App Store Google Play

Драгоманія

18.01.2009 15:36

Ольга Сенюк сидить у своїй вітальні в «письменницькому» будинку на Гончара, 52, тримаючи в руках число Тижня, покреслене простим олівцем. «Ось у вас оповідання Куркова, перекладене з російської, - каже вона. - Ну хто так перекладає? «Дістав із кишені» - це ж калька! Треба «витяг із кишені». Мені соромно.

Пані Оля - легенда вітчизняного перекладу. З її працею знайомий кожен, хто читав українською дитячі книжки Астрід Ліндгрен, детективи Марі Шеваль і Пера Вальо, «Ярмарок суєти» Вільяма Теккерея... Вона розгортає ще один свій переклад - «Чудесну мандрівку Нільса Гольґерсона з дикими гусьми» Сельми Лагерлеф - і пропонує порівняти його із сучасною книжкою «Дивовижні мандри Нільса» (видавництво «Махаон»): «Кінцівка змінена, до тексту теж щось пододавали, але найобурливіше - перекладено з російської».

«Мишеня хотів...»

Такою є одна з тенденцій нинішніх видавничих реалій. Намагаючись утвердитися на ринку, видавництва часто вдаються до швидкого «перекладу» з російської.

«Ось, дивіться! Перше речення: «Мишеня побігло до входу», - Ольга Сенюк розгортає ще одну дитячу книжку. - А наступне: «ВІН хотів допомогти...». Зрозуміло, що в оригіналі був «мышонок», а не little mouse чи ще щось. Крім комп'ютера, цю книжку до друку ніхто не готував».

На думку класика, відсутність фахових редакторів - головна проблема нинішнього українського перекладу: «Перекладачі виростали здебільшого з тих, хто працював у редакціях перекладної літератури видавництв «Молодь», «Дніпро», «Веселка».

«Сьогодні бракує літературних редакторів із широкою філологічною та загальнокультурною ерудицією і знанням мов, - погоджується з Ольгою Дмитрівною письменник і перекладач (Тракль, Бернгард, Ґадамер) Тимофій Гаврилів. - Тиск масиву неперекладеної літератури негативно вплинув на якість перекладу». Так і з'являються «Загальне правління» замість «Генеральної губернії» або «приховали ЛСД» замість сленгового «прихавали».

Інше нагальне питання - словники. «Коли заходить про фразеологізми, голова пухне, - скаржиться перекладач Орхана Памука Олесь Кульчинський. - Доводилося чути, ніби російські перекладачі з турецької можуть «гнати» на день по 20 сторінок. Дайте нашим якісні словники - і вони не відставатимуть».

Проте найбільша проблема - мізерна оплата перекладацької праці. У радянські часи за один друкований аркуш (40 тис. друкованих знаків) перекладач отримував 150 крб (місячна платня, скажімо, слюсаря) зараз - 150 - 200 грн.

«Навіть якщо книжка видається за грант, у якому гонорар перекладачеві обумовлений на рівні $8-10 за сторінку (2 тис. друкованих знаків), то видавництво дає 5-20 грн за сторінку, забираючи решту, - розповідає модератор семінару з художнього перекладу при Ґете-Інституті Євгенія Бєлорусець. - Але перекладачеві відверто кажуть: «Знайди спершу грант».

Потрібна профспілка

Грант - основа сучасного перекладу. Франція, Німеччина, Австрія, країни Скандинавії, Японія через свої культурні центри в Україні підтримують видання власних класиків і сучасників. Видавництво небагато витрачає на таке видання, тому особливо не витрачається і на розповсюдження та просування. «У результаті на твою роботу можуть просто не звернути уваги, - каже Женя. - Тому немає критики і літературного перекладацького процесу як такого».

Перекладачі розкидані по різних спільнотах, які навіть не завжди знають про існування один одного. Особливо важко початківцям-енту­зіастам. «Цехове життя художнього перекладу завмерло, - розповів Тижню перекладач Максим Стріха. - Ось сьогодні я отримав добірку перекладів Кіплінга. Цей хлопець, якому бракує загальних знань, - приміром, він colour sergeant (звання у британській піхоті) перекладає як «сержант-мулат», - має певний перекладацький рівень, але йому потрібні цехове спілкування і добрий вишкіл майстрів».

Така можливість є в Інтернеті, де Євгенія Бєлорусець разом із товаришами заснувала спільноту ПроStory для публікації та обговорення текстів. Є в Україні й інші спільноти: надзвичайно сильна у Львові, сере­довище у Чернівецькому університеті, «Лабораторія перекладу» (щоправда, наукового) в Могилянці.

«Серед відгуків, які ми отримуємо на семінарах, на другому місці після «Знайдіть гроші на публікацію» є «Якнайбільше різних заходів!» - каже Женя. - А в нас навіть кав'ярні немає, де можна було б зібратися. «Бабуїн» щось подібне намагався робити, але він був орієнтований на япі. Звісно, ми знайдемо місце для наших майстер-класів чи читань, той самий Ґете-Інститут, але ж це колоніальні осередки».

Але є в Україні і переклади, які видаються не на гранти.

Авторські права - за $10

Олег Іванович Микитенко стоїть посередині редакції журналу «Вітчизна» на Грушевського, за двісті метрів від Верховної Ради. Редакція виглядає так: величезний простір обдертих від шпалер та штукатурки стін і цегляні стовпчики, на яких колись лежала підлога. У дальньому кутку - обшиті фанерою залишки туалету, куди змушені ходити, долаючи перешкоди, працівники редакції журналу іноземної літератури «Всесвіт» і працівники авіакаси, яка орендує у «Всесвіту» кімнату. Працівники «Вітчизни» сюди не ходять, бо цього журналу вже немає. Тобто він є, але тільки у вигляді якоїсь юридичної особи, яка вже ніби й не має стосунку до Спілки письменників і, схоже, вирішила відремонтувати редакцію під прибутковіший бізнес.

«Добре, що ми ще в 1990-х відокремилися від Спілки, - каже Олег Микитенко, повертаючись до свого кабінету шеф-редактора «Всесвіту». - А тоді ж ще й вагалися». Завдяки цьому рішенню і здачі в оренду однієї кімнати «Всесвіт» досі виходить друком, будучи, по суті, єдиним осередком практичного перекладознавства у країні.

«Інше джерело доходів - передплата, - розповідає Тижню головний редактор «Всесвіту» Юрій Микитенко. - Зараз у нас 1800 передплатників». У 1990-му наклад «Всесвіту» сягав 76 тис., з них 50 тис. передплатників.

Нині легендарний бренд сповідує дещо подвижницьку бізнес-модель, коли середній розмір зарплати сягає 800 грн, і найбільша вона у дизайнера. Відділу реклами немає. На заклики про підтримку держава не відгукується, натомість у редакцію сам прийшов приватний підприємець Віталій Майстренко. На пожертвувані ним 5 тис. грн і видається грошовий додаток до перекладацької премії ім. Миколи Лукаша Ars Translationis - за нобелівським принципом, із річних відсотків депозиту.

Сьогодення не виглядає похмурим. «Жодної кризи наразі немає: видають десятки видавництв, до того ж перекладене з оригіналів, - зазначає Олег Микитенко. - Приблизно 50 назв щороку. Ми вже й нових публікацій не анонсуємо, боїмося, що хтось оперативніше надрукує».

Я згадую ситуацію з авторськими правами на «Код да Вінчі» Дена Брауна. «Всесвіт» почав друкувати бестселер, дещо поквапившись, «у процесі переговорів» (Юрій Микитенко), а потім видавництво з німецьким капіталом «Клуб сімейного дозвілля» викупило права на Україну. «Це безпрецедентний випадок, - каже пан Юрій. - Зазвичай нам вдається домовитися. Приміром, Орхан Памук продав права на «Мене звати Червоний» за $10».

Самі ж видавництва змушені платити за авторські права більше (залежно від тиражу 1000 і вище). Зате бестселери і продаються непогано. Українські наклади Дена Брауна і Стівена Кінга перевищують 15 тис., класиків друкують по 5 тис., хоча звичайний тираж перекладної книжки менший - 2 тис. «Щоб читали більше, потрібна масова реклама, - каже Максим Стріха. - У Голандії, скажімо, є відповідна державна програма».

Заняття для мазохістів

Сучасний переклад стає більш буквалістичним, втрачаючи художність 1960 - 1970-х, коли сяяли Кочур і Лукаш. «Нам потрібна добірна мова, - каже Тижню керівник кафедри перекладознавства ім. Г. Кочура Львівського національного університету Роксолана Зорівчак. - Треба піднімати читача, а не спускатися до його смаків. Як казав Франко: «Я наркотиками не шинкую». Роксолана Петрівна не погоджується з твердженням Стріхи, що український художній переклад уже виконав державотворчу місію, перетворившись на звичайну галузь.

Але початківці й досі сприймають переклад як місію, а не спосіб заробити. «Головне - ставитися до перекладу як до хобі. Нічого не очікувати. Перекладати тексти, яких, на твою думку, бракує українській літературі й тобі особисто, - радить один із наймолодших перекладачів сьогодення Ілля Стронґовський («Бійцівський клуб» Чака Палагнюка і «Поштамт» Чарльза Буковскі). - Як і більшість справ культурних, переклад - заняття для мазохістів. Але можна сподіватися на краще. І готуватися до цих кращих часів, вивчаючи мови, копирсаючись у словниках і вилизуючи переклад. Я так і роблю». Цілком кочурівська декларація.

Український Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Блог у депутата та лайки на проекти рішення – фантастика чи реальність? У містах Львів та Київ наприклад для міського депутата – це буденність, а для Кривого Рогу – фантастика. Які і...
7 грудня відбулася прем’єра фільму українського виробництва “Кіборги”. Допрем’єрний показ пройшов 28 листопада, на нього завітали військовослужбовці, реальні кіборги та їх сімї...
Вчора мій друг Андрій Денисенко ризикнув використати щодо наших політиків таке давно поховане у пісках забуття поняття, як моральність. Точніше: аморальність. Чим викликав у мене глибокий подив.У нашо...
Юрій Фоменко

Лютий 2015 року

Лютий 2015 року. Заграви і канонади на Дебальцевській стороні.З сторони Глодосово, степом на блокпост, вийшла літня жіночка з хлопчиком років чотирьох-п'яти. Ледь одягнені,тремтячи від холода, стояли...