App Store Google Play

Свавілля в погонах

11.10.2009 13:01

Теперішню Кам'янку Апостолівського району свого часу заснували запорізькі козаки. З тих пір славиться вона роботящими і сильними духом людьми, які знають собі ціну і наділені почуттями власної гідності. Але нині, як висловлюються самі кам'янчани, доводиться терпіти щось зовсім незбагненне і кривдне.

Сповідь Василя Логвинюка, шофера і тракториста, тренера сільської футбольної команди

«Торік 1 грудня після обіду я залишився вдома. Дивився телевізор. Гульк - біля мого двору зупинилася легкова машина. Визирнув у вікно, але розпізнати, хто приїхав, не зміг. Не вимикаючи телевізора і не одягаючись, лише у спортивних штанах та футболці, вийшов на ганок. Побачив «Таврію» з міліцейськими номерами, а біля неї - дільничного Дмитра Петровського. Говорить, щоб я сідав у машину, розмова є. Так то й так, кажу, але зачекай, телевізор вимкну, вдягнуся і хату закрию. А він руками махає: діла до тебе на п'ять хвилин. Я й сів. Не встиг розгледіти інших у «Таврії», як мене схопили за шию, одягли наручники, а на голову - поліетиленовий пакет.

Везли недовго, пересадили в іншу машину. Нею везли вже хвилин 20 якимись нерівними польовими дорогами. Як спинилися, мене витягли з машини і кинули на камінь чи пеньок. Про пеньок подумав, бо піді мною зашарудів товстий шар опалого листя. Зрозумів, що ми за селом у лісосмузі. Хтось усівся мені на спину й заходився з усіх сил гамселити між лопатки. «За що?» - волаю. «А то ніби не знаєш? - засміялося не менше трьох-чотирьох одразу. - Думай! Згадав чи ні?» Відповідаю, що пригадувати мені немає чого. Тоді мене перевернули на спину і почали видавлювати очі, бити в боки і живіт, а також по голові: «Зізнавайся, поки не пізно!» Кричу від болю, що не маю в чому зізнаватися. «Ти диви, який він тупий і впертий, -почув я між матюками. - А хто пограбував Тетяну Гаврилко?» Напередодні у нас справді обікрали жінку, яка займається бізнесом і тримає магазини. Казали, багато добра винесли - на 200 тисяч гривень. «Та ні, - кричу, - помиляєтеся, я там не був!» Цим ще більше розлютив міліціонерів. «Якщо ти так, - засичали, - тоді начувайся». До пальців рук прикрутили дроти, і я відчув, як крізь мене пропускають електрострум. А міліціонери не вгавали: «Не признаєшся - уб'ємо, закопаємо і ніхто ніколи не ді­знається, де могила твоя!»

Від народження я не належав до слабкодухих, і фізично ніби дужий, а тому не здавався. Заявив, що не треба мені «шити» того, чого я не робив. На це тільки розреготалися. І ще довго били, куди тільки могли. Хвилин на 5-10 дали перепочити, щоб «подумав, де сховав зброю», яку ніби теж поцупив з будинку Тетяни Гаврилко. Я знову заперечував. То далі били, поки самі не стомилися. Нарешті підняли, упхали назад в машину. «З тобою все ясно, - сказали. - Веземо до затоки топити у річці».

Насправді привезли у райвідділ міліції. Упізнав знайомого міліціонера Олександра Жадана, у кабінеті якого, судячи з усього, і опинився. Той почав грати роль дуже доброго, хоч його до ран прикладай. Та забігає у цивільному не знайомий мені чоловік і вигукує з надривом: «Ти його не слухай, хай не корчить із себе дурника, бо він уже признався!» Слідом забігає другий. Теж вимагає, щоб я кінчав «ламати комедію». Інакше повезе мене у Кривий Ріг і зачинить у слідчий ізолятор, а там мене швидко змусять сказати усе, що треба. Бо там не панькаються, почав залякувати, а укорочують віку! І гадаючи, що я зламався, почали диктувати мені мої «покази». Якщо, мовляв, «сам і не лазив у хату, то пиши, що на «шухері» стояв». А хто лазив, ми «допоможемо тобі згадати». Ясна річ, відмовився писати. Тоді, а це вже була друга година ночі, мене кілька разів ударили у пах, вивели у коридор і наручниками прикріпили до батареї опалення. Отут і відпочинь, засміялися, гарненько обдумай, бо ж у тебе жінка, сім'я, дві дочки якраз у тому віці, коли за них треба боятися...

Десь о сьомій ранку знову завели у кабінет. Продовжили допитувати. Я був уже в такому стані, що мало що й пам'ятаю з того допиту. Та знаю точно: свою причетність до пограбування категорично відмітав. Біля дев'ятої ранку все раптом перевернули догори дригом. Начебто власницю магазинів я не грабував, одначе заради металобрухту розкурочив якусь там машинерію. Сил боротися уже не було, і я згодився підписати якийсь папірець. Після цього мене тишком-нишком і задвірками відвезли у Кам'янку. Наказали «міцно тримати язика за зубами» і «навічно забути, де був та що зі мною трапилося». Це - ніби в моїх інтересах. Інакше «все можна розкрутити назад».

Василь Логвинюк не з лякливих. Отямившись, того ж дня подався в районну прокуратуру. Там на підтвердження зажадали медичну довідку про тілесні ушкодження. Кинувся у лікарню - пізно уже. Прибув наступного ранку, так довелося чомусь чекати мало не до вечора, поки не сказали, ніби «знімати побої нікому». Не довго вагаючись, Василь поїхав у Кривий Ріг. Там його обстежили за лічені хвилини. Діватися прокуратурі стало нікуди. А от у райвідділі міліції спочатку і слухати не хотіли. Службове розслідування «інциденту» розпочали тільки завдяки тому, що місцеві активісти «Народної Самооборони» звернулися до обласних правозахисників. Тодішній начальник РВ МВС Василь Кобець відразу викликав Логвинюка і запитав, чи правда все те, що «з його вуст записали в області»? Почувши, що правда, запевнив, що «міліція не гестапо, а міліціонери не поліцаї», і пообіцяв розібратися. Правда, застеріг, що слідство триватиме довго, може, рік або й два.

З тих пір минуло дев'ять місяців, а кінця службовому розслідуванню не видно. Воно зайшло в глухий кут. Загальмувала і прокуратура, котра теж порушила кримінальну справу. Час іде, а слідчі не можуть ні знайти тих, хто катував чоловіка, ні встановити факту, що катували в приміщенні райвідділу міліції. Пишуть, що «невідомі особи в невідомому нежитловому», якого ніяк «не вдається виявити».

Сповідь Євгена Коваля, мешканця сусіднього села Михайлівка

«Другого липня цього року близько 9 години ранку я вертався додому з магазину. Біля свого двору угледів автомашину. Підійшов ближче - упізнав старшого лейтенанта міліції Ярослава Іщенка, якого знав. Мушу пояснити: сам я не михайлівський, у селі недавно, з часів, як пристав тут у прийми. Тому не дивувався, коли Іщенко попросив винести мій паспорт, а заглянувши у нього, запитав: «Досі не прописався?» Він же запросив сісти в машину, щоб їхати в район «розбиратися».

Приїхали у міліцію, піднялися на другий поверх, зайшли в один з кабінетів. Руки мені одразу заломили, наручники на них хрясь, по обличчю бах. Заждіть, ледве не плачу, поясніть, у чому річ? У нас, сказали, пояснюють кулаками. І «пояснювали» ними, поки я не упав на підлогу. «Це ще не допит, це лише дізнання, - мовили. - Тепер розказуй!». Що розказувати? Я не знаю! Показують фотознімки Андрія Гереця та Юрка Яшника: а їх знаєш? Звісно, я ж із ними разом наймався на будівельні роботи. «Але вони зараз не такі, як на фотокарточках, - пирснули сміхом. - Зараз вони розмальовані». І до мене: «Тобі ж таке не треба?» І підняли, щоб знову бити. Хто бив? Поміж них я знав в обличчя тільки опера Сашка Жадана. Інші відрекомендувалися: «Ми з убойного відділу». Після цього сказали: Яшника та Гереця затримано, обидва зізналися, що це вони вбили 11-літнього хлопця та 40-річну жінку в будинку бізнесмена Середина. Заодно пояснили, наче був з ними там і я - отож моя черга «щиросердно колотися». Але ж я не був у будинку Середина! Кажу про це, а вони сміються. Спустили мене у підвал, там у них тир, і стали бити, чим могли - і бітами, і кийками, ще чимось твердим.

Катували один день, потім і наступний. Вимога одна: зізнавайся, що убивав людей. Під кінець другого дня я й не витримав. Зрозумів, що інакше мені кранти. Ну, кажу, був там... Одразу запитання: «Звідки заходили?» Як звідки, говорю, з вулиці. «Е-е, бреши-бреши, та знай міру! - кричать. - А як точніше?» Я «уточнюю», що з заднього двору. «Це уже ближче до істини, - вигукують, - але ще точніше». Я те або інше ніби свідчу, а вони вносять «корективи». Потім 4 липня повели нас, тобто, крім мене, і Гереця та Яшника, до суду, щоб на десять днів продовжити наше затримання. Суд задовольнив це прохання. Я ж уперше дістав змогу хоч якось поспілкуватися з хлопцями. Стало ясно, що ми, страждаючи від тортур, порізно один одного «продавали»...

Та через 4 чи 5 днів прибув слідчий з Дніпропетровська. Мене в його супроводі повезли на місце злочину. Там я безнадійно заплутався. Бо свідчив зовсім не те і не так, як то було писано у протоколах міліціонерів. Під вечір до мене в камеру зайшов слідчий. То що, і тебе, запитав, змусили «признатися»? І порадив: якщо зберіг силу волі і завтра відмовлюся від своїх «добровільних» показань, розкажу, як з мене їх «витягали», у нього будуть підстави «не приймати справи». Не знаю й сам, як зміг набратися духу, але так і вчинив. За це мене знову били до нестями. Але за день чи два облишили. Наказують умитися, одяг випрати. Мої штани виправ і висушив особисто лейтенант Іщенко. Привели таким чином «в порядок», причепурили, щоб слідів побоїв не було видно. І на 10-й з часу затримання день вдруге повезли до районного суду. Отримувати санкцію на продовження терміну попереднього ув'язнення.

Суддя на прізвище Чумак поцікавилася довідкою медичних експертів, бо суд зобов'язував міліцію обстежити нас, підозрюваних, у лікарів. Але цю його ухвалу не було виконано. Тоді суддя пильно вивчила подані матеріали і раптом запитала: «А де доказова база, зібрана оперативним шляхом?» Чекає якусь хвилину і повторює своє запитання. Представник райвідділу мовчить, як води у рота набрав. За півгодини ми не віримо своїм вухам. Суд відмовляє міліції з тих причин, що, по-перше, при затриманні та утриманні нас порушувалися наші права. А по-друге, суду не надано жодного доказу нашої причетності до злочину, отож звинувачення, висунуті нам, безпідставні. І суд звільняє нас з-під варти.

Нам не звідкілясь, а з райвідділу МВС через другі вуста переказали, щоб тікали звідси, поки не пізно. Порада ця була схожа на попередження і залякування. Аби нікому не говорили, що з нами творили. Як я згодом узнав, Андрію Герецю довелося витерпіти те самісіньке, що й мені, а Юрія Яшника «опра­цьовували» поза межами приміщення міліції, десь по посадках та в степу. Я ж вирішив так: з якої речі буду тікати, якщо ні в чому не винен?»

«Загадки» загадкових обставин

У середині липня цього року в сусідньому Софіївському районі убили 23-літнього Дмитра Новиченка. Напередодні сюди навідувалися «братки» з Кривого Рогу, і мати Дмитра повідомила в райвідділ МВС, що «вони її синові погрожували». Але в кінці серпня і на початку вересня у Софіївці «хапали і зачиняли» винятково місцевих хлопців. Підозрюючи їх у скоєнні вбивства. Затримали Володимира Скляра, Романа Назаренка, Сергія Овдієнка, Павла Юхимчика, Дмитра Куліша...

З тими ж наслідками, що й у випадках з В. Логвинюком та Є. Ковалем. Коли мати Скляра побачила сина у камері утримання, то не впізнала його. «Що ви з дитиною робите, нелюди?» - зойкнула. У відповідь почула: «Як у кожного лікаря свої методи лікування, так у кожного міліціонера свої методи дізнання». Якщо тепер ми напишемо, як катували і В. Скляра, і Р. Назаренка, і П. Юхимчика та С. Овдієнка, ви ніч не будете спати. Як результат - домоглися зізнання, себто явки з повинною, наче це вони і Дмитра Новиченка убили. На суді, від якого доблесна міліція забагала продовження терміну утримання, хлопці відмовилися від своїх «зізнань», а батькам кинули, що «вам краще не знати, що з нами там роблять». Однак це їм не допомогло. У Софіївці суд охоче санкціонував подання слідства ще місяць підозрюваних утримувати в неволі.

Суд узяв до відома єдиний аргумент слідства. Те, що підозрювані свого часу... самі добряче постраждали від Д.Новиченка, були ним биті, а тому і не знайшли, мовляв, «іншого способу помститися». У зв'язку з цим необхідно пояснити: вбитий Новиченко до самісінької смерті кілька років поспіль очолював тут «банду малоліток». Це була зграя підлітків, котра тероризувала весь районний центр. Не хтось сторонній, а співголова Громадської ради з захисту прав громадян, створеної при УМВС в області, Галина Кучеренко, а також члени ради Олена Гарагуц та Василь Сухов зібрали всю хронологію жахів, які чинили буцімто «невловимі бандюки». Скажімо, ґвалтували дівчат свого віку. Вчинили якось і страшне побоїще в одному з кафе. А Віталія Шевцова замордували так, що хлопця потім «медики складали по частинах». Серед потерпілих справді були і ті, кого сьогодні з усіх сил намагаються видати за убивць Новиченка. Той же Володимир Скляр з черепно-мозковою травмою ледве утік від розлючених «пацанів».

Майже п'ять літ орудувала ця «банда». Знали негідників в обличчя і на прізвища, повідомляли про них в прокуратуру і міліцію. Але на все це правоохоронці не реагували. Більше того, банду не просто не спиняли, а навіть... оберігали. Як таке могло бути, а головне - чому? Відповідь виходить за межі будь-якого глузду. Те, що Д. Новиченко правив за ватажка у грізних «малоліток в законі» - це лише квіточки. Ягідки приховувалися в тому, що він був тут ще й наркоділком місцевих масштабів. Контролював збут і поширення в селищі і районі страшного дурман-зілля. А це вже не жарти. У софіївському випадку, як з'ясували члени Громадської ради з захисту прав громадян при УМВС в області, мінялися прокурори - був пан Орешин, став пан Гіберт, - та на виду у них «навіть їхніми автомобілями їздив райцентром Д. Новиченко, наглядаючи за мережею наркоторгівлі». Уявіть собі, але і зараз, схопивши та піддаючи мукам невинних хлопців, намагаючись «почепити» на них убивство недавнього «нар­кобарона», тих же, котрі трималися бандою навколо Д. Новиченка, і пальцем не чіпають. Хоча вони зараз «беруться за старе, знайшовши поміж собою достойну заміну загиблому дружку».

Усе це можна було б сприймати за страхітливу маячню, якби воно не було правдою. І якби не набуло загрозливого поширення. В який район степів колишнього Великого Лугу сьогодні пальцем не ткни, всюди подібне відбувається.

На іншому, лівому, березі Дніпра, у Василівському районі Запорізької області, мені розповіли по-своєму не менш потворну історію. Про те, як два лейтенанти тамтешньої міліції, знявши з себе погони, через вікна з другого поверху вистрибували і, рятуючись, стрімголов утікали подалі від своїх колег. «Інакше б нас, - сказав мені один з цих колишніх лейтенантів, з яким мені вдалося зустрітися, - зробили б винними».

Служили хлопці у відділі боротьби з наркотиками. А у Василівському районі мало не щодня доводиться мати справу з наркозалежними, «ловити всяку дрібноту, яка постачає їм зілля». За це міліціонерів хвалили. Та настав час, і лейтенанти зрозуміли, що лиху кінця-краю не буде. Дрібноту хапай не хапай - не переводиться. Бо вся біда в тому, що незайманим залишається «кубло» наркоторговців, яке засіло в містечку Дніпрорудне. От лейтенанти і зважилися схопити на гарячому і з речовими доказами одразу 12 негідників - тобто усіх тамтешніх підпільних верховод «ринку білої наркотичної смерті». Щоб «знищити заразу з корінням», як доповіли, коли з місць злочинних діянь доставили затриманих. Тільки що тут зчинилося! Передали ви, хлопці, куті меду, і квит. Перестаралися. За дві чи три години примчали й старші колеги з обласного УМВС. І почали переконувати лейтенантів, ніби затримані ніякого стосунку до розповсюдження наркотиків не мають. Лейтенанти стояли на своєму, бо зібраних доказів цілком вистачало. «Якщо так, - почули раптом лейтенанти, - то затриманих відпускаємо і складаємо протокол, що усі ці пристрої для виготовлення наркотиків та самі наркотики, з якими ви тут носитеся, як дурні з писаними торбами, вилучено у вас. Що вони належать вам, ви й верховодили наркобізнесом у районі!» Лейтенантам нічого не лишалося, як тікати, поки не пізно...

А все чому? Ловити та карати «шушваль» - це можна. Нар­коділків же - ні в якому разі. Бо коли вони «на волі» і «при ділі» - зберігається мережа. А ціла й неушкоджена мережа - значить, є кого «кришувати». Не міліють джерела постійних надходжень «свіжої копійки» і в кишені міліцейських мундирів. Виходить, безпідставне, незаконне, але для міліції «необхідне» катування собі на втіху невинних сільських хлопців і збереження для них наркотичних пасток - дві сторони однієї медалі? Тоді чи не здається вам, що є ще перевертні в погонах, які включилися у нинішнє великомасштабне винищення українського люду?

Микола НЕЧИПОРЕНКО, собкор "Сільських вістей"

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Блог у депутата та лайки на проекти рішення – фантастика чи реальність? У містах Львів та Київ наприклад для міського депутата – це буденність, а для Кривого Рогу – фантастика. Які і...
7 грудня відбулася прем’єра фільму українського виробництва “Кіборги”. Допрем’єрний показ пройшов 28 листопада, на нього завітали військовослужбовці, реальні кіборги та їх сімї...
Вчора мій друг Андрій Денисенко ризикнув використати щодо наших політиків таке давно поховане у пісках забуття поняття, як моральність. Точніше: аморальність. Чим викликав у мене глибокий подив.У нашо...
Юрій Фоменко

Лютий 2015 року

Лютий 2015 року. Заграви і канонади на Дебальцевській стороні.З сторони Глодосово, степом на блокпост, вийшла літня жіночка з хлопчиком років чотирьох-п'яти. Ледь одягнені,тремтячи від холода, стояли...