App Store Google Play

Театр — це моя імперія

12.04.2009 08:11

На домовлену зустріч у «Крик» я прийшла заздалегідь і встигла поспостерігати, як молоді шанувальники театру, в основному студенти, набігають зграйками замовляти квитки. Ось юна театралка стривожено покусює губку - її романтичного вигляду кавалер раптом з′ясував, що на сьогодні квитки розпродані. Вечір не вдався. Така гарна й натхненна пара - Ромео та Джульєтта, не інакше. Цікаво, чи вони вдвох прийшли до цього театру одним шляхом? Чи кожен своїм?

Покоління, яке несе таємницю

- Пане Михайле, чи доводилось вам спостерігати, як ваші вистави змінюють долі людей? Стосунки?

- Траплялося, що на мою виставу в парі приходили, самі про це не здогадуючись, зовсім різні люди. Вона привела його (або він її) у святе для себе місце - у театр, а він... сидить, грається мобілкою й нічого не хоче розуміти. У якийсь момент я помічаю, що дівчина все далі відхиляється від свого приятеля. На моїх очах розігрується трагедія розчарування. Потім він шукатиме винуватця, якщо після вистави вона мовчки піде в інший бік: «Мельник посварив нас»... Мені ж здається, навпаки - краще одразу знати, що поруч із тобою випадкова людина.

- В одному з інтерв′ю ви говорите, що закохані в сучасне молоде покоління. Чим ці юнаки та дівчата вам прикипіли до душі?

- Тим, що прийшли до нас з іншого світу. Ми ще не знаємо їх. Ми можемо їх передчувати, фантазувати про них, але ніхто не скаже з точністю на сто відсотків, чого чекати від цього покоління. Кожен із них, без сумніву, несе свою долю, і ця доля - таємниця. Чиста душа прийшла у наш пронизаний брехнею світ, де навіть батьки, найближчі люди, ховаються за масками, грають фальшиві ролі та хочуть зробити власних дітей рабами, не здатними діяти й думати інакше, ніж мислять вони. Людину формує виховання, оточення, життя, яке вона пізнає. Виростаючи серед свиней, хоч у цьому і не її провина, людина і сама буде поводитись, як свиня. Але оце нове покоління, яке потрапило в неймовірно складний світ, я бачу: воно інше. Його таємниця не розгадана, вона вабить мене й дивує.

- Чи можна назвати їх поколінням «без масок»?

- Так. Я думаю, так.

Мельник - це той, до кого йдуть із лантухами

Вітер ворушить волосся колосу. Летить помірятися силою з дерев′яним велетом, який стоїть на пагорбі, дружньо розкривши обійми. Швидко обертаються лопаті млина. Крекчуть шестерні великого механізму, стогнуть важкі жорна, із яких повільно стікає біле золото, тепле, мов сонце, і легке, наче пір′ячко з янгольських крил...

Я розумію ваших глядачів: вони мають рідкісну нагоду побачити світ у несподіваному ракурсі, замислитись, щось зрозуміти та змінити в собі, очиститись через співпереживання. А що ви отримуєте від своїх вистав?

- Ви, мабуть, знаєте: я родом із Сумщини. У нас, як і належиться в селі, було господарство, пасіка, корова. Пам′ятаю, одного разу мама їхала в лікарню й сказала сусідці: «Галько, я тебе прошу, мене тиждень не буде - дій мою корову кожен день. Щоб не присушила». Якщо корову перестати доїти, вона стає яловою й уже ніколи не дасть молока. Людина так само. У будь-якій професії вона мусить вивертатись навиворіт, інакше не буде справжньою, не виконає свого призначення на землі. Людська душа теж повинна тренуватись, як гармошка чи міха... Не знаю, що саме я отримую. Так не можна - однією рукою віддавати, а іншою брати. Мені складно відповісти на це запитання. Я віддаю звідси (показує на серце), а отримую звідти (показує на небо), інакше б я не міг стільки дати.

Звідти - це від Бога, від Природи?

Напевне. На мене працювало багато поколінь, може сто, а може тисяча, і я відчуваю відповідальність перед ними.

У чому полягає ваша місія? Що ви робите для Вічності, що несете у світ?

- Моє прізвище - Мельник. Мельник - це той, хто стоїть на бугрі, там, де вітер. Млин - це його імперія. Не Російська імперія, не Римська, не величезна держава, яка душить тисячі народностей. А маленька імперія людини, для якої в ній - цілий світ. І чим краще господар робить свою справу, тим більше доріг стікається до його імперії. Я бачу навколо свого млина багато-багато різних доріжечок - Донецьк - Луганськ - Львів - Івано-Франківськ - Київ - Дніпродзержинськ - Кривий Ріг... У мене на кожній виставі глядачі приблизно з десяти міст. Для мене дуже важливо, що вони прийшли саме в мою імперію. Значить, я роблю якісне борошно, корисне, без шкідливих домішок...

- Ваше борошно - це життєва енергія?

- Це життя. Доки ти відчуваєш запах хлібу, ти живеш. Коли я був у 5 класі, разом з іще одним хлопцем за 1 карбованець 20 копійок на день ми возили зерно на вантажівці. Самоскидів не було, і ми по 8 машин на день розвантажували вручну. Тоді я зрозумів, що немає запаху кращого, ніж запах хлібу. Бо в ньому - тисячоліття.

Зізнайтеся, Маестро, де ви справжніший: у житті чи на сцені?

- Я не люблю, коли мою справу називають «работа». На сцені я живу - отим неймовірним життям «в предлагаемых обстоятельствах». І якщо в «Гріху» я втрачаю розум, я знаю, що трошки ще ковтну повітря, іще придавлю... і збожеволію. Іноді я зупиняю себе на виставі, бо точно знаю, що далі - смерть. Я її бачу... А комусь здається: «Щось він сьогодні не так працює...». Театр - це моя імперія. Тут я найсправжніший, можу бути милим і жорстким.

- А жорстким - для чого?

- Якось один режисер сказав: «Театр у Мельника хороший, але інший. У нього головне на сцені - біль і протест, а у нас - віра, надія, любов...». Я можу бути жорстким. І жорсткий я заради того, хто боїться зазирнути в себе й згадати, для чого він просився (а просився ж, якщо він тут, серед нас!) у Бога: «Пусти мене у світ не черваком, не звіром, а людиною...». Я багато через що пройшов... Через ПТУ, де бачив, як б′ють і за що б′ють, через армію страшну - мої груди були сині, аж ґудзики в тіло повминалися. Я пройшов через небажання жити... Бог мене завжди рятував - для того, щоб я міг вийти й абсолютно впевнено сказати: «Життя чудове. Треба його берегти. І треба берегти одне одного». Я егоїст, бо я хочу, щоб мої діти могли вільно ходити серед ночі та милувались зорями чи вечірнім містом, не боячись, що хтось вискочить і вдарить трубою по голові.

На перехресті вітрів

Хто потрапляє на вистави Михайла Мельника, дивується: як людині вдається і на сцені грати-творити, і декорації власноруч робити, і костюми шити, і на музиці розумітися... Ми дивуємося, бо живемо в часи високих технологій у мільйонному місті, де громадянин, який, крім основної професії, володіє бодай іще чимось, здається неймовірною особистістю. Людина від землі, батько Мельника Василь Андрійович косив сіно, розводив бджіл, робив скрипки та був чудовим музикою. Повернувшись із війни без обох рук, він, затиснувши пензель у культі, написав понад 2000 картин. Зумів  прогодувати та вивчити чотирьох дітей... Але ніхто тоді так, як зараз, не дивувався.

- Ваш театр заснований у 1989 році, у часи, коли радянська ідеологія тріщала по швах. Мабуть, невипадково? Де старе зникає, повинно народитися щось нове...

- У моєму житті немає нічого випадкового. Зі своїм театром я потрапив у музей комсомольської слави ім. Олександра Матросова, у роті якого служив старшиною мій батько. Музей уже розпадався, і переді мною стояло завдання переобладнати приміщення під театр. Із лакованих стендів я власноруч виготовив 76 крісел для глядачів, відпилював металеві труби зі стін, перебудовував ту «амбразуру» для творчості...

- Щоб потім зіграти там «Гайдамаки» Тараса Шевченка, шанувати якого заповідав вам ваш батько. Тепер ви вже сам батько, не засмучує, що син не пішов вашим шляхом?

- Навпаки. У нашому суспільстві чомусь так заведено, що всі тягнуть дітей протоптаною стежиною. Я не хотів би, щоб мій син вступав до театрального інституту. Бо йому в багато разів більше б довелося працювати й страждати, доводячи, що він - не я, що він не гірший за мене, що він - це щось зовсім інше, своє. Мій син буде вчитись на архітектора. Мені б хотілося, щоб він саме як будівничий творив обличчя нашого міста, впливав на його дух.

- Чого, на вашу думку, не вистачає сучасній Україні, щоб бути щасливою, успішною державою? Що треба змінити?

- Змініть слова гімну. Співаючи «Ще не вмерла...» ми самі себе кодуємо на нещастя. Як відомо, у космосі частка «не» не рахується, то на що ж ми себе налаштовуємо зранку та ввечері? Гімн має бути життєстверджуючий... ми велика нація... у нас родюча земля... безмежне небо... ми хочемо бути щасливі... Гімн - це молитва народу! Ми з художницею Ольгою Рикун вже висилали до уряду й слова пісні, які точно лягають на музику - безрезультатно. Якісь прості віршики покласти на геніальну музику Михайла Вербицького - було б краще. Або й узагалі без тексту, а залишити саму музику - отакі ми, українці, неповторні, що для нас і слів не підібрати!

Відчути насолоду від чесності

Є такі рослини, риби, звірі, які можуть жити лише в чистій воді, дихати чистим повітрям. Наприклад, осетри. Найбільше їх було в найстрашнішому місці на Дніпрі - поблизу порога Ненаситця, Діда-Порога, як називали його місцеві мешканці за білу бороду піни. Там вода, вдаряючись об гранітні скелі, кипіла та ревла від болю, там гинули кораблі й на друзки розліталися міцні плоти. Там, у справжньому чистилищі, у найчистішій, щедро збагаченій киснем воді, був осетрячий рай.

- Пане Михайле, чи можна вам запропонувати метафору? Уявіть річку, яка пливе в кам′яному руслі. Річка - це ви, а русло - ваші глядачі...

- Дякую, що не порівнюєте з Висоцьким чи ще кимсь. У мене свій шлях. Я - окрема річка, не суріччя, куди стікаються думки інших, я пливу своєю дорогою, а куди, у який океан приведе мене доля, не знаю... Так що ви хотіли запитати?

- Розкажіть про свої стосунки з глядачами. Так, як ви їх відчуваєте. Чи можна сказати, що виставами ви шліфуєте їх, а вони, реагуючи на них, тримають у тонусі ваш дух?

- Тому я й люблю своїх глядачів, бо це вони мене зробили. Усе, чого я досяг, я досяг завдяки їм. Вони шліфують мене, вигострюють своїми очима, своїми душами, своїми сльозами. Без сумніву, я залежний від цих людей. Мені не цікаво самому для себе репетирувати перед дзеркалом: як я виглядаю в такому стані, а як у такому. Мені потрібне людське дзеркало, щоби кожен побачив своє відображення в мені. Коли я бачу своє відображення в їхніх очах, коли вони починають вібрувати так само, як я, коли увесь зал вібрує - ось воно, те, заради чого варто жити!

- ...Я розумію, чому ви так іноді гніваєтесь, коли на виставу приходить випадкова людина...

- І поводиться, як відьма в церкві. Не сподобалась вистава? Підійдіть до мене після та скажіть, я вам віддам гроші й подякую за те, що ви вихована людина, що ви витримали. У перші роки існування театру в мене на дверях навіть оголошення висіло: «Якщо, додивившись виставу до кінця, ви вважаєте, що даремно витратили час, маєте право підійти до каси й вам повернуть ваші кошти». Отакі у мене стосунки з глядачами. Я тоді хотів чесності, а сьогодні - тим більше. Бо я відчув насолоду від чесності.

Виставу «Мутація» (за мотивами повісті Ф. Достоєвського «Сон смішної людини») я поставив заради того, щоб сказати геніальні слова: «Чи є на цій новій землі муки? На нашій ми можемо любити тільки з муками та через муки. Інакше ми не вміємо. Я хочу мук, щоб любити...». Для мене це філософія.

- Скажіть, а ким би був Михайло Мельник, якби не був творцем театру «Крик»?

- Я думав над цим. Зараз готую нову виставу та вчуся грати на саксофоні, бо там це буде мені потрібно. Іноді беру цей саксофон та починаю грати й народжується гарна мелодія, але я не вмію записати музику в нотах і вона забувається. Шкода. Думаю, якби я пішов у музиканти, міг би бути композитором, і всі б у залі вібрували від моїх симфоній. І художником я міг би стати, як батько. Коли батько помер, до нас іще десять років приїздили люди: «Василь Андрійович удома? Нам треба картину намалювати...». А ще мені іноді хочеться співати - маю слух і міг би бути непоганим співаком. Думаю, не гіршим від Кіркорова. (Усміхається). А як було б чудово бути пасічником! Мене б любили бджоли, я б не мішав до меду ніякої хімії, до мене б люди приходили з різних країв, протоптуючи до мого двору доріжки... доріжки...

Експедиція ХХІ

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Юрій Фоменко

Птаха війни

Птаха війни. Вона над моєю хатою в Діброві літає на схід і повертається на Кодак.    В уяві, замість звуку її двигуна я чую стогін поранених, голоси лікарів і тиху молитву піл...
 Не дивлячись на певний застій українського кінематографу в “нульових” роках, сьогодні чи не щотижня на екрани кінотеатрів виходять нові вітчизняні стрічки, які без сумніву виводять н...
Марія СОЛОМОНОВА

Чергове шкільне отруєння

Дніпро. Чергове шкільне отруєння. І з вчорашнього дня жодного коментарію з боку відповідного департаменту міськради.Минулого разу, коли було масове отруєння дітей 62-ї школи, мер міста принаймні напри...
У місті Кривий Ріг працює 7 центрів первинної медико-санітарної допомоги яким підпорядковані 39 амбулаторій. На першу ланку медицини у місті за перше півріччя витрачено більш ніж 90млн. грн.. Вже з ли...