App Store Google Play

Свавілля в погонах

11.10.2009 13:01

Теперішню Кам'янку Апостолівського району свого часу заснували запорізькі козаки. З тих пір славиться вона роботящими і сильними духом людьми, які знають собі ціну і наділені почуттями власної гідності. Але нині, як висловлюються самі кам'янчани, доводиться терпіти щось зовсім незбагненне і кривдне.

Сповідь Василя Логвинюка, шофера і тракториста, тренера сільської футбольної команди

«Торік 1 грудня після обіду я залишився вдома. Дивився телевізор. Гульк - біля мого двору зупинилася легкова машина. Визирнув у вікно, але розпізнати, хто приїхав, не зміг. Не вимикаючи телевізора і не одягаючись, лише у спортивних штанах та футболці, вийшов на ганок. Побачив «Таврію» з міліцейськими номерами, а біля неї - дільничного Дмитра Петровського. Говорить, щоб я сідав у машину, розмова є. Так то й так, кажу, але зачекай, телевізор вимкну, вдягнуся і хату закрию. А він руками махає: діла до тебе на п'ять хвилин. Я й сів. Не встиг розгледіти інших у «Таврії», як мене схопили за шию, одягли наручники, а на голову - поліетиленовий пакет.

Везли недовго, пересадили в іншу машину. Нею везли вже хвилин 20 якимись нерівними польовими дорогами. Як спинилися, мене витягли з машини і кинули на камінь чи пеньок. Про пеньок подумав, бо піді мною зашарудів товстий шар опалого листя. Зрозумів, що ми за селом у лісосмузі. Хтось усівся мені на спину й заходився з усіх сил гамселити між лопатки. «За що?» - волаю. «А то ніби не знаєш? - засміялося не менше трьох-чотирьох одразу. - Думай! Згадав чи ні?» Відповідаю, що пригадувати мені немає чого. Тоді мене перевернули на спину і почали видавлювати очі, бити в боки і живіт, а також по голові: «Зізнавайся, поки не пізно!» Кричу від болю, що не маю в чому зізнаватися. «Ти диви, який він тупий і впертий, -почув я між матюками. - А хто пограбував Тетяну Гаврилко?» Напередодні у нас справді обікрали жінку, яка займається бізнесом і тримає магазини. Казали, багато добра винесли - на 200 тисяч гривень. «Та ні, - кричу, - помиляєтеся, я там не був!» Цим ще більше розлютив міліціонерів. «Якщо ти так, - засичали, - тоді начувайся». До пальців рук прикрутили дроти, і я відчув, як крізь мене пропускають електрострум. А міліціонери не вгавали: «Не признаєшся - уб'ємо, закопаємо і ніхто ніколи не ді­знається, де могила твоя!»

Від народження я не належав до слабкодухих, і фізично ніби дужий, а тому не здавався. Заявив, що не треба мені «шити» того, чого я не робив. На це тільки розреготалися. І ще довго били, куди тільки могли. Хвилин на 5-10 дали перепочити, щоб «подумав, де сховав зброю», яку ніби теж поцупив з будинку Тетяни Гаврилко. Я знову заперечував. То далі били, поки самі не стомилися. Нарешті підняли, упхали назад в машину. «З тобою все ясно, - сказали. - Веземо до затоки топити у річці».

Насправді привезли у райвідділ міліції. Упізнав знайомого міліціонера Олександра Жадана, у кабінеті якого, судячи з усього, і опинився. Той почав грати роль дуже доброго, хоч його до ран прикладай. Та забігає у цивільному не знайомий мені чоловік і вигукує з надривом: «Ти його не слухай, хай не корчить із себе дурника, бо він уже признався!» Слідом забігає другий. Теж вимагає, щоб я кінчав «ламати комедію». Інакше повезе мене у Кривий Ріг і зачинить у слідчий ізолятор, а там мене швидко змусять сказати усе, що треба. Бо там не панькаються, почав залякувати, а укорочують віку! І гадаючи, що я зламався, почали диктувати мені мої «покази». Якщо, мовляв, «сам і не лазив у хату, то пиши, що на «шухері» стояв». А хто лазив, ми «допоможемо тобі згадати». Ясна річ, відмовився писати. Тоді, а це вже була друга година ночі, мене кілька разів ударили у пах, вивели у коридор і наручниками прикріпили до батареї опалення. Отут і відпочинь, засміялися, гарненько обдумай, бо ж у тебе жінка, сім'я, дві дочки якраз у тому віці, коли за них треба боятися...

Десь о сьомій ранку знову завели у кабінет. Продовжили допитувати. Я був уже в такому стані, що мало що й пам'ятаю з того допиту. Та знаю точно: свою причетність до пограбування категорично відмітав. Біля дев'ятої ранку все раптом перевернули догори дригом. Начебто власницю магазинів я не грабував, одначе заради металобрухту розкурочив якусь там машинерію. Сил боротися уже не було, і я згодився підписати якийсь папірець. Після цього мене тишком-нишком і задвірками відвезли у Кам'янку. Наказали «міцно тримати язика за зубами» і «навічно забути, де був та що зі мною трапилося». Це - ніби в моїх інтересах. Інакше «все можна розкрутити назад».

Василь Логвинюк не з лякливих. Отямившись, того ж дня подався в районну прокуратуру. Там на підтвердження зажадали медичну довідку про тілесні ушкодження. Кинувся у лікарню - пізно уже. Прибув наступного ранку, так довелося чомусь чекати мало не до вечора, поки не сказали, ніби «знімати побої нікому». Не довго вагаючись, Василь поїхав у Кривий Ріг. Там його обстежили за лічені хвилини. Діватися прокуратурі стало нікуди. А от у райвідділі міліції спочатку і слухати не хотіли. Службове розслідування «інциденту» розпочали тільки завдяки тому, що місцеві активісти «Народної Самооборони» звернулися до обласних правозахисників. Тодішній начальник РВ МВС Василь Кобець відразу викликав Логвинюка і запитав, чи правда все те, що «з його вуст записали в області»? Почувши, що правда, запевнив, що «міліція не гестапо, а міліціонери не поліцаї», і пообіцяв розібратися. Правда, застеріг, що слідство триватиме довго, може, рік або й два.

З тих пір минуло дев'ять місяців, а кінця службовому розслідуванню не видно. Воно зайшло в глухий кут. Загальмувала і прокуратура, котра теж порушила кримінальну справу. Час іде, а слідчі не можуть ні знайти тих, хто катував чоловіка, ні встановити факту, що катували в приміщенні райвідділу міліції. Пишуть, що «невідомі особи в невідомому нежитловому», якого ніяк «не вдається виявити».

Сповідь Євгена Коваля, мешканця сусіднього села Михайлівка

«Другого липня цього року близько 9 години ранку я вертався додому з магазину. Біля свого двору угледів автомашину. Підійшов ближче - упізнав старшого лейтенанта міліції Ярослава Іщенка, якого знав. Мушу пояснити: сам я не михайлівський, у селі недавно, з часів, як пристав тут у прийми. Тому не дивувався, коли Іщенко попросив винести мій паспорт, а заглянувши у нього, запитав: «Досі не прописався?» Він же запросив сісти в машину, щоб їхати в район «розбиратися».

Приїхали у міліцію, піднялися на другий поверх, зайшли в один з кабінетів. Руки мені одразу заломили, наручники на них хрясь, по обличчю бах. Заждіть, ледве не плачу, поясніть, у чому річ? У нас, сказали, пояснюють кулаками. І «пояснювали» ними, поки я не упав на підлогу. «Це ще не допит, це лише дізнання, - мовили. - Тепер розказуй!». Що розказувати? Я не знаю! Показують фотознімки Андрія Гереця та Юрка Яшника: а їх знаєш? Звісно, я ж із ними разом наймався на будівельні роботи. «Але вони зараз не такі, як на фотокарточках, - пирснули сміхом. - Зараз вони розмальовані». І до мене: «Тобі ж таке не треба?» І підняли, щоб знову бити. Хто бив? Поміж них я знав в обличчя тільки опера Сашка Жадана. Інші відрекомендувалися: «Ми з убойного відділу». Після цього сказали: Яшника та Гереця затримано, обидва зізналися, що це вони вбили 11-літнього хлопця та 40-річну жінку в будинку бізнесмена Середина. Заодно пояснили, наче був з ними там і я - отож моя черга «щиросердно колотися». Але ж я не був у будинку Середина! Кажу про це, а вони сміються. Спустили мене у підвал, там у них тир, і стали бити, чим могли - і бітами, і кийками, ще чимось твердим.

Катували один день, потім і наступний. Вимога одна: зізнавайся, що убивав людей. Під кінець другого дня я й не витримав. Зрозумів, що інакше мені кранти. Ну, кажу, був там... Одразу запитання: «Звідки заходили?» Як звідки, говорю, з вулиці. «Е-е, бреши-бреши, та знай міру! - кричать. - А як точніше?» Я «уточнюю», що з заднього двору. «Це уже ближче до істини, - вигукують, - але ще точніше». Я те або інше ніби свідчу, а вони вносять «корективи». Потім 4 липня повели нас, тобто, крім мене, і Гереця та Яшника, до суду, щоб на десять днів продовжити наше затримання. Суд задовольнив це прохання. Я ж уперше дістав змогу хоч якось поспілкуватися з хлопцями. Стало ясно, що ми, страждаючи від тортур, порізно один одного «продавали»...

Та через 4 чи 5 днів прибув слідчий з Дніпропетровська. Мене в його супроводі повезли на місце злочину. Там я безнадійно заплутався. Бо свідчив зовсім не те і не так, як то було писано у протоколах міліціонерів. Під вечір до мене в камеру зайшов слідчий. То що, і тебе, запитав, змусили «признатися»? І порадив: якщо зберіг силу волі і завтра відмовлюся від своїх «добровільних» показань, розкажу, як з мене їх «витягали», у нього будуть підстави «не приймати справи». Не знаю й сам, як зміг набратися духу, але так і вчинив. За це мене знову били до нестями. Але за день чи два облишили. Наказують умитися, одяг випрати. Мої штани виправ і висушив особисто лейтенант Іщенко. Привели таким чином «в порядок», причепурили, щоб слідів побоїв не було видно. І на 10-й з часу затримання день вдруге повезли до районного суду. Отримувати санкцію на продовження терміну попереднього ув'язнення.

Суддя на прізвище Чумак поцікавилася довідкою медичних експертів, бо суд зобов'язував міліцію обстежити нас, підозрюваних, у лікарів. Але цю його ухвалу не було виконано. Тоді суддя пильно вивчила подані матеріали і раптом запитала: «А де доказова база, зібрана оперативним шляхом?» Чекає якусь хвилину і повторює своє запитання. Представник райвідділу мовчить, як води у рота набрав. За півгодини ми не віримо своїм вухам. Суд відмовляє міліції з тих причин, що, по-перше, при затриманні та утриманні нас порушувалися наші права. А по-друге, суду не надано жодного доказу нашої причетності до злочину, отож звинувачення, висунуті нам, безпідставні. І суд звільняє нас з-під варти.

Нам не звідкілясь, а з райвідділу МВС через другі вуста переказали, щоб тікали звідси, поки не пізно. Порада ця була схожа на попередження і залякування. Аби нікому не говорили, що з нами творили. Як я згодом узнав, Андрію Герецю довелося витерпіти те самісіньке, що й мені, а Юрія Яшника «опра­цьовували» поза межами приміщення міліції, десь по посадках та в степу. Я ж вирішив так: з якої речі буду тікати, якщо ні в чому не винен?»

«Загадки» загадкових обставин

У середині липня цього року в сусідньому Софіївському районі убили 23-літнього Дмитра Новиченка. Напередодні сюди навідувалися «братки» з Кривого Рогу, і мати Дмитра повідомила в райвідділ МВС, що «вони її синові погрожували». Але в кінці серпня і на початку вересня у Софіївці «хапали і зачиняли» винятково місцевих хлопців. Підозрюючи їх у скоєнні вбивства. Затримали Володимира Скляра, Романа Назаренка, Сергія Овдієнка, Павла Юхимчика, Дмитра Куліша...

З тими ж наслідками, що й у випадках з В. Логвинюком та Є. Ковалем. Коли мати Скляра побачила сина у камері утримання, то не впізнала його. «Що ви з дитиною робите, нелюди?» - зойкнула. У відповідь почула: «Як у кожного лікаря свої методи лікування, так у кожного міліціонера свої методи дізнання». Якщо тепер ми напишемо, як катували і В. Скляра, і Р. Назаренка, і П. Юхимчика та С. Овдієнка, ви ніч не будете спати. Як результат - домоглися зізнання, себто явки з повинною, наче це вони і Дмитра Новиченка убили. На суді, від якого доблесна міліція забагала продовження терміну утримання, хлопці відмовилися від своїх «зізнань», а батькам кинули, що «вам краще не знати, що з нами там роблять». Однак це їм не допомогло. У Софіївці суд охоче санкціонував подання слідства ще місяць підозрюваних утримувати в неволі.

Суд узяв до відома єдиний аргумент слідства. Те, що підозрювані свого часу... самі добряче постраждали від Д.Новиченка, були ним биті, а тому і не знайшли, мовляв, «іншого способу помститися». У зв'язку з цим необхідно пояснити: вбитий Новиченко до самісінької смерті кілька років поспіль очолював тут «банду малоліток». Це була зграя підлітків, котра тероризувала весь районний центр. Не хтось сторонній, а співголова Громадської ради з захисту прав громадян, створеної при УМВС в області, Галина Кучеренко, а також члени ради Олена Гарагуц та Василь Сухов зібрали всю хронологію жахів, які чинили буцімто «невловимі бандюки». Скажімо, ґвалтували дівчат свого віку. Вчинили якось і страшне побоїще в одному з кафе. А Віталія Шевцова замордували так, що хлопця потім «медики складали по частинах». Серед потерпілих справді були і ті, кого сьогодні з усіх сил намагаються видати за убивць Новиченка. Той же Володимир Скляр з черепно-мозковою травмою ледве утік від розлючених «пацанів».

Майже п'ять літ орудувала ця «банда». Знали негідників в обличчя і на прізвища, повідомляли про них в прокуратуру і міліцію. Але на все це правоохоронці не реагували. Більше того, банду не просто не спиняли, а навіть... оберігали. Як таке могло бути, а головне - чому? Відповідь виходить за межі будь-якого глузду. Те, що Д. Новиченко правив за ватажка у грізних «малоліток в законі» - це лише квіточки. Ягідки приховувалися в тому, що він був тут ще й наркоділком місцевих масштабів. Контролював збут і поширення в селищі і районі страшного дурман-зілля. А це вже не жарти. У софіївському випадку, як з'ясували члени Громадської ради з захисту прав громадян при УМВС в області, мінялися прокурори - був пан Орешин, став пан Гіберт, - та на виду у них «навіть їхніми автомобілями їздив райцентром Д. Новиченко, наглядаючи за мережею наркоторгівлі». Уявіть собі, але і зараз, схопивши та піддаючи мукам невинних хлопців, намагаючись «почепити» на них убивство недавнього «нар­кобарона», тих же, котрі трималися бандою навколо Д. Новиченка, і пальцем не чіпають. Хоча вони зараз «беруться за старе, знайшовши поміж собою достойну заміну загиблому дружку».

Усе це можна було б сприймати за страхітливу маячню, якби воно не було правдою. І якби не набуло загрозливого поширення. В який район степів колишнього Великого Лугу сьогодні пальцем не ткни, всюди подібне відбувається.

На іншому, лівому, березі Дніпра, у Василівському районі Запорізької області, мені розповіли по-своєму не менш потворну історію. Про те, як два лейтенанти тамтешньої міліції, знявши з себе погони, через вікна з другого поверху вистрибували і, рятуючись, стрімголов утікали подалі від своїх колег. «Інакше б нас, - сказав мені один з цих колишніх лейтенантів, з яким мені вдалося зустрітися, - зробили б винними».

Служили хлопці у відділі боротьби з наркотиками. А у Василівському районі мало не щодня доводиться мати справу з наркозалежними, «ловити всяку дрібноту, яка постачає їм зілля». За це міліціонерів хвалили. Та настав час, і лейтенанти зрозуміли, що лиху кінця-краю не буде. Дрібноту хапай не хапай - не переводиться. Бо вся біда в тому, що незайманим залишається «кубло» наркоторговців, яке засіло в містечку Дніпрорудне. От лейтенанти і зважилися схопити на гарячому і з речовими доказами одразу 12 негідників - тобто усіх тамтешніх підпільних верховод «ринку білої наркотичної смерті». Щоб «знищити заразу з корінням», як доповіли, коли з місць злочинних діянь доставили затриманих. Тільки що тут зчинилося! Передали ви, хлопці, куті меду, і квит. Перестаралися. За дві чи три години примчали й старші колеги з обласного УМВС. І почали переконувати лейтенантів, ніби затримані ніякого стосунку до розповсюдження наркотиків не мають. Лейтенанти стояли на своєму, бо зібраних доказів цілком вистачало. «Якщо так, - почули раптом лейтенанти, - то затриманих відпускаємо і складаємо протокол, що усі ці пристрої для виготовлення наркотиків та самі наркотики, з якими ви тут носитеся, як дурні з писаними торбами, вилучено у вас. Що вони належать вам, ви й верховодили наркобізнесом у районі!» Лейтенантам нічого не лишалося, як тікати, поки не пізно...

А все чому? Ловити та карати «шушваль» - це можна. Нар­коділків же - ні в якому разі. Бо коли вони «на волі» і «при ділі» - зберігається мережа. А ціла й неушкоджена мережа - значить, є кого «кришувати». Не міліють джерела постійних надходжень «свіжої копійки» і в кишені міліцейських мундирів. Виходить, безпідставне, незаконне, але для міліції «необхідне» катування собі на втіху невинних сільських хлопців і збереження для них наркотичних пасток - дві сторони однієї медалі? Тоді чи не здається вам, що є ще перевертні в погонах, які включилися у нинішнє великомасштабне винищення українського люду?

Микола НЕЧИПОРЕНКО, собкор "Сільських вістей"



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Наше суспільство ще не готове для дозволу на вільне володіння автомобілем.Між тим, на руках у людей накопичилася значна кількість автомобілів - як легальних, так і ні (у тому рахунку, завезених із зон...
Історія індустріальних парків в Європі налічує більше ста років. Їх початкова концепція - створення оптимальних умов для роботи промислових підприємств - актуальна до сих пір. В Європі індустріал...
Тимур Желдак

Про лемінгів

Вони живуть з нами в одному місті, їздять з нами в трамваї і - в більшості - живуть на наші податки.Щоранку вони вишиковуються в черги - символ щасливої радянської молодості - за краплиною ворожої про...
Кривий Ріг найбільше з міст України, котре не є обласним центром. Населення міста - 637 550 мешканців, а бюджет понад 5 мільярдів гривень. Однак у виконавчому комітеті Кривого Рогу немає жодного...