App Store Google Play

Цьогоріч доведеться жити зважаючи на фінансові можливості

12.01.2009 12:42

У 2008-й Україна входила під суперечки про те, виконає чи ні Юлія Тимошенко дві свої головних передвиборних обіцянки - скасувати призов в армію і повернути вкладникам Ощадбанку їхні заощадження. Втім, людям розуміючим вже тоді було ясно, що до форсованої «професіоналізації» українські збройні сили не готові і відмовитися від призову, якщо проти цього і президент і міністр оборони, що призначається за його поданням, не вдасться ніяк. Тим міцніше прем'єр-міністр трималася за іншу свою обіцянку. І минулої зими - не без проблем - але роздача «юлиної тисячі» почалася. Разом з нею до небес злетів і рейтинг прем'єр-міністра. Як щиросердо пояснювала сама Юлія Володимирівна, українські політики звикли «обіцяти людям золоті гори», а вона перша спробувала ці обіцянки виконати. Про те, що перша - це суто самореклама прем'єра, а ось щодо «золотих гір». Тимошенко по суті видала рецепт успіху більшості вітчизняних політиків. Хоч і дещо опосередковано. Якщо замість казкових «гір» використовувати хай брутальне, але цілком зрозуміле для більшості українців слово «халява» - ви отримаєте гранично точний опис найкоротшого шляху до серця вітчизняного виборця.

Політологи, звісно, віддають перевагу іншим термінам. «Популізм», скажімо. Або «лівизну». Але західноєвропейський «лівий» - це не нувориш, який роздає направо й наліво гроші з державної, чи навіть своєї (все одно копійки) кишені. Тим часом «халяву» українцям останніми роками обіцяли люди не просто багаті. А ті, що хизуються своїм багатством. Навіть якщо їхні декларації викликають сміх крізь сльози. Якщо не Луї Віттон, то страусині штиблети видають. Не говорячи вже про бентлі й роллс-ройси. Але ощасливлені цими панами і пані старенькі все одно їх обожнюють. За злощасне кіло гречки до виборів. За банку згущенки до свята.

До допомоги «з панського плеча», втім, звикли не тільки пенсіонери. Але й мільйони цілком працездатних людей. Яких свого часу позбавили можливості забезпечувати себе своєю власною працею. А потім підсадили на голку соціальної допомоги. Адже наркодилери теж виявляють небачену запобігливість у стосунках з потенційною жертвою. Готові навіть давати у борг. Тому що знають - згодом повернуть сторицею. Українські «господарі життя» теж прекрасно знають, як повернути вкладені інвестиції. Або відбити бабки - якщо вже зовсім по-простому. Баби, перепрошую за каламбур, та й інші споживачі соціальної «халяви» відпрацьовують голосами. На виборах. Продовжуючи перебування своїх «благодійників» при владі. А, перебуваючи при владі, «інвестори» гребуть стільки, що на гречку із згущеним молоком вистачить не те, що українським, виборцям усієї Євразії.

Для «інвесторів», втім, це та сама «халява». Адже можливості для «дерибану» всього, що ще залишилось у «засіках Батьківщини», - отакої «халяви для обраних» обмежені виключно апетитами інших претендентів на владу і власність. За інших рівних умов вони завжди знаходять способи домовиться. Укласти пакт про ненапад. Трохи не сказав «джентльменську угоду». Та де ж ви бачили в українському «вищому товаристві» джентльменів? Є, правда, одна леді. Але вона-то саме ділиться не схильна. За це її і не люблять. Втім, не тільки за це. Просто мало хто з «джентльменів» уміє, як вона, працювати з «халявниками»-виборцями. Правда, часом у леді трапляється «запаморочення від успіхів». Як це було навесні минулого року. Тоді Юлія Володимирівна несподівано виявила, що її чарівливість не всесильна. І є людина, яка працює за тими самими схемами, але на локальному рівні. Системніше. І успішніше. Змагання Тимошенко і Черновецького на виборах у Києві стало справжнім апогеєм політики «халяви».

Апогей, правда, цілком може перетворитися на лебедину пісню. Оскільки після виборів (хоч і не відразу після них) гроші несподівано закінчилися. І у нього. І у неї. Щоправда вони не надовго розгубилися. Він усе пояснив підступами її. А вона - підступами іншого. Іншим виявився Віктор Іванович Балога. А потім - Віктор Андрійович Ющенко. А потім - Криза. Світова. Фінансова. Страшна. А тому ідеально годяща для того, щоб списати на неї всі проблеми української економіки. Які навіть не мають до неї ну жодного стосунку.

Ні, звісно, ситуація на світових ринках на Україну впливає безпосередньо. Скажімо, скорочення потреб у вітчизняній сталі позбавило країну більшої частини валютної виручки. Яка країні (і не тільки уряду) ой як потрібна! Та наразі зі сприятливою кон'юнктурою останніми роками українських металургам просто пощастило. Щаслива випадковість. Теж халява - тільки світового масштабу. Але до халяви країна звикла. А ще криза позбавила українські банки дешевих кредитних ресурсів. І несподівано з'ясувалося, що не за можливостями жили не тільки вітчизняні олігархи і одержувачі соціальної допомоги.

«Менеджер середньої ланки». Це стійке словосполучення стало викликати усмішку завдяки дівчині на ім'я Ганна Дзюба. І журналу «Кореспондент», який розповів про радощі й печалі людей, за їх власними словами «змушених» купувати у кредит квартири в центрі Києва, щоб не мешкати в «пролетарському оточенні» жителів оболонських багатоповерхівок. Благо кредити були дешеві й доступні. ЇМ так здавалося. ЇМ так пояснювали в банках. ВОНИ звикли жити в борг, розуміючи що ніколи його не віддадуть. ЇХ, насправді, мільйони. Любительок «столичного гламуру» серед них, звісно меншість. ЇХ об'єднує інше - любов до все тієї самої халяви, тільки у вигляді не соціальної допомоги, а кредитного «щастя», яке несподівано впало їм прямо в руки. Дехто вважає це трохи не класовою ознакою. Ну, десь там між олігархами і пролетаріатом... як його... «середній клас» наразі.

Ось цей, вибачте на слові, «вельми середній клас», «менеджери середньої ланки» і такі, що до них долучилися, любителі життя у борг і стали першими жертвами кризи. Після того, як міжнародна халява для України закінчилася. Вони розгублені. Вони обурені. Вони впевнені - їх надурили. Ні, своєї провини в тому, що відбулося, вони не вбачають. Винні банки. Винна влада. Уся. Без винятку. Тому що ДІСТАЛИ. Настільки дістали, що на знак протесту вони ладні на все. Наприклад - три хвилини погудіти в клаксон. Якщо не забудуть звичайно. Класова боротьба - як ніяк.

Втім, професійних класових борців в Україні останнім часом помітно додалося. Представників профспілок на акції 23 грудня, говорять, було більше, ніж клаксонщиків. Вони навіть побилися між собою, з'ясовуючи, хто насправді захищає інтереси трудящих. Самих трудящих і на Майдані, і перед Кабміном, втім, було небагато. Вони ж трудяться. Криза на те й криза, що зарплату на халяву - поки ти мітингуєш на площі - платити ніхто не буде.



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Максим Мірошниченко

Нащадки слави Січових Стрільців

Дзвонить пан Юрій Фоменко, каже шо поки одні петлюрівці-дезертири сплять або чубляться в інтернеті, інші петлюрівці саджають на Соборній площі ялівець (можжевєльнік) біля пам'ятного хреста воякам...
Максим Мірошниченко

Моя країна

Взагалі знаєте, президент моєї країни - це президент закинутої на заднє подвір'я історії країни, яку хочуть розколоти та розвалити. Значній масі населення якої на це начхати. Суди якої виправдовують р...
Анастасія ГОРЯЧА

До людей, як до худоби

Якось Яніка Мерило стрімила з СВ потяга, здається, Київ-Львів... Вона казала про реформи, які таки відбуваються в нашій країні, демонструючи новеньку плазму у люксовому вагоні. Довелось якось і мені п...
Юрій Фоменко

Земля країни Герр

1970 рік. Наше місто розросталось на лівому березі. Вже вийшло за межі Мануйлівки і розбудовувалось у плавнях і на пісках.  З появою нових будівель виникало питання закладки зелених зон. А для зе...