App Store Google Play

Дослідниця забутого

19.01.2010 12:10
Оксані Забужко водночас і складно й легко бути сучасним «пророком у своїй вітчизні». Письменників її масштабу в Україні можна перелічити на пальцях однієї руки, а монопольний простір без конкуренції - не найкраще тло для розвитку, особливо коли тебе повсякчас порівнюють із класиками. Однак Забужко не застигає у монументальній позиції великого метра і рухається далі, що підтверджує поява роману «Музей покинутих секретів». Авторка недарма так довго працювала над цією книжкою, адже їй довелося заглиблюватися в історичні документи, записувати спогади людей, тобто дотримуватися принципу author's research, що, за її словами, є елементарною письменницькою «гігієною» для романіста. Нова книжка Забужко недвозначно демонструє: постмодерн із його забавами, грайливим ставленням до серйозних тем відходить, а залишається не зужита вчасно історія, з якою літературі належить дати раду.

Вічне кантівське питання

Мій роман усе ж таки не «про УПА»... «Музей покинутих секретів» - це книжка про моральний вибір кожної людини, про мужність прийняти пам'ять як частину своєї індивідуальності, інкорпорувати своє минуле, хоч би яким воно було, в структуру власної ідентичності - проблема, що неуникненно стоїть як перед кожним українцем зосібна, так і перед цілою країною назагал, не розв'язавши якої ніколи не здобудеш свободи. Либонь, це і є головний «нерв» книжки. Хоча для мене особисто екзистенційно найважливішим у «Музеї...» було застосоване до нашої доби «вічне» кантівське питання, що ми можемо знати взагалі, - питання, яке хвилює мене ще від часу «Інопланетянки», де наприкінці Посланець каже: ми ніколи не знатимемо, якими насправді були ті, хто лишився в історії.. Звідтоді минуло 20 років, живемо вже в постінформаційному суспільстві, й дедалі очевидніше, що не тільки про історію, а й про сьогодення, якого ми самі є живими свідками, можна сказати те саме: ми ніколи не знаємо, як щось «було насправді». Нам завжди дістаються тільки часткові «правди», скалки цілого, як у тих дитячих «секретах», що дали назву книжці, до того ж ще й «викривлені» оком спостерігача.

У романі є ще одна тема - тема влади, і щоразу зловжитої. В кожній ситуації за сюжетом виявляється, що вибір на користь влади обертається для героїв моральним, а потім і життєвим крахом - чи то в підпіллі 1947 року, чи то в Україні початку 2000-х. Але справжня влада - це не влада однієї людини над іншими, а влада людини над своїм життям, і ця влада - у знанні. Прийняти це знання, безумовно, вимагає мужності. Але тут є ще один момент - те, що я хотіла показати цим романом: минуле все одно ніколи «не вимикається», воно й далі впливає на наше життя незалежно від того, знаємо ми про нього чи ні. І якщо не знаємо, не перебуваємо з ним у діалозі, тоді воно обертається на страшну, сліпу стихійну силу з величезним руйнівним потенціалом. Я взагалі переконана, що десь біля витоку всіх драм людства за останню тисячу з гаком років лежить спалена Олександрійська бібліотека, коли було фізично знищено майже всю писемну пам'ять про давні віки, і звідтоді ми змушені «проживати» їх знову й знову, самі того не відаючи...  

У кожної книжки стільки версій, скільки читачів. Мені ж особисто «Музей...» подарував доторк до живої пам'яті, знайомство зблизька з представниками просто неймовірного покоління - людей, які, ні в чому не поступившись ідеалами своєї юності, доживають віку в бідності й невідомості, але перед якими відразу хочеться рівненько «тримати спинку» і стежити за кожним своїм словом, обмираючи од самого усвідомлення, що вони з тобою розмовляють. Це було останнє покоління пасіонаріїв - пасіонаріїв у чистому вигляді. Такої пасіонарності, коли тобі 83-річна пані, дівчинка з інтеліґентної родини, чия юність пройшла в підпіллі, каже: «Я знаю, для чого жила», більше не зустрінеш. Колосальна втрата для українського суспільства, що ці люди не завжди встигали передати свій досвід навіть своїм близьким, переважно він лишається таким самим катакомбним і нерозтиражованим. Якби ці люди приходили в школи на 9 Травня, яке направду мало б бути 8 Травня і Днем пам'яті, як в усіх цивілізованих країнах, якби ці люди розмовляли зі школярами, то нове покоління українців отримало б зовсім інше уявлення про свою ідентичність. 

Історичні наративи, позичені у сусідів 

Ми досі не маємо зв'язного історичного наративу. Тому й похідних від нього не маємо - цілісної історії української літератури, думки, кіно, театру, бо немає єдиної загальної матриці, яка охоплювала б усе українське суспільство в його розвитку за модерний період. Самими шкільними підручниками тут не обійдешся, йдеться про загальний «автопортрет нації в часі», що його інформпростір кожної країни постійно утримує, як дзеркало, перед кожним громадянином. А ми свої наративи досі позичаємо в сусідів - як не в росіян, то в поляків. «Від себе» про себе говорити, ні на кого не озираючись, так і не наважуємось. А без такої «єдиної матриці», власної цілісної системи історичних смислів губиться в хаосі подій і індивід - невідомо, куди його «вмонтовувати». Тому в нас відсутній жанр біографії - найпопулярніший у кожній розвиненій національній літературі: «не видно», в якому історичному сценарії людина була учасником. Тому ми не маємо свого кіно, а в театрах грають, за поодинокими винятками, заяложений репертуар: і кіно, і театр - мистецтва синтетичні, а на підставі чого ж має відбуватися отой синтез, коли загальнокультурна «матриця» відсутня і за деревами лісу не видно?... Все роздроблено, розсипано на герметичні «ніші». Та що там режисери - фахові історики України української літератури не знають! На шкільній програмі все знайомство з нею й закінчується.

Для порівняння наведу приклад, як працює національний наратив там, де він є. «Музей покинутих секретів» містить згадку про повстанця-бельгійця на псевдо Західний, який працював франкомовним диктором на підпільній радіостанції. Справжнє його ім'я - Альберт Газенбрукс. Оцієї однієї моєї згадки в одній брюссельській публікації вистачило, щоб там знайшлися молоді дослідники, які зацікавилися долею свого земляка, що брав участь в абсолютно доти не відомому їм Русі Опору «на сході» (в самій Бельгії у Другій світовій свого антинацистського опору не було!), і за рік розкопали все, що пов'язано з його долею. Мені надіслали копію його листа 1967 року, видрукуваного на машинці французькою мовою, де він пише, що служба в УПА - це були трудні, але найкращі роки його життя, і в кінці, після підпису «Альберт Газенбрукс», приписано чорнилом українською «Західний» і - теж українською - «Слава Україні!». Аж мороз по шкірі йде... Так ось, якби ми були притомною країною, свідомою своєї історії, то про Альберта Газенбрукса мав би бути знятий бельгійсько-український документальний фільм - і для Бельгії був би гонор, мати свого бійця Резистансу, я вже не кажу про міжнародний імідж України. А ми навіть визнати УПА армією Резистансу досі не спромоглися. У результаті «маємо те, що маємо». Тобто нічого не маємо. За всі роки незалежності хіба тільки й спромоглися зняти один-єдиний «Собор на крові» - справді гарний фільм, що мав би викликати широке громадське обговорення, дискусії, круглі столи, дебати, однак...

Проблема з добуванням інформації по добі УПА досі актуальна навіть для істориків. По-перше, немало колишніх повстанців просто не довіряють українській владі. Проживши понад півстоліття в режимі суворої конспірації, вони так у ньому й доживають віку - з осторогою і до держави, яка їх досі не визнала, і до всяких сторонніх розпитувачів. Я кілька разів чула знаменну фразу: «В нас демобілізації не було». І їх можна зрозуміти. Є, звісно, й інерція кількадесятилітнього страху, і з цим я теж зіткнулася, коли їздила взимку на Прикарпаття, щоб виставити собі в умі «декорації» для 6-го залу. Мені організували для повної достеменності відчуттів виправу в гори, до засипаних снігом колишніх криївок. На зворотному шляху, вже надвечір, потомлені, зайшли ми до хати під горою - в хаті бабуня. Виявилося, що вона прожила тут ціле життя, пам'ятає всю «партизанку», розповідає, відпоюючи нас гарячим чаєм, як «хлопцям» їсти носила, як «на облаву корови ревли», і всілякі такі несамовиті речі, про які ніде й ніколи не прочитаєш... Говорить діалектом. А я слухаю з роззявленим ротом і розумію, що ввік же цього не запам'ятаю і не відтворю! Виймаю диктофон, вмикаю, загоряється червоне вічко... Бабця дивиться на це червоне вічко - і замовкає, як відрубало. Ми їй на різні голоси: «Та прошу пані, та то нічого, та нема чого боятися, та це ж уже незалежна Україна, та за це ж уже нічого не буде...» І видно, що бабця бореться з собою, а в неї всередині бар'єр - не переступити: щойно була жива людина, говорила, сміялася, а перед диктофоном - як перед слідчим на допиті: не проб'єш! Хвилини зо дві так мучилась, а потім хитає головою: «Нє... Не можу». Це проста селянка - так, можна повсміхатися, але наш веселий настрій як вітром здуло: немов на мить відкрилося, ЩО за тим стоїть.

Завузькі підліткові штанці літератури 

Період «я, я, я» в українській літературі перехідний. Він трохи затягнувся, але в нас усе відбувається не так швидко, як хотілося б. Я тут теж трохи почуваюся відповідальною - як примусово пошита в «матері сучукрліту». До появи «Польових досліджень...» з української літератури видавалися тільки історичні романи, для більшості населення, особливо міського російськомовного, це все ще була «колоніальна екзотика». «Польові дослідження...» зламали цей стереотип. Звичайно, в цьому були свої ризики. І тоді багато хто з молодшого покоління літераторів зробив висновок: ага, ось, значить, який «рецепт успіху»: пишеш про свої сексуальні пригоди від першої особи, вивалюєш їх в усій наготі та неприкритості - й стаєш знаменитістю... І посипалися «клони»! А в мене то був лише нетрадиційно застосований до серйозної теми прийом масової літератури, тоді це було потрібно. В умовах кричущої жанрової неповноти тодішньої української прози така перша «проривна» книжка мусила ніби працювати «за всю літературу» відразу, за все, чого в ній не було (травелог, жіночий роман, соціально-філософська проза, щоденникова сповідь і т. ін.), - я свідомо намагалася в один роман втиснути все. Але молодь сприйняла тільки верхній шар, а навздогін же не поясниш, що секрет успіху книжки зовсім не в ньому. Добре, що пішли слеми, літературні фестивалі... Українській літературі потрібно було довести свою ринкоспроможність - і вона її довела, вперше, між іншим, за все ХХ століття. І якби тоді ж, 1996 року, не ринула в Україну дешева російська попса й наш книжковий ринок за кілька років не був майже цілковито колонізований Росією, то, може, цей перехідний період настільки й не затягнувся б.

Ми, на жаль, не є незалежною країною: якби постійно не «грузив» північносусідський фактор, то всі суспільні процеси відбувались би швидше. І молодшому поколінню літераторів, які не читають іншими мовами, вже немає з чим порівнювати - по суті, вони мають до диспозиції тільки прозу, писану на одне чи на півпокоління старшими, а поза цим - ну хіба щось прочитають у перекладі російською... Але поза такою інформаційною ізольованістю є ще й чимало так званих дитячих хвороб молодоринкової літератури: епатаж, позерство, нарцисизм, такі суто ювенільні комплекси... А одночасно в нас відбуваються надзвичайно цікаві мовні процеси - їх теж мало хто відстежує, а тут же Клондайк для лінгвістів - як змінилася мова впродовж цих 18 років, відколи почала заповнювати ті суспільні сфери, котрі раніше були лакунами! Адже українській літературі після радянського періоду треба було ще й вчитися говорити з читачем живою мовою, зокрема й тією, якою говорить вулиця. Писати прозу мовою, якою відбувається життя, в УРСР було неможливо, тут цензура працювала до останнього. Відтак у 1990-ті слід було відразу, махом опанувати купу соціолектів: і суржик, і живу розмовну, і ненормативну лексику, з якою, здається, вже дещо перестаралися...

Через 10-15 років в літературі все буде пречудово. І тенденції до подорослішання вже проступають. Я ось дивлюся: Шкляр написав історичний роман - нехай «гостросюжетний», з явним розрахунком на майбутню екранізацію, але факт лишається фактом: Шкляр працював в архівах! Тисну руку: нарешті український письменник, замість переписувати свій ЖЖ, а потім видавати його «романом», взявся вивчати матеріал із теми. А це ж елементарна санітарно-гігієнічна передумова для серйозної літератури, базове поняття праці романіста - author's research. І «Місто з химерами» Олеся Ільченка недарма стало подією: історичний детектив, пізнавальний, просвітницький, біографічний. І за «Весіллям з Європою» Антона Санченка - чи не першою, між іншим, в сучасній українській літературі сімейною сагою - видно дослідження, і за оповіданнями Юрія Камаєва - це вже пишуть люди, яким є що сказати. Все це, як на мене, дуже обнадійливі показники, які свідчать, що підлітковий період у новій українській літературі таки добігає кінця. На місце потреби комусь щось доводити (публіці, видавцям, «москалям» - байдуже!) приходить нарешті визріла потреба висловити те, що потім буде названо духом часу. Література кричить, література вагітна, і всі постмодерні забавки лишилися в учорашньому дні, й Фукуяма зі своїм «кінцем історії» курить бамбук у коридорі: це був зовсім не «кінець історії», а лише кінець того, що про неї розповіли.

Біографічна нота

Оксана Забужко

1960 р. - народилася у Луцьку в родині філологів.

1968 р. - переїхала з батьками до Києва.

1972 р. - почала друкуватися в літературній періодиці.

1982 р. - закінчила філософський факультет Київського університету імені Тараса Шевченка.

1987 р. - захистила дисертацію «Естетична природа лірики як роду мистецтва» на звання кандидата філософських наук.

У 1986-1988 рр. викладала естетику та історію культури в Київській консерваторії імені Чайковського.

З 1988 р. - співробітник Інституту філософії Академії наук України.

1992 - 1994 рр. - перебувала в університетах США (Пенсильванському, Гарвардському, Пітсбурзькому) як «запрошений письменник» та Фулбрайтівський стипендіат.

З 1996 р., коли було видано «Польові дослідження з українського сексу» в Україні та A Kingdom of Fallen Statues у Канаді, провадить кар'єру професійного літератора.

Багато подорожує. Має низку громадських навантажень: віце-президент Українського ПЕН-центру, член Наглядової ради Міжнародного фонду «Відродження», член багатьох редколегій, журі, конкурсних комітетів в Україні та за кордоном.

Український тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Останнім часом, коли дивлюся на те, що відбувається навколо, вже вкотре мені спадає на думку аналогія між Україною та Іудеєю часів Другої Іудейської війни. Події тої війни досить живописно описав у св...
Ярослав СИНИЦЯ

Станиця Луганська

Станиця Луганська зараз,це  не те, що було три роки тому.  Людська натура така, що має здатність пристосовуватись до будь-яких умов, і за дуже короткий час. Про війну тут нагадують цілі квар...
Наслідки Першої Світової для України оформилися у конкретний факт та конкретну дату 14-го листопада 1918-го року.У цей день гетьман Павло Скоропадський видав грамоту про воз'єднання на федеративних на...
Юрій Фоменко

Птаха війни

Птаха війни. Вона над моєю хатою в Діброві літає на схід і повертається на Кодак.    В уяві, замість звуку її двигуна я чую стогін поранених, голоси лікарів і тиху молитву піл...