App Store Google Play

Юрій Винничук: «Кожна нація творить свої міфи»

11.02.2009 08:44

Набереться небагато україців, у бібліотеці яких не знайдеться творів Юрія Винничука. Принаймні, для львів'ян не мати його «Легенд Львова» і «Кнайп Львова» - це прямо таки моветон. Винничука називають головним українським містифікатором. Одна з його відомих витівок - твір «Плач над градом Кия», який Винничук опублікував у 80-ті роки за підписом ірландського монаха Ріангабара, що нібито був свідком захоплення Києва ордами хана Батия. З тих пір деякі літературознавці на повному серйозі розглядають його «Плач...» як одну з визначних пам'яток давньоукраїнської літератури, - стібеться Винничук.   

Пізніше Винничук взявся за Роксолану. У львівській газеті «Post-Поступ» був опублікований її «щоденник», під назвою «Житіє гаремноє». Твір збурив «свідому» українську інтелігенцію, яка була переконана, що в султановому гаремі Роксолана не могла займатися нічим іншим, як тільки думати про долю України. «Я стібався з того, що якби вона тільки про Україну думала, то навряд чи виграла б змагання з кількома сотнями сексбомб з цілого світу. Щоб дівчинка невеличкого зросту так з-поміж них вирізнилася, то, напевно, мусила не лише зануджувати султана піснями і розмовами про Україну», - розповідав Винничук в інтерв'ю літературному порталу «Потяг 76».   

Тож улюблена справа Юрія Винничука - епатувати публіку своїми містичними та іронічно-еротичними творами. Про все це, і про багато іншого - у його інтерв'ю «Острову».    

- Пане Юрію, у одній із Ваших біографічних довідок написано: «З 1974 перебрався до Львова і став вивчати життя у ролі вантажника, фарцовщика, сутенера, художника-оформлювача і т.д.». Як так сталося, і чи можна детальніше, особливо про сутенера?  

- У 1973-му я закінчив Івано-Франківський педагогічний інститут, працював у редакції обласної газети «Прикарпатська Правда», і хоча я не займався антирадянською діяльністю, мене почали викликати в КГБ. Хтось доніс, що у мене є старі книги і пишу я твори далекі від ідей соцреалізму. Після того, як 4 квітня 1974 р. у мене зробили обшук, який тривав 12 годин, я втік до Львова і, щоб не привертати до себе уваги, працював переважно художником-оформлювачем. Про те, як я був фарцовщиком і сутенером, я описав у «Дівах ночі», за якими недавно зняли фільм. Я купував у поляків шмотки - сорочки, джинси, косметику - і перепродував. Це не означає, що я ходив по товкучці і торгував поштучно, я усе це здавав гуртом. Щодо сутенерства, то це гучно сказано. Якийсь короткий час я вивчав життя дна, в тому числі й побут львівських повій і ходив з ними «на діло». Зрештою, усі фарцовщики вечорами гуляли у ресторанах, де було також чимало повій. Мені було цікаво, я зібрав велику колекцію типажів, яких мені вистачить на ціле життя. Нагадаю, що й Купрін, коли писав свою «Яму», влаштувався швейцаром у публічний дім.  

- У вас були близькі стосунки з повіями?  

- Ні. Настільки вони мене не цікавили. Я їх надто добре вивчив. Секс для них гра, коротка вистава для одного глядача. А мене фізіологія не приваблювала. Хоча у «Дівах ночі» я описав роман з одною дівчиною, яка була не повією, а скоріше куртизанкою. Вона не стояла на вулиці і не знімала нікого в ресторані, а разом з іншими такими ж дівчатами їздила на забави партійного керівництва, де не обов'язково було платити тілом.  

- Тоді до Вас питання, як до експерта: якою Ви уявляєте собі ідеальну жінку?  

- Мені здається, що я вже з нею одружився. Хто не встиг - я не винен. Але я не знаю, чи можна визначити ідеальну жінку за якимись пунктами. У кожного є своє уявлення про ідеальну жінку. Більше важать почуття, теплі стосунки, а не якісь точні ознаки. Щоб жінка була ідеальною, її треба любити.  

- У радянські часи у Вас не було можливості видавати свої твори. Чи можна сказати, що сьогодні у літераторів така можливість є, зважаючи на комерціалізацію, в тому числі і літератури? І чи можна сказати, що зміни, які відбулися з тих часів - добрі зміни?  

- Я не бачу жодних проблем для початківців. Якщо твій рукопис чогось вартий, ти обов'язково проб'єшся. Для початку я б радив надіслати рукопис на «Коронацію слова», яка дала старт багатьом молодим талантам. Якщо хтось бачить у собі майбутнього Пруста або Джойса, то є журнали «Кур'єр Кривбасу» і «Сучасність», які друкують некомерційну літературу. Зміни, які відбулися, не ідеальні, але набагато кращі, ніж були колись. Можна читати і писати, що завгодно, є інтернет, є змога мандрувати по інших країнах. В СРСР я не міг навіть до Польщі поїхати.  

- Невже нема жодних недоліків?  

- Є. Держава не думає про культуру. У нас спортсмени і зірки естради живуть, як арабські шейхи, а письменники животіють. Міністерство культури постійно очолюють щирі українці, але, на жаль, бездарні адміністратори. Олігархів цікавить спорт і естрада, а грошей на книжку дати не хочуть. Держава виділяє кошти на книги, але їх переважно розкрадають. Видавець, щоби в нього держава закупила книги для бібліотек, платить 10-20% відкату. І нема значення, чия на дворі влада. Кровососи ніколи без роботи не залишаться.  

- Такий стан речей - це саме наслідок корумпованості влади? Можна іще поставити питання так, що тим кільком відсоткам людей, які захопили всі національні багатства і владу, просто вигідно мати неосвічений, несвідомий народ - таким легше керувати.  

- Не думаю, що у них аж такий розрахунок. Просто ці люди дуже часто міняються, і у кожного програма мінімум - за найкоротший період стати мільйонером. А там хоч трава не рости. Їх ніщо не болить, а народ вони мають десь.  

- Якщо раніше йшлося про лояльність до влади, а сьогодні - про зміст кишені, то чи не виходить так, що у будь якому разі культивується бездарність?  

- Ну і нехай собі культивується. Вам вона заважає? Ви маєте вибір, що читати. Вас ніхто не змушує читати ширпотреб. Так само, як і слухати «пающіє труси» на естраді або дивитися російські серіали. Я взагалі читаю переважно зарубіжну літературу на різних мовах. А бездарність буде всюди у всі епохи. Хіба Коельйо не бездарність? Може я не доживу до того часу, коли про Гаррі Поттера забудуть геть усі, але я точно знаю, що Вінні-Пух, Карлсон, Аліса, Пінокіо будуть вічно.  

- Бачите, у моєму рідному Донецьку книги Коельйо можна купити ледь не на кожному кроці, а от Ваші, Юрія Андруховича, скажімо, і багатьох інших хороших українських письменників треба дуже добре пошукати. І то нема гарантії, що знайдеш. До речі, у цьому є і частка вашої провини: поширена думка, що на сході ненавидять все українське, і тому не треба його відвідувати, не треба влаштовувати творчі вечори, не треба шукати контактів ыз власниками книгарень. Але ж це неправда. І коли я кажу, що хочу взяти інтерв'ю у Юрія Винничука, а мені відповідають: «Не знаю такого» - то проблема саме в тому, що не можуть знати, а не в тому, що не хочуть.  

- Та ні, все таки не хочуть. Книгарні Донеччини, Луганщини й Півдня України або відмовляються від наших книг, або замовляють зі скрипом 2-3 примірники. Я згоден, треба відвідувати ваш регіон і виступати з вечорами, але ж ніхто не запрошує. Мене запрошує Прага, Бєлград, Варшава, Краків, Мадрид, я мав презентації у кількох американських та канадських університетах. І додам таку пікантну особливість, що всюди я не тільки жив у готелях і мав забезпечене харчування, але й отримував гонорар. Більше того, університети ще й закуповували мої книги. В наших університетах тебе хіба що пригостять кавою і запитають, чи не міг би ти подарувати свої книги для їхньої бібліотеки.  

- Наскільки я знаю, Ви цікавитеся творами забутих чи маловідомих українських письменників і поетів. Виглядає не дуже спокусливо, оскільки якось вже традиційно вважається, що хороші твори (автори) не забуваються.  

- Тільки не у нас. Не забувайте, що ми тривалий час перебували у дуже тяжкій ситуації, коли і мова заборонялася і журнали та видавництва закривалися. Багато чого з того, що було написано, ніколи не побачило друку і зберігається в архівах. За все ХІХ сторіччя в російській Україні був тільки один український журнал «Основа», який проіснував півтора року. В Австро-Угорщині була інша ситуація, тут видавали безліч українських книг, журналів та газет. І українські письменники друкувалися за кордоном - тобто у Львові. Але ті видання здебільшого й досі не досліджені. Я не просто так порпаюся у стародруках, у мене є азарт, як у мисливця. Я шукаю цікаву прозу. Я видав кілька томів української готичної прози, цілий том творів про чортів. Українські письменники писали не тільки про тяжке життя трудящих, як учили нас у школах, але і про чортів, відьом, духів. Ці книги дуже добре продаються і видавець їх постійно перевидає.  

- У Вас помітний значний інтерес до всього містичного, потойбічного, фантастичного тощо. І я розумію, що в українській культурі навіть більше, ніж у багатьох інших, є і має бути всієї цієї нечисті, бо ми багато в чому лишилися язичниками. Тобто треба розуміти Вашу роботу саме як прагнення виправити всі ті соцреалістичні викривлення? Чи, можливо, атмосфера Львова, скажімо, надихає?  

- Мені подобається магічний реалізм - Маркес, Борхес, Кортасар, Касарес, Акутагава і т. д. А ще класична ґотична проза. Тому я зацікавився подібною тематикою в нашій літературі. Але є і шляхетна мета - зацікавити читача нашими класичними письменниками. Сумніваюся, що знайдеться багато бажаючих подужати усі томи «Мазепи» Богдана Лепкого, а от його оповідання про духів прочитає кожен.  

- Принагідно хочу Вам подякувати за таку собі «десакралізацію» Роксолани - до Вас це була така вже «шароварна» ідеологема, абсолютно не цікава. От Ви зробили з неї справжню героїню.  

- Ну, знаєте, кожна нація творить свої міфи. Деякі міфи корисні. Але є й шкідливі міфи. От я проти такого міфу повстав. Але я писав не тільки про Роксолану. Я писав також, що Грушевський заслуговує нашої пошани виключно, як історик, але не як президент-соціаліст, який заборонивши формування військових частин, разом із Винниченком угробив нашу незалежність. Я писав про бухгалтера-невдаху Петлюру і такого самого бухгалтера-невдаху Ющенка. Про фікцію під назвою «Велесова книга». Ці статті є в Інтернеті. Рекомендую також прочитати мою статтю про Дракулу, яким ми можемо гордитися, бо він був українцем і зовсім не таким кровопивцею, як це зробили з нього американці.  

- На Вашу думку, кого іще із українських героїв варто було б подібним чином показати в обличчя?  

- Є одна проблема. Ми нація, яка все ще формується. Тому деякі міфи поки що не слід зачіпати. Східняки вовком дивляться на западенців, а ті - взаємно. Загалом це непогано, що ми різні. Це навіть дуже добре, така сама ситуація і у Німеччині або в Італії. Там теж є велика різниця між окремими регіонами, але у нас це виросло до політичних протистоянь. Україна розривається між Сходом і Заходом. Але я не розумію тієї частини України, яка хоче й далі перебувати під чоботом Росії, яка нас так послідовно нищила. Ну, такий простий приклад. Голод. У Західній Україні під Польщею, Румунією і Угорщиною голоду не було. Там не було масових репресій, там не вбивали письменників і науковців, не було закритих кордонів. Ми жили в різних зонах. Але приклад Прибалтики свідчить, що ті мільйони росіян, які там поселилися, незважаючи на всі утиски щодо мови, не квапляться повертатися в Росію, а воліють Євросоюз. Путін волає: «Родіна-мать завйот!», а ніхто не їде. Навіть з Казахстану не квапляться переселятися у Росію.  

- Хочу зауважити: це неправда, що на сході України хочуть залишатися під чоботом Росії. Є категорія людей, які відчувають ностальгію по СРСР, бо з початком незалежності ці люди пережили дуже страшні часи, а східняки взагалі-то дуже прагматичні люди: їм не потрібна незалежність, коли від того нема, що їсти. До того ж Радянський Союз - це їх молодість, тому йдеться також і про ностальгію по молодості. Але аж ніяк не по Росії. І сьогодні, коли у цих людей повиростали діти, які змогли побувати за кордоном і побачити інше життя, СРСР все менше асоціюється з якоюсь ідилією.  

- Ну, я розумію, що вертатися у Союз із Росією вже ніхто не захоче бодай тому, щоб не стати гарматним м'ясом у безконечних кавказьких війнах. Але Схід чомусь не хоче ні в НАТО, ні в Євросоюз. Є ж статистичні дані, які про це свідчать. Ви кажете, що східняки прагматичні. А я от, проїжджаючи попри села Східної і Південної України, просто жахався з вигляду їхніх хат. В Західній Україні таких сіл уже нема. А все це тому, що ми були до 1939 у Європі. Хіба для прагматичних людей це не показник?  

- Щодо двох бухгалтерів-невдах: це що, така вже наша зла доля? Чи просто збіг?  

- У нас в політику лізли люди, яких не можна було до неї на гарматний постріл підпускати. На жаль, історія нічому не учить, і зараз маємо повний спектр пройдисвітів що помаранчевих, що біло-блакитних, що червоних. До кольору, до вибору.  

- В одному з Ваших творів герой каже, що «народ, який не породив жодного диктатора, не може називатися нацією». Можна сказати, що Ви особисто думаєте так само? Це ж, виходить, саме про нас.  

- Каюсь. Думаю. Я навіть опублікував статтю на захист Піночета, яка так і називалася «Хочу Піночета». У певні періоди історії диктатори необхідні. Але я маю на увазі диктатора-українця, а не білоруса з села Януки.  

- Ви колись писали, що все, написане Вами, збувається. Вам не страшно?  

- Проблема в тому, що вгадати наперед, що саме збудеться, я не можу. Фіксую це уже пост-фактум. І тоді деколи стає моторошно.  

- Колись донецькі «регіонали» влаштували на центральній площі міста акцію «Подаруй Луценко книжку». Це була така спроба постібатися. Ви ж колись подарували Юрію Луценкові свою книжку. А що б варто було презентувати лідерам самих «регіоналів», а заодно і іншим відомим українським політиками?  

- Я подарував Луценкові книжку після того, як почув, що перебуваю серед його улюблених письменників і що він радить усім міліціонерам прочитати «Діви ночі».  

Щодо політиків, то вони здебільшого не мають часу на книжки. Найпопулярнішими книгами в колі політиків є збірники крилатих висловів і притч. Вони їх записують або запам'ятовують, а потім використовують у своїх спічах. Лідерам «регіоналів» я б подарував історію України, щоб вони не мололи тих дурниць, які завчили з радянських підручників. Ну, а Януковичу, який плутає Бабеля з Бебелем, Ахматову з Ахметовим, Гулака-Артемовського з «Гулаком Артьомавскім» уже ніщо не допоможе.  

- Дія Ваших творів розвивається у Львові, і атмосфера цього міста дуже сильно відчувається у них. Якщо б Ви взялися писати про Донецьк, якою мовою і про що був би цей твір? Навіть якщо Ви ніколи не були у Донецьку - цікаво, яким Ви його собі уявляєте.  

- Я не думаю, що міг би писати про те, що ніколи не бачив. Я ніколи не був у Донецьку, але був у Харкові і, я думаю, в Донецьку такі ж просторі вулиці і площі. Але я звик жити у західноукраїнських містах з вузенькими вуличками. Я люблю їздити до Польщі, Чехії, Хорватії. Це країни, які колись перебували в одній із Галичиною імперії і всім було затишно. Ви ніколи не замислювалися над тим, чому маленький Івано-Франківськ дав зо два десятки письменників, які популярні не тільки у нас, але й за кордоном, а величезна Донеччина не дала жодного? Причому не конче україномовного. Не дала навіть російськомовного.  

- І в чому причина, на Вашу думку?  

- Я думаю тут причина не в специфічній атмосфері робітничого регіону, а в тому, що донеччани ще не визначилися, хто вони - українці чи росіяни. А письменник мусить мати міцне коріння, нести якусь багатовікову культуру за плечима. Проблема тільки в тому, що коли це буде російська культура, то за кордоном нікого не цікавить література росіян в колишніх радянських республіках. Їх цікавить література росіян у Росії. Я отримую зарубіжні літературні журнали, окремі номери яких присвячені тій чи тій літературі. Але там жодного разу не були представлені російські автори з-поза Росії. Є лише два винятки - це Андрій Курков і подружжя Дяченків, але вони себе позиціонують тільки українськими письменниками і часто видають свої твори спочатку у перекладі на українську, а вже потім російською.  

- Я можу з Вами в чомусь погодитися, а от в чомусь - ні. У Донецьку є хороші письменники, не гірші за тих, що родом з Івано-Франківська. Але вони пишуть російською, бо це їх рідна мова. І, так, справді, вони не потрібні в Росії, і вони так само не потрібні в Україні, не через брак таланту, а саме через мову їх творів. Тому вони так і залишаються донецькими письменниками, невідомими не те що за кордоном України, але і за кордоном Донеччини, а то й усередині. І - на заході вже сформувалося певне мистецьке середовище, у якому більш «розкручені» літератори допомагають менш «розкрученим». У Донецьку такого середовища нема, саме через те, що там нема «розкручених» літераторів, які б могли власним авторитетом вивести в люди молодших.  

- Я можу їм підказати гарний вихід - перейти на українську. Не можна весь час варитися у власному соусі. Ми постійно їздимо на різні літературні фестивалі за кордон, отримуємо ґранти, стипендії і т. д. Так живуть письменники усього світу. Але є проблема у тому, що книг цих ваших гарних письменників я не бачу у Львові, хоча у нас повно російської літератури. Чому вони не приїжджають на Книжковий Форум або на книжкові ярмарки до Києва? Де їхні презентації? Можна назвати безліч письменників, які перейшли з рідної на ту мову, яка давала більше перспектив - Джозеф Конрад, Семюел Беккет, Ежен Йонеско, Мірча Еліаде, Мілан Кундера і т. д. Жити в Україні і писати російською можна лише в тому випадку, якщо ти представляєш масову літературу і тебе купують російські видавництва. Якщо йдеться про серйозну літературу, то це безперспективно. У Львові було кілька талановитих російськомовних авторів - Ігор Клєх, Ілья Кутік - усі вони виїхали.  

Юлія АБІБОК, «Остров»

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

12 вересня Тимура Тумгоєва відправили до Росії. Генеральна прокуратура блискавично зреагувала на запит агресора, навіть незважаючи на рішення Комітету ООН з прав людини про призупинення екстрадиції Ту...
Пару слів про багатостраждалий Дніпровський аеропорт, про скоре мурування-будування якого неодноразово повідомляли по всіх фейсбуках Філатов із Корбаном.Як народний депутат, який просуває питання приє...
Анастасія ГОРЯЧА

Хто такий журналіст?

Із розвитком технологій у сучасному світі стає все важче визначити термін "журналіст". Звичка ділитися у соцмережах своїми спостереженнями стала нормою у побуті багатьох родин. У більш завзятих є наві...
Вчера шестилетний мальчик выпал из окна третьего этажа 147 школы, и лишь спустя сутки эта информация стала публичной.Администрация учебного заведения не сочла нужным заявить в полицию, ограничившись в...