App Store Google Play

Що відзначає Україна 23 лютого?

23.02.2009 19:56
Уже традиційно напередодні 23 лютого у політичних колах і ЗМІ України активізувалася дискусія - а чим же, власне, є насправді цей день? Одні наполягають - він, як і випливає з указу президента Леоніда Кучми, виданого у лютому 1999 року, є офіційним святом - Днем захисника Вітчизни, що має на меті як ушанування ветеранів, так і «сприяння патріотичному вихованню молоді». Другі вважають, що йдеться про ледь-ледь закамуфльований комуністичний «червоний день календаря», й українським патріотизмом тут навіть не пахне. Треті ставляться до цього свята як до зайвої нагоди посидіти у чоловічій кампанії та перехилити чарку-другу без різної там ідеології.

Цього року дискусію загострив виступ Президента Віктора Ющенка на честь героїв Крут: «День подвигу під Крутами - це наш справжній національний День Захисника Вітчизни. Він неминуче - це моє глибоке переконання - постане в серці кожного українського воїна і громадянина. Я підтримую ініціативи, які лунають вже давно, щодо державного встановлення такого пам'ятного дня».

Цей виступ був сприйнятий суспільством як вияв президентського наміру перенесення свята з 23 лютого на 29 січня. Не забарився із відповіддю лідер Партії регіонів Віктор Янукович, котрий заявив, що «справжні мужики» не зрозуміють Ющенка, що 23 лютого - це їхнє свято, і його чіпати в жодному разі не можна.

Отож варто ще раз зазирнути в історію ХХ століття, щоб пересвідчитися, про яку саме Вітчизну і про яких «справжніх мужиків» тут ідеться.

23 лютого - на честь втечі з-під Нарви чи втрати Бердичева?

За офіційною радянською версією, 23 лютого 1918 року новонароджена армія «першої у світі соціалістичної держави» - Росії - здобула визначні перемоги над німецькими військами під Нарвою і Псковом, захистила революційний Петроград, і на честь цих визначних подій і було встановлене свято - День Червоної армії. А 1995 року це свято було підтверджене Державною Думою Російської Федерації й одержало назву «23 лютого - День перемоги Червоної армії над кайзерівськими військами Німеччини - День захисника Вітчизни».

Полишімо за дужками закономірне запитання - чому це день перемоги російських червоних військ під естонською Нарвою над німецькими вояками має бути офіційним святом незалежної України - й перевірмо, а що насправді тоді відбулося на Східному фронті Першої світової війни, учасниками якої були і Росія, і Німеччина, хто кого реально переміг і чи існують вагомі підстави щось святкувати?

...Із самого початку Першої світової війни більшовики успішно розкладали зсередини й розвалювали армію Російської імперії, а потім - Російської республіки. Настільки успішно, що, здобувши наприкінці 1917 року владу в Росії, вони отримали у спадщину мільйонні натовпи озброєних дезертирів, які не хотіли воювати, а прагнули лише грабувати «буржуїв». Із такою армією воювати можна було тільки проти цивільного населення або - вдесятьох на одного - проти учорашніх гімназистів та студентів, які боролися за свободу своїх народів. Не дивно, що більшовики пішли на мирні переговори з Німеччиною та її союзниками, а коли переговори зірвалися, через голови урядів центральних держав закликали народи цих держав до соціалістичної революції. Та революція тоді не розпочалася; навпаки, німецькі й австрійські війська легко прорвали деморалізований російський фронт і 18 лютого зайняли Двінськ (Даугавпілс), 20-го - Мінськ, 21-го - Полоцьк, 22-го - Режицю (Резекне). Потім вони рушили до Пскова, де були розташовані штаб Північного фронту та фронтові склади військового спорядження, боєзапасів і продовольства. 23 лютого більшовики оголосили осадний стан у Пскові, а 24 лютого після короткого бою здали його. Отака от «славна перемога».

Тоді ж - тільки зовсім без бою - була здана й Нарва. Саме там кілька тисяч балтійських матросів, значне число яких було родом із України, під орудою українця Павла Дибенка без бою, випивши перед цим цілу цистерну спирту, дружно драпонули від роти німецьких військових велосипедистів (як тоді говорили, «самокатників»). Воістину «справжні мужики» - пробігли по лютневому снігу кілька десятків кілометрів у повній матроській формі!

Іншими словами, якщо хтось і міг би святкувати щось 23 лютого, то, мабуть, німці - невелику, але приємну перемогу над російськими більшовиками.

Утім, може, щось тоді відбулося знаменне на теренах України? Таки ж було. Від 21 по 24 лютого 1918 року відбулася битва за Бердичів між вояками УНР та 5-ю Інтернаціональною червоною армією під командуванням Кіквідзе. Після кількаденних боїв «червоні» були розбиті і втекли до Києва, а далі - на Московщину. З кожного боку у цьому бойовиську брало участь десь по 1500 бійців. То, може, Віктор Янукович не втечі «червоних» із Нарви та Пскова, а саме цю перемогу вояків УНР і взяття Бердичева вважає настільки символічною справою, що на честь неї має відзначатися «день справжніх мужиків»? Так тоді треба на місці бойовиська спорудити великий монумент коштом Партії регіонів - не бідні-бо люди входять до чолівки цієї партії...

Людські гекатомби до свята

Насправді чому творець Червоної армії Лев Троцький обрав саме 23 лютого для військового свята, досі не встановлено. Втім, одне відомо достеменно: жодних перемог до цієї дати Троцький не прив'язував; це, власне, було не свято, а день допомоги Червоній армії. У сталінські часи слово «допомога» непомітно зникло, а 1938 року раптом з'ясувалося, що 20 років тому під Нарвою і Псковом цього дня Червона армія перемогла клятих окупантів. Ті, хто міг би заперечити, давно були відправлені до ҐУЛАҐу чи у розстрільні підвали НКВД, а інші, мабуть, зраділи зайвій нагоді пропустити по 100 грамів на честь свята - бо пияцтво в роки «великого терору» у радянському війську було просто-таки феноменальним. І причини його цілком зрозумілі.

Ну, а далі, в роки Другої світової війни 23 лютого перетворилося на день майже ритуальної людської гекатомби, коли десятки тисяч життів бійців Червоної армії приносилися в жертву генію Сталіна-полководця. Вперше це було продемонстроване під час бойових дій проти Фінляндії, коли саме 23 лютого 1940 року була здійснена на загал невдала спроба прориву фінської лінії оборони по всій її протяжності. Ще більш масштабні наступи щороку на 23 лютого влаштовувалися під час радянсько-німецької війни: кожен генерал мусив доповісти «нагору» про взяті на честь свята села, міста та містечка, і тому не шкодував солдатських життів.

Чого конкретно вартували такі штурми, добре видно хоча б на прикладі, пов'язаному із загибеллю одного із геніальних творців космонавтики ХХ століття. Юрій Кондратюк, чиїми теоретичними розрахунками користувалися при плануванні місячних експедицій й у США, і в СРСР, і чиї траси польоту до Марса вважаються оптимальними, в 1941 році працював у Москві в конструкторському бюро з проектування вітроелектричних двигунів. Він, як водилося у ті часи, добровільно-примусово потрапив до однієї з дивізій народного ополчення, яка захищала радянську столицю, став помічником командира взводу. Весь цей взвод загинув 23 лютого 1942 року в Орловській області при марній спробі захопити безіменну висоту. У цей же день в атаках були покладені цілі дивізії радянських вояків. Так само сталося і наступного, і позанаступного року.

А ще 23 лютого 1942 року за особистим наказом Сталіна були розстріляні кілька десятків далеко не найгірших 30-40-літніх генералів і полковників Червоної армії, насамперед авіаторів, заарештованих ще напередодні війни з Німеччиною чи у її перші дні за звинуваченням у «троцькістсько-фашистській змові». На фронті страшенно не вистачало кваліфікованих командних кадрів, але чекісти по-своєму відзначили свято...

Очевидно, саме «справжні мужики» і розстрілювали на честь сталінського генія та радянської влади генералів-льотчиків та гнали на смерть солдатську масу, тим самим «захищаючи Вітчизну», чи не так?

За чиїми дороговказами йтиме Україна?

Українцям справді залежить на тому, які свята вони мають у своїй державі і який сенс у них вкладається. Бо ж свята, як і будь-які символи, це не лише пам'ять про минуле, це ще й дороговкази у майбутнє - якщо висловитися дещо патетично, то у спільне українське майбутнє.

От тут і виникають серйозні проблеми - серйозніші за спроби фіксації на державному рівні зайвого приводу для чаркування «справжніх мужиків».

Про які події в Україні завжди пам'ятає патріотична громадськість і які сьогодні не забуває влада? Берестечко, Крути, Базар, Голодомор, Великий Терор 1937-38 років... Всі ці події української історії - це трагедії, одні грандіозні, інші менші за суто формальними (але не за екзистенційними) масштабами, і попри спротив з боку певних політичних сил та силу соціальної інерції, вшанування героїчно загиблих і просто затягнутих у вир історії невинних жертв стало чимось звичним і зрозумілим для більшості українських громадян. І це нормально. Проте чи нормально те, що українська нація навчилася об'єднуватися навколо катастроф та поразок, навколо жертовності героїв та трагедій невинних людей, але досі не вміє (чи не хоче) об'єднуватися навколо звитяжних перемог і визначних досягнень? І не тільки на полі бою, а й у мирні часи?

А тим часом спільні перемоги об'єднують націю більш ефективно, ніж спільні історичні трагедії. Точніше, такі перемоги дають національній спільноті можливість побачити в собі самій силу ствердження на світовій арені. Бо ж хіба б Голокост став таким грандіозним символом трагедії європейського єврейства, якби внаслідок воєнних і дипломатичних перемог не постала Держава Ізраїль, не ствердилася завдяки самовідданій праці її громадян і не був споруджений у ній (саме у самостійній державі, а не у приймах!) справді величний меморіальний комплекс Яд-Вашем?

І це не поодинокий приклад. Сусідня з Україною Польща у ХХ столітті пережила низку катастроф та трагедій. Але було не тільки страждання. 1920 року сталося «диво на Віслі» й більшовицькі війська Тухачевського, націлені на Варшаву, Берлін і Париж, були розгромлені Пілсудським. У 1939-44 роках окупована Польща створила справжню «підпільну державу», яку не змогли знищити ані Гестапо, ані НКВД. Активна участь поляків (піхотинців, танкістів, авіаторів, моряків) у Другій світовій війні на різних фронтах - теж незаперечний факт. Ну, а про переможну «Солідарність» не варто й говорити. І всі ці речі перетворені у Польщі на національні символи з відповідною системою пам'ятних дат і державних свят.

Чи зможе Україна запропонувати своїм громадянам щось подібне?

Якщо не зможе, то їй доведеться жити за чужими дороговказами і надалі відзначати свята під орудою ідейних нащадків тих «справжніх мужиків», які гнали на смерть мільйонні солдатські маси і розстрілювали в'язнів, подаючи свої діяння в обгортці вигаданих «подвигів», «звитяг» та «перемог».


Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Дар'я Твердохліб

Як позбутися паразитів?

Кривий Ріг – місто  довжиною в життя, що розплелось на сто кілометрів, тягнучись за жилою в землі, за рудою, що ховалася під травою й камінням.Цей, нібито квітучий, пишний та потенційно гро...
Максим Мірошниченко

Переоценить Майдан

Очень многие наши "верхи", отвечая на вопрос "Считаете ли вы Кастро диктатором?", произносят твёрдое и осуждающее "да". Что интересно, так часто отвечают и те люди, которые в неофициальной обстановке...
Знайомство на фронті в півроку дає статус старих знайомих. Сільською вулицею назустріч мені котив веломашину літній чоловік. Медична сумка, картузик на вісім клинців і, як мінімум, крім кілометрів ще...
Кратко о сегодняшнем “слушании” гуманитарного блока бюджета:“В гуманитарной отрасли полная Ж. Но по утверждению чиновников, если полную Ж умножить на коэффициент инфляции и все схемы...
9 причин, по которым бюджет-2017 - это продолжение традиций воровства и проедания: НЕТ ОТЧЕТА ЗА 2016 ГОД! Даже опубликованный проект решения с отчетом за 9 месяцев года на сайте горсовета висит ПУСТО...
Васіліса ТРОФИМОВИЧ

Рапорт на звільнення

Дуже хочеться сказати. Але так багато сенсу і так мало слів. Сльози вже виплакані, а слова ще не сказані. Мабуть час. Розконсервувати хранилище. Душі. Рапорт на звільнення. А потім -місяці персонально...