема в Німеччині. Після прем'єри "Червоного Елвіса" в Харкові Сергій Жадан знайшов годинку вільного часу для лікбезу - і "Українська правда. Життя" вкотре згадала знайомі літери алфавіту.

А

Артилерія, авіація, всілякі "роди військ".

Не знаю, як продовжити.

Чому саме з ними асоціюється? Травматичний досвід?

Травматичного досвіду немає. Та і тема ця неблизька. Просто вільні асоціації.

Але ж у рекламного агента з "Червоного Елвіса" тато - пілот бомбардувальника.

Це один із штампів. Там у текст закладалася максимальна кількість штампів - персонажі мали говорити так, як говорять персонажі голлівудських фільмів. Це ж розповсюджений персонаж - син пілота бомбардувальника, який сам є пілотом бомбардувальника. Який-небудь Том Круз, тато якого воював проти японців і пройшов Перл Харбор, а син пройшов В'єтнам. Вони - мачо-мени в дзеркальних окулярах, курять "Marlboro". Такий ковбой, який пересів на бомбардувальник.

Але це все не відразу прочитується.

Можливо, занадто механістичне відтворення - треба бачити текст очима. Персонажі по тексту справді говорять штампами. Вони також мали б пародіювати мову менеджерів, яку можна почути в голлівудських комедіях середнього бюджету. В тексті всюди є апелювання до якихось "першоджерел".

А про артилерію... Скажімо, тут поруч є колишній готель "Асторія", який належав батькам Юри Зойфера. Цей готель у 19-му році захопили анархісти, які викотили на один з балконів гармату і почали розстрілювати Харків, у такий спосіб висловлюючи своє ставлення до соціальних проблем.

Або можна літературні асоціації провести - Аполінер. Він мені подобається. Тоді на "Б" має бути Бодлер, на "В" - Верлен, а на "Г" - Гі де Мопассан, Гюго...

Б

Остання Барикада

На цій самій вулиці Сумській, де ми тепер знаходимось, знаходиться також клуб "Остання Барикада". Вона надалі зачинена - ніяк не можуть відремонтувати. Може, це інтерв'ю якось підштовхне ремонтно-будівельний процес...

А ще в Харкові був фестиваль "Харківська Барикада".

Там одного разу стався такий момент: прийшов п'яний чоловік у зал. Сидів і час від часу щось говорив - загалом він спав, але, коли прокидався, то запитував: "Шо ви вопщє читаєте? Шо ви пишете? Шо це вопшє таке?". Коли йому говорили "Тихо!", він замовкав і знову засинав.

У певний момент я підійшов до нього, щоб заспокоїти. Щоби він не почав буянити, я його приобійняв. Він прокинувся. Побачив, що його хтось обіймає, подивився на мене страшенно здивованим поглядом, а потім - встав і мовчки пішов.

На літературних вечорах трапляються такі персонажі, які збивають увесь вечір. У нас в Харкові є такий чоловік, який ходить на літературні вечори й намагається почати розмову на 5-6 хвилині читання. В нього своя тактика - йому не цікаво що там читають, він чекає, поки пролунає перший меседж письменника, а потім випробовує, чи дадуть йому слово.

Ті, хто не знає, робить помилку - погоджується з ним поговорити. Тоді він збиває весь вечір: він надзвичайно начитаний, ерудований, тому починає говорити, що все щойно прочитане нічого не варте, бо все це вже колись було. Як правило, письменник обламується, ведучий теж обламується, і глядачі обламуються - а героєм вечора стає цей чувак.

Я схожого персонажа вичитав у повісті Саші Мільштейна "Вічний студент" про Харків 80-х років. Там є персонаж, який приходить до університету на всі захисти й починає валити тих, хто захищається. Робить це фахово, професійно, задавлює інтелектом і того, хто захищається, і того, хто опонує.

Це, очевидно, різні персонажі, але типаж мандрівний.

В

Ворошиловград

Я там народився. Себто, не в самому Ворошиловграді, а у Ворошиловградській області. Так що це моя "мала батьківщина". У мене про це місто дивні спогади - я в дитинстві був там всього 2 чи 3 рази. Якось я не знав цього міста, тільки тепер, у дорослому віці, дізнався про нього трішки більше.

Я яскраво пам'ятаю поїздку у Ворошиловградський цирк. Це одне з найбільш яскравих вражень дитинства.

Це мандрівний цирк?

Ні, там є стаціонарний цирк. Це був цирк на воді. Там на початку виходив ведучий і говорив віршик, який закінчувався такими рядками:

Снова цирк зажигает огни на земле Ворошиловграда!

Після цього там плавали якісь пірати. І це запам'яталося.

Я туди їздив виступати минулого серпня - мені друзі показали квартали старого Луганська. Бо центр Луганська - нічого особливого, таке радянське квартально-гніздове місто, хай не ображаються луганчани.

Старий Луганськ - це де?

Це біля залізничного вокзалу. Старим його можна назвати умовно, просто там такі дворики, якась своя атмосфера. Можливо, це тому, що була ніч - десь перша ночі. І настрій був. Ми дуже добре ходили тим нічним Луганськом, було надзвичайно атмосферно, багато повітря, багато простору. Можливо тому, що була ніч, і ти міг собі довигадувати те, чого насправді не бачив.

Г

Гуляйполе

В Гуляйполі надзвичайно цікаво і печально. Цікаво й печально спостерігати, як місцеве населення категорично не сприймає організаторів та учасників фестивалю, який там останніми роками проводиться. Місцеві учасників і гостей інакше як "клоунами" не називають.

Участі у фестивалі місцеві також не беруть. Таке тотальне несприйняття. Вони були лише на першому фестивалі, коли вхід був вільний: дивувались, кого це їм привезли, і чому немає Вєрки Сердючки чи Софії Ротару. А тепер, коли вхід став платний, місцеві цілими родинами ходять навколо стадіону, з сємками.

Провокацій немає?

Б'ються іноді. Але не надто - там багато міліції. Минулого року було смішно. На базарі у бабусь, у яких, я думаю, не надто високий річний виторг, ми купували якісь овочі. І ті бабусі, беручи в нас гроші, сказали, щоби ми більше до них не приїжджали.

Я розумію, чому вони нас не сприймають. От приїжджає до них якийсь харківський панк в кілті шотландському... А в Гуляйполі вони ходять у палених спортивних костюмах "Адідас". Інакше кажучи, вони просто візуально бачать образ ворога. Це українська ментальність, і це дуже чітко характеризує наше суспільство - недовірливість, закритість, несприйняття інших.

А може місто поміняти?

Ну можна, але ж це теж наше місто. З іншого боку - де ще митці побачать народ, якому служать?

Пам'ятаю, коли ми вперше туди приїхали, мені здалося, що люди там інакші, бо історія якось має все-таки відбиватись на генах. Але ніфіга не відбивається... де те все ділося?

Ґ

Ґудзь

Юджин Ґудзь із "Гоголь Бордело". Він же на Ґ? Чи на Г? Я про нього далі ще розповім.

Д

Донбас

Про Донбас я можу багато розповідати, бо весь його в дитинстві об'їздив. У мене є якісь родичі, що працювали в шахті й розповідали про важку шахтарську долю, про травматизм і тому подібне.

Але по-справжньому я все це побачив у 2005 році. Тоді ми з нью-йоркським фотографом Маргарет Нортон та режисером Вірляною Ткач поїхали знімати Донбас. Взяли машину, водія і поїхали - це була "копійка" з новим движком. Він просто рвався вперед, виривався із капота жигуля.

Маргарет і Вірляна дивилися на все це широко розплющеними очима - ми заїжджали в дуже глухі місця, в містечка, що будувалися навколо шахт, але де ті шахти більше не працюють.

Шахти немає, і "посьолок" починає розпадатися, як труп. Людям немає де працювати. Ті, хто активніші, хто менше п'є, їдуть на заробітки, переважно в Росію або в інші міста України. А інші лишаються. І все виглядає приблизно так, як в анекдотах про донецьких. Я жодною мірою на них не наговорюю, але коли ти в'їжджаєш у п.г.т. (поселок городского типа - І.С.) о 10 ранку, а там народ уже лежить п'яний...

Або траса між двома містечками, а на трасі стоїть яке-небудь кафе "Минутка". Ти заходиш туди, а там є певний набір алкоголю, і пиво є тільки одне - "Сармат"... І також є ігрові автомати - переливаються блиском, лампочками. Тобто навколо все таке роздовбане-роздовбане, лише гральні автомати блищать.

А була якась виставка за результатами тієї мандрівки?

Не знаю, здається не було. Але через півроку я знову поїхав на Донбас із фотографом із Відня, Крістофом Лінгом. На відміну від американок, він знімав лише мертвий індастріал. Йому було потрібно, аби шахта стояла, аби завод не працював - якщо там ходила хоч одна людина, він не знімав, бо це було не за концепцією.

Він об'їхав усю Східну і Центральну Європу, Монголію, Бурятію. Ось він зробив виставку, але там був не лише Донбас. Виставка виставлялась у Відні, він навіть видав альбом із фотографіями, дуже гарний. Але це мистецтво з мертвими об'єктами. Те, що знімала Маргарет мені більше подобалось - вона знімала людей.

Е

Енеїда

Є у нас фотограф - Юрій Ворошилов. Надзвичайно колоритний чоловік. Одного разу, ще у вісімдесятих, він отримав замовлення журналу "Огонек": запросив симфонічний оркестр, зупинив роботу одного з цехів Харківського тракторного заводу на 2 години, посадив музикантів у цеху, а робітники стояли і слухали класичну музику. А він усе це фотографував.

І ось він вирішив робити фотоальбом про Полтаву кілька років тому. Знайшов гелікоптер, щоб літати над і знімати місто, ледь не випав із того гелікоптера. Але знімки вийшли дуже добрі. Полтава взагалі дуже цікава з пташиного польоту, там залізниця робить природні кола і центр побудований за петербурзьким принципом, туди теж в основу коло закладене.

Він попросив мене розробити під це якусь "концепцію". З чим асоціюється Полтава, крім Полтавської битви? Напевно, з "Енеїдою", з Котляревським.

Саме тоді я востаннє перечитував "Енеїду", вишукував там цитати.

І я запропонував зробити це у вигляді лялькового вертепу, все тематично розбити. Вийшов верхній поверх із небожителями і пекло - виробники, сільське господарство, все, що ближче до землі.

Але більшість замовників Ворошилова представляли саме сільське господарство і виробників. Вони сказали, що треба все поміняти, і їх, замовників, із пекла перенести нагору. Тож у нижньому ярусі залишилось лише мистецтво і ще щось таке, несолідне.

Тоді мені довелося піти на внутрішній компроміс. Я написав передмову до цього альбому. І її прочитав чи то губернатор, чи то мер, я так і не знаю, хто саме. І, ясна річ, нічого не зрозумів, крім прізвища Котляревського. Тоді він попросив написати "зрозуміліше", як у передовицях обласних газет. І я мусив написати щось таке просте і життєствердне, аби виручити друга і довести все це до логічного завершення.

Альбом вийшов, але, на щастя, він ніде не продається - це єдине, що мене заспокоює.

Важко писати таку заказуху, тексти, де стилістику вже визначено?

Писати не важко, писати дуже легко, тільки совість потім мучить. Але письменник повинен уміти написати на будь-яку тему.

Там що, заказухє - да?

Ну, коли це не йде проти твоїх переконань. Так чи інакше письменники співпрацюють із виданнями - де теж заказуха. Просто якщо ти зберігаєш свою територію і водночас виконуєш замовлення - я в цьому нічого поганого не бачу. Це професійна майстерність, ремесло.

Ось Бунін стверджував, що треба писати щодня - просто сідати і фігачити по кілька годин. На його думку, головне для письменника - це "преодолеть отвращение перед чистым листом бумаги". Це геніальна фраза, оскільки більшість письменників обламуються, саме коли бачать оцей самий чистий аркуш.

Через це у нас так мало прози, мало есеїстики... І загалом так мало літератури.

А що ти називаєш літературою? Як розрізнити, це - література, а це - фуфло?

Я говорю про літературу загалом, для мене все література. Ось мій друг Кокотюха - для мене це література, хоча які-небудь сноби, якщо в Україні є сноби, це літературою можуть і не вважати. Але на таку кількість письменників дуже мало текстів виходить, дуже мало новинок - навіть не резонансних книжок, а хоча б просто новинок.

Ну це такий тренд - Забужко писала роман 7 років, Шкляр писав свій роман 13 років.

Ну, добре, що писали. Ось у мене остання книжка прози виходила чотири року тому... Щоправда, відтоді вийшло 3 книги віршів, але ж прози не виходило. І чим я займався ті чотири роки?

А справді - чим ти займався?

А чим займалися інші?

Є

Єдність

У нас є такий Український культурний центр, в приміщенні колишньої університетської церкви. В 90-х роках ми робили там багато акцій - нас туди чомусь пускали. Директором там був дуже дивний чувак, він завжди якось нервово себе поводив, смиканий якийсь був. А ще він дивився на тебе такими очима людини, якій є що втрачати. Це справляло дивне враження - я не розумів, що йому втрачати в тому напіврозваленому культурному центрі.

Коли я приходив із ним домовлятися, він питав, що ми йому дамо. Я йому щось платив, він відкривав шухляду столу і я клав туди ті гривні.

А на сцені висіло гасло: "Кохаймося! Єднаймося! Будьмо!"

Ж

Жиба

Сергій Жиба - бас-гітарист групи "Калєкція". Ми з ним досі спілкуємось. Він говорить такою надзвичайною харківською говіркою - "р" випирає, "і" та "и" плутаються. Цю говірку відразу впізнаєш.

До них на концерти завжди приходила дивна компанія, з купою випивки та їжі. Після концертів кожного разу влаштовували якесь сільське весілля. Одного разу хтось приніс великий тазик пельменів, закутаний у якісь простирадла.

Ми з Жибою іноді ходимо на футбол. Востаннє ходили на відкриття стадіону "Металіст". Знову була дивна компанія, якій дивним чином вдалося пронести на трибуни купу алкоголю, попри те, що на вході перевіряють. Але у них із собою була купа водяри. Потім погубились усі до кінця матчу, навіть не додивились футбол.

Ти взагалі вболівальник?

Так, я завжди ходив на "Металіст", але зараз це вже не так приємно, тому що почали ходити на "Металіст" багато лівих, тих хто футбол насправді і не люблять. Вони ходять, тому що це модно, тому що "Металіст" почав вигравати. А коли "Металіст" програвав, коли він вилітав у першу лігу, вони на футбол не ходили.

Футбол загалом утрачає драматизм і щирість. Мене це насторожує.

З

Наталя Забіла

Як поетку я її ніколи не любив, але вона часто зустрічається у спогадах про Харків 20-30 років.

Є фантастичний роман Сосюри "Третя рота" - він після 80-х, здається, і не перевидавався. Там є просто неймовірні прозріння, моменти шизофренічної відвертості, коли людина пише, намагаючись приховати свої думки, але насправді зрозуміло, про що насправді він хотів промовчати.

Сосюра згадує, як призначав Забілі побачення на міському цвинтарі, а вона на них не приходила. Там місто закінчувалось, і цвинтар майже не функціонував, тому закохані призначали побачення. Потім цвинтар зруйнували, на його місці тепер Молодіжний парк.

То вона такий богемний персонаж?

Вона не богемна, а нормальна справжня українська поетка, яка не постраждала в усіх цих репресіях.

От цікаво, вижити під час тогочасних репресій - це соромно?

Вижити можна було по-різному. Можна було вижити так, як Остап Вишня - відсидівши. А можна було не вижити так, як Корнійчук.

Когось звинувачувати - справа невдячна. Не нашкодити іншим - це вже була неабияка чеснота.

И

Ихью

У Довлатова є епізод, коли вони з фотографом поїхали робити репортаж про доярку. В потязі прокіряли цілу ніч, а зранку провідник сказав їм із докором: "Спите? А мы Ыхью проезжаем".

На що фотограф висловився, що уявляє, як збираються провідники і один із них говорить: "Все могу простить человеку, но ежели кто спит, а мы Ыхью проезжаем - век тому не прощу".

І

Ірванець

Я його дуже люблю, майже як Аполінера. Ми одного разу були в Познані на фестивалі. Ірванець повів мене показувати місто. Ми щось підпили, він веде мене, показує архітектуру, приобіймає знову ж таки за плечі й так ніжно пригортає до свого старечого серця... А потім ми зупинилися на якійсь площі, а Ірванець каже: "Ось ти знаєш, ми з тобою зараз схожі на двох п*дарів. Причому я - на старого, а ти - на молодого".

За таку щирість та безпосередність я його і люблю. Декілька разів їздив виступати до нього в Острозьку академію. Це такий український Гарвард - весь райцентр працює на академію.

Востаннє, коли туди їздив, мене студенти запросили разом піти бухати - я погодився за умови, що підемо разом із Ірванцем. Студенти погодились неохоче - мовляв, він такий строгий, так нас ганяє на заняттях... І того вечора один студент напився і неадекватно себе поводив. Закінчилось все тим, що Ірванець як педагог не витримав, схопив того студента за шкірки і викинув із того кафе. Макаренко, одним словом.

Ї

Їжачатко з їжачком

Їли кашку з молочком

Це з абетки, яку видав Малкович у дев'яностих. Перша книжка "А-ба-ба-би-га-ла-ма-ги". Вона мені дуже подобалась саме тим, що Іван понаписував деякі вірші сам. Там були фантастичні речі. Наприклад:

Носоріг носорогу наступає на ногу.

Й

Йога

Я Любка Дереша називаю молодим йогом. Він займається йогою. Любко взагалі страшенно цікава людина.

Пам'ятаю, ми жили місяць на віллі під Берліном у сусідніх кімнатах. Любко зранку приходив і говорив: "Ну що - підемо купимо бухла?"

Ми приходили в супермаркет о 8 ранку. Я набирав бухла, а він набирав собі всіляких екзотичних фруктів і овочів. Ми поверталися на віллу, де на кухні Любко починав готувати суп у величезному баняку. Цей баняк супу стояв потім цілий тиждень і смердів на всю кухню. Така в нас була йога.

К

Колос

У моєму рідному Старобільську є стадіон, який називається "Колос". Одного разу ми виграли там чемпіонат району серед школярів. У команді-переможці я стояв на воротах. У фіналі відбив пенальті.

На руках носили?

Ні, але це було дуже круто. Нам тоді поставили з фізкультури річні п'ятірки.

У нас взагалі була дивна команда. Була там два брати, Андрій і Юра, що приїхали щойно зі Східної Німеччини - у них тато був кадровий військовий. З собою привезли купу кассет "Accept", "Metallica", інша, модна на той час музика. Вони були металісти і взагалі неабиякі розгільдяї. Погано вчилися, але завжди вступалися один за одного. І плакали завжди разом, вірніше, плакали вони на моїх очах одного разу, але разом.

Вони близнюки?

Двійнята. У них і зачіски у були різні, і характери. Юра писав вірші. Андрій був більш прагматичний. Але це справді були брати. І у футбол добре грали - та "п'ятірка" з фізкультури у них була єдиною за весь час.

А ти як вчився?

Добре вчився. До 8 класу був відмінником, але потім усі ці точні науки, фізика-хімія...

Зате твори напевно писав добре.

Так. Навіть колись виграв республіканську олімпіаду з української мови. За твір виграв. Щось там було про Батьківщину чи про мову.

Це був 1991 рік, олімпіада в Рівному. Зібралася доволі дивна компанія, я там познайомився з багатьма із тих, кого потім зустрів у "великій літературі". Наприклад, з Назаром Федораком.

Я все це добре пам'ятаю, оскільки саме там уперше прочитав свої вірші. Тоді я їх написав уже 5 чи 6. Нам влаштували зустріч із місцевими письменниками - і мав прийти Ірванець, до речі, але не прийшов. Ірванця я тоді вже знав як поета, бо вийшла його "Тінь великого класика".

Коли місцеві письменники виступили, то запитали, чи є такі, хто пише вірші. І мої приятелі, яким я тоді щось сказав, про те, що сам пишу, випхали мене на сцену. Сиділо чоловік 400, я хвилювався, але почав читати - і це сприйняли якось добре. Вірші були погані, але сприймали їх добре, бо я був свій, не місцевий письменник.

Вірші були про любов?

Яка любов у 16 років? Філософські роздуми. Мені відразу ж сподобалось бути письменником. Я подумав, що це добре, коли ти читаєш, а тебе слухають і плескають.

Л

Литва

Я колись їздив до Литви, і це була дивовижна поїздка. Мене там перекладав такий поет Томас Арунас Рудокас. Дуже дивний і позитивний чувак. По-перше, він любить випити, по-друге він схожий на прибалтів із анекдотів.

Пам'ятаю, коли закінчився фестиваль, ми дуже довго сиділи в якійсь туристичній агенції. Нас туди пустила дівчина, котра там і працювала, і жила. І ось на ранок, коли вже все випили, вона почала нас виганяти, оскільки незабаром до офісу, де ми сиділи, мали прийти перші клієнти. Сама вона після нічної зміни заступала на денну. Звідти ми поверталися порожнім ранковим містом, і на одній із вулиць стояли в ряд тролейбуси.

З тих пір для мене Вільнюс - це ранкове сонячне місто з порожніми тролейбусами.

М

Метрополітен

Харківський метрополітен - неглибокий. Цим він вигідно відрізняється від Київського.

Чим?

Ну, в Київський поки спустишся, поки підіймешся...

В мене колись була ідея зробити якусь акцію чи фестиваль в метрополітені, але мене випередили - на станції метро "Університет" відбувся концерт симфонічного оркестру.

Н

Нью-Йорк

Дуже люблю це місто. Ми там робили виставу з Вірляною Ткач. Після однієї з репетицій вона запропонувала поїхати в Болгарський культурний центр - там крутив дискотеки Юджин Ґудзь із "Gogol Bordello".

Їх тоді в Україні мало хто знав, але я його записи чув - мені їх дав послухати Андрухович. Юрко розповідав таку історію - зустрічали вони з Юрком Позаяком новий рік. В Німеччині. І до їхньої україномовної компанії приєдналась якась місцева жінка. Всі слухали перший альбом "Gogol Bordello" Позаяк взявся перекласти для німкені тексти.

Проблеми почалися на фразі: "Подайте мне карету вот эту, мы поедем к ебеням".

О

"Острів"

Фільм із Мамоновим. Мабуть, останній російський фільм, який по-справжньому сподобався. Навіть попри те, що там попівщина в кожному кадрі. Мені розповідали, що цей фільм продається на церковних розкладках РПЦ, поруч із іконками та свічками. По-моєму, Мамонов у цьому житті переміг.

П

Порнографія

Знайомий, який працює на телебаченні, розповідав, що в Україні є комітет, який рекомендує фільми до показу.

НЕК?

Ні, не НЕК. Про цей комітет мало хто знає. Це поважні люди, які сідають і переглядають порнуху. У них є графіки й розпорядок дня: спочатку фільм "Намилені білявки 5", потім - "Гарячі попки 6". І вони повинні це дивитися, щоб поставити червоний квадратик чи жовтий трикутничок.

Це щоденна виснажлива робота. Вони стільки фільмів закрили і заборонили - і про це ніхто не знає. Єзуїтська робота.

А сам ти порнуху любиш?

Ставлюсь із інтересом. Це велике мистецтво. Мені цікаво дивитися вітчизняні фільми.

Є українська порнуха?

Звичайно. Особливо домашнє відео. Тут же цікаві не фрікції, а контекст. Цікаво, коли вгадуються характери, передається соціальне тло, побутові реалії.

А назви які. "Симпатичну брюнетку розводять в общазі". І за цією назвою з'являється цілий соціальний зріз: студенти молодших і старших курсів, мама в райцентрі, проблеми з деканатом.

Про те, як знімають українську порнуху, можна зняти захоплюючий фільм: кастинги, актори, декорації, правоохоронні органи...

Якщо на це дивитися як на відео-арт - це дуже цікаво. Там є своя чітка структура сценарію, сюжети, стандарти. Це як вестерн, за великим рахунком, лише без коней.

Р

Саша Рикун

Мій улюблений гравець. У мене навіть є матрьошка з його зображенням. Минулого року він пішов із футболу, але потім повернувся. Він надзвичайно розумний футболіст. Таких в українському футболі більше немає.

Що ти маєш на увазі?

Він дуже добре розуміє гру. Він займається розпасовкою. Як гарний шахіст, бачить гру на декілька ходів уперед. Це величезне задоволення: спостерігати, як він відчуває розвиток атаки, відходить назад, як він вибирає місце на полі. Він взагалі мало бігає - коли він починає бігти через поле, то всі



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Максим Мірошниченко

Зневага

Йшов додому пішки. Якийсь херовий та невдалий день видався. Потім вирішив поїхати у трамваї. Так і швидше і людей поруч буде мало. А в мене ж ще є привілей - УБД. Ця фігня робить мені розкішну насправ...
Водитель-наркоман на нелегальном маршруте. В 10:00 утра.Отвратительней всего в этой ситуации то, что этот маршрут работает уже полтора года. Получил от полиции десятки протоколов, несколько водителей...
Максим Мірошниченко

Нащадки слави Січових Стрільців

Дзвонить пан Юрій Фоменко, каже шо поки одні петлюрівці-дезертири сплять або чубляться в інтернеті, інші петлюрівці саджають на Соборній площі ялівець (можжевєльнік) біля пам'ятного хреста воякам...
Максим Мірошниченко

Моя країна

Взагалі знаєте, президент моєї країни - це президент закинутої на заднє подвір'я історії країни, яку хочуть розколоти та розвалити. Значній масі населення якої на це начхати. Суди якої виправдовують р...