App Store Google Play

Згадайте нас, коли погасне світло

03.12.2008 09:16

Життя в нашій країні влаштоване так, що ледь не кожна ситуація змушує інваліда згадувати про свою інвалідність. Водночас у країнах Заходу він - це повноправний член суспільства, захищений і морально, і матеріально. Публікуючи в Міжнародний день інвалідів лист інваліда по зору І. Тарана, сподіваємося, що прочитане змусить наших читачів замислитися: як живе людина, котра волею долі стала інвалідом, і зрозуміти, що вони передусім люди.

«Раптово згас екран телевізора, як завжди в найнапруженіший момент бойовика. Разом із цим і кімната поринула в непроглядну темряву. Перелякані зойки, розпачливий крик...

Мешканці провінції вже давно звикли до таких сюрпризів, сірники, свічка чи гасова лампа в них під рукою, а от кияни від незвички впадають у справжню паніку. Сучасна міська людина в темряві така ж безпорадна та безпомічна, як її далекий предок перед стихійними силами природи.

От у ці хвилини згадайте про тих, для кого світло погасло не на певний час, а назавжди, про сліпих людей, яких у нас в Україні не одна сотня тисяч. - Як їм ведеться в постійній темряві?! - звертається в своєму листі до газети «День» І. Таран, інвалід першої групи по зору. - Згадайте, а при світлі пройміться їхніми проблемами, спробуйте щось зробити, аби розв'язати їх, відкиньте свою зверхність і байдужість. Бо ні атеїст, ні віруючий не застраховані від подібного або й гіршого лиха. Панове двірники, розчищайте взимку більш-менш пристойно сніг та посипайте слизькі місця пісочком.

Шановні метробудівці та експлуатаційники, пригадайте вхідні двері в метро, які можуть вола звалити. Гуля, набита ними, болить не менше за вашу, а розбиті окуляри коштують ой як дорого. То, може, оголосіть всеукраїнський конкурс на винайдення безпечних дверей. І до вас моє слово, високоповажні ремонтники та будівельники. Викопані вами траншеї, відчинені каналізаційні люки приховують значну небезпеку для людей із вадами зору, і не лише для них. А які кульбіти виконують цілком зрячі через натягнуті вами огороджувальні дроти та мотузки?!»

Ну, а ви, любі наші водії та власники автомобілів, особливо «крутих» іномарок. Сьогодні вам плювати на будь-яких пішоходів, здорових чи інвалідів, коли на шаленій швидкості ви мчите на червоне світло, проскакуєте трамвайну зупинку, незважаючи на трамвай з відчиненими дверима, або паркуєтеся так, що пішоходам доводиться обходити ваше авто по багнюці чи глибокому снігу.Тут, певно, доречно згадати й водіїв тролейбусів та автобусів. Чому на зупинках двері виявляються обов'язково навпроти стовпа чи дерева, навпроти калюжі чи снігового замету.Заплющіть очі, товариші й панове з владних структур! Хоча б уявіть ті перешкоди й ускладнення, які створюють для інвалідів зору, окрім сліпої долі, здорові люди. Поки у ваших руках певні важелі влади, зробіть все можливе для усунення небезпек на шляху інвалідів і пам'ятайте про них не лише третього грудня.Пишу, бо хочеться привернути увагу до профілактики інвалідності. Адже кожен новий інвалід - це, перш за все, моральні втрати суспільства, показник його людяності. А посилання на відсутність коштів для профілактики інвалідності часто-густо безглузді, бо для впровадження багатьох заходів (зокрема тих, про які тут йдеться) не потрібні або майже не потрібні кошти. Треба лише відійти від кампанійщини при «відзначенні» Міжнародного дня інвалідів. Це найбільше бажання всіх моїх товаришів по долі».

НАМ НЕ ДО НИХ

Ми - здорові, повноцінні люди, які ходять на двох ногах, які користуються благами (якщо такі залишилися) - навряд чи в повсякденному житті згадуємо про тих, кого доля (лікар, водій, хуліган, хвороба або просто спіткало лихо) позбавила всього цього. Про тих, хто «бачить» світ навпомацки або «чує» очима, хто пересувається на колесах або уражений раком чи туберкульозом. Їх багато, за даними нинішнього року, - 4,7% населення або, що ймовірніше, набагато більше. Багатьох можна зустріти на вулиці, в метро, в своєму парадному. Можна не звернути увагу або відвести погляд. Обтяженим злигоднями людям не до них...

День інваліда - це не свято. Це лише мотив, щоб привернути увагу суспільства до цих людей, які юридично є повноправними його членами. Однак чи є такими?

Тривалий час проблемою інвалідів серйозно займалися тільки вузькоспеціальні кола. Лікарі, соціальні працівники, педагоги, патронажні сестри. Також і самі інваліди, які, незважаючи на свій статус, намагалися все-таки брати участь у громадському або, хоча б, у трудовому житті країни.

Сьогодні з новим курсом наша держава, поки що тільки законодавчо, повернулася до цієї проблеми абсолютно інакше. Підписання маси міжнародних документів (у тому числі й Європейської соціальної хартії), створення власних законів, програм та організацій, здавалось би, багато в чому допомагають інвалідам і суспільству в русі назустріч. Але наскільки потужний цей рух - судіть самі.

Інвалід - чи не найбільш незахищений член нашого суспільства. Коли країна опинилася на роздоріжжі (читай - у перехідному періоді), фінансова і виробнича криза ударила по них найбільше.

Вони жили спокійно, сподіваючись на своїх рідних та на державу, яка забезпечувала їм стабільне, безбідне існування, пільги та путівки в санаторій. Об'єднувалися в свої організації - такі, як УТОС і УТОГ уже більше як 50 років, виробляли дрібну, але всім потрібну річ: перехідники, вимикачі, розетки, щітки для білення та інше. Багато що із цих речей є і досі в наших будинках. У середині 80-х, коли союзному бюджету була потрібна допомога, Українське товариство сліпих без вагань надало 10 мільйонів (!) карбованців. Без збитків для себе.

ЗА МЕЖЕЮ БIДНОСТI

Пенсії iнвалiдiв явно не дотягають до «споживчого кошика». І в їхній кошик, крім набору необхідних продуктів, уходять ще й медикаменти, найнеобхідніші з яких коштують досить дорого навіть для людини із середнім достатком. Медицина розводить руками: вона ж бо робить усе можливе.

Звичайно, контингент інвалідів у нас «різношерстий», несхожий - усіх під одну лінійку не вирівняєш. Інваліди війни, афганці, чорнобильці, шахтарі та інші виробничники, сліпі, глухонімі, «колясочники» і «спинальники», інваліди дитинства... Загалом - велика кількість. Звичайно, комусь із них пощастило більше, ніж іншим, цілі руки-ноги, зір, має ясний розум. Можна знайти роботу, поборотися і витримати. Проте як бути решті? Але куди ж працевлаштовувати, якщо безліч здорових і «цілих» людей по країні в пошуках хоч якогось заробітку. Однак державні структури - Фонд соціального захисту інвалідів - ухитряються зберігати робочі місця і навіть створювати нові. Проте щастить не всім, і 10 тисяч нових робочих місць - крапля в морі.

Інвалідів, як відомо, має підтримувати держава. Однак незважаючи на всіляку готовність сприяти і підтримувати, фінансування цього року було мінімальним, щоб не сказати - смішним. 20% від запланованої суми - 110 мільйонів гривень - було надано цього року. Усього ж, щоб забезпечити інвалідам пенсії, встановлені їм пільги та інші блага, на рік треба 1,6 мільярда гривень. Таких грошей, зрозуміло, наш бідний бюджет не надасть. З 1996 року не виплачено борги за санаторно-курортне лікування, не кажучи вже про інше... Звичайно, можна притягнути державу до відповідальності за невиконання законів, зокрема «Про основи соціального захисту інвалідів», та якби від цього з'явилися гроші... «Сильні світу цього», заможні люди не поспішають допомогти тим, хто цього потребує. В нас, на жаль, це ще не заведено, хоча за кордоном, у розвинених країнах, благодійницька діяльність вважається гарним тоном із багатьох причин, як моральних, так і матеріальних. Наші бізнесмени, в переважній своїй більшості, ще не доросли до таких рішень. Уже котрий рік стоїть недобудованим реабілітаційний комплекс на 17-му кілометрі Житомирського шосе. У кінці 80-х його задумали як реабцентр із повним комплексом для інвалідів-афганців: від лікування до трудового перенавчання. Будівництво було грандіозним... і нічим не закінчилося. Комплекс, готовий уже на 70%, вже не один рік сумовито дивиться порожніми вікнами на шосе.

IНВАЛIДНIСТЬ «МОЛОДШАЄ»

Щорічно до лав інвалідів потрапляє чверть мільйона українців. Причому інвалідність «молодіє» - більшість із них люди середнього віку, працездатні. Причини банальні і відомі всім: травматизм на виробництві, дорожньо-транспортні пригоди, екологічні проблеми, внаслідок чого - знижений імунітет і високий рівень захворюваності. Усе дуже просто: в зв'язку з погіршенням стану нашої рідної промисловості гіршає і рівень охорони праці на виробництві. Обладнання, як правило, років із десять тому потрібно було викинути на звалище. Ось і перша причина. Задимлена, заражена атмосфера разом із низьким рівнем життя і таким же медичним обслуговуванням та поганою опірністю організму всіляким захворюванням дало непоганий «ефект». Злоякісні пухлини щорічно вибивають із повноцінного життя тисячі людей. Знову «виплив» туберкульоз - злі сухоти, про які ще десять років тому всі забули. Зростає щороку й кількість дітей із вродженими аномаліями, які, підійшовши до повноліття, одержать не лише паспорта, але й групу інвалідності.

«ЧИ МОЖНА НАЗВАТИ УКРАЇНУ КРАЇНОЮ IНВАЛIДIВ?»

Таке запитання я поставила Валентину Анатолійовичу Гамачеку, заступнику міністра праці та соціальної політики України. «Ні, - була відповідь. - Питома вага інвалідів у нашому суспільстві становить 47%, це не надто й багато. У європейських країнах ця цифра не менша за 10%. Однак понад три мільйони - це лише офіційно зареєстровані інваліди. На жаль, у нас вистачає людей, які підходять під ці параметри. Проте в нас немає можливості надати інвалідність цим людям, як і немає можливості забезпечити їм нормальне, повноцінне життя в суспільстві. Однак називати Україну країною інвалідів - це занадто».

Можливо, Валентин Гамачек має рацію. Не варто згущувати й без того згущені фарби. І життя цих людей, людей обділених, триває. Розгортають свою роботу соціальні реабілітаційні центри. Їхня мета - повернути інвалідів до повноцінного життя, не дати їм зневіритися. Працювати з такими людьми дуже нелегко, оскільки їхня недуга - це більше ніж комплекс. Це їхнє життя; від комплексу вже ніяк не звільнитися. Навчити долати труднощі, переконати, що вони нічим не відрізняються від інших, рівні хоча б у правах (про можливості нічого не казатимемо) - ось мета людей, які працюють у реабілітаційних центрах.

Іще важче працювати з дітьми, оскільки дитина чиста й незатьмарена проблемами, набагато гостріше сприймає реакцію з боку суспільства. Дізнатися, що ти не такий, як усі, і що в житті на тебе чекає маса і побутових, і соціальних труднощів, але водночас змиритися із цим, продовжувати жити, прагнути до чогось, розвивати себе - цього нелегко навчити, на це йде багато сили й часу. І не завжди ефект позитивний.

IНВАЛIД - ТАКА Ж ЛЮДИНА, ЯК I МИ

Можна перебудувати правову базу, можна на папері надати всім рівні права і можливості. Незалежно від того, чи здорові ноги й руки, чи бачать очі, чи здорові легені. Але як примусити людей повірити в те, що інвалід така ж людина, як і вони самі, тільки з набагато більшою кількістю проблем? Адже не секрет, що ми не готові це усвідомити. І важливо відучити себе від цікавих поглядів, побіжного перешіптування за спиною, зухвалої та часом принизливої демонстрації своєї вищості. Шкода, але зміниться ще не одне покоління, і, можливо, наші нащадки не будуть перелякано шарахатися від інвалідного візка або людини із ціпком і в темних окулярах. А ті, в свою чергу, вільно почуватимуться на вулицях, де є зручні підйоми та переходи, і щоб потрапити на тротуар, не треба буде боляче битися об бордюр.

Інваліди потихеньку відкривають для себе наше життя. Беруть участь у виставках і концертах, навчаються у вищих навчальних закладах, займаються літературою, беруть активну участь у громадському житті.

Уже майже не дивують нас усілякі конкурси та фестивалі (інше питання - на якому рівні їх організовують і проводять). Нещодавно відбувся перший конкурс «Лицар України на колясці». П'ятеро молодих чоловіків показали, що, незважаючи на нерухомість, вони багато що можуть і ще раз довели, що вони такі ж, як і ми.

Проте сподіватимемося, що таких доказів у найближчому майбутньому буде вже не потрібно.

ДОВІДКА:

За даними Міністерства праці та соціальної політики України, на початок нинішнього року було зареєстровано 3 мільйони 376 тисяч інвалідів, 957 тисяч - жінок, 2419 тисяч - чоловіків.

Із них: інвалідів Великої Вітчизняної війни - 288,7 тисячі, чорнобильців - 55,7 тисячі, інвалідів дитинства - 265,4 тисячі, інвалідів від трудового каліцтва і профзахворювань - 115,4 тисячі, інвалідів від загального захворювання - 1404 тисячі, дітей-інвалідів - 146,5 тисячі. По відношенню до загальної чисельності населення це становить 4,71%, а до загальної чисельності пенсіонерів - 15, 75%.

306,9 тисячі інвалідів першої, найважчої групи, 1 мільйон 309,1 тисячі інвалідів другої групи, 625,2 тисячі інвалідів третьої групи. Ще 164 тисячі дітей-інвалідів чекають 16-річчя, коли їм нададуть ту чи іншу групу.

Найважчі категорії серед інвалідів - 200 чоловік без рук і ніг узагалі, 3 тисячі - без ніг, 9 тисяч - без рук, майже 60 тисяч - без однієї ноги.

В Україні діють 24 зареєстрованих Міністерством юстиції об'єднань інвалідів і літніх людей. Деякі з них: Спілка організацій інвалідів, Міжнародна українська спілка учасників війни, Українська організація інвалідів війни і Збройних сил, Український фонд «Реабілітація інвалідів», Український національний фонд допомоги інвалідам Чорнобиля. Крім них, на регіональному рівні є 27 обласних організацій інвалідів і 456 - районних. Більшість організацій очолюють самі інваліди. Мета цих об'єднань - спільне розв'язання проблем соціального, культурного, правового плану.

Із 1991 року в Україні діє Фонд соціального захисту інвалідів. Його завданнями були й залишаються фінансування всіх заходів щодо соціального захисту, соціально-трудової й медичної реабілітації інвалідів, акумуляція бюджетних коштів, а також тих, що перелічують підприємства, різні організації та окремі люди, збереження й створення робочих місць для інвалідів на підприємствах.

Фонд старається здійснити поставлені завдання, хоча з кожним роком робити це все важче й важче. Скорочується фінансування, що надходить із бюджету держави, - за останніми даними, за 11 місяців було перераховано 21 мільйон 69 тисяч гривень, 19,7% від наміченої в бюджеті суми - 110 мільйонів. Значною мірою може загальмувати діяльність Фонду рішення Верховної Ради про включення цільових коштів, які направляються із підприємств і організацій, в Держбюджет. Зараз до Фонду звертається багато людей із проханням виділити їм хоч невелику матеріальну допомогу, й ця допомога їм виділяється. Після ухвалення ж згаданого вище рішення зробити це буде дуже важко.

В Україні існує п'ять спеціальних навчальних закладів для інвалідів: у Харкові, Луганську, Кам'янці-Подільському, Житомирі та Самборі. Всі вони готують фахівців із середньою освітою, набираючи дітей після 9-го класу середньої школи.

Харківський обліково-економічний технікум ім. Ананченка готує бухгалтерів і економістів. Кам'янець-Подільський планово-економічний технікум теж навчає тим самим професіям. Луганське і Самборське спеціальні професійно-технічні училища дають професії швачки, закрійника, взуттєвика, оператора ЕОМ. Житомирський технічний ліцей-інтернат готує майстрів із ремонту побутової техніки, соціальних працівників. Здобути професію сюди приїздить молодь з усієї України. Конкурс до цих навчальних закладів невеликий - 1,3-1,5 людини на місце. Під час навчання всі студенти перебувають на повному утриманні держави. Вони живуть у гуртожитках, отримують чотириразове харчування в їдальнях, а також одяг, взуття та інші необхідні речі. Після отримання освіти навчальний заклад обов'язково працевлаштовує своїх випускників. Крім того, інваліди дитинства, чиї недуги ніяк не позначилися на їхньому інтелекті, мають право на вступ до середніх спеціальних і вищих навчальних закладів України на загальних підставах.

З 1991 року присвоєнням інвалідності займається Міністерство охорони здоров'я України. (Раніше цим процесом на рівних правах завідувало й Міністерство праці. - Авт.). Для отримання «звання» людина проходить медико-соціальну експертну комісію - МСЕК, на якій фахівці встановлюють процент втрати працездатності, межі інвалідності та присвоюють групу. Найлегшою вважається третя група - 40-60% втрати здоров'я та працездатності, друга - 60-80%. Перша, найважча - 80-100%, людина майже зовсім нерухома, потребує постійного догляду.

Пенсія інваліда залежить від стажу, відсотка втрати працездатності та зарплати, яку він отримував, будучи ще здоровим і працюючи на виробництві. Якщо травму отримано на виробництві, то підприємство доплачує інваліду так званий регресний позов - різницю між зарплатою і пенсією.

Розмір пенсії в середньому - 40-60 гривень. Найменшу - 16 гривень - отримують інваліди дитинства.

* * *

Щорічно 250 тисяч чоловік (у тому числі й дітей) стають інвалідами. Причиною цього можна назвати як економічну кризу, так і низький рівень життя громадян України. Конкретніше - велика кількість виробничих травм, екологічна ситуація, рак і туберкульоз, дорожньо-транспортні пригоди тощо. Лише цього року первинно визнано інвалідами: 78,3 тисячі чоловік унаслідок серцево-судинних захворювань, 27,6 - захворювань нервової системи, 23,4 - внаслідок травм, 18,6 - кістково-м'язових захворювань, 14,6 - психічних розладів, 10,9 - захворювань очей, 1,75 тисячі - внаслідок захворювань органів слуху.

* * *

В Україні діють 14 протезних заводів у Києві, Львові, Харкові, які входять до концерну «Укрпротез». Щорічно вони випускають 800 тисяч одиниць продукції.

* * *

За даними Міністерства праці та соціальної політики України, на сьогоднішній день у 270 будинках-інтернатах мешкають понад 55 тисяч інвалідів і людей похилого віку, які перебувають на повному державному забезпеченні. Крім того, цю категорію населення обслуговують 540 територіальних центрів і 1200 відділень соціальної допомоги. Працівники цих структур надають різну допомогу вдома - від прання та прибирання до ін'єкцій. Як показує практика, така допомога коштуватиме державі дешевше, ніж проживання в притулку для людей похилого віку. Мережа центрів і відділень соціальної допомоги особливо розвинена в Києві та Київській області, Житомирі, Миколаєві.

«День»  



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Дар'я Твердохліб

Як позбутися паразитів?

Кривий Ріг – місто  довжиною в життя, що розплелось на сто кілометрів, тягнучись за жилою в землі, за рудою, що ховалася під травою й камінням.Цей, нібито квітучий, пишний та потенційно гро...
Максим Мірошниченко

Переоценить Майдан

Очень многие наши "верхи", отвечая на вопрос "Считаете ли вы Кастро диктатором?", произносят твёрдое и осуждающее "да". Что интересно, так часто отвечают и те люди, которые в неофициальной обстановке...
Знайомство на фронті в півроку дає статус старих знайомих. Сільською вулицею назустріч мені котив веломашину літній чоловік. Медична сумка, картузик на вісім клинців і, як мінімум, крім кілометрів ще...
Кратко о сегодняшнем “слушании” гуманитарного блока бюджета:“В гуманитарной отрасли полная Ж. Но по утверждению чиновников, если полную Ж умножить на коэффициент инфляции и все схемы...
9 причин, по которым бюджет-2017 - это продолжение традиций воровства и проедания: НЕТ ОТЧЕТА ЗА 2016 ГОД! Даже опубликованный проект решения с отчетом за 9 месяцев года на сайте горсовета висит ПУСТО...
Васіліса ТРОФИМОВИЧ

Рапорт на звільнення

Дуже хочеться сказати. Але так багато сенсу і так мало слів. Сльози вже виплакані, а слова ще не сказані. Мабуть час. Розконсервувати хранилище. Душі. Рапорт на звільнення. А потім -місяці персонально...