App Store Google Play

Похмілля

12.02.2010 12:33

1991 року одночасно з референдумом щодо Незалежності України відбувалися й перші в Україні вибори президента. Я разом з товаришем клеїв уночі портрети В'ячеслава Чорновола і заклики голосувати за нього. Не робили ми цього вдень, бо елементарно побоювалися. Адже виросли в СРСР і не звикли до демократії. Ми ще не знали достеменно, що то таке - вільне волевиявлення людей, зате добре знали, що влада проти Чорновола. А вона, незважаючи на розгубленість, ще мала у своїх руках каральні органи, тож мене, журналіста, дуже легко могли виперти з роботи. До всього, клеїти листівки вдень - це значить постійно вступати в суперечки з агресивними ветеранами. Виходячи з усього мовленого вище, я зовсім не здивувався, коли раптом глупої ночі позад нас завищали гальма і почувся тупіт кованих чобіт. Продовжуючи розгладжувати портрет пана В'ячеслава на автобусній зупинці, скосив очі й побачив, як до нас біжать, на ходу пересмикуючи затвори автоматів, міліціянти. Товариш закам'янів з банкою клею і стосом агітаційних матеріалів. «Усе, - промайнуло в голові, - пропали ні за цапову душу. Один раз у житті по-справжньому проголосувати не вдасться»...

- Ви што тут делаєтє? - грізно пролунало позаду.

Я доклеїв плаката, обернувся і понуро відповів:

- Ви що, не бачите? Клеїмо агітаційні матеріали.

І тут сталося те, чого не міг навіть уявити. Браві міліціянти опустили зброю і миролюбно запитали: «А за кого?».

- Звісно, за Чорновола, хлопці, - уже значно бадьоріше відповів я.

- А ви не могли б дати нам декілька його портретів? - запитали правоохоронці.

Звичайно, ми дали. Міліціянти задоволені поїхали, а ми, ошелешені, довго дивилися їм услід...

Декілька років по тому перший президент Леонід Кравчук суперничав з Леонідом Кучмою. Одночасно проводилися вибори до Верховної Ради. Я знову клеїв листівки. Цього разу від Конгресу українських націоналістів. І знову, за звичкою, вночі. Але вже не боявся, бо вважав, що демократія перемогла. І знову до мене бігли міліціянти. Не добігши декілька метрів, схопили і потягли до машини когось іншого. Згодом знайомий, колишній працівник партійних органів, розповів, що так звані правоохоронці мали на меті схопити саме мене. Більш того, вони навіть знали, хто я. Але дорогою їм трапився колишній військовослужбовець, який теж клеїв листівки і який допік їм постійними скаргами. Тож вони не витримали спокуси і заарештували його, а я врятувався від затримання, яке було б використане для звільнення мене з роботи. Дізнавшись про таке, зрозумів, що переоцінив стан української демократії.

Час ішов. Вибори, мітинги, різні маніфестації й акції чергувалися, мов у калейдоскопі. Я встигав усюди. Листівки клеїв або вкидав у скриньки вже й удень. Мені допомагав син, згодом - донька. Я брав участь у різноманітних заходах, навчився виступати перед аудиторією, дискутувати. Та з плином часу все більше переконувався: найменше ненависті було чомусь саме 1991 року. Тепер уже траплялося, що агітаторів били, до всього, вони вже працювали не безплатно. Жодного разу і ні за кого я не клеїв агітаційні матеріали за гроші. Ніколи не отримував їх за поїздки на мітинги. Під час помаранчевої революції захворів після десятиденного перебування на Майдані Незалежності в Києві. Захворів і мій син. Та ми були щасливими. Бо нарешті українці прокинулися, вони згуртувалися! Ми мали лідера, з яким пов'язували надії на світле майбутнє України. На жаль...

А після останніх виборів у мене склалося враження, що або демократія в Україні не така, або в чомусь не такі ми. Ні, зовні все так, як має бути: партії, вибори, мітинги, дебати. Тільки чомусь ненависть і брехня аж зашкалюють, образи стали нормою, виборців і далі купують, а самі вони часто голосують не за когось, а проти когось. Може, тому лідери та переможці змагань не виконують своїх обіцянок і не відповідають за це. А в їхніх командах немає тих романтиків, які ішли на прю із системою суто заради ідеї, часто втрачаючи через це посади, а то й здоров'я. Там усе більше меткі та прагматичні, які служіння Вітчизні зробили роботою. Тож і служать їй лише в робочий час. А ступінь відданості вимірюють фінансовою винагородою.

От і моя відданість Україні виявилася потрібною лише мені й моїм друзям. Люди, які ішли за мною і яким я допомагав утвердитися, забували про мене відразу, як тільки посідали посади. Згадували лише тоді, коли їм була потрібна допомога журналіста. Втім, я не ремствував, адже робив свою роботу, а Україна, хай і повільно, утверджувалася. І от усе рухнуло.

...Віктор Янукович упевнено вийшов на трибуну, подивився на Ганну Герман, яка сиділа серед журналістів найближче до трибуни, і чистою російською мовою повідомив про свою перемогу на виборах президента України. Офіційний підрахунок голосів ще тільки розпочався. Але навіщо він йому?! Як повідомив ще чинний Президент Віктор Ющенко, демократія в Україні перемогла. Тож треба вірити екзит-полам.

У цей же час на іншому телеканалі завсідник ефірів п. Корнілов уже вимагав державності російської мови. Ще хтось божився, що не дасть вивести російський флот із Криму. Про решту обіцянок-цяцянок для знедоленого електорату ніхто не згадував.

Віктор Ющенко теж свого часу багато обіцяв. Керівник його штабу в Смілі й депутат міської ради не зміг добитися втілення в життя у місті хоча б однієї обіцянки. Його можна зрозуміти. Цього майже не вдалося і Президенту. Та як зрозуміти те, що «нашоукраїнець» у другому турі виборів не голосував узагалі? Як зрозуміти, що Ющенко рекомендував голосувати проти всіх? Чи не через подібні поради від нього пішли не лише зрадники? А короля робить оточення... Я в першому турі виборів президента голосував за нього, бо послідовний (хоч як спаскудили це слово на минулих виборах), бо Ющенко, хоч би що там було, усе ж будив українство. А у другому турі сподівався разом з ним, забувши про образи, рятувати Україну...

За кого голосували Ющенко і залишки його команди в другому турі? Ми отримали безмежно далекого від українства президента. Невже треба мати великий розум, щоб зрозуміти: голоси проти всіх забрані від Тимошенко, а не від Януковича? Ті чистоплюї, що голосували проти всіх, голосували за Корнілова, Колісниченка, Бузину, Табачника... Несть їм числа. Вони голосували проти наших героїв, нашої мови й культури. Тимошенко - це ще не Україна. Але то був шанс. Янукович - минуле. Це відкат, втрата динаміки й гонору. Ми знову упосліджені.

Найприкріше, що він, скоріш за все, виконає лише те, що і Ющенко, тільки зі знаком мінус. Той ушановував українських героїв, а лідер регіоналів ушанує наших катів; той закликав до нашої пам'яті, а другий з неї збиткуватиметься. А от життя не поліпшив Ющенко, і навряд чи в ситуації, що склалася, це зможе зробити Янукович. Тож і розчарування виборців буде схожим. Різниця лише в тому, що один зійшов зі сцени покірно, а другого випхати буде важко...

І все ж чомусь мені здається, що за рік, а то й півроку ми будемо згадувати про Ющенка з ностальгією. Бо добрі, толерантні, незлостиві і відхідливі. А ще маємо брак лідерів. Напевно, Ющенко не довго бавитиметься бджолами. Проте стати справжнім лідером нації більше шансів має таки Вона - жінка, якщо ми не втратимо її нерозважливо. Якщо згуртуємося навколо неї після втечі з її корабля щурів, не віддамо олігархам чи маргіналам, підтримаємо в українстві, у нас буде шанс. Адже Янукович таки не набрав голосів навіть половини виборців. А за проукраїнського кандидата проголосували уже значно більше, ніж свого часу за Чорновола, хоч як старався Ющенко. От тільки б не загубити цей шанс у взаємних обвинуваченнях. А я знову клеїтиму листівки. Безплатно. Втім, боюся, що знов уночі...

День


Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Максим Мірошниченко

Зневага

Йшов додому пішки. Якийсь херовий та невдалий день видався. Потім вирішив поїхати у трамваї. Так і швидше і людей поруч буде мало. А в мене ж ще є привілей - УБД. Ця фігня робить мені розкішну насправ...
Водитель-наркоман на нелегальном маршруте. В 10:00 утра.Отвратительней всего в этой ситуации то, что этот маршрут работает уже полтора года. Получил от полиции десятки протоколов, несколько водителей...
Максим Мірошниченко

Нащадки слави Січових Стрільців

Дзвонить пан Юрій Фоменко, каже шо поки одні петлюрівці-дезертири сплять або чубляться в інтернеті, інші петлюрівці саджають на Соборній площі ялівець (можжевєльнік) біля пам'ятного хреста воякам...
Максим Мірошниченко

Моя країна

Взагалі знаєте, президент моєї країни - це президент закинутої на заднє подвір'я історії країни, яку хочуть розколоти та розвалити. Значній масі населення якої на це начхати. Суди якої виправдовують р...